У вересні 2022 року на російському телеканалі «РІА Новості» з’явилися відео, на яких російські силовики затримали українських цивільних із Херсонщини за нібито підготовку терористичних актів. Один із затриманих чоловіків — кінолог Ігор.

Відтоді Росія жодним чином не визнала його утримування, а рідні по крупинках збирають свідчення, що він живий. Ми поспілкувались з дружиною Ігоря — Катериною, щоб розповісти, як РФ поводиться із цивільними на окупованих територіях, та через що доводиться проходити родинам викрадених.

Всі імена героїв у тексті змінені з міркувань безпеки.

Окупація

Катерина час від часу переслуховує ті відео на РІА «Новості» із чоловіком, їй важливо чути, що він говорить. Але бачити його таким їй несила: «Боже, у нього був якийсь шрам, розбита голова. А очі такі були пусті. Дуже страшна картина. Це зовсім інша людина».

Жінка вже понад три роки шукає Ігоря, з допомогою правозахисників надсилає запити в російські інстанції. Звідти приходять однакового штибу відповіді: що не затримували, не числиться, немає. Відео з російського телеканалу — чи не єдині докази. Таких сюжетів було кілька: в одному звучать імена і прізвища, і що ніби-то чоловіки готували терористичні акти для зриву референдуму на Херсонщині; на інших — уже затримані дають «зізнання».

До повномасштабного вторгнення Ігор із Катериною та дитиною проживали в містечку на Херсонщині. Ігор був пенсіонером МВС та працював на цивільній посаді інструктором-кінологом у кінологічному центрі в Херсоні. У своєму містечку він також займався дресуванням собак, тож був знайомий ледь не з усіма.

24 лютого 2022 року чоловік мав їхати на роботу в Херсон, але керівник попросив залишитися на місці. Поки українська влада ще була в містечку, родина гуртувалася з іншими проукраїнсько-налаштованими мешканцями й ходили на мітинги, але російські окупаційні війська швидко захоплювали місто, а колабораціоністи — владу. Катерина згадує: «Наші люди були розгублені та налякані. Поліцію вивезли в перші дні вторгнення. Ширилися чутки, що виїзд через Каховську ГЕС заблокований, а машини, які хотіли виїжджати, розстрілювали. Тож якась частина людей на свій страх і ризик виїздили через Крим, а інші залишалися в окупації і чекали звільнення українською армією». Серед останніх була і їх родина.

Ігор доєднався до організації «Щит», яка займалася охороною громадського порядку, щоб у місті не було мародерства. Він волонтерив, вдень розвозив хліб, а вночі патрулював вулиці, доглядав собак, яких йому залишили на перетримку. Катерина залишалася вдома з дітьми: своїми й родичів, які з’їхалися в їхній будинок на початку вторгнення, щоб разом переживати складні часи.

Наприкінці березня російська окупаційна влада почала масові перевірки колишніх військових і тих, хто мав проукраїнську позицію. Така перевірка трапилась і в Ігоря.

Попередження

Зранку, коли інші дорослі пішли працювати, діти ще спали, а Ігор якраз повернувся із чергування, у двері подзвонили. Катерина подивилася на екран домофона й не одразу зрозуміла, що відбувається: «Вони ж у балаклавах, шоломах, ніби в кіно якомусь. Я перелякалася, ми з малими побігли в гардеробну кімнату, але нас вивели, закрили у ванній, а чоловіка водили по будинку, усе обшукували. Мені було дуже страшно ще й за чужих дітей».

Як розповіли потім сусіди, вулицю перекрили БТРи, нікого не пропускали. Один із сусідів спробував підійти й з’ясувати, у чому справа. На нього наставили зброю і наказали відійти.

Зі спогадів Катерини, у будинок увірвалося четверо військових з автоматами. Її з дітьми згодом перевели з ванної в кухню, а Ігоря вивели надвір. «У мене почали питати, чи це всі мої діти, скільки нас тут проживає. Я просто відвернулася, притисла до себе свою дитину й мовчала. Мені було страшно», — жінка пригадує, що окупанти перевіряли її телефон, але нічого не знайшли. Потім ходили домом і дивувалися достатку, великому телевізору.

Зрештою того ранку родині дали спокій. «Чоловікові сказали, що «якщо буде себе погано вести», вони повернуться. Після цього в мене був якийсь панічний страх, постійно стояла оця картинка перед очима, що вони прийдуть і всіх нас постріляють», — то якраз був час, коли розкрилися масові злочини російської армії в Бучі, тож Катеринин страх був небезпідставний.

Жінка вважає, що на Ігоря вказали місцеві колаборанти. Одна із сусідок говорила чоловіку, що його «пасуть».

Виїзд

У квітні 2022 стало відомо про ще один маршрут для евакуації на підконтрольну Україні територію. І коли ним виїхав мер міста, подружжя зрозуміло, що надії на швидке звільнення мало.

Об’єднавшись із сусідами, кілька родин з Ігоревого будинку вирішили виїжджати, Катерина довго вмовляла чоловіка приєднатися, але той був непорушним: «Він казав, що не може все кинути, залишити справи й собак напризволяще. Ми всю ніч не спали. Я думала, що мені робити, виїздити чи ні. Зараз я дуже жалкую… Якби я його вмовила, через деякий час ми б виїхали. А так, ви розумієте, він почав допомагати нашим військовим і все закрутилося, потім він уже просто не міг».

Катерина із сином усе ж вирвалися з окупації. Кожного дня вони із чоловіком були на зв’язку, вона його просила виїхати: «А він казав, що ще трошки, «Ось почекай, ще трошки»». Катерина не переїздила в столицю, думала, родині буде краще в невеликому містечку, щоб коли Ігор приєднається до них, було більше простору займатися із собаками.

«У серпні в нас була річниця весілля. Він подзвонив, привітав мене, був дуже сумний і обіцяв, що скоро-скоро до нас приїде. На наступний день зранку ми ще переписувалися. А вдень із ним уже не було зв’язку,» — згадує Катерина. Її сестра, яка ще якийсь час не виїжджала, у той же день отримала від Ігоря прохання придивитися за собаками. Мовляв, його не буде кілька днів. Коли жінка прийшла до будинку, побачила безлад, розкриті шафи, розкидані речі, документи, фотографії.

І тоді рідні зрозуміли, що по Ігоря повернулися.

Нові викрадення

Катерина подзвонила до знайомого, який мав бути екстреним контактом — той не знав, де Ігор. Згодом дружину цього знайомого затримали. Молодший брат Ігоря Кирило звернувся до місцевої поліції, але і його теж заарештували. Родича Кирила теж згодом затримали, але швидко відпустили.

На початку вересня сусіди повідомили Катерині, що бачили як військові привезли Ігоря до будинку. Він виглядав знесиленим і кульгав, але чоловіку дозволили перевдягтися і помитися, поки тривав обшук. Свіжий одяг і душ — розкіш для затриманих російськими силовиками. Зазвичай до висунення офіційних звинувачень люди змушені ходити в тому одязі, у якому їх затримали. Але коли з’явилися відео з Ігорем на РІА «Новості», стало зрозуміло, чому чоловік мав виглядати доглянутим.

На жаль, після тих сюжетів Ігоря так і не «розморозили»: жодних відкритих справ, повідомлень рідним чи новин. Аж поки брату Ігоря Кирилу не вдалося опинитися на волі. Це сталося в жовтні за збігом обставин: унаслідок бойових дій у місце, де утримували обох братів, влучив снаряд — і почався хаос. Силовики відпустили частину утримуваних, але були поранені, серед них — й Ігор. «Мого чоловіка прибило дверима, контузило, у нього були зламані ребра, Кирило витягував його з-під завалів і ту жінку також. Тоді Кирила й ту жінку відпустили, а мого чоловіка ніби-то повезли в лікарню,» — але як Катерина не намагалася телефоном дізнатися по лікарнях про стан свого чоловіка, їй це так і не вдалося.

Пошуки

Увесь цей час поки на Херсонщині окупаційна влада розправлялася з неугодними цивільними, Катерина писала листи в усі можливі російські служби й інстанції. Звідусіль їй відповідали однаково: не затримували, справи немає, не знають про місце розташування.

Згодом вона отримала дзвінок від чоловіка, який був у полоні на Херсонщині разом з Ігорем. Той сказав, що Ігоря тримали в клітці, знущалися… «Щось ще мені розповідали, але я вже не сприймала інформацію нормально. Головне — я розуміла, що він живий після того вибуху,» — ділиться Катерина.

А ще за кілька днів сусіди повідомили жінці, що Ігоря привозили до будинку знову, знову проводили обшук. Чоловік виглядав знесиленим. Після цього на кілька місяців Катерина знову опинилася в невідомості і тривозі.

На початку 2023-го через знайомих вдалося дізнатися, що Ігоря вже утримують на території Криму. Відтоді й дотепер про його долю нічого не відомо: «Де він зараз, я не знаю. Мені досі здається, що він на окупованій частині, чомусь я так відчуваю і все».

Українські правоохоронні служби завели справи й розпочали слідство. Катерина неодноразово їздила давати свідчення. На нашому боці вона звернулася в усі можливі інстанції: у координаційний штаб, до омбудсмена, у СБУ тощо. Червоний хрест та ООН теж зафіксували заяви.

Жінка час від часу надсилала на російський бік листи, через правозахисні організації. Нещодавно РФ повернула сотні листів, Катерининих серед них не було, і це дарує їй надію, що Ігор живий і отримав їх.

Ще одним добрим знаком наша героїня вважає те, що Ігор є в списках на обмін, хоч вона й не розуміє, чи означає це, що його знайшли.

Самостійність

Зникнення чоловіка і втрата дому стала дуже важким випробуванням для Катерини та її сина. Ігор був годувальником і багато часу приділяв вихованню сина. Жінка ніколи не мусила працювати, тож зараз починати все з нуля, забезпечувати родину і виховувати підлітка — справжній виклик для неї.

Унаслідок усього пережитого та через перебування в постійній напрузі й невизначеності з родиною чоловіка в них зіпсувалися стосунки. Часом жінка відчуває провину, бо неодноразово чула, нібито це через принциповість та стійкість Ігоря постраждав його брат та інші знайомі, що потрапили в російський полон. Бо силовики не могли витягнути потрібної інформації.

Хоч Катерина каже, що «їй уже нічого не допоможе» й що вона на багато років постаріла через постійний стрес, нічні жахіття і тривогу, — жінка тримається. Відвідує сеанси з психотерапевткою, знайшла роботу й нове коло спілкування, намагається дати синові все необхідне й досі сподівається на диво, щоб її Ігор повернувся до родини.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.

Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.

Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.

10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.

«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.

«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.

Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.

Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.

«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.

Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.

«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».

Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…

Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»

Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.

Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.

«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»

Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.

Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».

«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».

Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.

Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.

Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.

Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.

«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».

16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.

У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.

Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.

Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»

Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».

Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:

«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.

Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.

Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»

Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.

Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».

Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.

«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».

Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.

Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.

Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.

Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.

Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.

Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.

«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».

Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Замість ранкового дзвоника − ревіння авіабомб, замість квітучих теплиць − випалена земля, а на місці, де діти вчили історію, тепер залишилася величезна вирва, що стала відкритою раною в самому серці Осоївки.

Це історія про сучасний освітній хаб, який ворог намагався стерти з лиця землі, але не зміг вирвати з душ людей. Історія ліцею, який перетворився на руїни, але продовжує жити «у хмарі» заради кожного з п’ятдесяти восьми учнів, які щодня чекають на голос свого вчителя.

Осоївський ліцей на Сумщині завжди був чимось більшим, ніж просто освітнім закладом. Розташований у Краснопільській громаді, усього за 10−12 кілометрів від ворожого кордону, він був справжнім хабом. Ліцей об’єднував понад 140 дітей із навколишніх сіл − Осоївки, Великого Приколу та Малої Рибиці.

Олександра Бондар: життя, присвячене рідній школі

Олександра Григорівна народилася в сусідньому селі Гнилиця. Тут минуло її дитинство, тут вона закінчила школу, а після навчання в педагогічному інституті повернулася працювати в рідну громаду. Працювала вчителем історії. З 2004 року очолює Осоївський ліцей. «Я все життя в цій школі», − каже вона. До війни її дні були впорядкованими й наповненими змістом: уроки, педради та особливий ритуал − розмови про літературу. Разом зі своєю старшою сестрою, яка живе в Конотопі, вони створили власний «сімейний книжковий клуб». Сестра першою читала класичний твір, розповідала Олександрі, а потім вони годинами обговорювали прочитане. Ця любов до класики та родинне тепло були тим тихим світом, який в одну мить зруйнувала війна.

Ранок 24 лютого: зупинений рейс

Війна увірвалася в життя Осоївки о четвертій ранку з першими глухими вибухами. Олександра Григорівна згадує, як тривога миттєво витіснила сон. Найпершим, про що подумала директорка, була безпека дітей.

«Телефоную водію, і він мені одночасно телефонує. Питає: «Що робити?». А в нього на руках уже виписаний шляховий лист на цей день − 24 лютого», − згадує вона.

Згідно з графіком, автобус мав виїхати ще вдосвіта, щоб дістатися найвіддаленішої точки − села Великий Прикіл. Там діти вже збирали рюкзаки, готуючись до школи. Далі маршрут пролягав через Малу Рибицю та всю Осоївку. У 1972 році Осоївка об’єдналася із сусідньою Тимофіївкою, через що село розтягнулося на довгих 9 кілометрів. Маршрут був розрахований до хвилини, щоб встигнути зібрати дітей.

Проте того ранку директорка дала команду, яка назавжди змінила історію ліцею: «Почекайте, ніхто нікуди не їде. Залишаємося вдома».

Цей шляховий лист від 24 лютого водій дбайливо зберігає і досі. Пожовклий папірець став для нього та всього колективу не просто документом, а німим свідком того моменту, коли час для школи зупинився, а звичний гул автобуса змінився на гуркіт ворожих ракет. На початок вторгнення в ліцеї було 140 учнів та 18 вихованців садочка, а колектив налічував 25 педагогів та 18 працівників персоналу. У перші ж години школа перетворилася з освітнього закладу на прихисток, приймаючи в укриття тих, кому було страшно залишатися у власних домівках.

Лютий — березень 2022: гуркіт техніки та «мовний» маркер

Перші дні повномасштабного вторгнення в Осоївці перетворилися на нескінченний гул. Через село пройшла величезна кількість ворожої техніки − понад 200 одиниць лише за один день. Це були танки, БТРи та криті вантажівки, з яких виглядали військові. Колони йшли дорогою, що пролягала між селами Тур’я та Угроїди, і прямувала до Сум. Хоча на машинах не завжди були прапори, мешканці Осоївки миттєво зрозуміли, хто перед ними. Олександра Григорівна згадує, що головним маркером стала мова. Попри те, що вона намагалася не виходити далеко від двору й не вступати в прямі контакти, російська мова окупантів, яку чули односельці, не залишала жодних сумнівів: до села зайшов ворог.

Деякі підрозділи окупантів блукали: повз вікна директорки проїхало до десятка машин, які спочатку повернули не на Суми, а на Миропілля, але згодом зрозуміли помилку й повернулися назад. Через невправне керування росіяни навіть збили електричний стовп біля школи.

Одним із перших ударів, який сколихнув село, став обстріл на в’їзді з боку Угроїди. Там розташовувався старий колгоспний склад ядохімікатів та гербіцидів. Окупанти розбили його вщент − чи то намагаючись посіяти паніку, чи сподіваючись, що отруйні речовини піднімуться в повітря і отруять усе навколо. На щастя, склад на той час уже був практично недіючим, але звук того вибуху, що пролунав зовсім поруч, мешканці Осоївки пам’ятають і досі.

Ракети летіли над селом практично щодня. «Ми бачили їх у небі, і це було надзвичайно тривожно», − згадує Олександра Григорівна.

Поки через центр села йшов безперервний потік заліза, окупанти поводилися по−різному. Не впоравшись із керуванням на повороті біля контори, росіяни перевернули вантажівку зі снарядами. Вона довго лежала там, поки місцеві мешканці згодом не почали самотужки переносити боєприпаси в безпечніші місця, а після звільнення передали їх нашим військовим. Траплялося і таке, що ворожа техніка просто глохла посеред вулиці. Був випадок, коли зламаний панцерник два дні простояв біля двору однієї з колег — вчителів, поки його не забрали назад свої ж.

Рятування цінностей та робота «в тилу»

Перший день великої війни Олександра Григорівна провела вдома, але вже на другий день разом із завучем вони були на робочому місці. Розуміючи, що ситуація непередбачувана, педагоги почали діяти інтуїтивно. Першим кроком став порятунок символів громади та пам’яті: зі стіни зняли стенд із фотографіями жителів села − учасників АТО. Також вчителі зібрали та сховали українську літературу, забрали трудові книжки колективу та найважливішу документацію, без якої функціонування ліцею було б неможливим. Усе цінне, включаючи шкільні ноутбуки, перенесли по домівках. Сама будівля ліцею продовжувала опалюватися навіть у найстрашніші хвилини, щоб система не розмерзлася і школа залишалася готовою до повернення дітей.

Навчання в умовах ізоляції

Хоча перші два тижні пройшли в стані повної невідомості, ліцей не припинив свою роботу. Навчання перейшло в дистанційний формат. Класні керівники щодня підтримували зв’язок із дітьми через Viber−групи та телефонні дзвінки. Зв’язок був нестабільним: «Є світло − є зв’язок». Завдяки тому, що напередодні війни в село провели оптоволоконний інтернет, хлопці знаходили акумулятори та підключали обладнання, щоб вчителі могли залишатися на лінії. Повноцінні уроки за розкладом тоді проводити не могли, але щоденне спілкування стало для дітей тою ниточкою, що тримала їх у реальності. Водночас почався відтік учнів.

«Сімейний ковчег» та випробування тишею

На початку повномасштабного вторгнення Олександра Григорівна довірилася власній інтуїції: їй здавалося, що в рідному селі буде значно безпечніше, ніж у великому місті. Керуючись цим відчуттям, вона вирішила за будь-яку ціну забрати своїх дітей, онуків та племінників із Сум. Це була надзвичайно ризикована операція, адже навколо обласного центру вже діяли ворожі блокпости. Порятунком став волонтер із Миропілля − на своєму бусику він зміг проскочити повз окупантів саме в той короткий момент, коли на постах нікого не було. Так до Осоївки вдалося вивезти три родини: доньку із зятем та онуком, сина з дівчатами та племінницю з двома маленькими дітьми.

Для такої великої родини батьківська хата стала справжнім «ковчегом», але питання безпеки залишалося найголовнішим. Чоловіки сім’ї одразу взялися за облаштування укриття. Став у пригоді сусідній будинок − його господарі виїхали до Запоріжжя і залишили Олександрі Григорівні ключі. Сама хата пустувала, а от її старий підвал став для родини головним стратегічним об’єктом. До справи підійшли ґрунтовно, готуючись до найгіршого сценарію. Оскільки зима була лютою, чоловіки насамперед подбали про тепло: принесли і встановили в погребі буржуйку, щоб люди могли витримати там довгі години обстрілів. Наслухавшись новин про заблоковані міста, де люди тижнями не виходять на поверхню, підвал перетворили на справжній склад провізії. Туди знесли запаси води, насушили гори сухарів, приготували печиво та солодощі − останнє було особливо важливим, щоб хоч якось заспокоїти й відволікти дітей під час тривоги. Побут довершили теплим одягом, ковдрами та облаштованими місцями для сидіння.

«Ми справді не знали, що на нас чекає, тому готувалися до всього», − згадує директорка. Протягом двох місяців ця величезна родина жила пліч−о−пліч, тримаючись за спільний побут і віру в краще. Хоча російські ракети щодня зі свистом пролітали над селом, Осоївку в той період «Бог милував» − прямих влучань у житлові будинки не було, і довгі години в задушливому підвалі, на щастя, проводити не довелося. Проте сама наявність цього підготовленого місця давала родині силу зберігати спокій під гуркіт ворожої авіації.

Березневий відступ: ворог у дворах та «живий щит»

Найстрашніша напруга охопила Осоївку в березні 2022 року, коли російські війська почали відступати під натиском Збройних Сил України. Олександра Григорівна згадує, як їй зателефонувала секретар селищної ради з тривожною звісткою: біля Осоївки зупинилася величезна ворожа колона. Мешканців попередили: «Бережіться, ховайте дітей, цю колону будуть знищувати».

Проте росіяни розуміли, що на відкритій дорозі вони − легка мішень, тому вдалися до найпідступнішої тактики. Вони почали спускатися в саме село, заїхали на вулицю Стрілки та розставили свою техніку прямо між житловими будинками, у дворах звичайних людей. «Вони просто прикривалися людьми, − констатує директорка. − Спустилися і стали між хатами, бо розуміли, що відкрита місцевість для них небезпечна. Наші тоді скасували операцію, щоб не бити по своїх».

Окупанти переночували під прикриттям людських домівок, а наступного ранку поспіхом виїхали в бік Угроїдів. Саме цей епізод став передмовою до подальшої долі ліцею: ворог, який не зміг втримати землю, згодом почав методично нищити те, що не зміг підкорити.

Осоївський ліцей: від квітучої теплиці до руїн

Осоївський ліцей ніколи не вписувався в уявлення про звичайну сільську школу. Це був сучасний освітній центр, якому могли б позаздрити навіть мешканці великих міст. Коли гості вперше потрапляли до закладу, вони дивувалися: як у селі, за 12 кілометрів від кордону, вдалося створити простір такого рівня?

Історія цієї будівлі розпочалася в 1991 році. Це був просторий двоповерховий будинок, зведений за типовим проєктом: із величезним красивим спортивним залом, актовою залою та світлими кабінетами. Справжнє «друге дихання» школа отримала у 2017−2018 роках, із початком реформи Нової української школи та створенням Краснопільської ОТГ.

Модернізація була тотальною. Хоча фінансово допомагала районна рада та агрофірма, більшість робіт робили власноруч − руками батьків та працівників школи. Було проведено капітальні ремонти практично в усіх класних кімнатах, замінено електроосвітлення, встановлено нові вікна та вхідні двері. Школа сяяла новизною. Люди, які приїздили навіть із Києва, дивувалися: «Мої діти в столиці ходять до школи, але там немає того, що є у вас». І це була правда: ліцей мав 10 мультимедійних дошок та проєктори − практично кожен клас, включаючи дошкільну групу, був забезпечений за останнім словом техніки.

Поруч розкинувся стадіон, який виглядав як з екрана телевізора. Його історія − це приклад того, як пустир стає перлиною. Колись на цьому місці була заболочена місцевість, але за рішенням нині покійного директора агрофірми «Хвиля» Василя Івановича та Івана Олександровича тут звели сучасну спортивну арену. Стадіон став домом для легендарної місцевої футбольної команди − футбольного клубу «Оріон». Цей клуб має величезні традиції, а його душею є Юрій Миколайович Авраменко. Навіть сьогодні, попри війну та руйнування, «оріонівці» тримають стрій: команда продовжує грати у футбол, беручи участь у всіх можливих змаганнях і доводячи, що дух Осоївки неможливо зламати. Ідеальне трав’яне покриття стадіону з любов’ю підстригали навіть під час війни − це був символ того, що життя триває.

Проте сучасна війна не щадить ні краси, ні праці. Коли почалися нищівні обстріли, саме цегляні стіни школи, модернізовані з такою любов’ю, стали першою мішенню. Частину дорогоцінного обладнання вдалося врятувати й вивезти до Сум, але більша частина того, що створювалося руками громади, залишилася під завалами після влучань ворожих КАБів.

Осоївський ліцей до війни. Фото свідка

Стадіон біля школи. Фото свідка

Хроніка незламності: як ворог методично нищив ліцей

Історія руйнування Осоївського ліцею − це не один випадковий вибух, а довга й болісна хроніка планомірного знищення. Ворог наче випробовував стіни на міцність, щоразу завдаючи все болючіших ударів.

Першого серйозного удару заклад зазнав ще 19 липня 2024 року. Було близько сьомої ранку, коли на подвір’ї пролунав вибух. Тоді пошкодило вікна в майстерні, спортивній залі та їдальні. Це був перший тривожний сигнал, але школа встояла. Вдруге біда прийшла вночі 7 жовтня, коли авіаудар влучив у шкільний автобус. Той самий, для якого водій колись виписав останній мирний лист.

Зимові місяці стали справжнім випробуванням. 26 грудня артобстріл перетворив фасад на сито, вирвав вхідні двері та розбив ігровий майданчик дошкільнят.

«Наступного дня, 27 грудня, КАБ упав за 300 метрів від будівлі. В укритті тоді перебувало 15 наших працівників», − згадує Олександра Григорівна. Сила вибуху була такою нищівною, що важкі двері в самому сховищі просто вирвало ударною хвилею. Директорка додає: «Тоді ми вперше відчули, що те, що здавалося безпечним, більше не може нас захистити. Наших працівників… ми просто дивом врятувалися, але те відчуття безсилля перед такою зброєю залишилося назавжди».

Квітень 2025 року став для ліцею фатальним. П’ять авіаударів за два тижні. Спочатку розбили наше «скляне серце» − шкільну теплицю, котельні та майстерні. А вночі 18 квітня стався фінальний удар. Олександра Григорівна згадує цей момент із невимовним болем:

«Коли зателефонували, сказали, що школу вже повністю зруйнувано і прилетів КАБ. Ми поїхали, подивилися − школи немає», − каже вона.

Найстрашнішим відкриттям стало те, що навіть спеціалізоване протирадіаційне укриття, зведене за всіма нормами, не витримало цієї сили. Олександра Григорівна додає: «Протирадіаційне укриття не витримало прямого попадання».

За одну мить перестали існувати спортивна зала, актова зала, душові − усе те, що осоївці модернізували й чим так пишалися. Цей удар зробив будівлю непридатною для відновлення. Те, що плекалося руками батьків і вчителів, перетворилося на купу будівельного сміття. Історія ліцею назавжди розділилася на «до» й «після».

«Будівлі більше немає, лише яма під спортивною залою, де провалилося укриття, тепер стоїть як відкрита рана в самому центрі Осоївки», − із сумом підсумовує директорка.

Евакуація: коли село замовкло за три дні

Критична точка для Осоївки настала в березні 2025 року. До цього громада намагалася триматися, але інтенсивність обстрілів стала нестерпною. 18 березня 2025 року через постійні прильоти в селі остаточно зникло світло. Без електрики, під постійним вогнем КАБів, життя стало неможливим. Було оголошено обов’язкову евакуацію.

Це були найважчі дні для Олександри Григорівни. Вона разом із класними керівниками координувала виїзд кожної родини. «Село спорожніло буквально за три дні. Ми розуміли, що маємо вивезти дітей, поки це фізично можливо», − згадує директорка.

Евакуація проходила за підтримки агрофірми «Хвиля», яка надавала транспорт, та волонтерських організацій, зокрема благодійного фонду «Проліска». Вони допомагали вивозити багатодітні сім’ї та літніх людей. Більшість мешканців Осоївки роз’їхалися по Сумській області − багато хто знайшов прихисток у Ромнах, Недригайлові, Полтавській області або в самих Сумах. Саме в ці дні, під обстрілами, вчителі здійснювали свій останній тихий подвиг у стінах ліцею: вивозили ноутбуки та ті самі мультимедійні дошки, які встигли зняти, аби діти мали на чому вчитися в евакуації.

Сьогодні в Осоївці продовжують жити 12 чоловік. Без світла, без газу. Їм возять хліб, і ці декілька людей залишаються живими свідками того, як колись квітуче село перетворилося на зону відчуження.

Школа в смартфоні та віра в повернення

Сьогодні Осоївський ліцей перетворився на «школу в смартфоні». Хоча фізичні стіни закладу перетворилися на пил, сам освітній процес не зупинився ні на один день. Це дивовижний приклад того, як ідея та спільні цінності виявляються міцнішими за бетон і цеглу. Сьогодні залишилося 58 учнів. Це ті діти, які попри евакуацію та небезпеку зберегли вірність рідній школі. Географія ліцею тепер не обмежується межами громади: діти виходять на зв’язок із Сум, із більш безпечних куточків України, а дехто приєднується до уроків із Польщі та інших країн Європи.

Педагогічний колектив також став спільнотою «кочовиків». Вчителі, розкидані війною від Полтавщини до Роменського району, продовжують свою працю з орендованих квартир чи тимчасових домівок. Олександра Григорівна невтомно координує цей невидимий заклад, проводячи наради у Zoom чи Google Meet, збираючи свій колектив у віртуальному просторі так само впевнено, як колись у вчительській.

Навчання в дистанційному форматі сьогодні − це справжній виклик. Уроки часто супроводжуються звуками повітряних тривог, що лунають у різних містах одночасно. Але для кожного із цих 58 учнів підключення до занять − це не просто здобуття знань із математики чи мови. Це можливість почути рідний голос учителя з Осоївки, побачити обличчя друзів і знову відчути себе частиною того дому, який у них намагалися відібрати.

Коли Олександру Григорівну запитують, як ліцей може жити без стін, вона відповідає з незламною вірою: «Кількість дітей зменшилася, будівля зруйнована вщент, але ліцей живе, поки є хоч один учень, який чекає на початок уроку. Ми розкидані світом, але ми − одна сім’я».

Зараз школа живе мрією про повернення. Педагоги та учні чекають того дня, коли на прикордонні нарешті замовкнуть обстріли. Вони вірять, що на місці тієї страшної вирви під колишнім спортзалом, де не встояв навіть міцний бетон укриття, обов’язково почнеться нова історія − історія відбудови Осоївського ліцею.

Матеріал підготовлено Наталією Чуфещук за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

 Київ, 24 квітня, 2025 рік. О 1:30 небо розірвалося для нас на «до» і «після». Не грім, не дощ — лихо. Тихе, без попередження. Без сирени. Можливо, вона й лунала, але ми її не чули. Душа давно відучилася прокидатися на звук страху. Він став нам за звичку, за щоденний ритуал — мов перше горнятко кави зранку.

Ми спали. Я, чоловік і донечка — втрьох, згорнуті у спільний клубок утоми, мов три вуглики, що тліли після довгого дня. Я прокинулася не тілом — прокинулася з якимсь внутрішнім неспокоєм. Він спалахнув в мені раптово, інстинктивно, як блискавка в темряві. Сліпа, тваринна — не думка, не звук, а чиста паніка. Усе моє єство заволало в безмовній команді: вставай!

І в ту ж мить небо розірвав металевий крик ППО — пронизливий, хижий. А за ним — вибух. Удар такий глибокий, що душа здригнулася, ніби її хтось вийняв і стиснув у кулаці. Стіни будинку затремтіли, загули. Ліжко підкинуло мене в повітря — мовби я була не людиною, а м’якою лялькою в руках шаленого вітру.

Не думаючи, схопила ковдру в одну руку, донечку — в іншу, теплу, ще сонну, мов пташеня.

— Біжимо, швидше! — крикнула, хоч у горлі наче розрослася гаряча, жива петля — вона звивалася й стягувалася, мов гадюка, що вповзає всередину й душить.

Світ «після»

Ми вибігли в коридор — і світ став важким, майже в’язким. Повітря згустилось, мов холодний кисіль, насичене тривогою, гаром і дрібним пилом, що зависав у повітрі, наче попіл над згарищем. У світлі, що пробивалося позаду, кожна пилинка мала тінь — крихітну, колючу, наче уламок скла в оці.

Все відбувалось, як у сповільненій зйомці: я озираюся — чоловік позаду. Його обличчя сіре від пилу, очі блищать, широко відкриті, мов у загнаного звіра. Він дихає ротом, важко, мовби повітря вогке і колеться.

І тоді — спалах. За його спиною — вибух світла. Але це не світло ламп. Це — спотворене, червоно-помаранчеве сяйво, в якому немає життя. Воно тремтить, ламається на уламках скла, пробігає стінами, змиває кольори з усього, що потрапляє під його погляд. Коридор стискається. Тіні скачуть, як чорні птахи. Десь у глибині — тріск, схожий на те, як ламають гілку. У цьому звуці — і стіни, і пам’ять, і час.

Будинок здригнувся. Павутина тріщин побігла по стелі. Скло лускалося — тонко, хрустко, майже крихко, як ламається яєчна шкарлупа, тільки у сто разів гучніше. Бетон зіткався, як тіло в агонії, і його крик був важкий, безмовний, повільний.

Ми встигли впасти під двері. Все в русі сповільнилось — ніби хтось натиснув паузу й дав нам кілька секунд на вижити. Мала не плакала, не кричала, а видала звук, у якому застигли всі жахи її короткого життя, він досі бринить інколи у мене у вухах. Двері гупнули по спинах. Різко. Болісно. Але вони встояли. Пил повз з усіх щілин. Він був усюди. Осідав на віях, пролазив у рот, сипався на плечі.

Я нічого не бачила. Але тіло діяло — як машина, запрограмована страхом.

— Одяг! Документи! Пес! Де клітка?! Доню — хом’як!

Голос — хрипкий, відривчастий, але впертий. Він рятував нас. Команда за командою — як пульс, як життя.

Тиск шалено підскакував — я ледве стояла на ногах. Відчиняю двері — і світ після накриває нас, збиваючи ніби вантажівка на великій швидкості.

Тамбура не було. Просто — не існувало. Його наче вирвали з реальності, як сторінку з книги, яку не мали читати. Все довкола тремтить у полоні пилу. Сіре, без кольору, розмите — ніби хтось зняв світ на стару кіноплівку, і не встиг проявити, а тепер кожен кадр сиплеться з екрана, мов попіл. Із верхніх поверхів збігають люди, і у всіх них розфокусований погляд.

Ліфтова шахта — відкрита рана в тілі будинку. Всередині — обгорілий металевий ящик, що завис, мов розпанахана вандалами труна. Сходи — ще одна пастка: скло, уламки, бетонна крихта. Люди не йдуть. Вони ковзають. Падають. Повзуть. Хапаються за перила, за стіни, одне за одного — за саме життя, яке вислизає крізь пальці.

Відчуваю на своєму плечі руку чоловіка. Міцну. Напружену. Пальці стискають, ніби намагаються втиснути мене в себе, зберегти. Я відчуваю в цьому дотику не просто страх. Це остання віра. В нього залишилося одне завдання. Тільки одне — вивести нас. Своїх дівчаток. І нічого навколо більше не має значення.

Метро: остання межа

Надворі під вереск зграї шахедів у небі ми біжимо не тямлячи себе від страху, як перелякані загнані у глухий кут дикі звірі у пошуку прихистку. Все змішалося. Світ став іншим.

Метро — остання межа, холодна, вогка печера, але справжня. Тут повітря пахне залізом, потом і мовчанням. Люди — тіні. Сидять, лежать, тиснуться одне до одного, мов уламки, яких ще не зібрали докупи.

І тут — вони.

Майже одночасно з нами, вбігає подружжя. Кремезний чоловік — чорний від попелу, ніби вийшов із полум’я. В руках — ковдра, затиснута судомно але дуже обережно, як щось крихке, священне. Він тримає свою дитину. Немовля, беззахисне, із білою мов пергамент шкірою. Маленький промінчик віри. Невинне янголятко, опущене, по незрозумілим причинам, у самісіньке пекло.

Позаду — жінка. Дружина, чомусь мені це так одразу здалося. Її одяг — розірваний, бинт, мов якийсь недолугий пластир ледь стримує кров на лобі. Але вона встояла, очі порожні але вона — вижила.

І я думаю: «Це диво!»

Ми тут. Вони — тут. Діти живі. Ніч роздерла світ на клапті — але ми ще тримаємо його краї у своїх пальцях.

Ранок наступного дня

Наступного ранку — новина у ФБ — вона померла. Жінка з метро. Мати. Тепер її немає. Лишився тільки він і дитя.

Хотілося кричати. Видерти з себе біль, зойк, усе, що затаїлося всередині.

24 квітня ракета влучила у будинок поряд. З 15 людей лише 2 вижило. Тринадцятеро — стали цифрами, іменами у стрічках новин. Тринадцятеро — відлетіли до неба. Назавжди.

Того дня в голові крутилася лише одна думка, тиха, по-дитячому наївна:

«За що? І чому нам пощастило більше ніж іншим?»

Я досі не дала собі відповіді на це питання проте, я можу писати, занотовувати, констатувати факти. Бо памʼять — це все, що в нас залишилося. Це наш єдиний щит. І ми не забудемо.

Ніколи.

Матеріал підготоволено Світланою Косенко в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

2014 року, через півроку після окупації Криму, російські силовики викрали двох молодих хлопців прямо на вулиці. Один з них — 18-річний Іслям Джеппаров, син кримськотатарського правозахисника. 

Намагаючись дізнатися долю рідних, Абдурешит Джеппаров викликав на зустріч Сергія Аксьонова, пропонував органам свою свободу в обмін на сина, пережив погрози, замахи на життя та «відсидів» кілька арештів.

Ця історія — про боротьбу за правду, про місію допомагати іншим та про те, як змінився характер репресій в окупованому Криму.

Брати

Це був звичайний осінній вечір 2014 року. Пів року відколи Росія анексувала Крим. Абдурешит повернувся з Сімферополя додому у невелике селище на півдні півострова і сів вечеряти із сином Іслямом та давнім другом, який заїхав у гості. Іслям — високий світловолосий юнак 18 років, статний, і спокійний. Після того як помер брат Абдурешита, і без батька залишилося п’ятеро неповнолітніх дітей, Іслям щодня ходив до своїх двоюрідних в гості допомогти по господарству. Цього вечора так само: після трапези він приготував чоловікам каву і пішов до братів.

Через півтори години спокій Абдурешита обірвав звук автомобільного сигналу: за двором хтось наполегливо тиснув на клаксон. Це здивувало чоловіка, адже у їхньому селищі прийнято одразу заходити на подвір’я. Абдурешит вийшов закликати гостя. За кермом авто сидів молодик. «Щойно на моїх очах вашого сина скрутили, заштовхали в машину і відвезли геть», — крикнув він.

Хлопець розповів, що це сталося прямо на трасі біля будинку Абдурешитового брата. Іслям йшов вздовж дороги разом з кузеном, 23-річним сином молодшої сестри Абдурешита, коли поряд з хлопцями зупинився темно-синій Volkswagen-транспортер з тонованим склом і табличкою «Милиция». З неї вибігла група людей у чорній уніформі й накинулися на юнаків. Ті почали пручатися, намагалися вирватися — аж викотилися юрбою на трасу. Рух транспорту в обидва боки зупинився. Зрештою, хлопців забрали. 

Це була машина ЦПЕ (Центру протидії екстремізму при МВД), зараз їхні дії координує ФСБ, а Росгвардія і міліцейські допомагають, коли потрібно когось оточити чи затримати. «Але раніше ми не знали, хто в яких формах ходить, у кого які погони й шеврони», — через те, що незаконні затримання за ці 11 років стали поширеною практикою в Криму, зараз Абдурешит має більше досвіду. А тоді, у 2014-му, викрадення його сина шокувало, і ніхто не розумів, що напевне необхідно робити.

Дзвінки

Першим Абдурешит подзвонив Ремзі Ільясову, одному із заступників голови ради окупаційної влади «Республіки Крим»: «Раніше ми з ним зналися. Я сказав: “Рімзі, мого сина викрали. Включайся, розкажи Аксьонову про цей інцидент, і нехай він знайде час зустрітися зі мною”. Ну, я ніби міг собі такий тон дозволити, тому що я знаю себе і свій ресурс».

Не кожен кримський татарин може так сміливо викликати на зустріч самопроголошеного голову Республіки Крим Сергія Аксьонова. Абдурешиту Джеппарову 55 років, більшість свого життя він займається громадською діяльністю та захистом прав людей. Спочатку — в Кримськотатарському національному русі, потім — в Меджилісі: Абдурешит був заступником Мустафи Джемільова по медійній частині, освіті й культурі. На початку 2000-х відійшов від справ і розпочав приватну практику: «Але коли в 2014-му викрали мого сина, я вирішив знову повертатися в стрій. У мене непогана школа, треба бути корисним». У 2016-му він стояв біля джерел організації «Кримська солідарність», яка допомагає незаконно ув’язненим в Криму та їхнім сім’ям.

Звісно, Абдурешит припускає, що громадська діяльність могла стати причиною, чому саме його сина і племінника викрали: «Ми забуваємо якісь свої особливості чи вчинки, а органи все враховують, майже з нашого народження все це ведеться. Зрозуміло, що я був активним учасником національного руху, починаючи з 1982 року». Правозахисник співорганізовував так зване самозахоплення, коли кримські татари, що повернулися на півострів після депортацій, просто брали й обживали землі. Адже не могли купити собі житло через космічні ціни. У той час Абдурешит був головою ОКНД (Організації Кримськотатарського Національного Руху) і консультував кримських татар, обходив, об’їжджав ділянки, інструктував. 

Друга версія — помста за те, що старший син Абдурешита був у антиасадівській коаліції в Сирії. Він поїхав туди в 2012-му році. А у березні 2013-го прийшла звістка про його загибель. Відтоді і до викрадення Ісляма минуло півтора року.

Такий досвід та зв’язки у спільноті дозволяли Абдурешиту говорити з чиновниками на рівних. Тож далі у пошуках сина він зателефонував знайомому колишньому працівникові СБУ, що перебіг працювати у ФСБ. Той порадив йти у міліцію.

Міліціянти довго сиділи, не знали, що робити із таким запитом. Зрештою вирішили, що варто написати заяву, десь у той же час приїхали представники ФСБ. Абдурешит пригадує події того вечора: «Вони диктували один варіант, другий, всі разом думали, як написати ту заяву, ставили дивні запитання, якось так нерішуче. А потім один з ФСБ-шників побачив, що вже у соцмережах йде дуже велика хвиля інформації про викрадення. Звісно, мої друзі знали про те, що відбулося». І через це силовики почали поспішати, метушитися і зрештою сказали пройти до Слідчого комітету. Тому заява про зникнення Ісляма так і залишилася недописаною.

У слідчому комітеті Абдурешит зустрівся із дуже жорстким ставленням: «Слідчий вів допит так, ніби ми не постраждалі, й у мене викрали сина, а ніби ми в чомусь і винні. Свідків відводили на інший поверх Комітету, звідки потім чулися крики й шум. Наш свідок повернувся звідти блідий, увесь тремтів. Коли прийшов час для молитви, я попросив 2-3 хвилини перерви для неї. А мені сказали, що Аллах почекає». Насамкінець начальник Слідчого комітету, чоловік кавказької зовнішності, сказав, що «до такого потрібно звикнути, бо на Кавказі це буденність. Там викрадення людей трапляється кожного дня».

Але допитами все не завершилося. О першій годині ночі після незаконного затримання Ісляма разом з працівниками слідчого комітету і понятими, яких ті нашвидкуруч знайшли, Абдурешит повернувся додому. Силовики оглядали речі сина, забрали процесор від комп’ютера, зарядні пристрої, навіть спідню білизну і зубні щітки Ісляма, документи, паспорт. І о другій ночі дали родині спокій. Аж до наступного ранку.

Оточення  

Поки Абдурешит ходив у міліцію та Слідчий комітет для допитів, біля його будинку збирався люд. Всі — на підтримку викрадених хлопців та їх родин. «Вони запитували, що можна зробити. А я не знав, що робити. Якби це був чийсь син, не дай Боже, тоді мені легше приймати рішення. А коли це сталося з моєю дитиною — я розгубився», — згадує Абдурешит. Люди ж координувалися між собою, кидали клич по всьому півострову, і за два дні їх зібралося вже чотири сотні. Тим часом Аксьонов прилетів з Москви до Сімферополя, щоб зустрітися з Абдурешитом. 

«Він казав, що в курсі ситуації, що вони вживають заходів, що все включено, що вони шукають хлопців і вдень, і вночі. Попросив передати людям щось, а я кажу, що не буду нічого передавати. Якщо йому є що сказати людям, щоб приїжджав сам і говорив, — на що Аксьонов поскаржився Абдурешиту на щільний графік. — А я кажу: “Якщо у вас щільний графік, у нас з часом легше, ми під’їдемо сюди. Тільки нас буде багато”. І ось тоді він попросив переглянути графік і призначив зустріч з нами о першій годині дня 1 жовтня». Абдурешит повернувся додому і повідомив про все людей. Ті вирішили знову скликати громади, щоб до 1 жовтня приїхало людей по максимуму.

У переддень до Абдурешита приїхали представники служби безпеки Аксьонова, щоб обрати місце для зустрічі. Будинок не підходив, зупинилися на тому, що школа неподалік буде найкращим варіантом, і площа на подвір’ї зможе вмістити людей. 

І ось 1 жовтня 2014 року біля будинку зниклого Ісляма зібралося тисячі людей з усього Криму: з Бахчисараю, Ялти, Керчі. Але Аксьонов приїхав не в школу, а в райдержадміністрацію, що за кілька кілометрів. «Воно й добре, люди розпечені, емоційні, хто зна, що могло статися», — згадує Абдурешит. На зустріч поїхали шестеро: голова виборчої комісії Курултаю кримських татар Заїр Смедляєв, імам громади, представник Меджилісу, Абдурешит, його сестра і ще одна жінка, сина якої викрали раніше. 

«Коли ми приїхали туди, місто було безлюдним, всюди стояли УАЗи, джипи різні і просто військові машини. Дуже багато було військових, дуже-дуже багато. Навіть така картина: стоїть авто, двері відкриті, і там сидить хлопець у джинсах, а на колінах у нього — кулемет. І ось ми рухаємося, довкола озброєні люди — озброєні всі, навіть ті, хто в цивільному. Там потрібно було пройти метрів 60 у бік адміністрації, коли наш імам впівголосу мені каже: “Подивися на дахи”. Я підняв голову — на дахах будинку культури, адміністрації, школи стоять снайпери, багато снайперів. Підіймалися сходами до адміністрації, по обидва боки — військові, — Абдурешит пам’ятає той день у найменших деталях.

Аксьонов був багатослівним, обіцяв, що хлопців будуть шукати. «Але вони удали, що нічого про викрадення не знають, а насправді було зрозуміло, що спецслужби все знали», — Абдурешит запропонував створити контактну групу, яка передаватиме інформацію громаді. Аксьонов відмовився, бо ніби-то для цього достатньо чиновників із середовища кримських татар. Абдурешит наполіг, і вони заснували першу в Криму контактну групу з прав людини. Першу, бо до приходу Росії у цьому не було потреби.

Коли перемовники повернулися до себе після зустрічі, з’ясувалося, що в усіх лісах і довкола селища стояли військові. «Мабуть, очікували чогось. Добре, що люди виявилися стриманими, бо це була б катастрофа. Тут компонент і національний, і конфесійний, тому, хто знає, конфлікт міг би бути гіршим, ніж, скажімо, в Луганській та Донецькій областях», — припускає Абдурешит. Після недовгого спілкування люди роз’їхалися. А чоловік продовжив проходити допити у Слідчому комітеті.

Минув тиждень від викрадення, коли дорогою з Мечеті Абдурешита перестріли двоє у цивільному: заступник начальника ЦПЕ та працівник поліції. «Він питає, які у мене версії, а я сказав, що версії повинні бути у них, — тоді Абдурешиту відповіли, що все буде залежати від його поведінки. — Я питаю, чим їх не влаштовує моя поведінка, адже я далеко не в першому ешелоні, давно працюю як приватна особа. Тим більше при чому поведінка мого сина і племінника?». Відповіді не було. Потім Абдурешит запропонував зустрічатися з ними, коли ті вважають за потрібне. Хоч і щовечора повідомляти про всі переміщення й зустрічі. Якщо потрібно — навіть одягнути браслет для домашнього арешту. Чоловіки не відповіли нічого. «А потім я запропонував останнє, що міг придумати, — переїхати куди завгодно. До в’язниці, до камери, до підвалу, куди скажуть. Але в обмін на моїх синів». Вони обіцяли подумати і поїхали геть.

У той момент Абдурешит вирішив бути максимально активним і видимим, давав інтерв’ю по телевізору, в різні медіа, щоб органи були в курсі його діяльності. Він сподівався, що це спонукає їх вийти на зв’язок для торгів. І хлопців вдасться визволити. Але цього так і не сталося.

Син

Іслям був домашньою дитиною, рідко кудись виїжджав, багато часу проводив за комп’ютером, але займався боротьбою, тож виріс міцним і не хворобливим. Після школи взяв собі рік перерви від навчання, щоб визначитися, куди далі рухатися, володів арабською мовою. Мав тихий, неконфліктний, але твердий характер. Абдурешит зізнається, що старшого сина міг і шарпнути зопалу, а цей ніколи не давав приводу.

Якось чоловік дізнався, що син їздив у Сімферополь обирати університет, готувався вступати. Коли Абдурешит поцікавився, куди, Іслям зізнався, що у медичний: «Я кажу: “Ідея хороша, але давай тоді я теж підготуюся. Без грошей не обійдеться. Я підготуюся з хабарем (так заведено, без цього в медичний — ніяк), а ти готуйся по навчанню”, — на що хлопець навідріз заперечив і пригрозив, що взагалі не вступатиме, якщо через хабар. — Сказав, сам розбереться і вступить. Він був упевнений у собі. Інтелект на місці, все в порядку. Тому відмовився від моєї допомоги. Ну, мабуть, він би досяг свого, якби був тут». А ще Іслям був українцем. Виріс в Україні, думав і легко спілкувався українською. 

Як і в багатьох схожих історіях викрадень, постраждалі довго не помічали стеження. Абдурешит пояснює цю безтурботність так: «Раніше в Криму жилося спокійно, тож і озиратися не було потреби». І тільки пізніше рідні, сусіди починають згадувати про підозрілі автівки на вулиці біля будинку: машини змінювалися час від часу, одна відстежує, стоїть недалеко від будинку, потім інша.

Абдурешит навіть не може підібрати процедурного терміну для цього інциденту: «Затримання, арешт? Я чекав спочатку, думав, затримання. Як би я сина не хвалив, можуть же бути речі, про які я не знаю. Ну, щось накоїв, затримали. Але тоді 2-3 дні — і мали б відпустити. Я прожив день — його немає. Думав, добре, під арештом. До 15 діб адмінарешт. Прочекав — знову ні. Думав, добре, може, я знову чогось не знаю, може, арешт, далі — СІЗО, запобіжний захід якийсь, і він під вартою. Два місяці чекав — його немає і немає, і немає. І ось тоді я зрозумів, що це серйозно. Відтоді минуло понад 11 років, і я не знаю, де він, що він, живий чи не живий, нічого не знаю». 

З російської та окупаційної сторони ніяких офіційних відповідей і заяв про долю Ісляма немає, розповідає Абдурешит: «І бути не може, тому що, в принципі, це їх рук справа. Тож вони просто замітали сліди, затягували час і морочили нам голови».

Тиша

Тоді, у 2014-му Абдурешит не звертався до адвокатів, бо і був розгублений, і такі ситуації були чимось дуже нетиповим: «Просто ми не знали, що з цим робити. Звичайно, якби в мене тоді були знання і досвід, як зараз, я діяв би по-іншому». Уже пізніше за справу Ісляма взялася і довгий час вела Євгенія Закревська, українська адвокатка, яка зараз у війську. Вона приїжджала в Крим, готувала документи і навіть подала їх в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але поки це нічим не завершилося.

Також цією справою займалася прокуратура АРК, Абдурешит кожні два місяці їздив на підконтрольну частину України. У той період українські правозахисники рідко приїжджали в Крим.

Складність полягає ще й в тому, що свідки викрадення або бояться говорити, або були усунуті. Хлопця, який повідомив Абдурешита про затримання Ісляма, потім заарештували, довго тримали в СІЗО, придумали якусь статтю, засудили і ув’язнили в Керченській колонії. «В принципі, його ізолювали від усіх нас, щоб він далі нікому не повідомляв про інцидент, який відбувся з моїм сином. Тобто він сам теж постраждав. Після він загинув у побутовій бійці, — Абдурешит згадує, що і мати цього хлопця теж була того вечора в авто, бачила, як Ісляма скрутили, і поряд зупинився автобус з кількома десятками людей. — Зрозуміло, всі вони бачили, але я впевнений, що ніхто з них нічого не скаже. Тому що люди в страху. І залишатимуться в страху, поки ситуація в Криму не зміниться».

Загрози

Абдерешиту ніколи не погрожували напряму. Але не раз давали зрозуміти,  що він під наглядом. Якось правозахисник вертався вночі з Ялти, в центрі Сімферополя його наздогнав джип і притис автівку до узбіччя. З авто вийшли люди, почали провокувати, агресувати і говорити натяками. На цьому все завершилося.

А через кілька років ситуація повторилася. Джип спочатку обійшов авто праворуч, водій пильно обдивився машину правозахисника прямо на ходу, потім пішов зліва на обгін, але довго їхав паралельно. Абдурешит був не сам, разом з колегами з контактної групи. І після цього випадку один з напарників відійшов від справ: «У нього троє дітей, молодший був  трохи хворий. Мені немає чого втрачати, а він не зміг. І полишив діяльність. 

Ще один з випадків стався неподалік від дому: три машини явно створювали ситуацію для ДТП, але вдалося піти з-під удару. Абдурешит пов’язує ці інциденти більше зі своєю правозахисною діяльністю, ніж зі зникненням сина: «Але коли вони іноді роблять мені “натяки”, що я ніби-то надто активний, я відповідаю, що це все входить в пошуки мого сина. Тому, коли вони мені його повернуть, тоді я, можливо, перегляну свою поведінку».

Зрештою, дійшло до адміністративних справ, штрафів, оглядів помешкання і арештів. Вперше правозахисника арештували у 2022-му році, він «просидів» у Євпаторії 15 діб. Другий арешт — у Сімферополі на 12 діб. При одному з оглядів у Абдурешита вилучили новий ноутбук, на якому той не встиг навіть попрацювати, відеореєстратор, флешки, документи. Деякі з вилучених позицій були аж надто абсурдними. Наприклад, орден від Володимира Зеленського. 

Вилучили і документи. Зокрема український закордонний паспорт. «На питання, навіщо це, сказали, що це превентивний захід, щоб не шукати мене десь у Стамбулі, за кордоном,» — через адвоката чоловік спробував повернути речі, але прийшла відповідь, що поки не розглядається такий варіант, бо ніби-то речі є доказами в якійсь кримінальній справі. Якої справи — не озвучують. Тож уже не перший рік чоловік у підвішеному стані.

Хиткість

Пошуки молодшого, Ісляма, так виснажили, що чоловік знищив усі юридичні документи про цю справу: «Мені було важко постійно бачити перед очима його ім’я, чути його всюди: по телебаченню, в новинах. Це не те, що мене втомило — мені було просто погано. Тому я вирішив все прибрати. Я не хотів більше ні бачити, ні чути про це все. Ось так». 

Тоді, у 2014-му, Абдурешит був доволі стриманим: «Я був тоді ніби кам’яний. Якби хтось сказав, що мене бачили зі сльозами на очах — це було б неймовірно! Ну а зараз я часто плачу. Якийсь час я думав, що ніколи в житті не висплюся. З 2014 по 2017 рік у мене не було нормального сну. Максимум я міг проспати годину-дві. Я точно знаю, що з 14 по 17 рік у мене не було нормального сну. Син то сниться, то ввижається, то думаю: а якщо живий, то в чому? У ланцюгах, в камері, де? Я думав, яка там чашка у нього, брудна-не брудна? Що він там їсть? Потім, якщо вбили — як його вбивали? Повісили, застрелили, втопили? І всілякі фантазії, вони просто лізуть. А ми так влаштовані, що більше думаємо про погане. Це виснажувало настільки, що я вже думав, що не витримаю, — чоловік навіть просив сестру слідкувати за тим, що і як він говорить, щоб не пропустити проблеми з психікою і вчасно звернутися по допомогу. — Коли рік, два, три, чотири, п’ять, думаєш, ну ось, ось, ось. А тепер коли 11 років минуло, я розумію, що можна сподіватися тільки на диво».

Абдурешит не говорить про це детально, але насправді чоловік втратив трьох з чотирьох своїх дітей. У нього була ще старша дочка, яка жила в Києві, але кожен раз, коли приїжджала додому в Крим, її відводили в кабінет ФСБ і годинами допитували. Після цих випробувань  вона захворіла і померла.

Щоб якось відволіктися від цієї біди, Абдурешит намагається повністю зануритися в роботу. Тому він з ранку до вечора працює, консультує без вихідних. Але робота складна, кожен день бачити людей пригніченими — складно для психіки, починається вигорання. Поїздки на авто стають для Абдурешита своєрідною терапією, раніше дуже допомагали подорожі за кордон. Відвідував конференції й заходи у Швейцарії, Швеції, Норвегії, Франції. Щойно він виїжджав за межі півострова у Європу чи на підконтрольну Україні територію — відчував полегшення. Але відколи в нього вилучили закордонний паспорт, ця можливість зникла.

За словами Абдурешита, навідміну від 2014 року зараз дії російських силовиків стали зухвалішими і впевненішими. Якщо раніше вони ще губилися, удавали, що шукають, то зараз схеми відпрацьовані, відповіді з усіх структур — як за шаблоном, частота викрадень — вища. Та хоч наші правозахисники теж стали досвідченішими, схоже, кардинально ситуація зміниться на користь прав людини тільки зі звільненням Криму від окупаційної влади.

Але Абдурешит продовжує допомагати людям на півострові попри труднощі й ризики. І коли у когось викрадають чи ув’язнюють рідну людину, намагається не говорити про свої втрати, хоча люди все одно про них знають. «Їм стає трохи легше, коли вони бачать, що я тримаюся», — пояснює правозахисник.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

24 лютого 2022 року о четвертій ранку Любов Павлівна із села Залісся Житомирської області прокинулася від незрозумілих звуків. Спершу здалося, що сусіди ввімкнули гучну музику. Вийшовши на подвір’я, вона побачила вогняну заграву над лісом. Так для жінки, яка все життя прожила в селі, почалася війна.

Війна на порозі без жодних передвісників

«Ми в селі нічого абсолютно не чули, не знали», — згадує Любов Павлівна. Ніяких попередніх сигналів, підготовки чи чуток про можливе вторгнення не було, тому ранкові звуки 24 лютого стали для жителів Залісся повною несподіванкою.

Чоловік обіцяв підвезти до автобусної зупинки знайомих, тому прокинулися рано. Почули гуркіт та побачили вогняну заграву в напрямку Давидок. Це не зупинило Миколу Йосиповича, який усе одно відвіз дівчат до рейсового автобуса. «Повернувся о пів на шосту. Каже: війна. Яка війна?! З ким та війна?! Каже: з Росією… Ми навіть не чули, не бачили, нічого не знали»…

Село Залісся, розташоване неподалік від кордону з Білоруссю, опинилося в епіцентрі бойових дій із перших днів повномасштабного вторгнення, однак на відміну від багатьох сусідніх сіл, його не окупували. Тут вирували бої, літали ракети, бомби, а над головами селян зависали російські вертольоти.

«У нас тут не було російської техніки, тільки вертольоти лЕтали», — пояснює жінка. Вони стали постійною «прикметою» тогочасного неба над селом, гули надзвичайно низько, аж над верхівками дерев, по три-чотири рази на день.

Українські танки іноді проїжджали околицями, у селі панувала напруга від постійних прильотів ворожої авіації.

Під шквалом вогню: день за днем в епіцентрі боїв

Жахливі обстріли село пережило 16–17 березня. Унаслідок влучання згоріла хата, де мешкала сім’я з трьома дітьми. Люди дивом встигли вибігти з оселі, коли одна її половина вже палала.

«Була хата їх велика, то вони в одній половині сиділи, а інша сторона вже горіла. Вони повискакували з тієї хати», — розповідає жінка. Згодом постраждала родина отримала компенсацію та купила нове житло в Овручі.

18 березня ситуація значно погіршилася. Того вечора люди сиділи в погребах, але опівночі вирішили повернутися в хати. Саме в цей момент село накрило п’ять ракетних ударів.

Уламки від одного з вибухів влетіли в будинок кумів. «Осколок розлетівся, пробив стіну, подушка з пір’я розірвалася, і пролетіло через двері, аж у кухню вдарив ось такий осколок», — описує жінка наслідки обстрілу.

19 березня на село впала 500-кілограмова бомба. Вибух був настільки потужним, що повибивав вікна по всьому населеному пункту та пошкодив дахи будинків. «Повибивали окна, кришу скрізь поздирало», — згадує Любов Павлівна. Люди почали забивати вікна дошками та клейонкою.

Запам’яталося 1 квітня 2022 року… Того дня Любов Павлівна була біля сіновалу, коли почався інтенсивний обстріл. «Бігом вискочила на двір, упала на коліна, заховалася за сіновалом!» — емоційно розповідає жінка про той момент.

Під час обстрілу постраждав молодий хлопець, який намагався сховатися в погребі. Він упав із шиферного даху, зламав п’ятку. Йому довелося робити операцію. «Досі лікується», — додає жінка.

Опісля в селі припинилося електро- та газопостачання. «Світла нема, газу нема по всьому селу», — констатує Любов Павлівна. Люди перейшли на дрова для приготування їжі та обігріву.

Касетні боєприпаси, смертельні пастки

Особливу небезпеку становили касетні боєприпаси, які російські військові масово використовували проти цивільної інфраструктури. «Там такі касетники, по 4 метри довжиною. Усі ті касети, які пускали, вони розліталися», — розповідає жителька Залісся.

Багато касет не розірвалися відразу, створюючи смертельну загрозу для місцевих жителів. «Трактор підірвався на тих касетах на полі», — згадує. Пізніше співробітники МНС вивезли із села та навколишніх полів два причепи нерозірваних боєприпасів.

В одному місці впала настільки важка авіабомба, що навіть фермерський трактор не міг її витягнути. «Приїхали житомирські ДСНС, розкопували», — розповідає жінка.

Місцева школа також потрапила під обстріли. Поруч впали чотири бомби. «Вони не долетіли до школи». Були вибиті вікна та пошкоджена покрівля.

Згодом школу повністю відремонтували коштом державної програми. «Дали десь 11 мільйонів на ту школу на ремонт», — повідомляє жінка.

Скрутний побут: повсякдення в погребах і кухнях

Постійні обстріли змусили людей кардинально змінити спосіб життя. Мешканці гуртувалися по 4–6 осіб у погребах, де облаштовували тимчасові притулки.

«В одному погребі поставили буржуйку, і там ночувало 18 чоловік. Це суща правда», — розповідає. Люди спали на матрацах, намагаючись зігрітися біля імпровізованих печей.

Частина мешканців переселилася в кухні на подвір’ях. «Жили в кухні, на дворі. Там топили піч і сиділи», — пояснює жінка рішення односельчан. У кухнях на вулиці можна було краще чути наближення небезпеки, ніж у будинках із пластиковими вікнами, і швидше сховатися в погріб.

Виклики війни: пошкодження, евакуація та шлях до відновлення

Будинок Любови Павлівни зазнав серйозних пошкоджень. Повністю зруйнований дах, знищена стеля в одній із кімнат, усе почорніло від вибухів. «У мене є фотографії, щоби показати, як воно було. То це один Господній страх… Усе чорне, усе, — описує жінка стан свого житла. — По стіні такі текли струмочки»…

Сестра з Києва приїжджала допомагати з ремонтом, але повноцінне відновлення стало можливим лише завдяки міжнародній допомозі.

Молоді сім’ї з дітьми масово евакуювалися на захід України. Для старших людей із великим господарством це рішення давалося важко. «У кожного господарство, у кожного по три корови, свині. Куди ж ти поїдеш?» — пояснює Любов Павлівна, чому вона залишилася.

Одна зі спроб евакуації ледь не закінчилася трагедією: сім’я намагалася виїхати до Черняхова. Повантажили худобу до причепу, але потрапили під обстріл посеред дороги. «Жінку викинуло в канаву — дверці машини відпали», — розповідає.

Міжнародна допомога відновлення

Після звільнення села ключову роль у відновленні відіграла міжнародна допомога.

«Українка з Америки, Тетяна, долучилася. Навіть найняли бригаду будівельників», — розповідає Любов Павлівна. Завдяки цій допомозі багатьом родинам вдалося перекрити дахи та відновити житло.

Окрему подяку жінка висловлює чеським волонтерам: «Чехи дуже багато допомогли людям. Дякую їм, цим чехам». Благодійники встановлювали пластикові вікна та двері в пошкоджених будинках.

Відновлення нормального життя відбувалося поступово. Спочатку відремонтували міст, який був зруйнований під час бойових дій. До цього доводилося їздити в об’їзд 15 кілометрів.

Люди, які вимушено перебували в родичів, знайомих у віддалених селах, поверталися не одразу. «Зразу не поверталися, але приїжджали через день, бо це ж худоба», — пояснює вона. Господарство вимагало постійного догляду, тому регулярно приїжджали годувати тварин.

Життя, що проростає крізь руїни

Досвід життя під постійними обстрілами навчив місцевих жителів виживати в екстремальних умовах. Готували на дровах, створили систему взаємодопомоги…

У селі люди мали власне господарство, що значно полегшувало ситуацію з продуктами харчування, організували доставку хліба.

Попри те, що активні бойові дії в районі села припинилися, психологічні наслідки війни залишаються. «Щоб воно ніколи не повторилося таке більше, щоб ніхто його не бачив, того страхіття, яке ми пережили», — з болем говорить Любов Павлівна.

Жінка наголошує: «Найголовніше, що живі залишилися, що бомба не долетіла до нашої хати»…

Сьогодні село Залісся поступово повертається до нормального життя. Відновлено інфраструктуру, школа працює після капітального ремонту, люди повертаються до своїх домівок. Спогади про ті страшні весняні дні 2022 року назавжди залишаться в пам’яті тих, хто пережив цей жах.

Історія Любови Павлівни — це свідчення про силу духу, взаємодопомогу та незламність звичайних людей перед обличчям найстрашнішого випробування в їхньому житті.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.

Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.

Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.

«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями,  жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті. 

У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка. 

«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван.  Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.

У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.

Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.

Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям. 

«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».

Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати: 

«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».

Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.

Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).