24 лютого 2022 року о четвертій ранку Любов Павлівна із села Залісся Житомирської області прокинулася від незрозумілих звуків. Спершу здалося, що сусіди ввімкнули гучну музику. Вийшовши на подвір’я, вона побачила вогняну заграву над лісом. Так для жінки, яка все життя прожила в селі, почалася війна.

Війна на порозі без жодних передвісників

«Ми в селі нічого абсолютно не чули, не знали», — згадує Любов Павлівна. Ніяких попередніх сигналів, підготовки чи чуток про можливе вторгнення не було, тому ранкові звуки 24 лютого стали для жителів Залісся повною несподіванкою.

Чоловік обіцяв підвезти до автобусної зупинки знайомих, тому прокинулися рано. Почули гуркіт та побачили вогняну заграву в напрямку Давидок. Це не зупинило Миколу Йосиповича, який усе одно відвіз дівчат до рейсового автобуса. «Повернувся о пів на шосту. Каже: війна. Яка війна?! З ким та війна?! Каже: з Росією… Ми навіть не чули, не бачили, нічого не знали»…

Село Залісся, розташоване неподалік від кордону з Білоруссю, опинилося в епіцентрі бойових дій із перших днів повномасштабного вторгнення, однак на відміну від багатьох сусідніх сіл, його не окупували. Тут вирували бої, літали ракети, бомби, а над головами селян зависали російські вертольоти.

«У нас тут не було російської техніки, тільки вертольоти лЕтали», — пояснює жінка. Вони стали постійною «прикметою» тогочасного неба над селом, гули надзвичайно низько, аж над верхівками дерев, по три-чотири рази на день.

Українські танки іноді проїжджали околицями, у селі панувала напруга від постійних прильотів ворожої авіації.

Під шквалом вогню: день за днем в епіцентрі боїв

Жахливі обстріли село пережило 16–17 березня. Унаслідок влучання згоріла хата, де мешкала сім’я з трьома дітьми. Люди дивом встигли вибігти з оселі, коли одна її половина вже палала.

«Була хата їх велика, то вони в одній половині сиділи, а інша сторона вже горіла. Вони повискакували з тієї хати», — розповідає жінка. Згодом постраждала родина отримала компенсацію та купила нове житло в Овручі.

18 березня ситуація значно погіршилася. Того вечора люди сиділи в погребах, але опівночі вирішили повернутися в хати. Саме в цей момент село накрило п’ять ракетних ударів.

Уламки від одного з вибухів влетіли в будинок кумів. «Осколок розлетівся, пробив стіну, подушка з пір’я розірвалася, і пролетіло через двері, аж у кухню вдарив ось такий осколок», — описує жінка наслідки обстрілу.

19 березня на село впала 500-кілограмова бомба. Вибух був настільки потужним, що повибивав вікна по всьому населеному пункту та пошкодив дахи будинків. «Повибивали окна, кришу скрізь поздирало», — згадує Любов Павлівна. Люди почали забивати вікна дошками та клейонкою.

Запам’яталося 1 квітня 2022 року… Того дня Любов Павлівна була біля сіновалу, коли почався інтенсивний обстріл. «Бігом вискочила на двір, упала на коліна, заховалася за сіновалом!» — емоційно розповідає жінка про той момент.

Під час обстрілу постраждав молодий хлопець, який намагався сховатися в погребі. Він упав із шиферного даху, зламав п’ятку. Йому довелося робити операцію. «Досі лікується», — додає жінка.

Опісля в селі припинилося електро- та газопостачання. «Світла нема, газу нема по всьому селу», — констатує Любов Павлівна. Люди перейшли на дрова для приготування їжі та обігріву.

Касетні боєприпаси, смертельні пастки

Особливу небезпеку становили касетні боєприпаси, які російські військові масово використовували проти цивільної інфраструктури. «Там такі касетники, по 4 метри довжиною. Усі ті касети, які пускали, вони розліталися», — розповідає жителька Залісся.

Багато касет не розірвалися відразу, створюючи смертельну загрозу для місцевих жителів. «Трактор підірвався на тих касетах на полі», — згадує. Пізніше співробітники МНС вивезли із села та навколишніх полів два причепи нерозірваних боєприпасів.

В одному місці впала настільки важка авіабомба, що навіть фермерський трактор не міг її витягнути. «Приїхали житомирські ДСНС, розкопували», — розповідає жінка.

Місцева школа також потрапила під обстріли. Поруч впали чотири бомби. «Вони не долетіли до школи». Були вибиті вікна та пошкоджена покрівля.

Згодом школу повністю відремонтували коштом державної програми. «Дали десь 11 мільйонів на ту школу на ремонт», — повідомляє жінка.

Скрутний побут: повсякдення в погребах і кухнях

Постійні обстріли змусили людей кардинально змінити спосіб життя. Мешканці гуртувалися по 4–6 осіб у погребах, де облаштовували тимчасові притулки.

«В одному погребі поставили буржуйку, і там ночувало 18 чоловік. Це суща правда», — розповідає. Люди спали на матрацах, намагаючись зігрітися біля імпровізованих печей.

Частина мешканців переселилася в кухні на подвір’ях. «Жили в кухні, на дворі. Там топили піч і сиділи», — пояснює жінка рішення односельчан. У кухнях на вулиці можна було краще чути наближення небезпеки, ніж у будинках із пластиковими вікнами, і швидше сховатися в погріб.

Виклики війни: пошкодження, евакуація та шлях до відновлення

Будинок Любови Павлівни зазнав серйозних пошкоджень. Повністю зруйнований дах, знищена стеля в одній із кімнат, усе почорніло від вибухів. «У мене є фотографії, щоби показати, як воно було. То це один Господній страх… Усе чорне, усе, — описує жінка стан свого житла. — По стіні такі текли струмочки»…

Сестра з Києва приїжджала допомагати з ремонтом, але повноцінне відновлення стало можливим лише завдяки міжнародній допомозі.

Молоді сім’ї з дітьми масово евакуювалися на захід України. Для старших людей із великим господарством це рішення давалося важко. «У кожного господарство, у кожного по три корови, свині. Куди ж ти поїдеш?» — пояснює Любов Павлівна, чому вона залишилася.

Одна зі спроб евакуації ледь не закінчилася трагедією: сім’я намагалася виїхати до Черняхова. Повантажили худобу до причепу, але потрапили під обстріл посеред дороги. «Жінку викинуло в канаву — дверці машини відпали», — розповідає.

Міжнародна допомога відновлення

Після звільнення села ключову роль у відновленні відіграла міжнародна допомога.

«Українка з Америки, Тетяна, долучилася. Навіть найняли бригаду будівельників», — розповідає Любов Павлівна. Завдяки цій допомозі багатьом родинам вдалося перекрити дахи та відновити житло.

Окрему подяку жінка висловлює чеським волонтерам: «Чехи дуже багато допомогли людям. Дякую їм, цим чехам». Благодійники встановлювали пластикові вікна та двері в пошкоджених будинках.

Відновлення нормального життя відбувалося поступово. Спочатку відремонтували міст, який був зруйнований під час бойових дій. До цього доводилося їздити в об’їзд 15 кілометрів.

Люди, які вимушено перебували в родичів, знайомих у віддалених селах, поверталися не одразу. «Зразу не поверталися, але приїжджали через день, бо це ж худоба», — пояснює вона. Господарство вимагало постійного догляду, тому регулярно приїжджали годувати тварин.

Життя, що проростає крізь руїни

Досвід життя під постійними обстрілами навчив місцевих жителів виживати в екстремальних умовах. Готували на дровах, створили систему взаємодопомоги…

У селі люди мали власне господарство, що значно полегшувало ситуацію з продуктами харчування, організували доставку хліба.

Попри те, що активні бойові дії в районі села припинилися, психологічні наслідки війни залишаються. «Щоб воно ніколи не повторилося таке більше, щоб ніхто його не бачив, того страхіття, яке ми пережили», — з болем говорить Любов Павлівна.

Жінка наголошує: «Найголовніше, що живі залишилися, що бомба не долетіла до нашої хати»…

Сьогодні село Залісся поступово повертається до нормального життя. Відновлено інфраструктуру, школа працює після капітального ремонту, люди повертаються до своїх домівок. Спогади про ті страшні весняні дні 2022 року назавжди залишаться в пам’яті тих, хто пережив цей жах.

Історія Любови Павлівни — це свідчення про силу духу, взаємодопомогу та незламність звичайних людей перед обличчям найстрашнішого випробування в їхньому житті.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.

Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.

Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.

«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями,  жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті. 

У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка. 

«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван.  Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.

У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.

Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.

Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям. 

«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».

Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати: 

«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».

Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.

Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

15 жовтня 2025 року представники ФСБ РФ увірвалися з обшуками у будинки кримськотатарських жінок. О 4-й ранку у Бахчисараї затримали матір п’ятьох дітей та дружину політв’язня Ремзі Німетулаєва Есму Німетулаєву. У с. Холмовка Бахчисарайського району затримали студентку педагогічного коледжу, яка працює у дитячому садочку, Насібу Саідову.  У с. Долинне того ж району затримали 20-річну Ельвізу Алієву, яка працювала касиром у пекарні Сімферополя. У с. Орловка біля Севастополя затримали 21-річну Февзіє Османову.

Усіх затриманих жінок доставили до “Управління ФСБ по Республіці Крим” у Сімферополі. Їх звинувачують за ст. 205.5 КК РФ (організація та/або участь у діяльності терористичної організації).

16 жовтня “Київський районний суд” на закритих засіданнях ухвалив рішення відправити Есму Німетулаєву, Ельвізу Алієву, Насібу Саідову та Февзіє Османову до СІЗО строком на два місяці. Таким чином окупаційний суд залишив п’ятьох дітей Есми та Ремзі Німетулаєвих, наймолодшому з яких ще не виповнилося і п’яти років, без батьків.

Це перша відома справа за звинуваченням в участі у “Хізб ут-Тахрір” у Криму, яку відкрили щодо кримськотатарських жінок. За роки окупації ФСБ запровадила практику кримінального переслідування кримськотатарських активістів та громадянських журналістів за сфабрикованими справами за буцімто участь у “Хізб ут-Тахрір”. Однак раніше за такими звинуваченнями ув’язнювали лише чоловіків.

Правозахисники наголошують на тому, що за останні два роки у Криму суттєво посилилося переслідування жінок. Для прикладу до 2022 року у списках політичних в’язнів перебувало до п’яти жінок. Наразі жінок, яких у Криму позбавили волі з політичних мотивів, більш як 40. Окупаційні суди у таких справах ігнорують наявність у жінок малолітніх дітей, літніх батьків на утриманні, наявність важких захворювань. Окрім того, значно збільшилися терміни покарання жінок. До 2022 року найбільшим терміном позбавлення волі був вирок українській волонтерці Галині Довгополій — 12 років колонії. Проте у 2024–2025 роках окупаційна влада посилила вироки щодо жінок. Так, українську філологиню Оксану Сенеджук засудили до 15 років колонії, Ніну Тимошенко — до 16 років, Надію Грекову — до 22 років колонії. Дії російської окупаційної влади Криму свідчать про те, жінки на півострові стали новою групою громадян України, які переслідуються цілеспрямовано. 

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування кримськотатарських жінок, затриманих 15 жовтня у тимчасово окупованому Криму, Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити незаконно затриманих громадянок України та всіх цивільних осіб, ув’язнених за політичними мотивами та утримуваних в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України та на території Російської Федерації;
• припинити практику політично мотивованого переслідування громадян України на окупованих Росією територіях та на території Російської Федерації;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес громадянок України — Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• надати необхідну підтримку та допомогу цивільним особам, постраждалим від незаконного та політично мотивованого переслідування внаслідок збройної агресії проти України.

Закликаємо міжнародну спільноту, зокрема країни — учасниці Міжнародної Кримської платформи: 

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідну умову для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Громадська організація “КРИМ СОС”

Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”

Центр громадянських свобод

ГО “Донбас СОС”

ГО “Правозахисний центр “ДІЯ”

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

Медійна ініціатива за права людини

ГО “Розуміння кризи”

ГО “Центр громадянської просвіти “Альменда”

Ukrainian Legal Advisory Group

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Освітній дім прав людини — Чернігів

Незаконно засудженого Росією громадянина України 57-річного Ленура Халілова, раніше звільненого з російської колонії за станом здоров’я, взяли під варту. За рішенням Архангельського облсуду РФ від 14 жовтня 2025 року Ленура Халілова повторно незаконно ув’язнили за клопотанням прокуратури із зазначенням, що “формальна наявність у засудженого зазначеного захворювання судом визнана безумовною підставою для звільнення Халілова від основного покарання”.

У неправомірно засудженого до 18 років позбавлення волі Ленура Халілова було діагностовано кілька захворювань: первинний рак печінки з метастазами у лімфатичних вузлах, хронічний гепатит C, гіпертонія II ступеня, дрібні кісти печінки, кісту лівої нирки та конкременти у нирках. Під час перебування в місцях несвободи його здоров’я значно погіршилося з огляду на наявність хронічних хвороб, які загострилися через погані умови тримання під вартою. Деякі з цих захворювань, а саме ракова пухлина, входять до переліку таких, які перешкоджають триманню під вартою відповідно до законодавства Російської Федерації (ПП РФ №54 від 6 лютого 2004 року “Про медичний огляд засуджених, що подаються до звільнення від відбування покарання у зв’язку з хворобою”), на що посилався Ісакогорський райсуд, який 21 серпня 2025 року прийняв рішення про звільнення з-під варти Халілова за станом здоров’я.

У клопотанні про повторне ув’язнення Халілова, прокурор Рязанов заявив, що суд, який звільнив Халілова під особисте зобов’язання, виніс таке рішення “без уваги, з’ясування та встановлення, а також належної оцінки інших обставин”. Серед таких обставин він назвав ставлення засудженого до лікування, дотримання ним медичних рекомендацій, поточний стан здоров’я, наявність можливості отримувати необхідне лікування без звільнення від покарання. На думку держобвинувача, висновки суду з посиланням на висновок медкомісії, що Халілова не можна тримати у виправній установі на загальних підставах, не свідчить про безумовну необхідність його звільнення від відбування покарання через “тяжкість кримінальної статті”.

Ленур Халілов — ексголова незалежної мусульманської громади Алушта, фігурант «алуштинської групи “Хізб ут-Тахрір”. Його затримали 10 червня 2019 року в окупованому Криму у селищі Ізобільне. 16 серпня 2021 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону ухвалив вирок фігурантам «алуштинської групи» засудивши Халілова до 18 років позбавлення волі. 21 серпня 2025 року стало відомо, що 57-річного Ленура Халілова звільнили від відбування покарання через хворобу.

Російська Федерація як держава-окупант частини території України та сторона міжнародного збройного конфлікту зухвало ігнорує норми міжнародного гуманітарного права та систематично порушує права людини щодо українських громадян, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Політично мотивованими переслідуваннями, свавільними ув’язненнями, незаконними судилищами на території окупованого Криму, депортаціями політув’язнених та ігноруванням їхнього становища в місцях несвободи Росія систематично порушує взяті на себе зобов’язання відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини.

Протягом останніх років російської окупації Криму правозахисники зафіксували безліч випадків, пов’язаних з байдужістю працівників пенітенціарної системи та суддів щодо стану здоров’я політичних в’язнів та їхніх потреб у медичній допомозі. Станом на вересень 2025 року щонайменше 100 політичних в’язнів мають проблеми зі здоров’ям, із яких 46 осіб як в окупованому Криму, так і на території Росії не отримують належної термінової медичної допомоги, не мають доступу до ліків попри гостру потребу. Росія систематично не надає необхідної медичної допомоги політв’язням, ігнорує їхні скарги щодо відсутності меддопомоги, а суди залишають чинними вироки судів попередніх інстанцій щодо незаконно засуджених важкохворих та людей з інвалідністю, і сьогодні повторно ув’язнює тих, хто через критичний стан здоров’я був звільнений та отримав шанс на отримання належного лікування. Внаслідок систематичного ігнорування проблем зі здоров’ям суддями та співробітниками пенітенціарних установ у російських місцях несвободи вже померли троє політичних в’язнів – Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг та Рустем Віраті. Така бездіяльність, зневажливе ставлення посадових осіб РФ та нехтування станом здоров’я політв’язнів створює серйозну загрозу їхньому життю, що в результаті може призвести до непоправних наслідків – інвалідизації чи настання смерті в ув’язненні.

Ми закликаємо РФ:

• звільнити Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я та інших хворих політв’язнів, незаконно утримуваних на території тимчасово окупованого Криму, інших тимчасово окупованих територіях та на території Російської Федерації;
• припинити застосовувати кримінальне законодавство Російської Федерації на тимчасово окупованих українських територіях;
• припинити переслідування людей на тимчасово окупованих українських територіях через політичні погляди, журналістську діяльність, активізм та релігію.

Ми закликаємо українську владу:

• внести Ленура Халілова до списків на обмін та активно адвокатувати питання його звільнення та звільнення інших хворих політв’язнів;
• виробити ефективний механізм звільнення свавільно затриманих цивільних осіб та адвокатувати питання їхнього повернення;
• ефективно підтримувати сім’ї політичних в’язнів та вдосконалити механізм визнання людей позбавленими волі внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• скерувати запит Уповноваженій з прав людини Російської Федерації Тетяні Москальковій з вимогою звільнення Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я (Moskalkova@ombudsmanrf.ru);
• виступити медіатором у процесі звільнення чи свавільно утримуваних цивільних осіб, першочергово тих, які мають проблеми зі здоров’ям;
• всіляко підтримувати Україну у звільненні всіх тимчасово окупованих територій, зокрема АР Крим та м. Севастополя;
• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до жорстокого і нелюдського поводження з Ленура Халілова та всіма свавільно затриманими цивільними особами;
• запровадити дієвіші секторальні санкції проти різних галузей економіки РФ, які забезпечують фінансову основу для ведення агресивної війни проти України;
• запровадити санкції проти тих економічних суб’єктів з різних країн світу, які дозволяють державі-агресору обходити наявні обмеження;
• всебічно підтримувати Україну для гарантування деокупації територій в межах її міжнародно визнаних кордонів.

1. Центр прав людини ZMINA
2. Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”
3. ГО “Кримський процес”
4. Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля
5. УГСПЛ
6. Кримська правозахисна група
7. Освітній дім прав людини – Чернігів

Звернення щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, які зазнали шкоди життю та здоров’ю внаслідок збройної агресії РФ проти України

Прем’єр-міністерці України

Свириденко Ю.А.

У ході триваючої збройної агресії проти України Російська Федерація системно порушує норми міжнародного гуманітарного права й міжнародного права прав людини, використовуючи такі порушення як інструмент встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями (ТОТ) України та примусу цивільного населення до покори.

Одним із ключових засобів підтримання атмосфери страху на ТОТ України є скоєння злочинів проти цивільних осіб, зокрема незаконне позбавлення волі, катування, насильницькі зникнення, сексуальне насильство та інші тяжкі порушення. Ці дії спрямовані як проти осіб, які відкрито висловлюють проукраїнську позицію, здійснюють професійну чи громадську діяльність або беруть участь у спротиві окупації, так і проти цивільних, щодо яких репресії застосовують довільно — з метою залякування населення та придушення будь-яких проявів нелояльності до окупаційної влади.

Висновки незалежних міжнародних організацій підтверджують системний і широкомасштабний характер злочинів проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, свавільних затримань з подальшим утриманням. У 90% випадків незаконно позбавлені волі також зазнають катувань і жорстокого поводження.

Від цих порушень постраждали тисячі  громадян України, а пережите ними насильство має серйозні та довготривалі наслідки для життя, здоров’я та добробуту. Втім, частина постраждалих залишаються невидими для держави.

Наразі держава не має цілісної стратегії чи бачення щодо забезпечення прав постраждалих від міжнародних злочинів, зокрема тих, хто зазнав шкоди життю та здоров’ю.

Наочним прикладом негативних наслідків відсутності цілісної політики держави в цій сфері є недостатня підтримка постраждалих від міжнародних злочинів.

Так, допомога, на яку можуть розраховувати цивільні, незаконно утримувані РФ, передбачена Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Така підтримка може бути надана після встановлення факту позбавлення свободи. Цей факт встановлює Комісія, яка наразі діє при Міністерстві розвитку громад і територій України.

Втім, Закон, ухвалений наприкінці 2021 року, обмежує коло затриманих цивільних осіб, які можуть претендувати на таку підтримку. Це — особи, позбавлені волі через свою діяльність, пов’язану з відстоюванням державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного ладу та інших національних інтересів України, або за громадську, політичну чи правозахисну активність, спрямовану на підтримку України, і цивільні заручники (особи, викрадені або затримані для того, щоб змусити третю сторону вдатись або утриматись від певних дій як умови звільнення).

Тобто для отримання державної допомоги необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями людини щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання. Втім, переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на ТОТ України часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції. Такі люди потребують визнання їх постраждалими на державному рівні та належної системної підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

Така ситуація склалася внаслідок кількох причин, зокрема — через відсутність у складі Кабінету Міністрів України уповноваженого суб’єкта, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері захисту та підтримки осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Початком вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження Урядом України базової системи підтримки для осіб, які постраждали внаслідок вчинених щодо них міжнародних злочинів та зазнали шкоди життю та здоров’ю. Така підтримка мала б щонайменше включати надання матеріальної, медичної та психологічної допомоги, реабілітаційних послуг, житла для тимчасового проживання, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції. Запровадження такої підтримки можливе через прийняття відповідної урядової програми.

Задля розбудови цілісної державної політики щодо захисту прав осіб, які зазнали шкоди  внаслідок  триваючої збройної агресії, зокрема, внаслідок свавільних затримань та катувань, просимо:

1. Визначити у складі Кабінету Міністрів України суб’єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України.
2. Запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Така система має включати, але не обмежуватися, наданням матеріальної допомоги, медичних та реабілітаційних послуг, тимчасового житла, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції.

14 жовтня 2025 року

Центр прав людини ZMINA

Кримська правозахисна група

Медійна ініціатива за права людин

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

БФ “Схід SOS”

Громадська спілка “Освітній дім прав людини – Чернігів”

Ukrainian Legal Advisory Group

ГО “Донбас СОС”

ГО “Цивільні в полоні”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Як зробити державні документи зрозумілими і доступними кожному та кожній? Відповідь на це питання дає розроблений навчальний курс, який пройшли вже майже 10 тисяч публічних службовців. Рік роботи довів, що тема простої мови вкрай актуальна для публічної служби. 

10 вересня відбувся підсумковий захід навчального курсу «Письмова комунікація публічних службовців: проста мова та легке читання». Він став завершальним етапом у тривалому процесі створення та впровадження інноваційної освітньої програми, спрямованої на підвищення доступності державних комунікацій.

Курс був розроблений експертами Освітнього дому прав людини – Чернігів для Вищої школи публічного управління і затверджений Національним агентством України з питань державної служби. Проєкт реалізовувала Асоціація юридичних клінік України за підтримки ПРООН та Міністерства закордонних справ Данії. Розробці курсу сприяла   Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів, тренер та співавтор курсу каже: “Курс пройшли понад 9700 публічних службовців. Це досить велика цифра, оскільки від розробки до підсумкового заходу пройшло менше року. Сам курс доступний для навчання не так давно, лише декілька місяців. Представники й представниці Вищої школи публічного управління, Національного агентства України з питань державної служби казали про те, що цей курс дійсно є дуже запитуваним.”

Курс поєднує онлайн та офлайн формати:

• Онлайн-частина містить шість відеоуроків та тести після кожного з них. Майже 10 тис. публічних службовців уже пройшли навчання й отримали сертифікати.
• Офлайн-частина передбачає практичні тренінги для закріплення знань. Вже пройшло 8 тренінгів для близько 150 публічних службовців.

Курс передбачав також підготовку тренерів, де із понад 150 заявок відібрали 16 наймотивованіших учасників/ць, які після навчання та менторської підтримки авторів курсу вже провели власні заняття. Для їхньої роботи підготовлено спеціальний методичний посібник.

Нині онлайн частина курсу є доступною на інноваційній освітній платформі Вищої школи публічного управління для навчання та розвитку публічних службовців StudyiЯ. 

Експертка Освітнього дому прав людини – Чернігів, співавторка курсу й тренерка, Яна Собко, розповіла, що на заході була дуже продуктивна дискусія про те, навіщо впроваджувати просту мову і легке читання в Україні, як це підпадає під політику безбар’єрності і що держава робить у цьому напрямку. 

“Для нас це було важливо як для авторів, розробників курсу і як тренерів і тренерок, які долучені до цього процесу. Потрібно розуміти, куди ми будемо рухатися далі, що робить і планує надалі робити в цьому напрямку держава.

Багато, зокрема, тренерів і тренерок, які пройшли цей тренінг і будуть в майбутньому викладати цей курс, наголошували на тому, що одна із найбільших проблем – бюрократична. В нас в Україні існує чимало документів, які зобов’язують публічних службовців дотриматися формальних вимог при написанні текстів, наприклад, ДСТУ чи Постанова 55. Ці документи не до кінця узгоджені із Рекомендаціями від 17 листопада 2023 року щодо викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття”, – зазначила Яна Собко.

Важливим результатом проєкту також є те, що представники Міністерства культури та стратегічних комунікацій вже підтвердили готовність співпрацювати з експертами курсу у цьому напрямку. Представники/ці Освітнього дому прав людини – Чернігів, як група авторів-розробників цього курсу, планують долучитися до цього процесу.

Освітня ініціатива реалізується в межах проєкту «Права людини для України, фаза ІІ», який впроваджується ПРООН в Україні за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії. Партнерами виступили Асоціація юридичних клінік України та Громадська спілка «Освітній дім прав людини в Чернігові». 

#Безбарєрність #barrierfree #bezbariernist

Вища школа публічного управління UNDP Ukraine / ПРООН в Україні Асоціація юридичних клінік України – АЮКУ Освітній дім прав людини в Чернігові / Human Rights House in Chernihiv

Коли російські війська намагалися прорватися в напрямку Києва, разом з іншими населеними пунктами, вони окупували Новий і Старий Биків, що на Чернігівщині. Тут вони розстріляли 6-х цивільних чоловіків та 3-х українських військовополонених, розміщували техніку просто у дворах людей, облаштовували катівні в підвалах та понад місяць грабували місцеве населення. 

Початок окупації

У неділю 27 лютого близько 13:30 російські колони зайшли в Новий Биків зі сторони Макіївки, вони прямувавши в бік Києва. За пів години до їхнього заходу було підірвано міст між Новим і Старим Биковом, внаслідок чого була пошкоджена лінія електропередач і села залишилися без електропостачання. Через низький рівень води в річці Супій, російським війська вдалося швидко налагодити переправу. Вони зіштовхнули в річку дерева і так змогли перемістити техніку техніку. Перші машини перетнули зруйнований міст близько 17:00.

Міст, що сполучає Старий і Новий Биків

Свідки розповіли, що відразу російські підрозділи зустріли опір ЗСУ — їх намагалася спинити рота охорони. Бій тривав близько 30 хвилин у складних умовах, адже поруч житлові будинки. Українським захисникам тимчасово вдалося затримати просування, після чого російські війська розосередилися прилеглими вулицями й зупинився на ніч у селі.

Життя в окупації

Російські підрозділи розмістилися в амбулаторії, двох школах, дитсадку, пожежній частині, Будинку культури, приміщенні старостату та в церкві. Техніку ставили біля цих будівель, на “Базарній площі” та в парковій зоні, а згодом — у дворах мешканців. За свідченням очевидців, 1 березня 2022 року з 8:00 до 16:00 через село безперервно йшла колона, орієнтовно до 800 одиниць техніки. Їхала артилерія, танки, БТРи, бензовози тощо. На техніці помічали маркування у вигляді кіл і трикутників.

З перших днів окупанти почали обстрілювати магазини й кафе, виламували двері та виносили товари. Мародерство поширилося і на приватні будинки, військові армії РФ забирали одяг, алкоголь, інструменти, оргтехніку. Великогабаритні речі залишали, проте інструменти й продукти вивозили масово. У багатьох будівлях російські солдати облаштовували собі спальні місця з пінопласту та мінеральної вати, а згодом залишали після себе безлад і сміття.

У різних частинах села базувалися установки “Бук”, “Град”, “Іскандер” та інші. Вогонь вели у напрямках Чернігова, Ніжина й Києва, щодня змінюючи позиції. Чимало техніки ставили у дворах місцевих мешканців, що часто призводило до пошкоджень будинків.

Окупанти навмисно пошкодили водонапірну вежу, розстріляли антени зв’язку, вибили вікна та двері у школі, серйозно пошкодили амбулаторію. На території цукрового заводу в підвалі двоповерхового будинку працював російський польовий госпіталь. На вирваних сторінках “журналу хірурга” написано, що там, зокрема, проводилися ампутації.

Місцеві мешканці припускають, що ймовірно, у селі стояв пересувний крематорій біля амбулаторії. Кажуть, що там постійно щось диміло і був характерний запах. Після виходу російських військ, тіл російських солдатів у селі Новий Биків не виявили.

У приміщеннях сільради та Будинку культури та інших локаціях після відходу окупантів знайшли написи й записки, залишені російськими військовими. Серед них була одна, автор якої, ймовірно, усвідомлював жахливі дії власної армії, у ній було написано: «Я *** нахожусь тут. Как мне жалко этих людей, за что они страдают, что мы творим?». Більшість мали образливий вміст чи погрози, наприклад: «Костями ваших мы детей накормим».

Вбивства і катування в Старому Бикові

Найстрашнішою подією перших днів окупації стало вбивство шести цивільних мешканців Старого Бикова у ніч з 27 на 28 лютого. Затриманих тримали у занедбаній будівлі колишньої лазні, після чого закатували й розстріляли. Тіла пролежали там дев’ять днів і лише на десятий їх дозволили поховати. Тоді загинули Олег та Ігор Явони, Богдан Гладкий, Олександр Василенко, Олександр Могирчук та Володимир Путята. На їхніх тілах були множинні кульові та ножові поранення. 

Окупанти облаштували катівню і в котельні Будинку культури в Новому Бикові. Там утримували щонайменше 30 людей — як місцевих, так і жителів сусідніх сіл, зокрема, з Лосинівки, Старої Басані, Перемоги. 

Від обстрілів у селі загинуло ще щонайменше п’ятеро мирних мешканців.

Розстріл українських військових

Між 8 і 16 березня 2022 року в Новому Бикові було розстріляно трьох українських військовослужбовців. Вони не були місцевими мешканцями, росіяни привезли їх у село вже полоненими. Стратили їх на території місцевого кладовища, неподалік від котельні Будинка культури, де в цей час тримали цивільних заручників.

Свідки згадують, що після розстрілу українських військовополонених, росіяни зібрали місцевих чоловіків і жінок похилого віку та наказали їм поховати тіла. Поховання відбулося не там, де сталася страта, а на іншому вході до кладовища. Зі слів свідків, окупанти спеціально змусили перетягувати тіла, щоб приховати сліди злочину.

Свідки також відзначають, що поховання відбувалося під пильним наглядом озброєних російських солдатів, які контролювали все, що відбувалося.

Фото надане свідком

Відхід російських військ і життя після

Окупація Нового Бикова і Старого Бикова завершилася 31 березня 2022 року. Напередодні, 27–28 березня, російські колони почали організовано залишати село. Російські військові покинули в Новому Бикові 55 одиниць спаленої техніки — БТРи, вантажівки, спеціальні машини. Частину підбили ЗСУ, іншу знищили самі росіяни. На території амбулаторії стояла згоріла радіолокаційна установка. 

Звільнені села виглядали спустошено. Пошкоджені будинки, розбиті школи й амбулаторія, зруйнована інфраструктура. Люди ще довго жили у страху, завішували вікна ковдрами, не вмикали світло на подвір’ях. Проте вони поступово почали відновлювати життя. Уже 15 травня 2022 року в школі, попри руйнування, розпочалося очне навчання. Пізніше, завдяки грантовій підтримці, відремонтували дах, фасад і кілька класів, облаштували укриття, дитсадок і спортивний майданчик. В амбулаторії зробили ремонт.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.