За останні роки подій у країні сталося так багато, що правозахисники, здається, встигли призвичаїтись до всього…окрім необхідності дбати про себе. Хто врятує супергероїв та супергероїнь, які звикли рятувати інших?
Говоримо з Іриною Виртосу

Ірина Виртосу — правозахисниця, експертка з недискримінації та гендерної рівності, журналістка. Співзасновниця громадських організацій “Бути” та “Fight for Right” , від імені останньої співпрацює з Міжнародною фундацією виборчих систем IFES. Залучена до розробки інклюзивного курсу з громадянської освіти для молоді “Демократія через дії”. Має  дочку.

Ліворуч – фото з сімейного альбому, праворуч – Ірина на акції “Відчинимо правду проти насильства” на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції , листопад 2021 рік. – фото Наталії Адамович

Ірина займається боротьбою за права людини вже 12 років. 

Усе почалося 3 лютого 2012 року. Тоді вийшла перша стаття Ірини в межах співпраці з “Центром інформації про права людини” (зараз — “ZMINA”), з якої почалась десятирічна історія співпраці. Потім були довгі роки плідної роботи та  боротьби, протестів та акцій, проєктів та діалогів з владою.  За цей час правозахист в Україні змінився докорінно — і виклики, і способи їх подолання стали геть іншими. Змінилися і самі правозахисниці та правозахисники — і багато з них усвідомили, що потребують тієї ж турботи, яку звикли віддавати іншим. Ірина Виртосу — в їх числі.

Що змінилося за 12 років? 

Проблеми в країні були завжди, розповідає Ірина, а от механізми боротьби довго залишалися обмеженими. 12 років тому максимум, на який ти міг розраховувати — це можливість вийти з плакатом на площу та мати сподівання, що це не закінчиться автозаком. 

“Ми тоді моніторили всі випадки тортур у відділках міліції, мали спеціальний інструктаж з приводу того, як ми діємо на акціях. Багато спілкувалися з активістами з Білорусі та Росії — тоді ще була надія, що можна щось спільно зробити”

З тих пір зусиллями активістів та правозахисників  змінилося багато чого, та основне — до посадовців не просто стало можна достукатись — стало можливим вносити зміни у співпраці з ними, бути партнерами, пропонувати кращі рішення.

Акція Lights for Rights у грудні 2021 року. З сімейного альбому Ірини

Сам правозахисний рух став більш професійним — з’явилося більше інструментів впливу, крім “палатки та плакатів”. Стало можливим створювати свій порядок денний, наголошувати на тому, що для нас важливо, доносити це до влади — і використовувати для цього інструменти, про які неможливо раніше було мріяти.

“Я дуже раділа за колег, які провели міжнародну конференцію з прав людини прямо в київському метро (“Права людини за темних часів” 09.12.22). Тоді тривали обстріли Києва і було дуже небезпечно проводити заходи, а мої колеги у співпраці з Офісом омбудсмена організували конференцію, де говорили про порушення прав людини під час війни, розкривали питання Криму, захисту прав людини, обговорювали це все на партнерському рівні. Десять років тому таке неможливо було уявити”

Академія з прав людини для викладачів та викладачок журналістики, 2021 рік – з сімейного альбому

Крім того, з’явилося багато громадських організацій, які не згодні зі старими підходами до взаємодії з урядом, вони шукають нові формати, залучають соцмережі, починають активізувати тих, хто звик працювати за старими правилами.

“Коли б’єшся в стіну 12 років, то в якийсь момент все-таки починаєш помічати  зміни: ось тут був глухий мур, порослий травою і пліснявою, а зараз вона прозора та з перспективою на звітність держави перед громадою”.

Як не вигоріти?

Важливо розділяти свою діяльність — правозахисну, волонтерську чи будь-яку іншу — і  особисте життя. Але сказати це легше, ніж втілити. Ірина згадує, як на самому початку роботи, надихнувшись купою можливостей для навчання та професійної самореалізації, занурилась в роботу повністю — і в результаті зіштовхнуласяіз перевтомою.

“У мене бувало так, що я приїжджала з одного відрядження і одразу збиралась в інше, а коли не встигала прати речі —  купувала собі нові.”

Потім сталося народження дитини і декрет, а з ним — цілком реальний страх випасти з робочого життя, втратити зв’язки. 

Ірина з дочкою під час запису інтерв’ю для книжки “Кримський фотоальбом”, 2019 рік – фото Валерія Мезенцева

Але темп роботи все одно довелося знизити, щоб бути з дочкою, і поєднувати це було вкрай складно — аж поки дитина не пішла у садочок. І тут — нові виклики: робота в умовах карантину, перехід на новій онлайн умови праці, а потім…

“Потім після важкої хвороби померла мама. Зрештою в кінці 2021-го настав момент, коли я зрозуміла, що ресурсів у мене вже не 0, а мінус 100”

Складнощів додав ковід, необхідність перелаштовуватися на роботу в новому форматі. Коли нарешті стало зрозуміло, що сил більше нема — Ірина вирішила написати заяву на звільнення та взяти рік на відпустку, осмислити все, що відбулося та як слід погорювати. І в цей момент сталося повномасштабне вторгнення. 

В перші дні Ірина була вимушена була взяти дитину за руку і перетнути кордон. Там вони прожили 8 місяців.

Зранку і вдень я жила в країні Данії, вчила мову, а вночі — працювала на Україну

Ірина була залучена в декількох проєктах, досліджувала евакуацію людей з інвалідністю. Про відпочинок взагалі не йшлося — не лишалося ні часу, ні сил. Минулого року вони повернулися в Україну — і до викликів додався страх за життя.
“Тоді я зрозуміла, що нічого не можу ні придумати, ні вирішити. Організм каже — камон, тобі треба відпочити. А ідеального часу для відпочинку нема. Якщо тобі треба спати, треба спати зараз, а не через три роки”

Закінчилися сили щось робити, сенс, просіли ресурси — емоційні та фінансові. І опорою в цей непростий час стали родина, друзі й колеги.

Один з колег Ірини порадив їй звернутися до Освітнього дому прав людини та доєднатися до Програми психосоціальної реабілітації.

“Він сказав: Іро, тебе там дуже ждуть, ти їхня клієнтка”

Коли і як просити про допомогу?

Найскладніше, зізнається правозахисниця — визнати, що тобі потрібна допомога,  щоб про тебе подбали. Особливо — коли останні 12 років сама робила це для інших. Стає по-справжньому складно зупинитися і зафіксувати те, де ти опинилась.

“Знаєте, коли це відбувається? Тоді, коли все начебто “добре”. Я повезла доньку в Іспанію, до теплого моря. Я сама зі Скадовська, нині моє рідне місто під окупацією. І моє море забрали. 

І от я в Іспанії, моя дитина мирно спить вночі, а мені хочеться кричати. Не тому, що я в чужій мені Іспанії — а тому, що я могла б бути вдома, біля свого моря, зі своїми близькими. 

Ти їдеш за кордон, щоб у дитини був тиждень чи два мирного часу, щоб менше знала, що таке обстріли, сон в коридорі, вибухи поруч”

Ірина з дочкою в Скадовську. Фото з сімейного архіву

Втома накопичується і відчувається тоді, коли тіло відпочило і має сили на осмислення. Тоді треба зробити найскладніше — усвідомити, що це нормально — потребувати допомоги. 

Друге — зрозуміти, що саме тобі треба, і попросити про це.
За порадою свого колеги Ірина звернулась до Освітнього Дому прав людини. 

“Я відчула щось дуже цінне — повагу до моєї гідності на різних етапах спілкування з учасниками та організаторами. Мені подзвонили, уточнили мій запит, сказали: навіть якщо ви нічого не візьмете від програми, принаймні зможете нарешті виспатись”

Ірина згадує, як постійно виправдовувалась: насправді їй не так вже й погано, можливо, комусь іншому потрібна допомога більше. Але тренери швидко пояснили їй, що допомога їй необхідна, і просити про це — зовсім не соромно.

Згадує атмосферу безпеки і довіри, прийняття її такою, якою вона є — атмосферу, в якій було просто відкритися.

“Я запам’яталась всім як дівчина, яка постійно плакала.”

Інші учасники та учасниці навіть дякували за це — завдяки її прикладу під кінець програми всі змогли відпустити емоції.
Зізнається, що їхала на програму з мінімальними очікуваннями — хотіла принаймні тиждень відпочити. І програма дала таку можливість — на відміну від звичних їй тренінгів, де все розписано по годинах. А крім цього — нові інструменти турботи про себе.

“Коли тренерка Надія Локоть вчила нас вітатися зі своїм болем, це було спочатку для мене дико. А зараз я постійно собі кажу: о, привіт, затиск у шиї, давно тебе не було”

Що далі?

Після проходження реабілітації настав час повертатися додому — з новими інструментами та знаннями про себе.

“Навчилась фіксувати свій стан. Наприклад, я тепер точно знаю, що мені потрібно добре спати, бо вночі тривожність підвищується. Нас привчили тривожитись ночами, тому треба спати, коли є така можливість”.

Вихідні — для себе і родини. Замотатися у ковдру, дивитися фільми та пити чай, і в жодному  разі не працювати.

“Мені показали на цій програмі, що так можна. Що це нормально. Я зрозуміла, що я роблю і навіщо, чому я в Україні, чому моя дочка тут. Це знизило внутрішній тиск”.

Активістки та активісти — супергероїні та супергерої, які можуть не спати по три дні, але ресурси фізичного тіла є обмеженими. Ірина відчула це на собі — і тепер ділиться досвідом з колегами.

“Я часто працюю з людьми, які трошки молодші від мене. У них горять очі, завжди купа ідей. І я завжди ставлю їм такі прості базові питання: ви поїли сьогодні? Ви поспали? Де ви візьмете час і сили на цю ідею? 

Я можу ділитися з ними своїм досвідом та знаннями, своїми контактами та ресурсами, але це ще не все. Я хочу, щоб вони в цьому драйві не забували про себе”.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

The story of Oleksandr Dyakov is a tale of the strength and courage of a Ukrainian who faced the horrors of war right at his doorstep. It’s a story about persevering in the darkest hours, maintaining faith in victory, and doing everything possible to achieve it.

Before February 24th The life of Kherson resident Oleksandr Dyakov wasn’t much different from that of most Ukrainians until February 2022. He managed his own business, led the condominium association, engaged in civic activism, and sought to maintain order in his hometown.

However, on the morning of February 24th, he already understood that his life would soon undergo a radical transformation—he heard the first explosions signaling that the Russians had launched a full-scale assault on Ukrainian territory.

At that time, he was living in an apartment on the 14th floor of a high-rise building, offering a splendid view of the entire city and its surroundings. Instead of the usual winter landscapes, Oleksandr witnessed the aftermath of airstrikes that Russians initially carried out on Nova Kakhovka and later on Kherson.

“At first, we thought it was, as they say, a ‘canned food explosion.’ Then it quickly became clear that these were airstrikes.”

He could even count more than 60 enemy helicopters flying through the sky. Initially, he hoped that these were Ukrainian armed forces coming to defend the city. However, he soon realized it was hostile machinery.

Unity and Resistance to Occupiers

Alexander had already distinguished himself with an active civic stance, participating in the Revolution of Dignity and organizing and supporting various local initiatives, including those focused on anti-corruption efforts.

So, when on February 24th, Russia initiated a new stage of the war against Ukraine, he didn’t contemplate staying on the sidelines, watching as the enemy destroyed his hometown and country. Almost immediately, Alexander and other activists in Kherson formed a group that, from the first days, sought to resist the occupiers in various ways—transporting soldiers, organizing material aid for defenders and civilians, and providing essential information to the Ukrainian army.

17 Days in Captivity

However, soon the enemy learned about this activity, leading to searches, arrests, and abductions.

“They took one person from our group first, then another—and then me.”

For Alexander, it was clear from the start. When people from his group began disappearing, he wiped all personal information from his devices. When the Russians came for him, his technology couldn’t assist them anymore.

In Russian captivity, people faced brutal interrogations, beatings, electric shocks, and other tortures aimed at breaking Ukrainians psychologically and forcing them to collaborate with the occupiers.

“They torture people there in such a way that I don’t even blame the person who betrayed me. I understand that he went through the same as I did… Once they suggested connecting each other to the electric current and beating each other—we, of course, refused, but such things happened.”

He sustained himself with the thought that the doors would open any moment, Ukrainian soldiers would come in, and they would announce that Kherson had been liberated.

“Even when there were ‘hits,’ I thought, ‘Oh, our guys are hitting the occupiers… That’s good, let them hit.’ I constantly tried to calm myself and speak less in the cell, because you couldn’t understand who was who there… There were 6–7 people, and you hardly knew anyone. You get to know those people in the cell, understanding that among them, there might be someone cooperating with the occupiers—such cases were very common.”

Hospitals and Sheltering in Kherson

So it went on for 17 days: constant pain leading to a loss of control, injuries from beatings and torture—after all this, Alexander’s health deteriorated.

According to the man, the occupiers had only two options for him: “My ‘release’ was forced because they either had to bury me somewhere or treat me.”

Fortunately, the Russians chose the latter—Alexander was taken to a hospital. However, in the first hospital they brought him to, the doctors refused to help him because he was under the supervision of the occupiers.

“I thought then, ‘It’s over—they’ll take me to the forest. The hospital didn’t work out—they’ll kill and bury me in the woods. But, again, I was lucky—they asked if I knew another hospital in my city…”

On the second attempt, they admitted Alexander and began treatment. Initially, he spent three days under intravenous drips, after which he underwent two surgeries.

However, there was no talk of any real release—continuous monitoring persisted.

When the man’s condition somewhat improved, they returned his mobile phone and instructed him to stay in touch with the occupiers regularly, threatening to send him to prison for 20 years on charges of “terrorism.”

“They told me, ‘We’ll put you on the wanted list, you won’t escape anywhere, so don’t even think about running away.’ How could I escape? I couldn’t even walk at that time.”

Later, the Russian occupiers were forced to begin evacuating from the city—this is when the question of what to do with Alexander arose again. At that time, he was still in the hospital.

“The doctor told me, ‘You have two options: first, they will evacuate you to ‘that’ side (controlled by Russian occupiers).’ I replied, ‘No, no, no, this option doesn’t suit me!’ Then the chief doctor said, ‘Get ready on Monday and run away.'”

And that’s exactly what he did—Alexander managed to escape because there was almost no supervision, and a significant number of occupiers had left the city at that time.

“They tried to write to me, but I turned off the phone, removed the batteries, and made sure no one could find me.”

For another two and a half weeks, Alexander hid directly in Kherson until the city was liberated.

Rehabilitation

Having traversed this challenging path, Alexander advises people with similar fates not to give up, to seek programs that aid in rehabilitation, and to keep doing something because life is about action.

Alexander received urgent support from the Educational Human Rights House in Chernihiv within the framework of the Protection Program. He participated in the Psychosocial Rehabilitation Program supported by the ESU project.

Alexander at the Educational Human Rights House in Chernihiv with other participants of the Psychosocial Rehabilitation Program within the ESU project (Kolyhivka village)

He learned about the program from an acquaintance who had also undergone it before. According to Alexander, the rehabilitation activities lasted approximately a week at the Kolyhivka village base. There were many activities, but what he remembers most is working with psychologists—this allowed Alexander to gain the necessary knowledge and skills to overcome the consequences of traumatic experiences.

“The psychologists did their job—it helped me make certain adjustments, which I now use for myself. It ‘put everything in its place’ a bit.”

During the program, participants not only actively worked with professionals but also communicated among themselves—they have maintained their communication since then.

“I even told everyone that such places need to be opened in every city in Ukraine. Because you are doing what needs to be done. You help people a lot… Those who invest their potential but, in turn, receive nothing.”

“Impressions—super, everything is great, I really liked it. I would recommend it. Thank you very much!”

Volunteering

Currently, Alexander is still in Kherson—engaged in volunteering, helping the locals with food and continuing to manage the condominium association. The skills he acquired in the Psychosocial Rehabilitation Program have proven useful, says Alexander.

“I now work in Kherson, about five hundred families receive humanitarian aid from me every month—that’s a thousand people if we consider two to three people in one family. I take care of them and provide assistance—some also require psychological work.”

Volunteer activity of Alexander in Kherson

“Regardless of what people say, that Kherson has already had enough help —this is not true, the need for help is constant. Even if a person has money, but, for example, they are elderly, they can’t go out because they fear shelling—enemy shells constantly hit Kherson.”

Alexander believes that after the victory, he will still find things to do, but for now, he dreams only of Victory, the release of all Ukrainian prisoners, and the rebuilding of peaceful life in Kherson.

A person is destined without a defined goal, says to Alexander Dyakov. So he advises everyone who finds themselves in difficult circumstances not to give up and to continue contributing to the community, as this is how we approach the long-awaited victory.

“Школа з прав людини для активістів” — так називався чотириденний тренінг в Освітньому домі прав людини в Чернігові, куди завітали представники Схід SOS. А все тому, що команда Схід SOS прагне, аби їхні співробітники добре розумілися на правах людини. 

Дім багато років співпрацює з цією організацією, проте багато хто з учасників завітав до нас вперше. Це стало додатковою нагодою для того, щоб розповісти про діяльність Дому, поділитися викликами та проблемами, налагодити місточки для подальшої співпраці, і, врешті-решт, познайомити співробітника Cхід SOS пса Федора з кицею-правозахисницею. (Знайомство пройшло зі змінним успіхом — здається, колег з них не вийде).

Проте найважливіше — навчання основ прав людини. Тренери Сергій Буров та Яна Собко протягом чотирьох днів створювали умови для отримання базових знань та навичок щодо основ концепції прав людини. Вони влаштовували для учасників та учасниць інтерактивні завдання і переносили місце дії то в суд, то в театр — і все для того, аби складні поняття прав і свобод та заплутані судові процеси стали зрозумілими.

Протягом всього тренінгу учасники здобували знання у найрізноманітніший спосіб.

Перший день був здебільшого присвячений знайомству, встановленню цілей та вивченню базових понять.

Розібратися, що таке права людини, складніше, ніж здається на перший погляд.

Навіть в шкільному підручнику досі можна зустріти фразу “Всі права хорошим людям, а у злих ніяких прав”

Те, що нам здається справедливим, далеко не завжди перекликається з сучасними уявленнями про права людини. Ще складніше — розібратися в обмеженнях. Обговорили непрості дискусійні питання про обмеження прав, пов’язані з війною.

Другий день тренінгу — розмови про міжнародні та національні механізми захисту прав людини. До учасників завітала Ганна Янова — спеціалістка з прав людини в Моніторинговій місії ООН в Україні. Лекторка розповідала про структуру організації, її діяльність в Україні, а також про те, як представники громадських організацій можуть надавати ООН власні звіти, тим самим допомагаючи виправляти наявні проблеми.

Головне питання: як ООН може допомогти впоратись з викликами війни?

Одне з питань третього дня  —  захист правозахисників. Як захистити тих, хто захищає інших?

Мали дискусію про права людини під час війни, взаємодію правозахисників та держави. Розбирали реальні справи, які дійшли до Європейського суду з прав людини, пробували виносити власні рішення та аргументувати їх.

Серед лекторів — Олександра Дворецька, радниця Омбудсмана України. Її лекція про дії, спрямовані на захист громадських інтересів, дієві підходи до діалогу держави та активістів, викликала запальну дискусію серед учасників та учасниць. Активісти ділилися своїми проблемами та пересторогами, зокрема, пов’язаними з евакуацією людей з прифронтових міст.

Намагалися разом знайти оптимальне рішення та обговорювали успішні випадки. 

Вміння вести діалог з громадою та медіа надзвичайно важливе для правозахисника. Тому Олександра також поділилась досвідом ефективної комунікації з громадськістю:

Основна порада: “Ніколи не сваріться з медіа і за можливості визнавайте помилки”

“Жоден політик ще не переміг у протистоянні з медіа”, — зазначила лекторка. 

Другим лектором цього дня був суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко. Він розповів про структуру судової системи в Україні, поділився своїми думками щодо того, як  правозахисники можуть вплинути на судову практику. 

Суддя розповів про свою адвокатську практику та обговорив з учасниками тренінгу їхні думки щодо недовіри суспільства до судової системи та поліції 

“Не варто думати, що суддя чи поліцейський прокидається з метою порушити як можна більше прав людини”

Аркадій зазначив: важливо розуміти, що корупція є всюди, де у людей є влада. Проте це зовсім не означає, що варто відмовлятися від співпраці з цілою системою, яка може і має захищати права людини.

Четвертий день — про те, як застосовувати громадським активістам/волонтерам знання права людини в своїй роботі. Також в цей день була фінальна частина форум-театру. Учасники та учасниці потроху тренувалися щоденно, аби навчитися говорити про складні речі і важкі історії просто та доступно. Форум-театр став для цього хорошим майданчиком. Активісти відмітили, що цей досвід дозволив їм побувати “по ту сторону” діалогів, які вони ведуть у своїй щоденній роботі з місцевими урядовцями. 

Розуміння прав людини важливе для всіх, але найбільше — для спеціалістів, які щодня працюють над порятунком життів, займаються адвокацією та евакуюють людей з прифронтових міст. В результаті тренінгу вони змогли здобути нові цінні знання та навички, відпрацювати їх на практиці, завести нові знайомства.

І, як відмітив один з учасників тренінгу:

“Я зрозумів дещо дуже важливе для себе. В основі всього, що ми робимо — людська гідність”

Школа прав людини для активістів є частиною проєкту «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» та реалізовується БФ «Схід SOS» за фінансової підтримки Європейського Союзу (European Union in Ukraine)

Іноді буває так: прокидаєшся зранку, і думка про всі важливі та корисні справи, які ти маєш зробити сьогодні, не надає крила, а висить на тобі тяжким тягарем. Як з цим боротися, куди звернутись, як допомогти собі? Говоримо про це з Іриною Нурулліною — волонтеркою та освітянкою.

Коли Ірина познайомилась з Освітнім Домом прав людини в Чернігові, вона, за її словами, знаходилась в творчих пошуках —на попередній роботі перебувала в простої, адже заклад, в якому працювала, був розташований на окупованому лівобережжі Херсонщини.
Зараз вона обіймає посаду заступника директора з виховної роботи Херсонської багатопрофільної гімназії №20 імені Бориса Лавреньова Херсонської міської ради.  За сумісництвом є кураторкою комісії з питань культури та духовного розвитку міського учнівського парламенту, який працює при управлінні освіти Херсонської міської ради. 

Ірина — внутрішньо переміщена особа.

“Живу в Одесі, яка приймає доволі дружно та тепло. Відчула на собі, що вона дійсно Одеса-мама: прихистила, оберігає, піклується. Та життя на березі Чорного моря під час війни ще той виклик. Але кліматом нагадує рідний Херсон, тому мені тут відносно комфортно.”.

З 2016 року Ірина волонтерила в Товаристві Червоного Хреста України. В той час працювала педагогом-організатором в Зеленівській ЗОШ №38 та координувала роботу учнівського самоврядування і дитячого волонтерського загону. Разом з вихованцями збирали допомогу тим, хто більше за все її потребував: родинам зі статусом ВПО з Луганщини та Донеччини, дітям соціальних категорій, ветеранам праці та війни. Збирали канцелярію, одяг, засоби особистої гігієни, продукти харчування. В рамках акції “Яблучко” збирали яблука та передавали їх в дитячі садочки, вихованцям інтернатів, в ради ветеранів та в Будинок культури смт Зеленівка бабусям, які співали в ансамблі “Веселка”.

Пригощали бабусь яблучками, а вони нас — цукерками та пиріжками до чаю

Завдяки плідній волонтерській роботі у травні 2020 року Ірина стала лауреатом регіонального конкурсу “Благодійна Херсонщина-2019”  і посіла ІІІ місце у номінації “Благодійник року”. З квітня 2021 року є донором крові, активно здавала кров в Херсоні навіть під час окупації і продовжує це робити і після переїзду в Одесу.

Відзначила першу річницю звільнення Херсона в Одеській обласній станції переливання крові. “Моя кров сьогодні воює за Херсон!”

Ірина пів року прожила в окупації і наважилась виїхати з Херсону тільки у вересні 2022-го року. Облаштуватись в Одесі, хай би якою вона не була гостинною, непросто, але волонтерка згодом знайшла собі однодумців. Бажання бути корисною допомогло адаптуватися у новому місці, знайти справу до душі.

Я подала у Всесвіт запит: хочу бути корисною

І Всесвіт відгукнувся: скоро знайшлась волонтерська ініціатива, до якої Ірина змогла долучитися. 

“Тепла компанія жінок з Херсону, місцеві волонтерки з Одеси та інші…”

Разом вони збираються аби плести маскувальні сітки та майструвати інші речі для потреб фронту — матраци, килимки, підголовники та обереги: брелочки, ляльки-мотанки і янголята.

Не завжди вдається виділяти стільки часу на волонтерство, скільки хочеться, але Ірина намагається кожен вільний день приділяти важливим справам. Зізнається: з двома роботами і купою зобов’язань лишається не так багато часу на волонтерство, і усвідомлення цього — болюче і дискомфортне.

Хочеться додаткових годин, додаткових рук, додаткових сил

Але надважливо розуміти: допомога іншим починається з допомоги собі. Ірина вчиться приймати свій стан: коли навантаження росте, і через втому та стрес іноді важко прокинутись, треба зробити паузу. Взяти вихідний, лишитися вдома з книжкою, адже втомлена та знесилена ти не допоможеш хлопцям та дівчатам на фронті. 

Як зрозуміти, що час зробити паузу? Коли прокидаєшся без бажання

Коли розумієш, що робиш все через силу, коли обов’язки висять тягарем — треба звернути увагу на свій стан. Прислухатись до тіла. Дати йому те, що воно потребує.

Іноді я прокидаюсь в такому стані, що розумію, що не буду корисна для інших. Зате можу сьогодні бути корисною для себе.

Історія знайомства Ірини з Освітнім домом прав людини в Чернігові почалась з оголошення про набір групи документаторів воєнних злочинів. Програма була направлена на документування злочинів, скоєних стосовно закладів освіти, і для Ірини, як освітянки, була дуже близькою.

“Руські асвабадітєлі зруйнували не один навчальний заклад в Херсоні. Серед них – найстарша гімназія міста зруйнована вщент. Від побаченого стигла в жилах кров…”

Всередині все переверталося від гніву, але що може цивільна людина зробити, аби змусити агресора понести відповідальність? Як мінімум — пам’ятати.

Я хотіла навчитись законно карати тих, хто приносить нещастя на нашу землю

Цей досвід став корисним і цікавим, тож коли Ірина побачила повідомлення про набір на Програму психосоціальної реабілітації від Дому — подала заявку.
“Я приїхала і зрозуміла, що це те, що мені було потрібно — тиждень, присвячений власним потребам. Я дуже вдячна Дому за можливість побувати в Чернігові, познайомитися з лекторами, які викладали мені документування, поспілкуватися з новими цікавими людьми. Після розмов з психологами я зрозуміла, що школа документування — це важливий додатковий розвиток, але я все-таки в першу чергу освітянка. 13 років життя присвятила освіті! На Програмі психосоціальної реабілітації крім іншого познайомилась з неймовірними учасницями та тренерками. У однієї з них я зараз проходжу групову терапію щосуботи”.

Програма психосоціальної реабілітації проходила за підтримки проєкту Emergency Support Ukraine (ESU).

Техніки заземлення, дихальні практики, вправи та медитації — все це учасниці активно вивчали та практикували.  Спілкування з новими друзями Ірина підтримує і досі. 

І зізнається — війна стала для неї джерелом несподіваних відкриттів.

“В одній з подорожей я була в Харкові. Я закохана у це місто з першої прогулянки і назавжди! Такий величний і нескорений. Там є така видатна особистість — Гамлет Зіньковський, вуличний художник. І на одній з вулиць я побачила його малюнок на воротах. Там зображена дитяча гойдалка і написано: війна краде багато часу та можливостей, а нижче — війна дає багато часу та можливостей.

Як це не жахливо звучить, але це правда. Якби не війна, я б не відвідала таку кількість українських міст, в яких до війни і не планувала побувати, не побувала б у Домі, не познайомилась би з різними людьми. Це жахливо, але така наша реальність. Багато дверей відкривається. На багато речей ми дивимося з різних кутів. Вчимося приймати і дякувати”.

Ірина зізнається: хотіла б побувати у Ужгороді і побачити цвітіння сакури. На це її надихнули вихованки табору “Енергія твого майбутнього”, в якому Ірина працювала тренеркою у березні 2023 року. Дівчатка лагідно називають своє місто “Ужик”. Ще в планах — Івано-Франківськ, Рівне, Луцьк і багато інших міст України.

Після перемоги, на мирній Херсонщині, куди ми всі колись завітаємо, Ірина радить побачити острів Джарилгач, Олешківські піски, а в самому Херсоні відвідати три набережні Дніпра —  набережну Річпорту, набережні біля готелю Фрегат і біля Вічного вогню. Побачити розписані стаціонарні укриття. Покататись на яхті та подивитися на місто героїв з “Антошки” — Антонівського мосту, який неодмінно відремонтують.

Та найголовніше — щоб ми всі побачили, як відновлюється місто. Яким воно знову стане жвавим і веселим. Які там сильні та сміливі люди, справжні герої. І побачили Херсон — незламне місто-герой.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

This photo exhibition tells the story of a trip to the Kherson region. In October, our team of documentarians from the Human Rights Education House in Chernihiv conducted a monitoring mission in the Kherson region as part of the project “Education under fire” (Kherson and Sumy regions).” Our goal was to document attacks on educational institutions.

During the 7-day visit, our team managed to document 15 educational institutions. Most of them are either completely destroyed and beyond restoration or significantly damaged. Russian occupiers lived in many institutions, turning them into torture chambers and ammunition depots, deploying military equipment. Some schools were systematically targeted by Russian forces.

These photos of educational institutions in the Kherson region reveal the truth about what Russia is doing to education in Ukraine.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Zarychenska branch of the primary and preschool education institution “Archangelsk supportive institution of general secondary education” of the Vysokopil village council, Zarychne village.  

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Novovoskresensk Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village.

Novovoskresensk Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village.

Liubymiv Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Novovoskresenska Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village. 

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.  

Novovoskresenska Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Zarychenska branch of the primary and preschool education institution “Archangelsk supportive institution of general secondary education” of the Vysokopil village council, Zarychne village.

Zarychenska branch of the primary and preschool education institution “Archangelsk supportive institution of general secondary education” of the Vysokopil village council, Zarychne village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village. 

Novovoskresenska Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village. 

Novovoskresenska Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village. 

Liubymivska Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka  village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

Novovoskresenska Comprehensive School I-III degrees, Novovorontsovsky district, Novovoskresenske village.

“Novovoskresenska Secondary School I-III Levels, Novovoroncovsky District, Kherson Region, Village Novovoskresenske”

“Novovoskresenska Secondary School I-III Levels, Novovoroncovsky District, Kherson Region, Village Novovoskresenske”

Zarychenska branch of the primary and preschool education institution “Archangelsk supportive institution of general secondary education” of the Vysokopil village council, Zarychne village.

Liubymivka Comprehensive School I-III degrees, Ivaniivska village council, Henichesk district, Liubymivka village.

The author of the photos: Tetyana Symonenko.

As part of the project ‘Education under fire (Kherson and Sumy Regions),’ with financial support from the Czech organization People in Need, as part of the SOS Ukraine initiative.

Love always wins because it is impossible to overcome. But nothing breaks people’s lives like war. Because war is the most terrible crime that requires condemnation and punishment.

In the village of Priputni, the invaders entered on February 25, 2022. Here, the Russians shot and tortured seven local residents. In addition – looting, mockery, destroyed, burned, and looted houses.

Grandfather Hrytsko and grandmother Valya, local residents, witnessed numerous crimes of Russian inhumanity. We are in a partially rebuilt residence of the elderly couple. Here is their story.

Hidin g in the cellar

On February 25 at 11:00, a column of tanks, armored personnel carriers, and other enemy equipment passed through the village. At first, the old man did not understand what was happening because the military, like sparrows, sat on armored vehicles, even waving their hands. When grandfather and grandmother realized that these were occupiers, they hid in the cellar. Columns continued to move one after another, two or three a day, and Valya, sitting in the cellar, began to count the number of vehicles by sound. One hundred fifty-seven… The next one – one hundred forty-seven… Another ninety-six… There was a very small one – thirty-eight.

At first, the Russians didn’t touch anyone, but when the Ukrainian Armed Forces pushed them back, beaten and angry, they began to vent their anger on local residents. They broke into houses, killed dogs and cattle, robbed houses, destroyed and burned.

From February 25, every day rockets, helicopters flew over the house, explosions echoed around. And every time Valya, to hide in the cellar, dragged her semi-paralyzed husband. It was very scary, but despite this, they didn’t want to leave their home until the end.

On the night of March 21-22, 2022, occupiers entered their yard. When no one opened the door for them, they broke the lock, burst into the house, and started shooting. They wounded a dog, leaving piles of casings, puddles of blood, chaos, and terrified people to death.

The next day, the chief transported Valya and Hryts to the center of the village, where it was a bit safer. It turned out that he practically saved their lives because the next day a plane landed on their yard and damaged the house’s foundation. The neighboring house burned down, and the fire spread to their barn. But the villagers who were nearby managed to extinguish the fire.

They cried and hugged

In general, people, despite terrible circumstances and constant threats to life, took care of and helped each other. With tears in her eyes, Valya remembers the day when she persuaded her grandfather to let her go to church. The old man, with a heavy heart, let her go, but begged her to ride her bike through the gardens.

At that very moment, when Valya was in the church, a tank with a machine gun on the roof drove up to their yard. The old man quietly looked out from behind the curtain and saw the barrel of the machine gun aimed at his window. At that moment, he had only one thought – happiness that his Valyusha was not at home because her heart would not have withstood this horror.

Two invaders jumped off the armor and headed towards the house, and thank God, they passed by. Out of fear, the grandfather hid in the corner of the far room. Later, he heard the sound of the departing armored vehicle. When Valya returned from church, she saw a deep track from heavy equipment near the fence. With a horrifying thought that they had executed her husband, she rushed to the house, began to knock on the door and shout.

Realizing that the door was locked from the inside and not hearing an answer, she was seized by a new horror, that her beloved Hryts had completely paralyzed and died. And when he opened the door, they cried and hugged each other.

Listening to the story of this loving couple, one thought comes to mind: no matter how Russian occupiers try to intimidate, torture, and kill our people, they will never achieve victory over our dignity, our love for our land, freedom, and each other!

The material was prepared by Serhiy Ivushkin and Tetiana Vasilyeva as part of the educational course “Truth through Stories.”

The project is implemented by the Educational House of Human Rights in Chernihiv with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic within the framework of the local transformation project “Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of Struggle for Freedom and Democracy.”

How a resident of the village Kolychivka in Chernihiv region overcame her own fear and crossed a mined crossroads to help people.

Bright and sunny Lyudmyla Mykolaivna, a resident of the village of Kolychivka in the Chernihiv region, has been a retiree for six years. According to Mrs. Lyudmyla, before February 24, 2022, she was engaged in her home, household, and enjoyed time with her grandchildren. She lived well, content with her life.

“I remember this day. My child made the first call at 6 in the morning and told me terrible news. I was shaken; I didn’t know what to do or where to go… I was alone. After some time, my children came to me.”

Former Activists Never Fade Away

Lyudmyla started going to the stores (at that time, there were still three working), buying whatever she could find. In the first days, the queues were endless, and people were grabbing whatever they could because everyone was in shock. Soon, the stores closed due to a lack of goods.

At the beginning of the invasion, realizing that something needed to be done, Mrs. Lyudmyla began calling the village mayor, asking to organize bread delivery. While the bridge was not yet destroyed, bread was delivered from Chernihiv to the village. Lyudmyla Mykolaivna collected bread for the entire street, carried it, and distributed it to everyone. And when they stopped supplying bread, she partially coordinated when people organized themselves and started baking with what was available.

“Farmer Tkachenko, he brought us milk… we made ends meet as best we could.”

After the occupiers left Ivanivka, life in the village began to recover. Humanitarian aid started arriving in Kolychivka, and Lyudmyla Mykolaivna helped distribute it.

“At first, people couldn’t figure it out… Then we decided to write lists for each street and organized distribution. They began to deliver us bread… We were happy and grateful… For those who lost their home, we searched for housing.”

Crossroads

The memory of the crossroads remains imprinted in Mrs. Lyudmyla’s mind. At first, the explosions could be heard from afar, and then they started getting closer and closer. And at one moment, Kolychivka found itself at the crossroads of shelling.

“It was coming at us from Shestovychi, Ivanivka, Lukashivka, and our side was there too. We didn’t know where and what was flying at first. Then we figured out where ours were. We could be calm; it wasn’t aimed at us.”

In the center of the village, to prevent occupiers from reaching the crossroads, anti-tank mines were placed.

“Everything was laid out here, on both sides of the street. So that when they come, we could stop them…”

On the other side of the village, Mrs. Lyudmyla had grandparents who needed care. The way to them lay through the mined crossroads. For a week, the woman did not visit her relatives, and then she asked a neighbor to guide her through that intersection because she was very afraid. She couldn’t avoid visiting because her relatives were also ill. There were no medicines, no light, and no gas. Every morning, overcoming fear, Mrs. Lyudmyla ran to her relatives before the start of shelling.

Mrs. Lyudmyla did not think that she would have to experience such horror at her age…

But thoughts and concern for others overcame the feeling of fear and fueled the fire of faith in goodness and victory!

The material was prepared by Olena Kozinets and Kateryna Trofymenko as part of the educational course “Truth through Stories.”

The project is implemented by the Educational Human Rights House — Chernihiv with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic as part of the local transformation project «Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of the Fighting for Freedom and Democracy».

How Russian occupiers intruded into the lives of the Avramenko family, residents of the village of Pryputni in Chernihiv region

For the inhabitants of the village of Pryputni in Chernihiv region, the full-scale invasion by the Russian Federation became a test of resilience. Pryputni residents had no inkling that on February 25, 2022, a tragic chapter in their village’s history would unfold, marked by loss and an unwavering faith in prompt liberation.

War barged into the lives of Ivan and Maria Avramenko, along with distressing concern—on the very first day, February 24, they had to send their son off to war early in the morning. On the second day, at half-past three in the morning, Russians stormed into the village with gunfire, that’s when dark days of occupation began.

Ivan and Maria didn’t seek refuge elsewhere as their domestic animals needed care. “Grandpa arranged a cellar,” says Maria, “and we spent over a month hiding from shells.”

“Daily several-hour shelling… They stood in the field just 200 meters away,” Ivan points direction with his hand.

Our interlocutor observed helicopters landing on the enemy’s field base, unloading the wounded, and from the window  he saw how peaceful territories were shelled. Every day, the enemy brought in hundreds of deadly weapons and aimed them at people who did not expect this “Russian peace” and were living their quiet lives.

When the Russians first entered Ivan’s yard, he boldly asked them why they had come to his land since no one had invited them. “We came to liberate you,” and the villagers saw the cost of their “liberation” soon. Around each house, there were three or four tanks; when entering homes, they drove out the elderly, women with children onto the streets, and the hosts had nothing left but to move into cellars.

“They ransacked everything in my house,” recalls Ivan. “Even climbed into the attic. They took almost all the goods, even socks. They caught all the chickens, ducks, fried them here, roasted. And so in every house,” laments Ivan.

A little later, our people gave them a worthy rebuff, and it became the first triumphant joy and an unconditional hope that the Armed Forces of Ukraine would definitely liberate Ukrainian villages and cities from the onslaught.

The residents of Pryputni endured about a month and a half of occupation—without warmth, light, and in constant fear for their own and their loved ones’ lives.

“I hid a generator in the cellar,” says Ivan, “so my fellow villagers would secretly come to me and recharge their mobile phones, power banks. I had fuel reserved for trips to the apiary before the war, which is in my forest, so the bees didn’t feel the horrors of occupation,” Ivan jokes and immediately becomes more somber.

Ivan told how his beekeeper friend and his wife went to the funeral on bicycles and found their own death on the way. They were simply shot. Ivan didn’t talk much about himself, but his wife Maria remembered how her husband hid in the forest for a whole day because the occupiers intended to kill him.

Our heroes’ son was fighting for Bahmut while their native village in the north of our country was occupied. He held the eastern positions for 4.5 months. Currently, he is fighting on a different front.

Russian troops left the village on March 30 around half past six in the morning, and our Armed Forces smashed and scattered several hundred units of enemy equipment near Krupichpole.

“You should have seen how they ran like rats from a sinking ship,” our eyewitness enthusiastically recounts. “Scattered in all directions, and our plane chased after them, oh, how it went… It was a pleasure to watch. And when our Ukrainian bird went again, then snow fell and thick fog gathered, which prevented the complete destruction of the enemy on the spot. But a little later, their retribution still caught up with them.

The village is gradually recovering from the consequences of occupation and the atrocities of invaders. People have put their homes in order after fleeing the orcs. However, several dwellings remain completely destroyed, and their owners still live with relatives. But there is hope that people will eventually return to their homes, and the page filled with human sorrow and suffering will close forever, and this story will never repeat itself.

The happiest event during the war for the Avramenko couple was the arrival of their son on short leave. He arrived at his parents’ house with a huge bouquet of flowers. Maria says she has never received such an “infinite” bouquet, and her happiness was the greatest in all the flowers of the world. After all, the son returned, if not for long, from the war.

The embroidered towel made by Maria is an amulet for her son and his comrades. In return, Maria received a gift from the brigade where her son serves: a flag as a symbol of victory and gratitude for the mother of a warrior-defender.

This material was prepared by Lesya Volokh and Nataliya Nesterenko, participants of the educational program “Truth Through Stories,” which is carried out by the Human Rights Education House in Chernihiv with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic as part of the local transformation project “Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of the Struggle for Freedom and Democracy.”