Коли російські війська зайшли на північ Житомирщини, Людмила Кураченко з села Залісся не думала про власну безпеку. Її невістка з дев’ятимісячним онуком залишилася в окупованій Радчі без води, їжі й памперсів. Попри блокпости, танки й погрози російських військових, жінка двічі намагалася прорватися до рідних. Зрештою окупанти самі посадили її на бронетехніку й відвезли в окуповане село. Це історія про материнську відвагу, яка виявилася сильнішою за страх.

Погріб, свічки, документи: як мешканці прикордоння готувалися до війни за лічені хвилини 

24 лютого 2022 року Людмилу Кураченко розбудив телефонний дзвінок. Була четверта ранку. Телефонував брат із Києва.

 «Що ти робиш?» — питає. Я кажу: «Що в цю пору можна робити?» А він: «Війна. Бігом збирай документи, воду, хліб, свічки, сірники — усе неси в погріб», — згадує жінка.

Спочатку вона не повірила. Вибігла на ґанок. Небо над селом Залісся вже палало червоними загравами. Здалеку долинали вибухи.

Того ранку її родина готувалася до найгіршого. До погреба перенесли документи, найнеобхідніші речі, запас води, хліб, свічки й сірники. Здавалося, що вибухи ще далеко і, можливо, біда омине їхнє село.

«Ми думали, що якось минеться», — каже Людмила Володимирівна.

Попри тривожні новини, у Заліссі ще трималися за звичне життя. Людмила Володимирівна працювала кухаркою в шкільній їдальні. Діти приходили на уроки, а працівники школи готували для них гарячі обіди. Здавалося, що повсякденний ритм ще здатен захистити від реальності.

Усе змінилося 16 березня.

Того дня кухарі ледве закінчили готувати обід, коли неподалік школи впала перша авіабомба.

 «Як почало бахкати, ми поховалися біля видачі. Потім ледве повтікали», — пригадує жінка.

Відтоді погріб став єдиним прихистком для родини.  «Як тільки починалися обстріли, ми щоразу спускалися і чекали, поки обстріл ущухне. Кожна жилка трусилася», — згадує Людмила Володимирівна.

«Мамо, забери Свєту!»

Найбільше Людмила Володимирівна хвилювалася не за себе.

Її невістка Світлана разом із дев’ятимісячним онуком Святославом залишалися в Радчі — селі, яке вже опинилося під контролем російських військових. Зв’язок із ними майже зник, а новини доходили уривками.

У цей час обидва сини Людмили служили у Збройних Силах України. Один — військовим хірургом у Дніпрі, інший виконував бойові завдання на Луганщині. Коли вдавалося додзвонитися, вони говорили про одне й те саме.

 «Мамо, забери Свєту. Забери дитину», — просив син.

Між Заліссям і Радчею стояли російські блокпости. Напередодні окупанти розстріляли поліцейський автомобіль і машини лісового господарства. Кожна поїздка цією дорогою могла стати останньою.

Попри небезпеку, Людмила Володимирівна вирішила їхати. Разом із донькою Любою вони завантажили до автомобіля воду, продукти та дитячі речі й вирушили в бік Радчі.

Дорогою їх кілька разів зупиняли російські військові. Озброєні автоматами, вони виходили назустріч машині, змушуючи зупинятися.

 «Вони автомати наставили. Я руки вгору, паспорт узяла й пішла. Стою, плачу. Вони махнули: “Їдьте”», — згадує Людмила Володимирівна, та за кілька кілометрів їх чекала ще одна зупинка. Російські військові знову оточили автомобіль і наставили автомати.

«Питають: “Куда едете?” Кажу: “У Радчу, треба внука забрати. Невістка в батьків”. Один каже: “Отправь её нахер, откуда приехала”. А другий стоїть і каже: «Не переживайте. Вы заберёте своего внука. У меня вчера дочь родилась»,  — і дозволив їхати далі.

“Я тільки плачу, слова сказати не можу», — розповідає жінка.

Дістатися до Радчі Людмилі Володимирівні вдалося, але батьки невістки навідріз відмовилися залишати дім. Вони були переконані, що виїзд лише наражає родину на ще більшу небезпеку.

«Сват каже: “Я не поїду. До Білорусі звідси всього вісім кілометрів. Нас усі снаряди перелітатимуть, а до вас у Залісся вже летітимуть напряму. Ми не поїдемо”». Не наважилася виїхати й невістка Світлана. 

Після першої невдалої спроби евакуації зв’язок із Радчею майже зник. Людмила Володимирівна не знала, чи живі її невістка Світлана та дев’ятимісячний онук Святослав, які залишилися в окупації.

За кілька днів до Залісся лісом дісталися знайомі і повідомили жахливу звістку. Будинок сватів зазнав обстрілу: вибухом пошкодило хату, згоріли гараж і автомобіль. Родина вже дванадцять днів не виходила з погреба: дванадцять днів без води, без хліба, без дитячого харчування, без підгузків.

Найбільше непокоїв маленький Святослав. Дев’ятимісячна дитина понад тиждень жила разом із дорослими в холодному погребі, під безперервними обстрілами.

Знову зателефонував син. Він служив далеко від дому, але знав, у яких умовах залишилися його дружина й дитина.

 «Мамо, забери Свєту, забери дитину», — у розпачі просив він.

Після цієї розмови Людмила більше не вагалася. Попри небезпеку, російські блокпости й майже повністю зруйновану дорогу, вона вирішила вдруге їхати до Радчі.

Обхідними шляхами: повз ворожі блокпости 

Цього разу дорога до Радчі стала ще складнішою. Звичний асфальтований шлях уже був переритий, тож дістатися села можна було лише в об’їзд. Їхали понад полем, а потім пробиралися лісовими дорогами.

 «Їдемо-їдемо… Уже асфальт переритий, усе перекопано. Поїхали понад полем, через ліс, тільки тоді виїхали в той бік», — пригадує Людмила Володимирівна.

Біля Грезлі на них уже чекали російські блокпости. Якщо під час першої поїздки танків тут ще не було, то тепер вони стояли просто обабіч дороги.

Автомобіль зупинили озброєні військові: «Куда едете?»

 «Треба внука з Радчі забрати, —  Людмила вийшла з машини, підняла руки й простягнула паспорт: — Уже думала, що все».

Спочатку відповідь була категоричною: «Вы туда не проедете. Вас туда никто не пустит».

Коли жінка запитала, як тоді забрати дитину, один із військових відповів:

«Если поедете сами, вас там расстреляют».

Окупанти пояснили, що цивільні автомобілі до Радчі не пропускають. Сказали чекати на командування, хоча й самі зізнавалися, що не можуть із ним зв’язатися.

Поки чекали, Людмила спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Неподалік розташувалися бурятські підрозділи: просто неба стояли казанки, лежали ковдри, біля магазину — заморожені продукти.

«Дивилася на них і думала: ви ж у селі, у людей є груби, газ. Якби були кмітливі, то знайшли б, де приготувати їжу, а не сиділи тут просто неба», — згадує вона свої тодішні думки.

Через деякий час до неї підійшов один російський військовий:

«Я понимаю ваш язык. Говорите».

Розповів, що йому двадцять один рік, він із Ростова, його мати родом із Черкащини, а брат живе у Стрию на Закарпатті.

 «Моя мама думает, что я на учениях в Беларуси. Она не знает, что я воюю».

На бронетехніці окупантів

Їхати власним автомобілем до Радчі окупанти не дозволили.

«Поедете на нашей машине», — сказали російські військові.

Спочатку Людмила не зрозуміла, про що йдеться. Лише коли їй показали замасковану гіллям військову техніку, стало ясно: далі доведеться їхати разом із окупантами.

«Кажу: “Я не залізу. Я після операції”. А вони: «Поможем».

Колона складалася з трьох бойових машин. Попереду рухався танк, за ним — гусенична бронемашина, у яку посадили Людмилу, позаду — ще один танк. Усередині поруч із нею сиділи близько восьми озброєних російських військових. Дорога здавалася безкінечною.

Один почав розпитувати про українських військових.

 «Почему ваши воюют?»

«Та як же воюють? Зять не військовий, брати не військові», — відповіла Людмила.

«А нам говорили, что у вас все воюют», — відказав він.

Жінка майже не слухала розмову. Увесь час її не полишала одна думка: чи довезуть її живою.

 «Я тільки “Отче наш” читала і Псалом 90. Більше нічого не могла. Думала: куди вони мене везуть? Посеред дороги двигун бронемашини раптом заглох. Я думала: усе, це кінець».

Поки окупанти намагалися завести машину, Людмила безперервно молилася.

Коли двигун нарешті запрацював, рушили далі. Незабаром техніка зупинилася біля сільської ради в Радчі. «Я й сама не знаю, як вилізла з тієї машини. Чи то страх допоміг, чи Господь».

Російські військові вивели жінку з бронемашини й повели до будинку невістки. Озброєні солдати рухалися поруч, тримаючи автомати напоготові, ще кілька залишалися на техніці та вздовж дороги.

Побачивши їх, невістка Світлана, яка тримала на руках дев’ятимісячного Святослава, разом із батьками вирішили, що свекруху ведуть на розстріл.

Коли жінка зайшла на подвір’я, невістка не стримала сліз. Вона кинулася обіймати свекруху й одразу передала їй дитину.

 «Голодний… Голодний. Немає чим годувати».

За дванадцять днів у погребі запаси майже закінчилися. 

«Світлана потім казала, що за цей час навчилася їсти все, що тільки можна було знайти. Уже не перебирала їжею, бо просто не було чого їсти”», — згадує Людмила Володимирівна.

Окупанти донесли до бронемашини дитячий візок і кілька сумок із найнеобхіднішими речами. Людмила взяла онука на руки.

Вона ще раз вмовляла сватів їхати разом із ними, але ті відмовилися. Згодом сват викопав землянку, у якій переховувалися від обстрілів. Лише 7 квітня змогли вибратися до рідних.

«Мамо, ти в мене герой»

Дорога назад була не менш небезпечною.

Людмила бачила, як один із окупантів без будь-якої причини стріляв угору: по дахах будинків, парканах і стовпах.

На одному з блокпостів до неї підійшов російський військовий.

 «Почему ваши так делают? Мы же ваших не трогаем. Почему ваши этой ночью “Урал” наш подорвали? Двадцать пять человек погибло».

Людмила не відповідала.

За мить той самий військовий сказав фразу, яка врізалася їй у пам’ять:

 «Ну ничего, мы свою технику отработаем».

Саме тоді вона зрозуміла, що після підриву російської колони окупанти можуть вдатися до ще жорстокіших обстрілів.

Перед тим, як відпустити, інший військовий несподівано застеріг:

 «Идите только по асфальту. На обочину не становитесь — здесь всё заминировано».

Повернувшись до своєї машини, яку довелося витягати з лісової дороги, Людмила вперше за довгий час змогла додзвонитися до сина. Через постійні перебої зі зв’язком він майже три тижні не знав, чи жива мати.

 «Мамо, мені камінь із душі зняли, — сказав він, — ти в мене герой. Не кожен на таке наважиться».

Сама ж вона на це лише усміхається.

 «Який там герой… Треба було рятувати дитину».

Пекельна ніч: втрата всього господарства 

17 березня, близько опівночі, після кількох годин безперервних обстрілів здалося, що стало тихіше. Вони піднялися з погреба до будинку.

Чоловік Петро ліг відпочити у спальні. За мить пролунав потужний вибух.

 «Кажу: “Петю, тікай у погріб”. А він відповідає: “Куди в погріб? Я нічого не чую”».

Людмила побачила, як по кімнаті летить пір’я з розірваної подушки. Осколок пробив стіну будинку, прошив подушку і поранив чоловіка.

 «Він каже: “У мене кров”. Йде кров. Я його за руку тягну».

Людмила Володимирівна встигла витягнути чоловіка до кухні, коли стався ще один удар.

 «Як шарахне! Бачу: усе горить. Полум’я!..».

Загорівся хлів. Усередині залишалися корова, дві свині.

Через відсутність електрики не працював насос, тому воду носили відрами. Щоб урятувати будинок, виливали все, що було під рукою, навіть чотири відра молока.

Сусіди, побачивши заграву, самі прибігли допомагати. Винесли з будинку найцінніші речі: холодильник, телевізор та інше майно, відтягнувши їх подалі від пожежі. Згодом, попри небезпеку, приїхали пожежники й загасили вогонь.

Втім, урятувати господарство не вдалося.

У пожежі загинули корова та дві свині, було повністю знищено хлів.

 «Балка впала, усе порозривало».

Після обстрілу будинок залишився без вікон, із пошкодженим дахом та посіченими стінами.

Погріб замість дому: як родина ховалася від обстрілів

Після обстрілу Людмила з чоловіком переїхали до матері Петра, де прожили близько півтора місяця. До свого будинку приходили лише за потреби.

Навіть після того, як активні бої трохи вщухли, страх не зникав.

 «Я дві неділі в хату не заходила. Так боялася». Як тільки починає стріляти, ми знову в погріб».

Він став справжнім укриттям для родини. 

 «Це було наше бомбосховище. Тут стояв диван, широка лавка. Дві коляски. Перебували двоє внуків: одному сім місяців, другому — дев’ять, донька, невістка, ми з дідом».

 Невдовзі дітей вдалося вивезти з небезпечної території. Людмила з чоловіком залишилися самі.

Повернення до понівеченого будинку стало окремим випробуванням. Навіть після деокупації жінка не почувалася там у безпеці.

Зруйнований дім і незламна воля жити далі 

До будинку родина почала повертатися поступово. Відновлення житла потребувало допомоги. За словами Людмили, вікна родині безкоштовно встановили благодійники з Чехії. Держава також виділяла кошти на відновлення, однак, за словами жінки, цих грошей було недостатньо для повного відновлення господарства.

Для Людмили повернення додому не стало поверненням до колишнього життя. Будинок можна ремонтувати, вибиті вікна — замінити, а господарство — поступово відновити. Але пережите під час обстрілів назавжди залишилося частиною її пам’яті.

«Якось воно буде. З Божою поміччю. Слава Богу, що всі залишилися живі, — каже вона. — Усе інше можна пережити».

Історія Людмили Кураченко — це не лише розповідь про окупацію прикордонних сіл Житомирщини. Це історія про вибір, який роблять звичайні люди під час війни. Коли між страхом і порятунком рідних вони обирають дорогу вперед, навіть якщо вона проходить через ворожі блокпости, заміновані узбіччя і російські танки.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Освітній дім прав людини — Чернігів шукає головного бухгалтера / головну бухгалтерку.

🌐 Трішки про нас:
Освітній дім прав людини — Чернігів є громадською спілкою, яка об’єднує 13 українських громадських організацій. Наш Дім входить до міжнародної Мережі Домів прав людини, що налічує понад 80 організацій громадянського суспільства у різних країнах.

Місія ОДПЛ — Ч — захист прав людини через освіту та моніторинг, підтримку правозахисників і правозахисниць у ситуації ризику.

Ми працюємо у сфері правозахисної освіти, підтримуємо правозахисників та правозахисниць, документуємо воєнні злочини та реалізуємо проєкти за підтримки українських і міжнародних донорів.

Наразі ми шукаємо головного бухгалтера / головну бухгалтерку, який/яка має досвід роботи у громадському секторі та добре розуміється на особливостях бухгалтерського й фінансового обліку неприбуткових організацій і грантових проєктів.

Детальніше про нас та нашу діяльність: ehrh.org

Локація

Чернігів, офіс поблизу центра (вул. Гонча).

Тип зайнятості: повна зайнятість.

Формат співпраці: штатна посада, соцпакет.

Звітність: виконавчому директору / виконавчій директорці та Правлінню ОДПЛ — Ч.

Основні обов’язки

• Організація та ведення бухгалтерського обліку діяльності організації, відповідно до законодавства України.
• Формування та своєчасне подання фінансової, податкової та статистичної звітності.
• Ведення обліку доходів і витрат організації, основних засобів, матеріальних цінностей та інших активів.
• Контроль правильності оформлення первинних бухгалтерських документів та відповідності господарських операцій вимогам законодавства та грантодавців.
• Нарахування та виплата заробітної плати, відпускних, лікарняних та інших виплат працівникам.
• Співпраця з контрагентами (ФОП, ЦПХ тощо).
• Контроль використання коштів відповідно до затверджених проєктних бюджетів та вимог донорів.
• Підготовка фінансових звітів за грантовими проєктами та підтвердної документації для донорів.
• Підготовка документів та інформації для аудиторських перевірок і донорських аудитів.
• Взаємодія з банківськими установами, державними органами, аудиторами та представниками донорських організацій.
• Надання керівництву організації фінансової інформації для планування та прийняття управлінських рішень.
• Участь у формуванні бюджетів нових проєктів та фінансовому плануванні діяльності організації.
• Контроль дотримання внутрішніх фінансових політик і процедур організації.

Вимоги до кандидата / кандидатки

• Вища освіта у сфері бухгалтерського обліку, фінансів, економіки або суміжній сфері.
• Досвід роботи бухгалтером/бухгалтеркою від 3 років.
• Обов’язковий досвід роботи у громадському секторі — з громадськими, благодійними або іншими неприбутковими організаціями.
• Глибоке розуміння особливостей бухгалтерського та податкового обліку неприбуткових організацій.
• Практичний досвід бухгалтерського супроводу грантових проєктів та роботи з коштами міжнародних і/або національних донорів.
• Розуміння вимог до цільового використання грантових коштів та документального підтвердження витрат.
• Досвід підготовки фінансової звітності для донорських організацій.
• Впевнене знання бухгалтерського та податкового законодавства України.
• Досвід роботи із заробітною платою, податками, банківськими операціями та первинною документацією.
• Досвід підготовки документів для аудиторських перевірок буде перевагою.
• Уважність до деталей, системність та високий рівень відповідальності.
• Здатність самостійно організовувати роботу та дотримуватися дедлайнів.
• Готовність працювати в команді та взаємодіяти з керівництвом, проєктними менеджерами та іншими членами команди.

Буде перевагою

• Досвід роботи з міжнародними донорами та грантовими програмами.
• Досвід ведення бухгалтерського обліку саме громадських спілок / громадських організацій / благодійних фондів.
• Досвід проходження донорських та незалежних фінансових аудитів.
• Знання англійської мови для роботи з фінансовою документацією та комунікації з міжнародними партнерами.

Ми пропонуємо

• Повну зайнятість та роботу в комфортному офісі в м. Чернігів.
• Роботу в професійному правозахисному середовищі.
• Можливість вивчати англійську мову на курсах, що забезпечує Фонд домів прав людини.
• Конкурентну заробітну плату, яка визначатиметься за результатами співбесіди та з урахуванням досвіду кандидата/кандидатки.

Як податися

Надсилайте CV та мотиваційний лист із зазначенням очікуваного рівня фінансової винагороди на адресу helen.kobiak@ehrh.org із темою листа «Головний бухгалтер / Головна бухгалтерка».

Дедлайн подання заявок: 25.08.2026.

Кандидати та кандидатки, які пройдуть попередній відбір, будуть запрошені на співбесіду.

Орієнтовний початок роботи: вересень 2026.

Це не просто історія однієї вчительки. Це те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна Котік. Фото надане Тетяною Котік.

Є речі, які запам’ятовуються не тому, що були страшними. А тому, що були звичайними — і раптом перестали.

Рудий кіт запорізької вчительки Тетяни Котік на ім’я Оскар прокидається о пів на п’яту. Завжди. Він не знає про сирени, не знає, що десь за горизонтом горять міста. Він знає одне: настав ранок і треба їсти. Тетяна встає, годує його, лягає ще на годину — і прокидається знову. Збирається. Виходить.

Кіт Оскар. Фото надане Тетяною Котік.

Ранок 24 лютого 2022 року почався саме так. Пізніше вона скаже: «Я навіть новини того ранку не включала. Просто зібралась і пішла». У трамваї вже було видно черги до банкоматів, порожні вагони, чужі налякані обличчя. Але вона їхала на роботу. До своїх дітей. До гімназії №65 у Шевченківському районі Запоріжжя, де викладає вже одинадцять років поспіль.

Коли ти маєш клас — ти їдеш до класу. Мабуть, це найпростіший опис того, що таке професія “вчитель”.

Наприкінці березня 2026 року представники Освітнього дому прав людини — Чернігів мали польову місію до Запорізької та Харківської областей. Мета — документувати напади Росії на заклади освіти: зруйновані будівлі, перерване навчання, зламані долі тих, хто вчить і тих, хто вчиться. Фіксувати те, що легко не помітити за цифрами збитків.

У Запоріжжі вони зустріли Тетяну Котік. Її історія — це не просто історія однієї вчительки. Це розповідь про те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна викладає дітям з особливими освітніми потребами — тим, для кого навчання вже саме по собі є щоденним зусиллям. Діти, яким важливо відчувати порядок, ритуал, передбачуваність. І ось їхній світ — єдиний, який вони знали — розсипався за одну ніч.

Шкільний підвал як буденність

У перші дні повномасштабного вторгнення школа стала пунктом прийому переселенців: люди з Оріхова, Енергодару, Мелітополя зупинялись на кілька ночей, їли, перебирали одяг і їхали далі. 

Табличка на будівлі Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

З квітня — онлайн. Тетяна записувала відеопояснення до кожного уроку. Десь за екраном — батьки, які самі в паніці, самі не сплять, самі не знають, що буде завтра — і все одно сидять поруч з дітьми.

Але вона розуміла: це — не школа.

Восени 2022-го Тетяна попросила дозволу виходити очно — невеликими групами. Їй дозволили з однією умовою: перша тривога — всі негайно вниз.

Підвал тоді не мав ні нормального світла, ні меблів для навчання. Принесли стільці, поставили парти. Вчились так.

На Новий рік вони в школі влаштували свято. Прийшов «Миколай», залишив подарунки. Щойно діти потягнулись до них — сирена.

Пішли в підвал. Без світла. Без генератора. З ліхтариками в руках. Діти не хотіли додому.

Тільки уявити: підвал, ліхтарик, дитина з особливими освітніми потребами, яка пише букви в темряві і не хоче додому. Тому що тут — вчителька. Тому що тут — є сенс.

Саме проти цього «сенсу» Росія і воює.

Укриття будували поступово, майже два роки. Спочатку — шафи з класів, поставлені рядами замість стін. Потім справжні перегородки — штори. Окремі зони для кожного класу. Маленьке королівство під землею, де відбувається те, що зовні вже майже неможливе: навчання.

Зараз у класі Тетяни — дуже висока відвідуваність. Щодня. В укритті.

«Діти приходять сюди не навчатись. Вони приходять, щоб їх побачили, щоб почули».

Укриття Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

Руйнування ідентичності

Росія прийшла не просто руйнувати будівлі. Вона прийшла руйнувати освіту — як систему, як інститут, як носія ідентичності. І те, що відбувалось у Запоріжжі, було лише одним фрагментом картини, яка по всій Україні набирає масштабів катастрофи.

З 2022 року понад 4 тисячі шкіл були пошкоджені, а понад 400 – повністю зруйновані. Майже мільйон українських дітей не можуть відвідувати школу особисто. Ці цифри зростають майже щодня, адже Росія продовжує обстрілювати українські заклади освіти. 

Це не супутні жертви. Це ціль.

У класах на окупованих територіях освіта перетворилась на зброю — для знищення української ідентичності та переписування майбутнього. Російська влада насаджує свою навчальну програму та кремлівську пропаганду в школах окупованих регіонів, а вчителів, які відмовляються її виконувати, переслідують. На тих теренах, де росіяни не захопили школи фізично, вони прагнули знищити психологічно: бомбами, сиренами, страхом.

Другий день народження

У квітні 2025 року Тетяна виводила дітей з укриття після першої зміни. Того дня вона передавала їх батькам біля входу — там, де зазвичай стоїть під час прощань. Затримався лише один тато: треба було поговорити про успішність його сина.

Вони стояли рівно там, де завжди: біля дверей підвалу. Потім над ними щось пролетіло.

Розбите вікно Запорізької гімназії №65. Скрин з відео, знятого Юлією Підголою, під час моніторингового візиту.

«Я не злякалась у той момент. Згодом зрозуміла, що тато учня хапається за руку. Хлопчик побіг до воріт. Я побігла за ним, схопила і потягнула вниз в укриття».

Коли вона вийшла назад — все навколо в пилюці й склі. Поряд стояв будинок без верхніх поверхів. 

Вона викликала швидку, але через перевантаженість медпрацівників того дня, тато хлопчика поїхав до лікарні на поліцейській машині. Одна операція. Потім друга. Рука більше ніколи не буде повністю працювати.

«Потім люди питали: не страшно? Та ні, ні. А потім сідаєш і аналізуєш. Той уламок, що потрапив у його руку — він летів на рівні моєї голови. Якби я стояла трохи лівіше або правіше…»

Вона не закінчує. Називає той день «другим днем народження».

Є таке слово, яке в контексті війни вживають занадто часто і воно стирається — «стійкість». Але стійкість Тетяни Котік не схожа на плакатний героїзм. Вона його не декларує. Вона просто встає щоранку, годує кота, і йде до дітей. День за днем, майже чотири роки поспіль.

І поки вона це робить — Росія продовжує бомбити школи.

Запорізька гімназія №65 Запорізької міської ради. Авторка фото: Юлія Підгола.

Не тому що школи є військовими об’єктами. А тому що школи — це місця, де діти вчаться, що вони українці. Де вони дізнаються свою мову, свою історію, своє право існувати. На окупованих територіях батькам погрожували позбавити батьківських прав, якщо їхні діти не підуть до «російських» шкіл або навчатимуться за українською програмою онлайн. Вчителів в окупованих частинах Запорізької області утримували в підвалах по кілька днів, щоб зламати і змусити викладати за російською програмою…

Знищення школи — це знищення пам’яті. Знищення мови. Знищення того, ким діти виростуть.

Тетяна Котік це розуміє, можливо, навіть не формулюючи вголос. Вона просто щодня спускається в підвал і вчить дітей читати. Українською.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Освіта під прицілом» — документування нападів Росії на заклади освіти України. За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Ім’я та особисті дані свідка використані з її згоди.

Авторка тексту: Яна Собко-Бурова

Центр громадянської просвіти «Альменда» спільно з Міністерством освіти і науки України підготували навчально-методичне забезпечення до курсів «Історія України» та «Громадянська освіта й основи цивільного захисту» для 10–11 класів у межах Типової освітньої програми українознавчого компоненту для дітей з ТОТ.

Зміст матеріалів орієнтований на особливості здобуття освіти в умовах тимчасової окупації: формулювання адаптовані з урахуванням підвищених безпекових ризиків — без елементів, що можуть створювати загрози для учнів. Матеріали також враховують вплив пропаганди та обмежений або небезпечний доступ до інтернету й українських освітніх ресурсів.

Матеріали доступні на сайті Центру громадянської просвіти «Альменда»:

Курс «Громадянська освіта й основи цивільного захисту» для 10 класу вже також доступний на платформі «Всеукраїнська школа онлайн»: https://lms.e-school.net.ua/courses/course-v1:UIED2026+K04+2026/about — решта курсів з’являться там упродовж місяця.

Запис вебінару, де автори представили курси та обговорили методичні підходи доступний за посиланням: https://www.facebook.com/share/v/17ZxDkeR6P/

Educational Human Rights House — Chernihiv is looking for an Executive Director

🌐 A little about us: we are a civil society union of 13 Ukrainian CSOs. Our House is part of the international Human Rights Houses Network, which brings together more than 80 civil society organisations across different countries.

The mission of EHRH–C is to protect human rights through education and monitoring, and to support human rights defenders at risk.

We work on human rights education, support human rights defenders in situations of risk, and document war crimes.

And right now our organisation is looking for an Executive Director.

Learn more about us and our work here: https://ehrh.org/

VACANCY: Executive Director, CSU “Educational Human Rights House – Chernihiv”

Location: primary — Chernihiv office; secondary — Kyiv office, Ukraine (with the possibility of domestic and international travel). Partial remote work is possible.

Type of employment: Full-time / part-time (discussed individually).

Form of engagement: Fixed-term employment contract.

Reporting to: the Board of EHRH–C and the General Assembly.

Key responsibilities:

• General management: Strategic planning, coordination, and oversight of the House’s operational and administrative areas of activity (organisational development, EHRH–C resource platforms).
• Fundraising and donors: Securing funding, communicating with international and national donor organisations, and ensuring transparent financial reporting.
• Network coordination: Facilitating the joint work of the Human Rights House’s member organisations to create synergy.
• Advocacy: Representing the organisation’s interests at national and international venues (UN, OSCE, Council of Europe, etc.).

Requirements for candidates:

• Higher education (preferably specialised in management, human rights, or civil society organisations).
• At least 3–5 years of experience in a leadership or administrative role in the civil society sector (NGO).
• An understanding of the human rights situation in Ukraine, of non-formal human rights education, and of the context of documenting international crimes and international humanitarian law.
• Experience in successful fundraising and the management of grant budgets.
• Fluent command of Ukrainian and English (written and spoken advocacy).
• An understanding of the specifics of the work and a connection to the human rights community.
• Strong communication skills, responsibility, diligence, attentiveness, and initiative.

Conditions: Competitive salary based on the interview outcome; work in an expert environment.

How to apply: Send your CV and cover letter in Ukrainian and English, with your financial expectations and references, to helen.kobiak@ehrh.org, with the subject line “Executive Director Vacancy”.

Deadline: by 31 July 2026

Educational Human Rights House — Chernihiv is looking for an Executive Director

🌐 A little about us: we are a civil society union of 13 Ukrainian CSOs. Our House is part of the international Human Rights Houses Network, which brings together more than 80 civil society organisations across different countries.

The mission of EHRH–C is to protect human rights through education and monitoring, and to support human rights defenders at risk.

We work on human rights education, support human rights defenders in situations of risk, and document war crimes.

And right now our organisation is looking for an Executive Director.

Learn more about us and our work here: https://ehrh.org/

VACANCY: Executive Director, CSU “Educational Human Rights House – Chernihiv”

Location: primary — Chernihiv office; secondary — Kyiv office, Ukraine (with the possibility of domestic and international travel). Partial remote work is possible.

Type of employment: Full-time / part-time (discussed individually).

Form of engagement: Fixed-term employment contract.

Reporting to: the Board of EHRH–C and the General Assembly.

Key responsibilities:

• General management: Strategic planning, coordination, and oversight of the House’s operational and administrative areas of activity (organisational development, EHRH–C resource platforms).
• Fundraising and donors: Securing funding, communicating with international and national donor organisations, and ensuring transparent financial reporting.
• Network coordination: Facilitating the joint work of the Human Rights House’s member organisations to create synergy.
• Advocacy: Representing the organisation’s interests at national and international venues (UN, OSCE, Council of Europe, etc.).

Requirements for candidates:

• Higher education (preferably specialised in management, human rights, or civil society organisations).
• At least 3–5 years of experience in a leadership or administrative role in the civil society sector (NGO).
• An understanding of the human rights situation in Ukraine, of non-formal human rights education, and of the context of documenting international crimes and international humanitarian law.
• Experience in successful fundraising and the management of grant budgets.
• Fluent command of Ukrainian and English (written and spoken advocacy).
• An understanding of the specifics of the work and a connection to the human rights community.
• Strong communication skills, responsibility, diligence, attentiveness, and initiative.

Conditions: Competitive salary based on the interview outcome; work in an expert environment.

How to apply: Send your CV and cover letter in Ukrainian and English, with your financial expectations and references, to helen.kobiak@ehrh.org, with the subject line “Executive Director Vacancy”.

Deadline: by 31 July 2026

Освітній дім прав людини — Чернігів шукає Програмного координатора/Програмну координаторку

🌐 Трішки про нас: ми — громадська спілка 13 українських ГО. Наш Дім входить до міжнародної Мережі Домів прав людини, яка об’єднує понад 80 організацій громадянського суспільства у різних країнах.

Місія ОДПЛ – Ч – захист прав людини через освіту та моніторинг, підтримку правозахисників в ризику.

Ми займаємось освітою у сфері прав людини, підтримуємо правозахисників та правозахисниць в ситуації ризику, а також документуємо воєнні злочини.

Наша організація шукає Програмного координатора/Програмну координаторку

Детальніше про нас та нашу діяльність за посиланням: https://ehrh.org/      

ВАКАНСІЯ: Програмний координатор/Програмна координаторка ГС “Освітній дім прав людини  – Чернігів”

Локація: основна – офіс Чернігів, додаткова – офіс Київ, Україна (з можливістю національних та закордонних відряджень). Можлива часткова дистанційна робота.

Тип зайнятості: Повна/часткова зайнятість (обговорюється індивідуально).

Формат співпраці: Трудовий строковий договір.

Звітність: Правлінню ОДПЛ  – Ч, Загальним зборам.

Ключові обов’язки:

1. стратегічне планування програмної діяльності Дому;
2. координація програм та проєктів Дому;
3. планування, моніторинг та оцінка програм Дому;
4. управління програмною командою: програмними менеджерами, координаторами проєктів;
5. змістовна координація освітніх програм Дому;
6. співпраця з Організаціями-учасницями, Правлінням Дому, Мережею домів праві людини, іншими партнерськими організаціями та експертами;
7. підготовка програмної  частини річних звітів;
8. інновації та програмний розвиток Дому як правозахисної інституції;
9. представництво Дому у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, іншими юридичними та фізичними особами.

Вимоги до потенційних кандидатів(-ок):

• Вища освіта (бажано — зі спеціалізацією у сфері менеджменту, прав людини або діяльності громадських організацій).
• Щонайменше 3-5 років досвіду програмної діяльності, координування проєктів, програм.
• Бездоганне знання української та англійської мови (пріоритетно).
• Комунікабельність, відповідальність, працьовитість, уважність, ініціативність.
• Вміння працювати самостійно та в команді.
• Відданість цінностям прав людини, толерантності та недискримінації.
• Вміння дотримуватися дедлайнів.

Додатковими перевагами будуть:

• Досвід роботи у сфері освіти з прав людини.
• Проходження курсів і семінарів із прав людини, міжнародного гуманітарного права.
• Успішний досвід роботи в громадських організаціях.

Умови: Конкурентна заробітна плата за результатами співбесіди, робота в експертному середовищі.

Як податися: Надсилайте CV та мотиваційний лист українською та англійською мовами з очікуваннями щодо фінансової винагороди та рекомендаціями на адресу helen.kobiak@ehrh.org  з темою «Program Coordinator Vacancy».

Кінцевий термін подання резюме — 31 липня 2026 року.

Освітній дім прав людини — Чернігів шукає виконавчого директора/виконавчу директорку 

🌐 Трішки про нас: ми — громадська спілка 13 українських ГО. Наш Дім входить до міжнародної Мережі Домів прав людини, яка об’єднує понад 80 організацій громадянського суспільства у різних країнах.

Місія ОДПЛ – Ч – захист прав людини через освіту та моніторинг, підтримку правозахисників в ризику.

Ми займаємось освітою у сфері прав людини, підтримуємо правозахисників та правозахисниць в ситуації ризику, а також документуємо воєнні злочини.

І саме зараз наша організація шукає  виконавчого директора/виконавчу директорку.

Детальніше про нас та нашу діяльність за посиланням: https://ehrh.org/  

ВАКАНСІЯ: Виконавчий директор / Виконавча директорка ГС “Освітній дім прав людини  – Чернігів”

Локація: основна – офіс Чернігів, додаткова – офіс Київ, Україна (з можливістю національних та закордонних відряджень). Можлива часткова дистанційна робота.

Тип зайнятості: Повна/часткова зайнятість (обговорюється індивідуально).

Формат співпраці: Трудовий строковий договір.

Звітність: Правлінню ОДПЛ – Ч, Загальним зборам.

Ключові обов’язки:

• Загальне керівництво: Стратегічне планування, координація та нагляд за операційними та господарськими напрямками діяльності Дому (організаційний розвиток, ресурсні майданчики ОДПЛ – Ч).
• Фандрейзинг та донори: Пошук фінансування, комунікація з міжнародними та національними донорськими організаціями та забезпечення прозорої фінансової звітності.
• Координація мережі: Фасилітація спільної роботи організацій-членів Дому прав людини для синергії зусиль.
• Адвокація: Представництво інтересів організації на національних та міжнародних майданчиках (ООН, ОБСЄ, Рада Європи, тощо).

Вимоги до кандидатів/кандидаток:

• Вища освіта (бажано — зі спеціалізацією у сфері менеджменту, прав людини або діяльності громадських організацій).
• Щонайменше 3–5 років досвіду керівної або адміністративної роботи в громадському секторі (NGO).
• Розуміння ситуації з правами людини в Україні, неформальною освітою в сфері прав людини, контексту напрямку документування міжнародних злочинів та міжнародного гуманітарного права.
• Досвід успішного фандрейзингу та управління грантовими бюджетами.
• Вільне володіння українською та англійською мовами (письмова та усна адвокація).
• Розуміння специфіки роботи та зв’язок із правозахисною спільнотою.
• Комунікабельність, відповідальність, працьовитість, уважність, ініціативність.

Умови: Конкурентна заробітна плата за результатами співбесіди, робота в експертному середовищі.

Як податися: Надсилайте CV та мотиваційний лист українською та англійською мовами з очікуваннями щодо фінансової винагороди та рекомендаціями на адресу helen.kobiak@ehrh.org  з темою «Executive Director Vacancy».

Дедлайн: до 31.07.2026

Свобода слова є фундаментальною цінністю демократичного суспільства, однак на окупованих територіях України вона системно знищується шляхом тиску на журналістів.

З моменту окупації Кримського півострова у 2014 році Російська Федерація запровадила репресивну систему контролю над інформаційним простором. Незалежні медіа були витіснені або ліквідовані, мовлення українських каналів та доступ до соцмереж блокується, журналісти зазнають системного тиску з боку російської окупаційної влади й кримінального переслідування за сфабрикованими звинуваченнями, а інформаційний простір заповнюється пропагандою. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році масштаби репресій значно зросли й поширилися на новоокуповані території. Журналісти стали мішенню не лише переслідувань, а й воєнних злочинів: викрадень, катувань і вбивств, порушення права на справедливий суд.

Правозахисні організації фіксують постійні випадки незаконних затримань, обшуків, вилучення техніки, викрадень, застосування фізичного насильства, обмеження доступу до інформації, а також методи економічного тиску щодо журналістів. На тимчасово окупованих територіях (далі — ТОТ) України російська окупаційна влада регулярно застосовує статті російського кримінального законодавства про “екстремізм”, “тероризм” “шпигунство”, “державну зраду”, “поширення фейків” або “дискредитацію російської армії” для придушення свободи слова.

За даними Центру прав людини ZMINA, станом на кінець 2025 року щонайменше 26 українських журналістів перебувають у незаконному ув’язненні, з них 17 — кримські професійні й громадянські журналісти. Від початку 2024 року зафіксовано понад 80 випадків тиску з боку окупаційної влади на професійних працівників медіа та громадянських журналістів, зокрема на журналістів ініціативи “Кримська солідарність”, газети “Кирим”, видання “Нанкеджан”, “Арманчыкъ” та “Кримський процес”. Лише за 2025 рік у тимчасово окупованому Криму правозахисники зафіксували щонайменше 27 випадків атак проти журналістів, що свідчить про системний характер переслідування журналістів як частину державної політики Російської Федерації з метою придушення свободи слова і намагання контролювати інформаційний простір на ТОТ України.

Слід наголосити, що переслідування журналістів на тимчасово окупованих територіях має тривалий і системний характер. Частина кримських журналістів перебуває в російському ув’язненні ще з 2016 року, тобто вже майже десятиліття, зокрема заступник головного редактора часопису “Чорноморська безпека” та аналітики Олексій Бесарабов і Дмитро Штибліков. Кримськотатарські громадянські журналісти, стримери громадського об’єднання “Кримська солідарність”, також зазнали переслідувань і перебувають в ув’язнені ще з жовтня 2017 року: Сейран Салієв, Марлен (Сулейман) Асанов, Ернес Аметов, Тимур Ібрагімов, Руслан Сулейманов, Асан Ахтемов.

Ситуація ускладнюється тим, що в низки незаконно ув’язнених журналістів фіксуються серйозні проблеми зі здоров’ям, які поглиблюються через неналежні умови утримання, етапування до віддалених в’язниць на території Росії, погане харчування, нелюдське ставлення і відсутність медичної допомоги. До прикладу, громадянська журналістка і правозахисниця Ірина Данилович, ув’язнена з квітня 2022 року на майже сім років у колонії, втратила слух на одне вухо через ненадання меддопомоги в СІЗО Криму і пережила мікроінсульт за ґратами. Через відсутність медичної допомоги потерпають також журналісти громадського об’єднання “Кримська солідарність” Осман Аріфмеметов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, засуджені до 14 років позбавлення волі, Ремзі Бекіров, засуджений до 19 років позбавлення волі, а також засуджений до 12 років позбавлення волі Амет Сулейманов, що має інвалідність через хворобу серця та потребує життєво важливої операції. Попри це доступ міжнародних гуманітарних місій до них залишається обмеженим або повністю відсутнім.

З 2022 року Росія ув’язнила ще трьох кримськотатарських журналістів — Вілена Темер’янова, Рустема Османова й Азіза Азізова, а також щонайменше 11 медійників з тимчасово окупованих Запорізької та Херсонської областей: Геннадія Осьмака, Владислава Гершона, Анастасію Глуховську, Яну Суворову, Максима Рупчева, Георгія Левченка, Сергія Цигіпу, Олександра Малишева, Дениса Глущенка, Євгена Ільченка та Ірину Левченко. Репресії не лише тривають, але й посилюються, зокрема наприкінці квітня 2026 року російський суд ухвалив один з найжорсткіших вироків українським медійникам з тимчасово окупованого Мелітополя — Дениса Глущенка та Олександра Малишева засудили до 26 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за сфабрикованими обвинуваченнями в “шпигунстві” та “тероризмі”. Ці вироки є показовими: вони демонструють не лише відсутність справедливого судочинства, а й навмисну політику залякування журналістів та повного придушення незалежної інформації на окупованих територіях.

Системні репресії проти журналістів на тимчасово окупованих територіях України є не лише порушенням прав людини, але й складовою ширшої політики знищення свободи слова та доступу до правдивої інформації. Без негайної та рішучої реакції міжнародної спільноти ці злочини залишатимуться безкарними, а журналісти — беззахисними.

Ми закликаємо Уряд України:

• продовжити роботу над звільненням журналістів усіма доступними дипломатичними та правовими засобами;
• забезпечити ефективне розслідування злочинів проти журналістів, що вчиняються на ТОТ України, для забезпечення притягнення винних до відповідальності;
• посилити фінансову та інституційну підтримку незалежних, релокованих з ТОТ України медіа;
• забезпечити програми реабілітації та реінтеграції цивільних осіб, звільнених з незаконного утримання РФ, зокрема журналістів;
• шукати шляхи комплексної протидії дезінформації РФ щодо окупованих українських територій.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• посилити політичний та дипломатичний тиск на Росію з вимогою негайного звільнення всіх незаконно утримуваних журналістів;
• вимагати регулярний доступ до ув’язнених журналістів, перевірки умов їхнього утримання й доступ до медичної допомоги, а також сприяти зв’язку ув’язнених з родинами;
• посилити міжнародні механізми моніторингу порушень свободи слова на тимчасово окупованих територіях України;
• забезпечити притягнення винних до відповідальності, зокрема в межах Міжнародного кримінального суду та шляхом розслідування цілеспрямованих злочинів проти медіа через універсальну юрисдикцію;
• посилити санкційний тиск на осіб та структури, що причетні до переслідування журналістів;
• здійснювати публічне реагування на порушення та активізувати роботу Представника ОБСЄ з питань свободи медіа та спецпредставниці ООН з питань захисту права на свободу думки та її вираження щодо ситуації з українськими медіапредставниками;
• підтримувати програми захисту журналістів та незалежних медіа.

Ми звертаємося до Уряду України, держав-членів та інституцій ООН, ОБСЄ, РЄ, ЄС, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та громадянського суспільства із закликом до невідкладних і рішучих дій у відповідь на системне переслідування журналістів і знищення свободи слова на тимчасово окупованих територіях України. Незаконні ув’язнення журналістів, їхнє утримання в нелюдських умовах, позбавлення медичної допомоги та справедливого суду є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та прав людини. Водночас придушення незалежної журналістики стало інструментом встановлення повного контролю над інформаційним простором на окупованих територіях. Будь-яка бездіяльність міжнародної спільноти лише посилює атмосферу безкарності та створює умови для подальших репресій проти медійників у всьому світі. Сьогодні необхідні не лише заяви солідарності, а конкретні та дієві кроки для захисту незаконно ув’язнених журналістів, забезпечення доступу до них міжнародних місій та їхнього якнайшвидшого звільнення.

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Освітній дім прав людини – Чернігів

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

Дім прав людини Крим

Інститут масової інформації

Польові місії до постраждалих від війни закладів освіти — це не тільки про фіксацію руйнувань. Це про людей, які продовжують працювати під обстрілами, про дітей, які навчаються в укриттях і підземних школах, про правду про війну, яку важливо зберегти.

Наталія Чуфещук поділилася враженнями від участі в моніторинговій місії, що відбулася 22-27 березня до Харківської та Запорізької областей, розповіла про свою мотивацію документувати воєнні злочини та про те, чому напади на заклади освіти мають бути зафіксовані.

Харківський ліцей №134

«Всі школи працюють, попри руйнування»

За словами Наталії, найбільше її вразили саме люди — освітяни, які не здаються навіть після десятків обстрілів та повного руйнування шкіл.

«Враження різні і позитивні, і, можливо, якісь моменти навіть налякали, не знаю, але це більше про те, взагалі, які наші люди молодці», — ділиться Наталія.

Чугуївська школа №2, Харківська область

Каже: Харківську і Запорізьку області складно порівнювати, хоч масштаби руйнувань закладів освіти великі в обох, але рівень адаптації значно відрізняється. 

Наталія згадує розмову з начальником освіти одного з районів Харкова, де майже всі школи зазнали пошкоджень:

“Там 23 школи і 27 садочків. Лише дві школи якимось чином не зруйновані, а всі інші, а це 21 об’єкт, зазнали ударів. Стадія руйнції різна, але всі працюють. Мене це дуже вразило! Вони дуже борються за своїх учнів і намагаються їм дати все, забезпечити їх освітою для того, щоб дитина залишилася в своєму класі, в своїй школі, щоб їй було комфортно і щоб вона не зазнавала якихось незручностей”.

У Харкові створюють підземні школи, які дають можливість хоча б частково повернути офлайн-навчання.

«Вони вже зуміли організувати підземні школи і перенести 20% навчання на офлайн. Коли я запитала, який чинник, що заважає працювати і впливає на освіту, є головним — думала, що почую, що це обстріли або війна, а вони сказали: “Нам просто треба пристосовуватись і працювати в цій війні”. Вони наголошують на тому, що потрібно більше підземних шкіл, і цей фактор вирішальний».

Водночас деякі школи залишаються повністю на дистанційному форматі через постійні обстріли. Зокрема, школа на Північній Салтівці пережила понад 25 ударів.

«Якщо брати директора школи з Північної Салтівки, що за 3-5 кілометрів від окружної дороги і куди першими зайшли росіяни, то, звичайно, відповідь цієї директорки була зовсім інша. Для неї головним чинником є закінчення війни і припинення обстрілів, тому що вони навіть туди приходити якийсь час не могли. Вони не мали доступу понад два місяці після початку повномасштабного вторгнення до свого закладу освіти і не знали, що там відбувається, які руйнації. Є велика імовірність, що ця школа буде працювати в  повністю в дистанційній формі до кінця війни».

Заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 155 «Калинка» Запорізької міської ради

У Запорізькій області команда Освітнього дому прав людини — Чернігів побачила більше закладів, які зазнали сильних руйнувань. Зокрема, один із дитячих садків, який відвідала команда моніторингової місії, був зруйнований майже на 80% і став єдиним із побачених закладів, що повністю припинив свою діяльність. Водночас навіть там освітяни намагаються зберігати єдність та підтримувати дітей попри постійну небезпеку й невизначеність.

Документування як шлях до справедливості

Окремо Наталія говорить про важливість фіксації воєнних злочинів та збереження свідчень людей. Саме це стало для неї головною мотивацією долучатися до польових місій.

Після повернення з місії, документаторка зізнається, що було складно одразу повернутися до звичного життя.

«Дуже багато було того, що ми побачили, того, що ми почули. Все це треба обдумати, переварити, далі з цим жити».

Вона переконана: документування — це не лише про те, що відбувається зараз, а й про майбутню справедливість.

«Війна закінчиться рано чи пізно. Але це точно треба документувати і зберігати. Те, що ми побачили, треба, щоб це бачили всі», — підсумувала Наталія.

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.