Кожен та кожна з нас має знайти своє місце у цій війні. Спосіб, у який зможе принести найбільше користі. Aша знайшла своє покликання — “навчати людей не вмирати”.

Aша Карсакова вже два роки викладає тактичну медицину для військовослужбовців. Її робота — постійні відрядження в різні регіони України, викладання на полігонах та під обстрілами.
До вторгнення займалась активізмом, проводила чисельні акції на підтримку прав жінок та ЛГБТ+ спільноти, грала у плейбек-театрі і реалізовувалась у найрізноманітніших сферах.

Aша в Playback-театрі

Через перфоманс та театр досліджувала вплив війни на суспільство, в рамках правозахисної діяльності робила форум-виставу про гендерно-зумовлене насильство у Верховній Раді та реалізовувала велику кількість інших проєктів.

Aша має філологічну освіту та педагогічний досвід, тож вирішила, що як викладачка може бути максимально корисною.

 До тактичної медицини її привела особиста втрата — на війні загинув її близький друг. 

“Я важко перенесла цю втрату. І понад усе мені хотілося, щоб ніхто з рідних військовослужбовців ніколи не переживав те, що пережила я”.

Робота на перемогу — складна, виснажлива, часто демотивуюча, травматична, при цьому — найважливіша. 

Aша розповідає про тактичну медицину, складнощі викладання та позитивні зміни у суспільстві, а ще — про навчання, втрати та відновлення.

Тактична медицина по залишковому принципу

За словами Aші, найбільші складнощі в роботі інструкторки з тактичної медицини пов’язані з неправильними уявленнями людей про медицину та її важливість у бойових умовах. Часто потреби в медиках закривають по залишковому принципу, а до підбору персоналу, від роботи якого буде залежати життя, ставляться недбало. Пояснити командуванню, як важливо мати тямущу, навчену та підготовлену людину на посаді медика — не найпростіша задача.

Aша на тренінгу з тактичної медицини

Про те, щоб мобілізуватися самостійно, Aша теж думає. Правда, в сучасній українській армії для цього є ряд перешкод. Система більше підлаштована під чоловіків, їхні потреби та фізіологію, а жінкам часто лишається роль “помічниць” та “підтримки”.

“В мене є подруги, котрі мобілізувалися, бажаючи бути максимально корисними, і вони сильно про це жалкують, тому що їх там саджають на якісь невідповідні їхнім компетенціям і характерам посади. І вони, будучи в лавах Збройних Сил України набагато менш продуктивні, ніж були до цього, коли були волонтерками. Вони йшли воювати і бути корисними, а  їх поставили в такі умови, де вони корисними не можуть бути зовсім”.

Aша Карсакова та “Госпітальєри”

Позитивних змін, щоправда, теж вистачає: за два роки в Україні почав формуватися інститут репутації, а жінки все більше і більше отримують можливості реалізувати себе в армії. 

“Ще нещодавно люди одне в одного мало не ножами кидались, а зараз ми все частіше приходимо до продуктивної дискусії”

Інструкторів та інструкторок щодня стає більше, цивільні люди починають краще розуміти важливість домедичної підготовки та проходити курси, а ті, хто навчають людей рятувати себе, починають все частіше і самі звертатися за допомогою. Перш за все — психологічною.

Перша психологічна допомога: як не нашкодити

Aша зізнається: не збожеволіти після початку повномасштабного вторгнення допомогло те, що в цей період вона вже активно працювала з психіатром та психотерапевтом і отримувала підтримку.

“Взагалі я — депресивний пиріжечок з дитинства, і в повномасштабку увійшла вже такою, знаєте, психологічно мобілізованою”.

З усім тим, два роки постійного стресу — це занадто велика ноша навіть для добре підготовлених людей.

“Якщо чесно, мене тримає думка про те, що шкодити собі — це працювати на ворога”.

Рік тому Aша втратила нареченого на війні. 

“Я собі уявляю іноді, що життя — це така тимчасова гра, в яку ми граємо тут, на Землі. А після смерті потрапляємо у справжній світ. І там вже вирішуємо, хочемо ми залишитися і відпочити, чи їхати в нове відрядження. Моя робота — це постійні відрядження, тому я і переклала свій досвід на таку, власне, глобальну міфологію.”

Щоб впоратися з втратою, зверталася до різноманітних програм психологічної реабілітації. Щоправда, не всі з них виявилися вдалими. Багато програм, зазначає Aша, обіцяють відновлення та підтримку, на ділі ж їхнім спеціалістам часто бракує елементарної емпатії.

“Уявіть собі: починається знайомство з психологами, і одна зі спеціалісток при повному залі вдів виходить та каже: привіт, я Таня, я психологиня і у мене є чоловік. Ну… вітаємо, що тут ще сказати”.

Ще один проєкт психологічної реабілітації виявився мертвим чатом у Телеграмі, в якому нічого не відбувається — от тільки на восьме березня опублікували привітання “з днем весни, краси і жіночності”.

Перезавантаження

Коли останній “реабілітаційний проєкт” з’їв безліч сил та місяць часу на відновлення, стало ясно, що необхідно шукати інші джерела підтримки. Aша раніше вже брала участь у заходах Освітнього дому прав людини —Чернігів, тому коли побачила запрошення на Програму психосоціальної реабілітації — вирішила залишити заявку. 

“Мені зателефонував Геннадій, сказав, що мене будуть дуже раді бачити. Я подумала: ого, на мене чекають!

Участь в програмі нагадувала дитячий табір — один із тих, в яких Aша колись і сама працювала. 

“Це було і навчання, і відпочинок, і реабілітація. Половину дня ми вчилися, а потім — відпочивали. Це просто казка. І масаж! Це дуже-дуже було корисно.”

Aша уважно спостерігала за методологією викладачів та психологинь, намагаючись придумати, як застосувати набуті знання у її роботі викладачки тактичної медицини. 

“Я звертала увагу на те, що можна імплементувати в моє викладання. От, наприклад, перерви для перезавантаження — це дуже важливо. І цукерочки для того, щоб мозок працював — це теж дуже важливо!”

Але найбільше Aша запам’яталася порада однієї з тренерок.

Якщо відреагувати на ситуацію одразу, вона потім не переросте у скандал, адже скандал — це маленька заноза, яку не витягли вчасно.

Стосується кожного

На питання про те, що кожна цивільна людина має знати про домедичну допомогу, Aша відповідає просто: як мінімум пройти курси з зупинки кровотечі та серцево-легеневої реанімації. І завжди мати при собі засоби зупинки масивної кровотечі. Турнікет або бинт не займають багато місця навіть у найменшій сумці.

Aша та тренувальний манекен для відпрацювання навичок надання медичної допомоги

Та головне пам’ятати: аптечка — це не артефакт, що рятує сам по собі. Ми всі маємо здобувати та постійно покращувати свої навички надання допомоги.

Щоби навчитися не вмирати. 

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Dmytro’s story is about how everyone can find their place in the fight against the enemy by actively participating in volunteering and civic activities. Ukraine is experiencing the conditions of full-scale war very painfully. Everyone tries to contribute to the fight and victory. Some take up arms and go to the front lines. Some help as volunteers in the rear. But there is another very important area of work – documenting the war crimes committed by Russian occupiers.

The hero of our story today is Dmytro Vakhnenko. His path of volunteering and civic activism cannot be called typical.

Before the full-scale invasion, he was educating people on financial literacy. He enjoyed this field, life was going on as usual, but everything changed dramatically on February 24, 2022.

The First Months

Almost immediately after the start of the Russian military invasion, Dmytro realized that people and the country needed help – he couldn’t stand aside, so he joined as a volunteer to one of the volunteer headquarters in Zaporizhzhia, where he was involved in unloading humanitarian aid and assisting at the warehouse.

Later, Dmytro became the head of the HR department of the organization “Community of Volunteers United by Idea” – he was responsible for coordinating a team of 50-70 people, searching for volunteers, and engaging them in assistance.

“Previously, I worked for a large enterprise in Zaporizhzhia, more precisely, even at a factory, as a leading specialist in the department of analytics and development of the target production model, and it was there that I developed managerial skills, I coordinated the work of departments, so it wasn’t a big problem for me.”

However, even with this experience, the work was very intense at that time because it was necessary to react promptly to changing needs in the conditions of war, – claims Dmytro.

Evidence for future tribunals and volunteering

In October 2022, when Zaporizhzhia was heavily shelled by the occupiers, Dmytro made the decision to temporarily relocate to another city.

“I left the volunteer headquarters around the time I left Zaporizhzhia. After my return, it was no longer operating in the same format as before. So, I began to look for where else I could be useful.”

Despite this, Dmytro understood that he wanted to continue making his contribution to the fight against the enemy in any case – he continued to engage in volunteering. Later, he had the opportunity to join the documentation of war crimes committed by Russians in the public organization “Association of Relatives of Kremlin Political Prisoners” – he took advantage of it.

Currently, his work involves documenting facts of Russian occupiers’ crimes against civilians – killings, torture, and kidnappings.

“The most important thing we do is document the facts of war crimes. If we don’t do this, in the future, we won’t be able to prove that the crimes actually occurred. This is the evidential base for Ukraine, for national and international courts, including the Office of the Prosecutor of the International Criminal Court.”

Interviewing a shelling witness

Also significant here is the informational aspect because the world needs to know the truth about what the Russians are doing in Ukraine, Dmytro claims.

His work consists of two main directions: searching for information in open sources and interviewing witnesses and victims of war crimes.

Dmytro and his organization pass the collected facts and testimonies to analysts, law enforcement, and judicial authorities. Thus, an important evidential base is created for future tribunals against Russian war criminals.

Dmytro admits that he never thought he would be involved in civil or volunteer activities, but now he actively participates in various initiatives.

“For example, together with the community of civil organizations and local volunteers of Zaporizhzhia, we achieved that thanks to public hearings from the city budget, 100 million UAH were allocated to the Armed Forces of Ukraine.”

In addition to this, in 2023, Dmytro donated blood five times, participated in animal volunteering actions, and eco-activism – for his active position, he received thanks for volunteering from the Zaporizhzhia Regional State Administration.

Maintaining Emotional Balance

Working on documenting the horrors of war cannot but affect a person’s psychological state, says the documentarian.

Nevertheless, Dmytro believes that personally, this activity had an even more positive impact on him. After all, he got the opportunity to prevent impunity, convey the truth about the war, and also learn a lot about methods of collecting and analyzing information.

“I also continue to engage in volunteer and civic activities, so I constantly have to be resourceful – for this, of course, I try to take care of my condition so that in the future I can bring even more benefit.”

To maintain emotional balance, Dmytro advises finding time for relaxation and self-improvement, participating in trainings and events that help with recovery.

“In October, for example, I took part in an urgent support program and a 7-day psychosocial rehabilitation program from the Educational Human Rights House in Chernihiv – it helped me restore my emotional state to continue working in the future.”

Although Dmytro knew about the Human Rights House before, the program itself was told to him by the head of the organization he currently works for.

The overall atmosphere during the program played a big role: the program was closer to nature – there the pace of life, according to Dmytro, feels more peaceful, which helps to recover.

Dmytro also remembers the variety of new people from different regions of Ukraine, other participants in the support program. They were all part of an active civil society, so the rehabilitation program for Dmytro also became a place where he could find new connections and exchange experiences.

Dmytro in the Educational Human Rights House in Chernihiv together with other participants of the Psychosocial Rehabilitation Program under the ESU project (village Kolichivka)

But the most valuable thing for him was still the sessions with psychologists in individual and group formats.

“I liked the fact that psychologists devoted quite a lot of time to us – we had various psychological practices, I probably can’t name them all now.”

“The program was aimed at deeper understanding of one’s emotional state, restoring inner resources, and hearing oneself – all this together works very effectively.”

Place in the Struggle Dmytro Vakhnenko’s story inspires and makes one think – each of us has our own role and place in resisting the Kremlin’s expansionist policy. He showed an example that it is possible to combine different types of activities – from documenting war crimes to local volunteering.

It is important not to stop, to seek opportunities to contribute to victory, and not to be afraid to take on new directions of work, says Dmytro.

Only through consolidated efforts can we withstand.

The Protection Program operates with the support of the International Renaissance Foundation, Human Rights House Foundation, and the ESU project.

The ESU Project / Resilience Program is implemented by the Human Rights House Foundation in a consortium of civil society organizations led by ERIM, in partnership with the Eastern Europe Foundation, the Human Rights House in Tbilisi, the Belarusian Human Rights House named after Boris Zvozskov, and the Black Sea Regional Cooperation Fund with financial support from the European Union.

Ганна Бут — вчителька та волонтерка з Мелітополя, лауреатка відзнаки “Національна легенда України”, заслужена працівниця освіти. Розповідає про протести, окупацію, відновлення та півтисячі її “бійців-зайців” 

Ганна Бут займається волонтерством з 2015 року. Підтримувала мелітопольські дитячі будинки, організовувала заходи для дітей, позбавлених батьківського піклування. Ганна виховувалась у сиротинці, тож як ніхто знає, наскільки діти там чекають на спілкування, тепло та турботу. 

Тоді ж, у 2015, Ганна разом з колегами заснувала у своєму навчальному закладі волонтерський рух “Свічадо” для допомоги армії. Збирала допомогу для військових і паралельно з цим виховувала майбутніх героїв на уроках громадянської освіти. 

Ганна Бут (у блакитній сукні) з колегами-вчителями

Понад 500 її колишніх учнів наразі воюють

Зізнається: колись вона і сама пішла у військкомат, і, якби не здоров’я, певно, зараз вже неодмінно була б у лавах ЗСУ. 

Сьогодні Ганна з дочкою знаходиться у місті Дубно Рівненської області і ні на хвилину не перестає жити волонтерськими турботами. Весь її вільний час проходить у плетінні сіток, збиранні посилок, відправці допомоги і пошуках нових способів залучити людей до волонтерської праці.

Жити в такому режимі постійно — невимовно важко, але ще важче — відчувати, що робиш недостатньо. 

Ганна з дочкою змогли вирватись з окупованого Мелітополя, перебратися у безпечне місто Дубно, і — майже одразу відновити там волонтерську діяльність.  Але дорога в безпеку виявилась довгою, важкою і травматичною — фізично та морально.

                                                                                                                                70 днів в окупації

Ганна зізнається: до останнього не вірила у можливість повномасштабного вторгнення.
“Моя дочка Крістіна готувалась до війни, збирала тривожний рюкзачок, а я спочатку тільки сміялась з цього”
Коли ж це сталося, вони одразу почали ходити на щоденні протестні акції разом з тисячами інших мелітопольців. 

Ганна з донькою Крістіною на протесті

“За день проходили стільки кварталів, що стерли пару взуття”

Активні протести тривали до 18 березня, а потім аж до початку травня протестувальники збиралися на міжконфесійну молитву на головній площі міста. Паралельно з цим долучалися до акції “Жовта стрічка”. Ганна згадує: спочатку використала всі стрічки, що мала вдома, потім — все, що взагалі можна було застосувати до справи: нитки, тканину,  навіть жовту парасольку. 

“Ми робили все, щоб показати ворогу, що йому тут не раді”

Разом з дочкою Ганна розвішувала стрічки всюди, де нема людей — на стовпах та деревах. А іноді вдавалась і до більш ризикованих методів.

“Я придумала, як вішати стрічки в магазинах. Ставала спиною, наприклад, до холодильника, ніби щось роздивляюсь, і в’язала стрічку до ручки. Потім відходила, дивилась на неї і раділа”.
Перебувати в окупованому місті ставало дедалі небезпечніше. Скоро почалися дзвінки з невідомих номерів серед ночі. Голос в слухавці погрожував і називав її “бандерівською потворою”. Згодом невідомі стали телефонувати та дихати в слухавку. Стало зрозуміло, що настав час за будь-яку ціну покинути місто.
Останньою краплею став день, коли на центральній площі міста спустили прапор України — найбільший прапор у Запорізькій області.

“У мене ніби вибили землю з-під ніг, я довго не могла прийти до тями. Ми з дочкою по черзі плакали: спочатку я плачу і вона мене втішає, а потім навпаки.”

Виїхати з окупованого міста було важко. З собою — тільки домашні тварини та трохи речей, а на шляху — 26 блокпостів.

“Дочка сказала мені мовчати, тож я рахувала блокпости. Один під мостом, ще один десь в кущах…”

Окупанти на блокпостах всі, як один, були брудні та голодні — відібрали у когось з автобуса хліб та воду. Чоловіків роздягали та перевіряли на наявність патріотичних татуювань. Дорога була важкою та виснажливою.

“Коли ми доїхали до Запоріжжя, то вклонялись там кожному українському прапору.

Я дивилась на мирне місто і від шоку не могла розмовляти, здається, кілька днів. Тут люди ходять по вулицях, співають, танцюють, а в цей же час в Мелітополі голодують. Як ми не з’їхали там з глузду? Мені здається, тільки тому, що розуміли: якщо ми зляжемо, то нікому не зможемо допомогти. У мене стільки хлопчиків-бійців потребують допомоги, я їх називаю — “мої зайці”. Хлопці мені розповідають про те, як воюють, як автомати в руках у них червоні, бо стільки ворогів лізе, що вони не встигають охолонути. Ну скажіть мені, як я можу не займатися тим, чим займаюся?”

Після Запоріжжя Ганна з дочкою рушили в Дубно, де і залишаються зараз. 

“Головна мотивація — повернутись додому”

В Дубно у Ганни вистачає роботи. Весь час, вільний від проведення онлайн-уроків, Ганна присвячує волонтерству. 

“Простіше було б сказати, чим я не займаюся. Наразі плетемо маскувальні сітки. Запити ніколи не зменшуються, навпаки — їх стає все більше і більше. Мені тільки вартує сказати, що вже майже кінець… Буквально позавчора прийшли два величезних запити. Допомагаємо всім, хто звертається, не тільки своїм учням або випускникам”. 

Ганна розповідає, як постійно працює над тим, аби залучити до волонтерської роботи якомога більше місцевих. Як особисто приходить до підприємців та просить у них долучитися до зборів. 

“Перед дзвінком підприємцю я завжди молюся. Дуже хвилююсь, що відмовить. Але інші люди ще менше долучаються до зборів, у всіх є свій клопіт, у кожного тут по кілька людей з сім’ї на війні”

Завдяки її ініціативі до плетіння сіток долучаються вчителі та учні з місцевих навчальних закладів, ліцеїв та училищ. Нещодавно Ганна звернулась до директора Дубенського замку (замок князів Острозьких — Любомирських, фортеця в місті Дубно Рівненської області) — і тепер в її команді дві музейні працівниці. 
Найстаршій волонтерці — 67 років. Любов Костюк плете іграшки, які Ганна надсилає у Фінляндію, де їх продають на благодійних ярмарках. Іншій волонтерці, теж з Мелітополя, Ганна надсилає на продаж розмальовані гільзи.

“Всі мелітопольці, які втекли, волонтерять, це не секрет. Наша основна мотивація — бажання повернутися додому. Якщо я не встану сьогодні з ліжка, я ні на сантиметр не наближуся до Мелітополя.”

Ганна з дочкою та тваринами евакуюється з Мелітополя

Ганна зізнається: спогади з окупації їй майже вдалося залишити позаду. Тільки іноді, після особливо важкого дня, буває тяжко.

“Дуже важко стає, коли Крістінки вдома нема, закінчились всі активності, лишаєшся сама вдома і вимикаєш світло… Дуже хочеться відчути запах рідного дому.”

Найважче — лишатися наодинці зі своїм горем. На щастя, у Ганни була можливість звернутися по допомогу.

“Іноді треба поставити крапку і дати собі відпочити”

Ганна розповідає:

“У мене був важкий травматичний випадок під час волонтерської роботи, після якого я отримала мікроінсульт в правій частині головного мозку. Було темно в очах, я не могла підвестися. Це така травма, знаєте, психосоматична. Пов’язана з неприйняттям нечесності та неправди. Я зрозуміла, що дуже багато віддаю свого життя волонтерській роботі”.

Тоді Ганна вирішила податись на Програму психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини в Чернігові. Там волонтерка, за її словами, вперше за 52 роки відчула стільки поваги для себе. Змогла привести свої почуття до ладу. Досі використовує вправи з самодопомоги, яким навчила її тренерка Надія Локоть.

Волонтерам, які відчувають, що вигоріли, Ганна радить обов’язково звертатися по допомогу, адже самостійно не впоратись. Багато організацій надають психологічну допомогу, і можливість відчути теплоту та повагу до себе — неоціненна. 

Якщо відчуваєш, що здоров’я підводить — одразу став крапку та відпочивай, звертайтесь до лікарів.

“Волонтерам найбільше потрібна підтримка людей, які готові щось змінювати в країні. І сміливість стукати у двері, просити про підтримку своїх зборів, бо люди видихаються. Хто кому хто — ми відповімо після війни. А зараз понад все важливо підтримувати одне одного і дбати про себе”. 

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Як допомогти дітям, які втратили все? І як зрозуміти, що сама потребуєш допомоги? Розмова з Юлією Мельниченко — про волонтерство, допомогу дітям та військовим та втрачене відчуття безпеки.

Юлія Мельниченко — волонтерка, викладачка, тактична медикиня територіальної оборони, учасниця Революції Гідності, одна з героїнь виставки “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize. Дорослим вона викладає тактичну медицину, а дітям в селі на Київщині — образотворче мистецтво. Працює з дітьми, що переїхали з тимчасово окупованих територій. Залучає своїх учнів до волонтерської діяльності.  Її учні малюють листівки для українських воїнів, вчаться підтримувати себе та інших. Та підтримати їх самих, створити їм безпечний простір — непроста задача. В цьому році Юлія взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації” в рамках проєкту ESU.

Її історія розпочалася у далекому 2007 році, коли Юлія була волонтеркою у літньому таборі для дітей-сиріт. Цей досвід переріс у  постійну співпрацю, а згодом — у координацію поїздок інших волонтерів до Старобасанського інтернату (в Чернігівській області). З перших візитів до сиротинця стало очевидно: дітям найбільше бракує уваги, справжньої небайдужості, а також людей, ладних навчити їх елементарних правил життя у зовнішньому світі.

“Ми їздили туди що два тижні, допомагали дітям здобувати соціальні навички, необхідні для життя в сучасному світі. Мені ніколи не подобалося, що депутати приїжджають в інтернат тільки на свята. Можновладці привозять цукерки і одяг, от і все. Діти зростають споживачами. Вони не бачать себе майбутньому, не мріють про жодну професію. Це треба було змінити, тож я почала об’єднувати однодумців. Ми зі студентами навчали дітей. Викладали хто що може: хтось малювання, хтось інтер’єрний дизайн, хтось вчив стригтися, хтось правознавство викладав. Вчили їх готувати, бо вони нічого не вміли.

Діти клали яйце в каструлю з водою і чекали, що має відбутися диво

А те, що поставити цю каструлю потрібно на вогнище і почекати, щоб вода закипіла…Вони не мали цього уявлення, тому що їх постійно обслуговували викладачі. ”. 

Юлія згадує, як, працюючи з дітьми з інвалідністю, які мали відсутні ручки чи ніжки, вчила їх не пасувати перед труднощами.

Завжди шукай вихід. В тебе є зуби, якими ти можеш затиснути пензлик і малювати

Багато її вихованців вступили до художніх вишів, один з них — до вищого навчального закладу у Німеччині. 

Крім візитів до інтернатів були також чисельні благодійні заходи, збори коштів для онкоодужуючих дітей, майстер-класи з малювання та арттерапія.

А потім прийшов 2014-й рік. Революція Гідності. Війна. Юлія каже:
“Я не ділю війну на “з 2014-го” і “з 2022-го”. Люди в Україні гинуть вже 10-й рік. Інша справа, що говорити про це почали тільки зараз”.

Під час Революції Гідності Юлія була однією з тих, хто допомагав лікувати поранених активістів та розселяти людей, які приїздили до Києва з інших міст. Тоді ж почалися перші збори для військових, навчання тактичної медицини, допомога військовим у шпиталі… За ці роки волонтерська діяльність сильно змінилась. 

Раніше все було спокійніше, і здавалося, що війна десь там відбувається, на Сході,  можна було собі розмірено і спокійно жити. Зараз всім очевидно, що це не так, і більшість людей так чи інакше залучені до волонтерства.

Хтось всім житловим комплексом плете сітки, а хтось в’яже панчохи. Всі хочуть бути корисними

Багато волонтерів кажуть про те, що люди неохоче донатять, стають байдужими. Стає все складніше закривати збори. Деяким здається, що це від того, що люди “втомилися від війни”, проте Юлія цієї думки не поділяє.

Збори складніше закривати, тому що дуже багато людей залишилося безробітними. Багато виїхали за кордон в пошуках прихистку, хтось залишився без дому і змушений поневірятися по інших містах. 

У цивільного населення значна частина сімейного бюджету йде на те, щоб вижити в сьогоднішніх умовах, тому важко зібрати на щось, а потреби збільшуються щодня: це і допомога пораненим, підтримка військових, потреби вимушено переміщених осіб.

У нас дуже багато травмованих людей 

Все це потребує ресурсів на відновлення — ментальних, в першу чергу. Коли навколо — нічні тривоги, а наші близькі йдуть на фронт, повертаються пораненими або геть не повертаються… це дуже важко витримати. 

Коли звикаєш допомагати іншим, коли навколо тебе — діти та дорослі, які втратили все, дуже важко не поринути в це з головою, забуваючи про себе. Втома дає про себе знати, коли приходять нові виклики.

Маю в групах учнів, які були в окупації, бачили смерть на власні очі, хтось з батьками тікав під обстрілами з інших міст, а дехто у шість років вже посивів і каже: 

“У мене був друг, якому відірвало ніжки. Його не врятували”.

Щоб навчитися допомагати їм, Юлія звернулась до програми реабілітації від Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Зізнається, що перші дні програми стали для неї справжнім шоком.

Виявилось, що перш за все треба допомогти самій собі. Ти маєш бути в ресурсі, і ти маєш мати сили, щоб надавати допомогу іншим. Все це логічно, але неочевидно. Коли ти маєш в оточенні дітей, що пережили такі страшні речі, важко думати про себе і ставити свій комфорт на перше місце.

Кисневу маску потрібно вміти спершу одягнути на себе, і тренери Освітнього дому вчили журналістів, волонтерів та активістів робити це правильно. Кожного дня — вправи на заземлення, медитації, робота з диханням, кола обговорень, де можна ділитись почуттями та враженнями. Як працювати під час тривог, як заспокоїти дихання, коли слухаєш історію, яку неможливо витримати без сліз. Юлія зізнається: всі методики та вправи, які вона випробувала на собі, тепер використовує зі своїми учнями. Цей досвід та знання виявилися по-справжньому неоціненними.

“А ще Освітній Дім — це місце, де можна знайти однодумців і неймовірну підтримку. Саме там я познайомилась з журналісткою Крістіною Бут. Надихнувшись моєю роботою, вона висунула мене на виставку історій воєнного часу “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize.”

Та найбільше надихають діти — ті, заради кого ми вчимося правильно дихати, створювати простір безпеки та затишку, підбирати вірні слова. Учні Юлії — 60 маленьких світів, і кожен — обдарований та унікальний. Вони приходять на її уроки на пів години раніше і йдуть пізніше, щоб взяти до рук пензлі і творити свій безпечний світ. Юлія Миколаївна прислухається до кожного малюнку, аби знайти індивідуальний підхід до учнів. Щоб юні художники мали можливість радіти, творити та забути про свої тривоги.

Бо мати того, хто тебе зрозуміє, підтримає і прийме — безцінно.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Юрій Усманов — директор Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського міжнародного університету.

Він спеціалізується на міжнародному гуманітарному та міжнародному кримінальному праві. 

Поговорили про притягнення до відповідальності осіб, які вчинили міжнародні злочини, про документування воєнних злочинів та освіту у сфері прав людини.

Це спільний випуск Lойера та Освітнього дому прав людини в Чернігові.

https://soundcloud.com/towzfuf3zevb/spetsprokt-loyers-secrets-gst-yury-usmanov?si=1b1fac94cb5540fabb2202efc70f773b&utm_source=clipboard&utm_medium=text&utm_campaign=social_sharing

Біля Чернігова у селищі Количівка знаходиться будівля громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові». Вже кілька років Дім є майданчиком для зустрічі громадських діячів, правозахисників та небайдужих прогресивних людей. Окрім проведення освітніх заходів, тут свого часу могли знайти прихисток біженці, зокрема ті, хто тікали від диктаторського режиму в Білорусі та затримань після мирних протестів влітку 2020 року.

Під час активних бойових дій у війні росії проти України, Чернігів ледь не опинився у повному оточенні, саме у Количівці ворог хотів замкнути кільце блокади й відрізати місто. Саме у цьому селищі точилися бої й рашисти отримавши по зубах відійшли. Але Количівка була під постійними обстрілами.

Як згадував правозахисник Андрій Остріков:

“Після початку війни звичайно це перше, що у всіх у нас було на думці, коли ми чули про Чернігів, думали: Що там з Домом”?

Будинок постраждав від обстрілів, але його відбудували й наприкінці року Освітній дім прав людини в Чернігові відкрив свої двері для проведення великого заходу. “Освітній Форум прав людини: наближаючи перемогу” розпочався 26 листопада. Перші два дні було присвячено таким темам: «Постконфліктне врегулювання в Україні: від війни до миру» та «Освіта у сфері прав людини в Україні: виклики в умовах війни й важливість для відновлення». Наступні дві зустрічі відбулися 3-го та 5-го грудня.

Людмила Янкіна, представниця Центру прав людини “ZMINA”, членкиня правління Дому поділилась своїми враженнями вперше відвідавши Дім після 24 лютого :

“По-перше, дуже важливо, що ми з початку повномасштабного вторгнення  зустрілися всі разом тут фізично в одному просторі, коли Дім вже є в відремонтованому  стані. Це є місце сили для багатьох правозахисників і дуже важливо, що сьогодні ми змогли тут зібратися всі разом і поговорити про важливі речі, про підтримку правозахисного середовища й активістів”.

Темою зустрічі 3 грудня обрали «Захист правозахисників в умовах війни». Окрім учасників та учасниць які завітали безпосередньо в Дім, частина доєдналася в онлайн-режимі.

Тематичний блок “Захист правозахисників в умовах війни” відкрив Сергій Буров – директор Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Раніше ми подібні Форуми проводили по декілька днів. Тут в таких умовах ми вирішили це зробити дуже коротко, але насправді будемо виносити це на продовження через онлайн, – зазначив Сергій.

На відкритті він згадав про міжнародних партнерів та надав слово представниці організації PDCS Зузані Фіаловій, яка долучилася до форуму дистанційно. Вона розповіла, яка робота ведеться  у Словаччині з допомоги Україні.

Зузана зазначила наступне:

“Наша організація займається діалогом та конфліктами. Звичайно, коли летять бомби й відбуваються бойові дії дуже важко говорити про діалог. На жаль у нас, та навіть у західній Європі багато людей не розуміють, що відбувається і яка ситуація. Тому те, що ми намагаємось робити – це розмовляти з людьми та організовувати заходи, де можна якось показати наш досвід та пояснювати людям, що ця війна – це війна всієї Європи”.

На форум до Чернігова приїхав Аркадій Бущенко – суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду,  який привітав всіх учасників та учасниць і зазначив про важливість проведення таких заходів.

В режимі онлайн з Грузії приєдналася Кетеван Абашидзе – представниця Фундації домів прав людини (Human Rights House Foundation), яка розповіла про те, як вони підтримують правозахисників в Україні, Вірменії, Грузії, Азербайджані, Білорусі та Росії. Згадала про основні напрямки роботи, а  саме: підтримку неурядових організацій в Україні, міжнародну адвокацію та допомогу активістам в екзилі, зокрема медичну та правову підтримку.

Також онлайн долучилася Леіла Лежава з Тбілісі, яка розповіла про роботу Human Rights House Tbilisi. Це перш за все підтримка правозахисників та незалежних журналістів, громадських активістів в ситуації ризику. Також розповіла про підтримку українських активістів в Грузії, а також згадала про грузинський досвід воєнних дій та їх наслідки.

Для учасників та учасниць Форуму у Чернігові в режимі онлайн виступив директор Дому  прав людини Крим – Андрій Зубарєв. Він розповів про Дім, про новий для себе напрямок – програму Захисту, яку надає їхня організація.

Геннадій Випинашко — менеджер програми Захисту Освітнього Дому прав людини в Чернігові, зробив невеликий  екскурс до історії і розповів з чого розпочалася діяльність програми Захисту. Він також описав структуру програми. Вона складається з двох частин: термінова та довготривала. Термінова – це перш за все пряма допомога у базових потребах пов’язаних з безпекою. Довготривала – це підтримка через стажування та здобуття знань та навичок для продовження громадської діяльності, мікрогрантові програми та психологічну допомоги, а у разі потреби — психо-соціальну реабілітацію.

З початком повномасштабного вторгнення Дім оновив програму Захисту на надання допомоги громадським активістам, правозахисникам, журналістам та членам їх сімей, які знаходяться в ситуації ризику в умовах війни на тимчасово окупованих територіях, новоокупованих територіях, а також на території підконтрольній уряду України.

Людмила Янкіна – керівниця напрямку із захисту представників громадянського суспільства Центру прав людини “ZMINA”, розповіла про досвід роботи програми Захисту організації після початку повномасштабного вторгнення та поділилась своїми спостереженнями.

Окремою темою блоку стало питання  захисту правозахисників, які опинилися у війську. Цю тему  підняв в режимі онлайн Ярослав Малик, координатор Освітнього напрямку Дому, який зараз у війську. Він вийшов на зв’язок прямо з фронту. Який статус правозахисників, які є комбатантами? Яка роль правозахисників у війську? Який механізм захисту таких людей? Проблему розглядали на прикладі справи відомого правозахисника, журналіста координатора проєкту “Без кордонів” Максима Буткевича, який потрапив до полону. Процес визволення правозахисника наразі є дуже складним, адже такі люди на жаль, викликають подвійну увагу з боку ворога.

Друга частина тематичного блоку “Захист правозахисників в умовах війни” передбачала практичну частину. Учасники та учасниці об’єдналися в 4 групи, щоб обговорити найбільші виклики, з якими стикається команда Програм Захисту під час надання допомоги правозахисникам, громадським діячам та незалежним журналістам: комунікації з аплікантом (верифікація), залучення волонтерів, принципи відбору та ризики.

 Людмила Янкіна прокоментувала роботу по групах таким чином: Ми виокремили для себе пріоритети, над якими нам потрібно працювати. Ми зрозуміли, що коли ми працюємо, наприклад, з програмами Захисту з допомогою, нам потрібно приймати колективні рішення для того, щоб більш ретельно підходити до питань верифікації. Ми зрозуміли, що є основні принципи, якими ми маємо керуватися не відходячи від  загального стандарту і в нас в кожного є свої якісь фокуси роботи.

Сергій Буров – директор Освітнього Дому прав людини в Чернігові  підбив підсумок практичної роботи. Зазначив, що правозахисники та журналісти особливо у воєнні часи постійно «ходять по лезу». Нагадав про 16 стандартів захисту правозахисників, розроблених ОБСЄ, ООН та Радою Європи. І запропонував учасникам виділити ті стандарти, які найбільше порушуються в наші часи. Результати цієї роботи пообіцяв оприлюднити онлайн.

Геннадій Випинашко – менеджер програми захисту Освітнього Дому прав людини в  Чернігові: “Наші слухачі дізнались сьогодні про алгоритми роботи, про те, з якими викликами стикаються наші кейс-менеджери, з якими викликами ми стикаємось, а також як ці виклики ми можемо подолати. У нас була робоча атмосфера, тому що ми працювали в групах над певними викликами, працювали над способами їх вирішення і як результат маємо чотири якісно розписані виклики і як їх подолати, готові рекомендації”.

Андрій Остриков додав:

“Емоції дуже сильні, дуже теплі, тому що я зустрів тут людей, з якими співпрацював. А особливо я дуже радий, що ми знову зібралися в Домі! Для мене важливо, що тут в процесі обговорення я бачу, як ми круто зміцнюємося! Я бачу, що за ті 9 місяців (бойових дій) ми набрали неймовірного досвіду”.

Третій тематичний блок Освітнього форуму прав людини: наближаючи перемогу завершився перфомансом «Мистецтво проти війни» за участі Академічного камерного хору ім. Дмитра Бортнянського.

Іван Матвєєв, журналіст

Освітній Дім прав людини в Чернігові продовжує надавати індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей.

На цей час наша організація розглянула вже понад 250 заявок стосовно підтримки 624 людей.

Трішки статистичних даних

Так, загалом з березня по грудень 2022 року Дім отримав 254 заявки на програму термінової підтримки. З них підтримано 215 заявок, що дорівнюють 544 бенефіціарам. На цей час на розгляді перебуває 25 заявок. 

Серед підтриманих бенефіціарів — 414 — повнолітніх, 130 — дітей. Жінок більше ніж чоловіків — 289 проти 255.

 55 людям відмовлено в наданні підтримки за результатами рішень верифікаційного комітету.

Щодо сфер діяльності: 132 — громадські активісти, 50 журналістів, 33 правозахисники та 329 осіб — це члени їхніх сімей.

Найзатребуваніші запити — це компенсація деяких витрат, зокрема, на продукти харчування, оренду житла та ліки, а також надання емоційної та психологічної підтримки.

 Нагадаємо, Програма термінової підтримки включає:

•     компенсацію деяких витрат, пов’язаних із збереженням своєї громадської діяльності;
•     інформацію про центри, що надають допомогу;
•     консультації з юридичних питань;
•     інформаційну допомогу в евакуації за кордон та по Україні;
•     емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям);
•   тимчасове проживання у Львівському Хабі та в ресурсному центрі в селі Количівка Чернігівської області (від 2 до 5 днів)

Для перегляду детальної інформації та заповнення анкети переходьте за посиланням —  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

26 листопада в Освітньому домі прав людини в Чернігові проходив перший з чотирьох блоків Освітнього Форуму прав людини: наближаючи перемогу.

В цей день обговорювали тему постконфліктного врегулювання в Україні: від війни до миру. Зараз це питання є надзвичайно важливим, адже наша країна постала перед викликом повномасштабного вторгнення.

За таких умов особливої уваги заслуговують питання документування воєнних злочинів, захисту потерпілих від збройного конфлікту та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили міжнародні злочини. Якраз ці теми й обговорювалися учасниками.

Воєнні злочини рф

Керівник Департаменту документування воєнних злочинів (УГСПЛ) Сергій Мовчан зазначив:

«Документування воєнних злочинів є важливим процесом нашого сьогодення. Щоденно вчиняється значна кількість злочинів і кожен з них повинен бути зафіксований. На превеликий жаль, ресурсів правоохоронців недостатньо, оскільки звичайна злочинність теж не зникла з нашого життя.

У зв’язку з цим, ми можемо стверджувати, що ефективне документування можливе лише за рахунок поєднання зусиль правоохоронців та представників громадського сектору. Звісно громадськість не перебирає на себе повноваження розслідування, але допомагає  зібрати необхідну інформацію для подальшого використання».

Тему притягнення до відповідальності осіб, які вчинили міжнародні злочини підняв Усманов Юрій, к.ю.н., директор Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського міжнародного університету.

«Сьогодні найбільша кількість правопорушень, які вчиняються агентами росії в період збройного конфлікту між рф і Україною, є саме воєнні злочини. Понад 41 тисячу таких злочинів зареєстровано Офісом Генерального прокурора України з моменту широкомасштабного вторгнення рф на територію нашої держави. Реальна кількість таких злочинів – значно більша. 

В України є низка міжнародних зобов’язань з притягнення винних до відповідальності за воєнні злочини, відносно них не діють імунітети і не допускається амністія, такі злочини не мають строку давності. Попри всі труднощі, ми вже зараз маємо робити все можливе, щоб винні особи понесли покарання за свої дії задля того, щоб відновити справедливість. Це важливий елемент перехідного правосуддя, через який проходять всі держави, які вимушені були зіштовхнутися з війною. Це умова примирення суспільства, відновлення справедливості і розбудови майбутнього миру в Україні», — підкреслив Юрій.

Про захист потерпілих від збройного конфлікту, зокрема, доступу до правосуддя і відшкодування заподіяної шкоди розповідав керівник громадської приймальні УГСПЛ в м. Чернігів, юрист ГО «МАРТ» Дмитро Науменко. Він зазначив:

«На сьогодні переважна більшість постраждалого від війни населення не мають ефективних механізмів захисту порушених прав та можливості отримати компенсацію за заподіяну шкоду.

Частину законодавчих актів не приведено у відповідність до викликів, які з’явились після широкомасштабного вторгнення військ рф в України. Більшість норм регулюють відносини тільки по жертвах злочинів, які перебували/ють в зоні проведення АТО/ООС або на лінії зіткнення.

Через таку ситуацію постраждале населення залишається сам на сам зі своїми проблемами та зневірюється у можливості справедливої сатисфакції».

Форум про незламний дух українців

Координаторка освітніх курсів УГСПЛ, адвокатка Ольга Семенюк так відгукнулася про захід:

«Цей Форум був про незламний дух українців. Попри постійні обстріли, проблеми з електроенергією, брак часу, правники покинули свої справи, щоб приїхати в Освітній дім прав людини в Чернігові на чергову зустріч. Ці зустрічі давно вже стали традиційними. Випускники наших освітніх курсів чекають на них. 

Цього року темою заходу стало “Постконфліктне врегулювання”. Ця тема зараз є не менш актуальною, ніж сам збройний конфлікт. Якщо ми зможемо вдало побудувати концепцію постконфліктного врегулювання і почнемо її активно впроваджувати, то це лише пришвидшить перемогу. За результатами заходу ми отримали багато рекомендацій від учасників щодо додаткових заходів на цьому шляху. Це дуже корисно, бо допомагає експертам вийти за рамки власних ідей. А ще — я ще більше вірю у нашу перемогу, бо побувала в колі незламних людей».

Крім адвокатів, серед учасників заходу були судді та прокурори. Ось що розповів про Форум прокурор відділу Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора Антон Овчаренко:

«Цьогорічний Форум зібрав, на перший погляд, дуже різних представників юридичної спільноти: адвокатів, прокурорів та суддів. Що може об’єднувати вершини цього «трикутника правосуддя», крім участі у судовому процесі? 

Обмін думками щодо концепції розбудови післявоєнного суспільства – це те, що необхідно робити вже сьогодні. У світі давно вже винайшли так звану «transitional justice» або перехідне правосуддя, яке регулює як раз той період, який супроводжується післявоєнною відбудовою. Адже це не тільки й не стільки про економічну складову — відновлення знищеного житла майна, об’єктів інфраструктури, — але й про загоєння душевних ран, які принесла війна, а це неможливо без прощення. 

Звичайно, з юридичної точки зору важливо винаходити модель переслідування воєнних злочинців для того, щоб відновити справедливість. На національному рівні, а також через Міжнародний кримінальний суд. У сьогоднішніх реаліях варто замислитися як саме покарати вище військово-політичне керівництво держави-агресора, яке вбачається через утворення спеціального трибуналу, на необхідності чого наполягає Президент України та Генеральний прокурор. 

З іншого боку, ідея прощення наших громадян, які залишилися на окупованих територіях і вчинили певні злочини, змушує мене замислитися про певні правові орієнтири, оскільки на практиці я займаюся процесуальним керівництвом досудовим розслідуванням таких кримінальних правопорушень як «державна зрада» та «колабораційна діяльність».

Своїми враженнями поділився й адвокат Броніслав Тоцький: 

«Форум для мене став непересічним заходом, який показав, що попри складність часів, ідеали прав людини в нашому суспільстві живі. Професійна спільнота продовжує думати про захист потерпілих та покарання винних. Адже, коли стихнуть гармати, в бій підуть суддівські молотки. І тоді вже треба буде контролювати, щоб всі злочинці отримали покарання, а жертви – справедливу сатисфакцію.

Особливо мене приємно здивувало, що колеги з різних сфер не бояться говорити такі слова як «амністія», «прощення» тощо. Адже без діалогу у нас не буде спільного майбутнього як єдиної демократичної країни».

Команда Дому радіє, що під час Освітнього Форуму прав людини: наближаючи перемогу нам вдалося створити такий майданчик для діалогу і зібрати «в одне коло незламних людей». Тож наближаємо перемогу разом!

«В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок»…

Для громадської активістки Галини Калініної війна почалася ще у 2014 році, адже до 24 лютого 2022 року вона проживала в м. Щастя, Луганської області.

Ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу було «буденністю». Галина працювала на Луганській ТЕС, але у 2016 році її звільнили за проукраїнську позицію.

Це не зламало жінку, навпаки — стало поштовхом для того, щоб вона почала ще більше боротися «за українське» в м. Щастя. І хоч через повномасштабне вторгнення Галина була змушена залишити місто — вона досі продовжує свою боротьбу.

Розповідаємо історію Галини, яка отримала підтримку в рамках Програми Захисту Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Росія несе смерть вже понад 8 років

В м. Щастя Галина прожила понад 30 років. Вона бачила на власні очі, що відбувалося, коли Росія вторглася в Україну у 2014 році.

«Починаючи з 2014 року ми бачили як гинули наші хлопці, як евакуйовували поранених, як Росія через кордон завозила свою техніку. На той момент наша армія ще не була забезпечена нормальною екіпіровкою та зброєю. Тому, мабуть, і втрати були чималі. У нашому місті стояв батальйон «Айдар». Ми з подругою вирішили, що будемо допомагати нашим захисникам, чим зможемо». 

Галина розповідає, що ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу стало вже чимось «буденним»:

«На роботу ми ходили під обстрілами. Не раз падали на землю, голову накривали руками. Ми звикли. Це була для нас уже буденність. Щоб себе якось підтримати ми почали готувати нашим військовим. Ми знали, що робимо гарну справу». 

Хода з українськими прапорами

У 2014 році на День незалежності України Галина з однодумцями організувала «українську ходу».

«Ми на 24 серпня організували ходу з українськими прапорами. Зібралося дуже багато людей. Це було щось неймовірне. Коли ми проходили повз батальйон «Айдар», хлопці плакали. Вони відчували, що їх тут чекають, що місто Щастя — українське».

Проте, за словами героїні нашої історії, на той момент у місті було багато проросійських місцевих мешканців та колаборантів. Тому їх з подругою відверто недолюблювали, особливо колеги з роботи.

«У 2014 році на територію Луганської ТЕС зайшли наші військові: батальйон «Айдар» і 80 аеромобільна бригада зі Львова. Ми з ними спілкувалися і це бачили працівники станції, які були колаборантами. 

З березня по червень 2014 року м. Щастя було під незрозумілими формуваннями. У червні 2014 року наші військові зачистили місто і повісили український прапор. Звільнили нас з Луганської ТЕС після того, як з території підприємства відвели батальйон «Айдар» і 80-ку. У 2014 році це не були такі військові формування, як зараз». 

Був випадок, коли Галині з подругою потрібно було виїхати з міста.

«У 2016 році наші хлопці були майже в Луганську. Ми думали, що область скоро звільнять, однак не склалось. Як згодом з’ясувалось, нашим військовим наказали відступити. Коли ЗСУ залишали місто, нам сказали: «Дівчата, виїжджайте. Якщо в місто зайдуть росіяни, ви не виживете. В Лутугине всіх проукраїнських розстріляли, там братська могила була на 60 осіб». 

Після цієї розмови Галина з подругою вирішили покинути місто. Проте вже через місяць вони повернулися назад.

Збудували свою фортецю — культурну

Галина каже, що після звільнення вона не знала, що робити далі, однак згодом сталася доленосна зустріч — вони з подругою познайомилися з представниками «Восток SOS».

«Восток SOS» взяли нас під своє крило: почали запрошувати на тренінги і  підтримували нашу громадську активність. В кінці 2016 року ми вирішили зареєструвати власну ГО, яку назвали — «Культурна фортеця». 

Ми проводили культурні заходи в місті, наприклад, просто неба робили покази фільмів. Люди були в шоці. Цей проєкт тривав 5 місяців. Навіть місцева влада почала нам трохи допомагати, хоча самі не приходили на заходи. Також робили майстер-класи для дітей та дорослих, дискусійний клуб… І, мабуть, продовжили б цим займатись, якби не повномасштабне вторгнення». 

«Перша пішла б на підвал»

Галина розповідає, що їхнє місто почали обстрілювати ще 17 лютого 2022 року.

«Вже 17 лютого нас почали обстрілювати: над головою все літало і свистіло. Я розуміла, якщо вони зайдуть в місто, то я піду перша на підвал — і не виживу. В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок. Ось з цим рюкзачком я і виїжджала з міста. 

24 лютого мене забрала подруга. Спочатку ми приїхали в Київ, кілька днів жили там. Потім поїхали далі, зрештою опинилися у Львові. Там вдалося влаштуватися у волонтерський центр. Після кількох місяців волонтерства я переїхала до Чернігова».

Зараз Галина живе в Чернігові і проходить стажування в Домі. Вона документує воєнні злочини і робить все, аби росіяни понесли за скоєне відповідальність.

Галина каже, що після перемоги обов’язково повернеться у своє рідне місто:

«Після перемоги я заїду у своє рідне місто Щастя на БТРі з українським прапором». 

Віримо, так і буде:).

Нагадуємо, що Освітній Дім прав людини в Чернігові надає індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Ознайомитися з деталями Програми можна за цим посиланням. 

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів. 

Освітній Дім прав людини – Чернігів продовжує надавати індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Розповідаємо, скільком людям ми вже допомогли та як можна стати учасником Програми.

Освітній Дім прав людини в Чернігові з початку війни реалізовує Програму Захисту для журналістів, правозахисників, громадських активістів та їхніх сімей. За цей час організація розглянула уже 230 заявок та підтримала майже 600 осіб.

 Програма Захисту включає: 

•     компенсацію деяких витрат
•     інформацію про центри, що надають допомогу
•     консультації з юридичних питань
•     інформаційну допомогу з евакуації за кордон
•     емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям)
•   тимчасове проживання у шелтері організації у Львові та селі Количівка Чернігівської області (від 2 до 5 днів)

За статистикою, найчастіше звертаються за підтримкою з Херсонської, Чернігівської та Запорізької областей. Найбільше заявок було від громадських активістів (119) та журналістів (49).

Серед запитів, що мають найбільший попит  – компенсація деяких витрат, тимчасове помешкання та надання емоційної та психологічної підтримки.

 Для перегляду детальної інформації та заповнення анкети переходьте за посиланням —  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів. Сюди також додаємо Європейський Союз (EU).