Київ, 24 квітня, 2025 рік. О 1:30 небо розірвалося для нас на «до» і «після». Не грім, не дощ — лихо. Тихе, без попередження. Без сирени. Можливо, вона й лунала, але ми її не чули. Душа давно відучилася прокидатися на звук страху. Він став нам за звичку, за щоденний ритуал — мов перше горнятко кави зранку.

Ми спали. Я, чоловік і донечка — втрьох, згорнуті у спільний клубок утоми, мов три вуглики, що тліли після довгого дня. Я прокинулася не тілом — прокинулася з якимсь внутрішнім неспокоєм. Він спалахнув в мені раптово, інстинктивно, як блискавка в темряві. Сліпа, тваринна — не думка, не звук, а чиста паніка. Усе моє єство заволало в безмовній команді: вставай!

І в ту ж мить небо розірвав металевий крик ППО — пронизливий, хижий. А за ним — вибух. Удар такий глибокий, що душа здригнулася, ніби її хтось вийняв і стиснув у кулаці. Стіни будинку затремтіли, загули. Ліжко підкинуло мене в повітря — мовби я була не людиною, а м’якою лялькою в руках шаленого вітру.

Не думаючи, схопила ковдру в одну руку, донечку — в іншу, теплу, ще сонну, мов пташеня.

— Біжимо, швидше! — крикнула, хоч у горлі наче розрослася гаряча, жива петля — вона звивалася й стягувалася, мов гадюка, що вповзає всередину й душить.

Світ «після»

Ми вибігли в коридор — і світ став важким, майже в’язким. Повітря згустилось, мов холодний кисіль, насичене тривогою, гаром і дрібним пилом, що зависав у повітрі, наче попіл над згарищем. У світлі, що пробивалося позаду, кожна пилинка мала тінь — крихітну, колючу, наче уламок скла в оці.

Все відбувалось, як у сповільненій зйомці: я озираюся — чоловік позаду. Його обличчя сіре від пилу, очі блищать, широко відкриті, мов у загнаного звіра. Він дихає ротом, важко, мовби повітря вогке і колеться.

І тоді — спалах. За його спиною — вибух світла. Але це не світло ламп. Це — спотворене, червоно-помаранчеве сяйво, в якому немає життя. Воно тремтить, ламається на уламках скла, пробігає стінами, змиває кольори з усього, що потрапляє під його погляд. Коридор стискається. Тіні скачуть, як чорні птахи. Десь у глибині — тріск, схожий на те, як ламають гілку. У цьому звуці — і стіни, і пам’ять, і час.

Будинок здригнувся. Павутина тріщин побігла по стелі. Скло лускалося — тонко, хрустко, майже крихко, як ламається яєчна шкарлупа, тільки у сто разів гучніше. Бетон зіткався, як тіло в агонії, і його крик був важкий, безмовний, повільний.

Ми встигли впасти під двері. Все в русі сповільнилось — ніби хтось натиснув паузу й дав нам кілька секунд на вижити. Мала не плакала, не кричала, а видала звук, у якому застигли всі жахи її короткого життя, він досі бринить інколи у мене у вухах. Двері гупнули по спинах. Різко. Болісно. Але вони встояли. Пил повз з усіх щілин. Він був усюди. Осідав на віях, пролазив у рот, сипався на плечі.

Я нічого не бачила. Але тіло діяло — як машина, запрограмована страхом.

— Одяг! Документи! Пес! Де клітка?! Доню — хом’як!

Голос — хрипкий, відривчастий, але впертий. Він рятував нас. Команда за командою — як пульс, як життя.

Тиск шалено підскакував — я ледве стояла на ногах. Відчиняю двері — і світ після накриває нас, збиваючи ніби вантажівка на великій швидкості.

Тамбура не було. Просто — не існувало. Його наче вирвали з реальності, як сторінку з книги, яку не мали читати. Все довкола тремтить у полоні пилу. Сіре, без кольору, розмите — ніби хтось зняв світ на стару кіноплівку, і не встиг проявити, а тепер кожен кадр сиплеться з екрана, мов попіл. Із верхніх поверхів збігають люди, і у всіх них розфокусований погляд.

Ліфтова шахта — відкрита рана в тілі будинку. Всередині — обгорілий металевий ящик, що завис, мов розпанахана вандалами труна. Сходи — ще одна пастка: скло, уламки, бетонна крихта. Люди не йдуть. Вони ковзають. Падають. Повзуть. Хапаються за перила, за стіни, одне за одного — за саме життя, яке вислизає крізь пальці.

Відчуваю на своєму плечі руку чоловіка. Міцну. Напружену. Пальці стискають, ніби намагаються втиснути мене в себе, зберегти. Я відчуваю в цьому дотику не просто страх. Це остання віра. В нього залишилося одне завдання. Тільки одне — вивести нас. Своїх дівчаток. І нічого навколо більше не має значення.

Метро: остання межа

Надворі під вереск зграї шахедів у небі ми біжимо не тямлячи себе від страху, як перелякані загнані у глухий кут дикі звірі у пошуку прихистку. Все змішалося. Світ став іншим.

Метро — остання межа, холодна, вогка печера, але справжня. Тут повітря пахне залізом, потом і мовчанням. Люди — тіні. Сидять, лежать, тиснуться одне до одного, мов уламки, яких ще не зібрали докупи.

І тут — вони.

Майже одночасно з нами, вбігає подружжя. Кремезний чоловік — чорний від попелу, ніби вийшов із полум’я. В руках — ковдра, затиснута судомно але дуже обережно, як щось крихке, священне. Він тримає свою дитину. Немовля, беззахисне, із білою мов пергамент шкірою. Маленький промінчик віри. Невинне янголятко, опущене, по незрозумілим причинам, у самісіньке пекло.

Позаду — жінка. Дружина, чомусь мені це так одразу здалося. Її одяг — розірваний, бинт, мов якийсь недолугий пластир ледь стримує кров на лобі. Але вона встояла, очі порожні але вона — вижила.

І я думаю: «Це диво!»

Ми тут. Вони — тут. Діти живі. Ніч роздерла світ на клапті — але ми ще тримаємо його краї у своїх пальцях.

Ранок наступного дня

Наступного ранку — новина у ФБ — вона померла. Жінка з метро. Мати. Тепер її немає. Лишився тільки він і дитя.

Хотілося кричати. Видерти з себе біль, зойк, усе, що затаїлося всередині.

24 квітня ракета влучила у будинок поряд. З 15 людей лише 2 вижило. Тринадцятеро — стали цифрами, іменами у стрічках новин. Тринадцятеро — відлетіли до неба. Назавжди.

Того дня в голові крутилася лише одна думка, тиха, по-дитячому наївна:

«За що? І чому нам пощастило більше ніж іншим?»

Я досі не дала собі відповіді на це питання проте, я можу писати, занотовувати, констатувати факти. Бо памʼять — це все, що в нас залишилося. Це наш єдиний щит. І ми не забудемо.

Ніколи.

Матеріал підготоволено Світланою Косенко в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

2014 року, через півроку після окупації Криму, російські силовики викрали двох молодих хлопців прямо на вулиці. Один з них — 18-річний Іслям Джеппаров, син кримськотатарського правозахисника. 

Намагаючись дізнатися долю рідних, Абдурешит Джеппаров викликав на зустріч Сергія Аксьонова, пропонував органам свою свободу в обмін на сина, пережив погрози, замахи на життя та «відсидів» кілька арештів.

Ця історія — про боротьбу за правду, про місію допомагати іншим та про те, як змінився характер репресій в окупованому Криму.

Брати

Це був звичайний осінній вечір 2014 року. Пів року відколи Росія анексувала Крим. Абдурешит повернувся з Сімферополя додому у невелике селище на півдні півострова і сів вечеряти із сином Іслямом та давнім другом, який заїхав у гості. Іслям — високий світловолосий юнак 18 років, статний, і спокійний. Після того як помер брат Абдурешита, і без батька залишилося п’ятеро неповнолітніх дітей, Іслям щодня ходив до своїх двоюрідних в гості допомогти по господарству. Цього вечора так само: після трапези він приготував чоловікам каву і пішов до братів.

Через півтори години спокій Абдурешита обірвав звук автомобільного сигналу: за двором хтось наполегливо тиснув на клаксон. Це здивувало чоловіка, адже у їхньому селищі прийнято одразу заходити на подвір’я. Абдурешит вийшов закликати гостя. За кермом авто сидів молодик. «Щойно на моїх очах вашого сина скрутили, заштовхали в машину і відвезли геть», — крикнув він.

Хлопець розповів, що це сталося прямо на трасі біля будинку Абдурешитового брата. Іслям йшов вздовж дороги разом з кузеном, 23-річним сином молодшої сестри Абдурешита, коли поряд з хлопцями зупинився темно-синій Volkswagen-транспортер з тонованим склом і табличкою «Милиция». З неї вибігла група людей у чорній уніформі й накинулися на юнаків. Ті почали пручатися, намагалися вирватися — аж викотилися юрбою на трасу. Рух транспорту в обидва боки зупинився. Зрештою, хлопців забрали. 

Це була машина ЦПЕ (Центру протидії екстремізму при МВД), зараз їхні дії координує ФСБ, а Росгвардія і міліцейські допомагають, коли потрібно когось оточити чи затримати. «Але раніше ми не знали, хто в яких формах ходить, у кого які погони й шеврони», — через те, що незаконні затримання за ці 11 років стали поширеною практикою в Криму, зараз Абдурешит має більше досвіду. А тоді, у 2014-му, викрадення його сина шокувало, і ніхто не розумів, що напевне необхідно робити.

Дзвінки

Першим Абдурешит подзвонив Ремзі Ільясову, одному із заступників голови ради окупаційної влади «Республіки Крим»: «Раніше ми з ним зналися. Я сказав: “Рімзі, мого сина викрали. Включайся, розкажи Аксьонову про цей інцидент, і нехай він знайде час зустрітися зі мною”. Ну, я ніби міг собі такий тон дозволити, тому що я знаю себе і свій ресурс».

Не кожен кримський татарин може так сміливо викликати на зустріч самопроголошеного голову Республіки Крим Сергія Аксьонова. Абдурешиту Джеппарову 55 років, більшість свого життя він займається громадською діяльністю та захистом прав людей. Спочатку — в Кримськотатарському національному русі, потім — в Меджилісі: Абдурешит був заступником Мустафи Джемільова по медійній частині, освіті й культурі. На початку 2000-х відійшов від справ і розпочав приватну практику: «Але коли в 2014-му викрали мого сина, я вирішив знову повертатися в стрій. У мене непогана школа, треба бути корисним». У 2016-му він стояв біля джерел організації «Кримська солідарність», яка допомагає незаконно ув’язненим в Криму та їхнім сім’ям.

Звісно, Абдурешит припускає, що громадська діяльність могла стати причиною, чому саме його сина і племінника викрали: «Ми забуваємо якісь свої особливості чи вчинки, а органи все враховують, майже з нашого народження все це ведеться. Зрозуміло, що я був активним учасником національного руху, починаючи з 1982 року». Правозахисник співорганізовував так зване самозахоплення, коли кримські татари, що повернулися на півострів після депортацій, просто брали й обживали землі. Адже не могли купити собі житло через космічні ціни. У той час Абдурешит був головою ОКНД (Організації Кримськотатарського Національного Руху) і консультував кримських татар, обходив, об’їжджав ділянки, інструктував. 

Друга версія — помста за те, що старший син Абдурешита був у антиасадівській коаліції в Сирії. Він поїхав туди в 2012-му році. А у березні 2013-го прийшла звістка про його загибель. Відтоді і до викрадення Ісляма минуло півтора року.

Такий досвід та зв’язки у спільноті дозволяли Абдурешиту говорити з чиновниками на рівних. Тож далі у пошуках сина він зателефонував знайомому колишньому працівникові СБУ, що перебіг працювати у ФСБ. Той порадив йти у міліцію.

Міліціянти довго сиділи, не знали, що робити із таким запитом. Зрештою вирішили, що варто написати заяву, десь у той же час приїхали представники ФСБ. Абдурешит пригадує події того вечора: «Вони диктували один варіант, другий, всі разом думали, як написати ту заяву, ставили дивні запитання, якось так нерішуче. А потім один з ФСБ-шників побачив, що вже у соцмережах йде дуже велика хвиля інформації про викрадення. Звісно, мої друзі знали про те, що відбулося». І через це силовики почали поспішати, метушитися і зрештою сказали пройти до Слідчого комітету. Тому заява про зникнення Ісляма так і залишилася недописаною.

У слідчому комітеті Абдурешит зустрівся із дуже жорстким ставленням: «Слідчий вів допит так, ніби ми не постраждалі, й у мене викрали сина, а ніби ми в чомусь і винні. Свідків відводили на інший поверх Комітету, звідки потім чулися крики й шум. Наш свідок повернувся звідти блідий, увесь тремтів. Коли прийшов час для молитви, я попросив 2-3 хвилини перерви для неї. А мені сказали, що Аллах почекає». Насамкінець начальник Слідчого комітету, чоловік кавказької зовнішності, сказав, що «до такого потрібно звикнути, бо на Кавказі це буденність. Там викрадення людей трапляється кожного дня».

Але допитами все не завершилося. О першій годині ночі після незаконного затримання Ісляма разом з працівниками слідчого комітету і понятими, яких ті нашвидкуруч знайшли, Абдурешит повернувся додому. Силовики оглядали речі сина, забрали процесор від комп’ютера, зарядні пристрої, навіть спідню білизну і зубні щітки Ісляма, документи, паспорт. І о другій ночі дали родині спокій. Аж до наступного ранку.

Оточення  

Поки Абдурешит ходив у міліцію та Слідчий комітет для допитів, біля його будинку збирався люд. Всі — на підтримку викрадених хлопців та їх родин. «Вони запитували, що можна зробити. А я не знав, що робити. Якби це був чийсь син, не дай Боже, тоді мені легше приймати рішення. А коли це сталося з моєю дитиною — я розгубився», — згадує Абдурешит. Люди ж координувалися між собою, кидали клич по всьому півострову, і за два дні їх зібралося вже чотири сотні. Тим часом Аксьонов прилетів з Москви до Сімферополя, щоб зустрітися з Абдурешитом. 

«Він казав, що в курсі ситуації, що вони вживають заходів, що все включено, що вони шукають хлопців і вдень, і вночі. Попросив передати людям щось, а я кажу, що не буду нічого передавати. Якщо йому є що сказати людям, щоб приїжджав сам і говорив, — на що Аксьонов поскаржився Абдурешиту на щільний графік. — А я кажу: “Якщо у вас щільний графік, у нас з часом легше, ми під’їдемо сюди. Тільки нас буде багато”. І ось тоді він попросив переглянути графік і призначив зустріч з нами о першій годині дня 1 жовтня». Абдурешит повернувся додому і повідомив про все людей. Ті вирішили знову скликати громади, щоб до 1 жовтня приїхало людей по максимуму.

У переддень до Абдурешита приїхали представники служби безпеки Аксьонова, щоб обрати місце для зустрічі. Будинок не підходив, зупинилися на тому, що школа неподалік буде найкращим варіантом, і площа на подвір’ї зможе вмістити людей. 

І ось 1 жовтня 2014 року біля будинку зниклого Ісляма зібралося тисячі людей з усього Криму: з Бахчисараю, Ялти, Керчі. Але Аксьонов приїхав не в школу, а в райдержадміністрацію, що за кілька кілометрів. «Воно й добре, люди розпечені, емоційні, хто зна, що могло статися», — згадує Абдурешит. На зустріч поїхали шестеро: голова виборчої комісії Курултаю кримських татар Заїр Смедляєв, імам громади, представник Меджилісу, Абдурешит, його сестра і ще одна жінка, сина якої викрали раніше. 

«Коли ми приїхали туди, місто було безлюдним, всюди стояли УАЗи, джипи різні і просто військові машини. Дуже багато було військових, дуже-дуже багато. Навіть така картина: стоїть авто, двері відкриті, і там сидить хлопець у джинсах, а на колінах у нього — кулемет. І ось ми рухаємося, довкола озброєні люди — озброєні всі, навіть ті, хто в цивільному. Там потрібно було пройти метрів 60 у бік адміністрації, коли наш імам впівголосу мені каже: “Подивися на дахи”. Я підняв голову — на дахах будинку культури, адміністрації, школи стоять снайпери, багато снайперів. Підіймалися сходами до адміністрації, по обидва боки — військові, — Абдурешит пам’ятає той день у найменших деталях.

Аксьонов був багатослівним, обіцяв, що хлопців будуть шукати. «Але вони удали, що нічого про викрадення не знають, а насправді було зрозуміло, що спецслужби все знали», — Абдурешит запропонував створити контактну групу, яка передаватиме інформацію громаді. Аксьонов відмовився, бо ніби-то для цього достатньо чиновників із середовища кримських татар. Абдурешит наполіг, і вони заснували першу в Криму контактну групу з прав людини. Першу, бо до приходу Росії у цьому не було потреби.

Коли перемовники повернулися до себе після зустрічі, з’ясувалося, що в усіх лісах і довкола селища стояли військові. «Мабуть, очікували чогось. Добре, що люди виявилися стриманими, бо це була б катастрофа. Тут компонент і національний, і конфесійний, тому, хто знає, конфлікт міг би бути гіршим, ніж, скажімо, в Луганській та Донецькій областях», — припускає Абдурешит. Після недовгого спілкування люди роз’їхалися. А чоловік продовжив проходити допити у Слідчому комітеті.

Минув тиждень від викрадення, коли дорогою з Мечеті Абдурешита перестріли двоє у цивільному: заступник начальника ЦПЕ та працівник поліції. «Він питає, які у мене версії, а я сказав, що версії повинні бути у них, — тоді Абдурешиту відповіли, що все буде залежати від його поведінки. — Я питаю, чим їх не влаштовує моя поведінка, адже я далеко не в першому ешелоні, давно працюю як приватна особа. Тим більше при чому поведінка мого сина і племінника?». Відповіді не було. Потім Абдурешит запропонував зустрічатися з ними, коли ті вважають за потрібне. Хоч і щовечора повідомляти про всі переміщення й зустрічі. Якщо потрібно — навіть одягнути браслет для домашнього арешту. Чоловіки не відповіли нічого. «А потім я запропонував останнє, що міг придумати, — переїхати куди завгодно. До в’язниці, до камери, до підвалу, куди скажуть. Але в обмін на моїх синів». Вони обіцяли подумати і поїхали геть.

У той момент Абдурешит вирішив бути максимально активним і видимим, давав інтерв’ю по телевізору, в різні медіа, щоб органи були в курсі його діяльності. Він сподівався, що це спонукає їх вийти на зв’язок для торгів. І хлопців вдасться визволити. Але цього так і не сталося.

Син

Іслям був домашньою дитиною, рідко кудись виїжджав, багато часу проводив за комп’ютером, але займався боротьбою, тож виріс міцним і не хворобливим. Після школи взяв собі рік перерви від навчання, щоб визначитися, куди далі рухатися, володів арабською мовою. Мав тихий, неконфліктний, але твердий характер. Абдурешит зізнається, що старшого сина міг і шарпнути зопалу, а цей ніколи не давав приводу.

Якось чоловік дізнався, що син їздив у Сімферополь обирати університет, готувався вступати. Коли Абдурешит поцікавився, куди, Іслям зізнався, що у медичний: «Я кажу: “Ідея хороша, але давай тоді я теж підготуюся. Без грошей не обійдеться. Я підготуюся з хабарем (так заведено, без цього в медичний — ніяк), а ти готуйся по навчанню”, — на що хлопець навідріз заперечив і пригрозив, що взагалі не вступатиме, якщо через хабар. — Сказав, сам розбереться і вступить. Він був упевнений у собі. Інтелект на місці, все в порядку. Тому відмовився від моєї допомоги. Ну, мабуть, він би досяг свого, якби був тут». А ще Іслям був українцем. Виріс в Україні, думав і легко спілкувався українською. 

Як і в багатьох схожих історіях викрадень, постраждалі довго не помічали стеження. Абдурешит пояснює цю безтурботність так: «Раніше в Криму жилося спокійно, тож і озиратися не було потреби». І тільки пізніше рідні, сусіди починають згадувати про підозрілі автівки на вулиці біля будинку: машини змінювалися час від часу, одна відстежує, стоїть недалеко від будинку, потім інша.

Абдурешит навіть не може підібрати процедурного терміну для цього інциденту: «Затримання, арешт? Я чекав спочатку, думав, затримання. Як би я сина не хвалив, можуть же бути речі, про які я не знаю. Ну, щось накоїв, затримали. Але тоді 2-3 дні — і мали б відпустити. Я прожив день — його немає. Думав, добре, під арештом. До 15 діб адмінарешт. Прочекав — знову ні. Думав, добре, може, я знову чогось не знаю, може, арешт, далі — СІЗО, запобіжний захід якийсь, і він під вартою. Два місяці чекав — його немає і немає, і немає. І ось тоді я зрозумів, що це серйозно. Відтоді минуло понад 11 років, і я не знаю, де він, що він, живий чи не живий, нічого не знаю». 

З російської та окупаційної сторони ніяких офіційних відповідей і заяв про долю Ісляма немає, розповідає Абдурешит: «І бути не може, тому що, в принципі, це їх рук справа. Тож вони просто замітали сліди, затягували час і морочили нам голови».

Тиша

Тоді, у 2014-му Абдурешит не звертався до адвокатів, бо і був розгублений, і такі ситуації були чимось дуже нетиповим: «Просто ми не знали, що з цим робити. Звичайно, якби в мене тоді були знання і досвід, як зараз, я діяв би по-іншому». Уже пізніше за справу Ісляма взялася і довгий час вела Євгенія Закревська, українська адвокатка, яка зараз у війську. Вона приїжджала в Крим, готувала документи і навіть подала їх в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але поки це нічим не завершилося.

Також цією справою займалася прокуратура АРК, Абдурешит кожні два місяці їздив на підконтрольну частину України. У той період українські правозахисники рідко приїжджали в Крим.

Складність полягає ще й в тому, що свідки викрадення або бояться говорити, або були усунуті. Хлопця, який повідомив Абдурешита про затримання Ісляма, потім заарештували, довго тримали в СІЗО, придумали якусь статтю, засудили і ув’язнили в Керченській колонії. «В принципі, його ізолювали від усіх нас, щоб він далі нікому не повідомляв про інцидент, який відбувся з моїм сином. Тобто він сам теж постраждав. Після він загинув у побутовій бійці, — Абдурешит згадує, що і мати цього хлопця теж була того вечора в авто, бачила, як Ісляма скрутили, і поряд зупинився автобус з кількома десятками людей. — Зрозуміло, всі вони бачили, але я впевнений, що ніхто з них нічого не скаже. Тому що люди в страху. І залишатимуться в страху, поки ситуація в Криму не зміниться».

Загрози

Абдерешиту ніколи не погрожували напряму. Але не раз давали зрозуміти,  що він під наглядом. Якось правозахисник вертався вночі з Ялти, в центрі Сімферополя його наздогнав джип і притис автівку до узбіччя. З авто вийшли люди, почали провокувати, агресувати і говорити натяками. На цьому все завершилося.

А через кілька років ситуація повторилася. Джип спочатку обійшов авто праворуч, водій пильно обдивився машину правозахисника прямо на ходу, потім пішов зліва на обгін, але довго їхав паралельно. Абдурешит був не сам, разом з колегами з контактної групи. І після цього випадку один з напарників відійшов від справ: «У нього троє дітей, молодший був  трохи хворий. Мені немає чого втрачати, а він не зміг. І полишив діяльність. 

Ще один з випадків стався неподалік від дому: три машини явно створювали ситуацію для ДТП, але вдалося піти з-під удару. Абдурешит пов’язує ці інциденти більше зі своєю правозахисною діяльністю, ніж зі зникненням сина: «Але коли вони іноді роблять мені “натяки”, що я ніби-то надто активний, я відповідаю, що це все входить в пошуки мого сина. Тому, коли вони мені його повернуть, тоді я, можливо, перегляну свою поведінку».

Зрештою, дійшло до адміністративних справ, штрафів, оглядів помешкання і арештів. Вперше правозахисника арештували у 2022-му році, він «просидів» у Євпаторії 15 діб. Другий арешт — у Сімферополі на 12 діб. При одному з оглядів у Абдурешита вилучили новий ноутбук, на якому той не встиг навіть попрацювати, відеореєстратор, флешки, документи. Деякі з вилучених позицій були аж надто абсурдними. Наприклад, орден від Володимира Зеленського. 

Вилучили і документи. Зокрема український закордонний паспорт. «На питання, навіщо це, сказали, що це превентивний захід, щоб не шукати мене десь у Стамбулі, за кордоном,» — через адвоката чоловік спробував повернути речі, але прийшла відповідь, що поки не розглядається такий варіант, бо ніби-то речі є доказами в якійсь кримінальній справі. Якої справи — не озвучують. Тож уже не перший рік чоловік у підвішеному стані.

Хиткість

Пошуки молодшого, Ісляма, так виснажили, що чоловік знищив усі юридичні документи про цю справу: «Мені було важко постійно бачити перед очима його ім’я, чути його всюди: по телебаченню, в новинах. Це не те, що мене втомило — мені було просто погано. Тому я вирішив все прибрати. Я не хотів більше ні бачити, ні чути про це все. Ось так». 

Тоді, у 2014-му, Абдурешит був доволі стриманим: «Я був тоді ніби кам’яний. Якби хтось сказав, що мене бачили зі сльозами на очах — це було б неймовірно! Ну а зараз я часто плачу. Якийсь час я думав, що ніколи в житті не висплюся. З 2014 по 2017 рік у мене не було нормального сну. Максимум я міг проспати годину-дві. Я точно знаю, що з 14 по 17 рік у мене не було нормального сну. Син то сниться, то ввижається, то думаю: а якщо живий, то в чому? У ланцюгах, в камері, де? Я думав, яка там чашка у нього, брудна-не брудна? Що він там їсть? Потім, якщо вбили — як його вбивали? Повісили, застрелили, втопили? І всілякі фантазії, вони просто лізуть. А ми так влаштовані, що більше думаємо про погане. Це виснажувало настільки, що я вже думав, що не витримаю, — чоловік навіть просив сестру слідкувати за тим, що і як він говорить, щоб не пропустити проблеми з психікою і вчасно звернутися по допомогу. — Коли рік, два, три, чотири, п’ять, думаєш, ну ось, ось, ось. А тепер коли 11 років минуло, я розумію, що можна сподіватися тільки на диво».

Абдурешит не говорить про це детально, але насправді чоловік втратив трьох з чотирьох своїх дітей. У нього була ще старша дочка, яка жила в Києві, але кожен раз, коли приїжджала додому в Крим, її відводили в кабінет ФСБ і годинами допитували. Після цих випробувань  вона захворіла і померла.

Щоб якось відволіктися від цієї біди, Абдурешит намагається повністю зануритися в роботу. Тому він з ранку до вечора працює, консультує без вихідних. Але робота складна, кожен день бачити людей пригніченими — складно для психіки, починається вигорання. Поїздки на авто стають для Абдурешита своєрідною терапією, раніше дуже допомагали подорожі за кордон. Відвідував конференції й заходи у Швейцарії, Швеції, Норвегії, Франції. Щойно він виїжджав за межі півострова у Європу чи на підконтрольну Україні територію — відчував полегшення. Але відколи в нього вилучили закордонний паспорт, ця можливість зникла.

За словами Абдурешита, навідміну від 2014 року зараз дії російських силовиків стали зухвалішими і впевненішими. Якщо раніше вони ще губилися, удавали, що шукають, то зараз схеми відпрацьовані, відповіді з усіх структур — як за шаблоном, частота викрадень — вища. Та хоч наші правозахисники теж стали досвідченішими, схоже, кардинально ситуація зміниться на користь прав людини тільки зі звільненням Криму від окупаційної влади.

Але Абдурешит продовжує допомагати людям на півострові попри труднощі й ризики. І коли у когось викрадають чи ув’язнюють рідну людину, намагається не говорити про свої втрати, хоча люди все одно про них знають. «Їм стає трохи легше, коли вони бачать, що я тримаюся», — пояснює правозахисник.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

24 лютого 2022 року о четвертій ранку Любов Павлівна із села Залісся Житомирської області прокинулася від незрозумілих звуків. Спершу здалося, що сусіди ввімкнули гучну музику. Вийшовши на подвір’я, вона побачила вогняну заграву над лісом. Так для жінки, яка все життя прожила в селі, почалася війна.

Війна на порозі без жодних передвісників

«Ми в селі нічого абсолютно не чули, не знали», — згадує Любов Павлівна. Ніяких попередніх сигналів, підготовки чи чуток про можливе вторгнення не було, тому ранкові звуки 24 лютого стали для жителів Залісся повною несподіванкою.

Чоловік обіцяв підвезти до автобусної зупинки знайомих, тому прокинулися рано. Почули гуркіт та побачили вогняну заграву в напрямку Давидок. Це не зупинило Миколу Йосиповича, який усе одно відвіз дівчат до рейсового автобуса. «Повернувся о пів на шосту. Каже: війна. Яка війна?! З ким та війна?! Каже: з Росією… Ми навіть не чули, не бачили, нічого не знали»…

Село Залісся, розташоване неподалік від кордону з Білоруссю, опинилося в епіцентрі бойових дій із перших днів повномасштабного вторгнення, однак на відміну від багатьох сусідніх сіл, його не окупували. Тут вирували бої, літали ракети, бомби, а над головами селян зависали російські вертольоти.

«У нас тут не було російської техніки, тільки вертольоти лЕтали», — пояснює жінка. Вони стали постійною «прикметою» тогочасного неба над селом, гули надзвичайно низько, аж над верхівками дерев, по три-чотири рази на день.

Українські танки іноді проїжджали околицями, у селі панувала напруга від постійних прильотів ворожої авіації.

Під шквалом вогню: день за днем в епіцентрі боїв

Жахливі обстріли село пережило 16–17 березня. Унаслідок влучання згоріла хата, де мешкала сім’я з трьома дітьми. Люди дивом встигли вибігти з оселі, коли одна її половина вже палала.

«Була хата їх велика, то вони в одній половині сиділи, а інша сторона вже горіла. Вони повискакували з тієї хати», — розповідає жінка. Згодом постраждала родина отримала компенсацію та купила нове житло в Овручі.

18 березня ситуація значно погіршилася. Того вечора люди сиділи в погребах, але опівночі вирішили повернутися в хати. Саме в цей момент село накрило п’ять ракетних ударів.

Уламки від одного з вибухів влетіли в будинок кумів. «Осколок розлетівся, пробив стіну, подушка з пір’я розірвалася, і пролетіло через двері, аж у кухню вдарив ось такий осколок», — описує жінка наслідки обстрілу.

19 березня на село впала 500-кілограмова бомба. Вибух був настільки потужним, що повибивав вікна по всьому населеному пункту та пошкодив дахи будинків. «Повибивали окна, кришу скрізь поздирало», — згадує Любов Павлівна. Люди почали забивати вікна дошками та клейонкою.

Запам’яталося 1 квітня 2022 року… Того дня Любов Павлівна була біля сіновалу, коли почався інтенсивний обстріл. «Бігом вискочила на двір, упала на коліна, заховалася за сіновалом!» — емоційно розповідає жінка про той момент.

Під час обстрілу постраждав молодий хлопець, який намагався сховатися в погребі. Він упав із шиферного даху, зламав п’ятку. Йому довелося робити операцію. «Досі лікується», — додає жінка.

Опісля в селі припинилося електро- та газопостачання. «Світла нема, газу нема по всьому селу», — констатує Любов Павлівна. Люди перейшли на дрова для приготування їжі та обігріву.

Касетні боєприпаси, смертельні пастки

Особливу небезпеку становили касетні боєприпаси, які російські військові масово використовували проти цивільної інфраструктури. «Там такі касетники, по 4 метри довжиною. Усі ті касети, які пускали, вони розліталися», — розповідає жителька Залісся.

Багато касет не розірвалися відразу, створюючи смертельну загрозу для місцевих жителів. «Трактор підірвався на тих касетах на полі», — згадує. Пізніше співробітники МНС вивезли із села та навколишніх полів два причепи нерозірваних боєприпасів.

В одному місці впала настільки важка авіабомба, що навіть фермерський трактор не міг її витягнути. «Приїхали житомирські ДСНС, розкопували», — розповідає жінка.

Місцева школа також потрапила під обстріли. Поруч впали чотири бомби. «Вони не долетіли до школи». Були вибиті вікна та пошкоджена покрівля.

Згодом школу повністю відремонтували коштом державної програми. «Дали десь 11 мільйонів на ту школу на ремонт», — повідомляє жінка.

Скрутний побут: повсякдення в погребах і кухнях

Постійні обстріли змусили людей кардинально змінити спосіб життя. Мешканці гуртувалися по 4–6 осіб у погребах, де облаштовували тимчасові притулки.

«В одному погребі поставили буржуйку, і там ночувало 18 чоловік. Це суща правда», — розповідає. Люди спали на матрацах, намагаючись зігрітися біля імпровізованих печей.

Частина мешканців переселилася в кухні на подвір’ях. «Жили в кухні, на дворі. Там топили піч і сиділи», — пояснює жінка рішення односельчан. У кухнях на вулиці можна було краще чути наближення небезпеки, ніж у будинках із пластиковими вікнами, і швидше сховатися в погріб.

Виклики війни: пошкодження, евакуація та шлях до відновлення

Будинок Любови Павлівни зазнав серйозних пошкоджень. Повністю зруйнований дах, знищена стеля в одній із кімнат, усе почорніло від вибухів. «У мене є фотографії, щоби показати, як воно було. То це один Господній страх… Усе чорне, усе, — описує жінка стан свого житла. — По стіні такі текли струмочки»…

Сестра з Києва приїжджала допомагати з ремонтом, але повноцінне відновлення стало можливим лише завдяки міжнародній допомозі.

Молоді сім’ї з дітьми масово евакуювалися на захід України. Для старших людей із великим господарством це рішення давалося важко. «У кожного господарство, у кожного по три корови, свині. Куди ж ти поїдеш?» — пояснює Любов Павлівна, чому вона залишилася.

Одна зі спроб евакуації ледь не закінчилася трагедією: сім’я намагалася виїхати до Черняхова. Повантажили худобу до причепу, але потрапили під обстріл посеред дороги. «Жінку викинуло в канаву — дверці машини відпали», — розповідає.

Міжнародна допомога відновлення

Після звільнення села ключову роль у відновленні відіграла міжнародна допомога.

«Українка з Америки, Тетяна, долучилася. Навіть найняли бригаду будівельників», — розповідає Любов Павлівна. Завдяки цій допомозі багатьом родинам вдалося перекрити дахи та відновити житло.

Окрему подяку жінка висловлює чеським волонтерам: «Чехи дуже багато допомогли людям. Дякую їм, цим чехам». Благодійники встановлювали пластикові вікна та двері в пошкоджених будинках.

Відновлення нормального життя відбувалося поступово. Спочатку відремонтували міст, який був зруйнований під час бойових дій. До цього доводилося їздити в об’їзд 15 кілометрів.

Люди, які вимушено перебували в родичів, знайомих у віддалених селах, поверталися не одразу. «Зразу не поверталися, але приїжджали через день, бо це ж худоба», — пояснює вона. Господарство вимагало постійного догляду, тому регулярно приїжджали годувати тварин.

Життя, що проростає крізь руїни

Досвід життя під постійними обстрілами навчив місцевих жителів виживати в екстремальних умовах. Готували на дровах, створили систему взаємодопомоги…

У селі люди мали власне господарство, що значно полегшувало ситуацію з продуктами харчування, організували доставку хліба.

Попри те, що активні бойові дії в районі села припинилися, психологічні наслідки війни залишаються. «Щоб воно ніколи не повторилося таке більше, щоб ніхто його не бачив, того страхіття, яке ми пережили», — з болем говорить Любов Павлівна.

Жінка наголошує: «Найголовніше, що живі залишилися, що бомба не долетіла до нашої хати»…

Сьогодні село Залісся поступово повертається до нормального життя. Відновлено інфраструктуру, школа працює після капітального ремонту, люди повертаються до своїх домівок. Спогади про ті страшні весняні дні 2022 року назавжди залишаться в пам’яті тих, хто пережив цей жах.

Історія Любови Павлівни — це свідчення про силу духу, взаємодопомогу та незламність звичайних людей перед обличчям найстрашнішого випробування в їхньому житті.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.

Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.

Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.

«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями,  жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті. 

У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка. 

«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван.  Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.

У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.

Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.

Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям. 

«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».

Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати: 

«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».

Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.

Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

15 жовтня 2025 року представники ФСБ РФ увірвалися з обшуками у будинки кримськотатарських жінок. О 4-й ранку у Бахчисараї затримали матір п’ятьох дітей та дружину політв’язня Ремзі Німетулаєва Есму Німетулаєву. У с. Холмовка Бахчисарайського району затримали студентку педагогічного коледжу, яка працює у дитячому садочку, Насібу Саідову.  У с. Долинне того ж району затримали 20-річну Ельвізу Алієву, яка працювала касиром у пекарні Сімферополя. У с. Орловка біля Севастополя затримали 21-річну Февзіє Османову.

Усіх затриманих жінок доставили до “Управління ФСБ по Республіці Крим” у Сімферополі. Їх звинувачують за ст. 205.5 КК РФ (організація та/або участь у діяльності терористичної організації).

16 жовтня “Київський районний суд” на закритих засіданнях ухвалив рішення відправити Есму Німетулаєву, Ельвізу Алієву, Насібу Саідову та Февзіє Османову до СІЗО строком на два місяці. Таким чином окупаційний суд залишив п’ятьох дітей Есми та Ремзі Німетулаєвих, наймолодшому з яких ще не виповнилося і п’яти років, без батьків.

Це перша відома справа за звинуваченням в участі у “Хізб ут-Тахрір” у Криму, яку відкрили щодо кримськотатарських жінок. За роки окупації ФСБ запровадила практику кримінального переслідування кримськотатарських активістів та громадянських журналістів за сфабрикованими справами за буцімто участь у “Хізб ут-Тахрір”. Однак раніше за такими звинуваченнями ув’язнювали лише чоловіків.

Правозахисники наголошують на тому, що за останні два роки у Криму суттєво посилилося переслідування жінок. Для прикладу до 2022 року у списках політичних в’язнів перебувало до п’яти жінок. Наразі жінок, яких у Криму позбавили волі з політичних мотивів, більш як 40. Окупаційні суди у таких справах ігнорують наявність у жінок малолітніх дітей, літніх батьків на утриманні, наявність важких захворювань. Окрім того, значно збільшилися терміни покарання жінок. До 2022 року найбільшим терміном позбавлення волі був вирок українській волонтерці Галині Довгополій — 12 років колонії. Проте у 2024–2025 роках окупаційна влада посилила вироки щодо жінок. Так, українську філологиню Оксану Сенеджук засудили до 15 років колонії, Ніну Тимошенко — до 16 років, Надію Грекову — до 22 років колонії. Дії російської окупаційної влади Криму свідчать про те, жінки на півострові стали новою групою громадян України, які переслідуються цілеспрямовано. 

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування кримськотатарських жінок, затриманих 15 жовтня у тимчасово окупованому Криму, Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити незаконно затриманих громадянок України та всіх цивільних осіб, ув’язнених за політичними мотивами та утримуваних в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України та на території Російської Федерації;
• припинити практику політично мотивованого переслідування громадян України на окупованих Росією територіях та на території Російської Федерації;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес громадянок України — Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• надати необхідну підтримку та допомогу цивільним особам, постраждалим від незаконного та політично мотивованого переслідування внаслідок збройної агресії проти України.

Закликаємо міжнародну спільноту, зокрема країни — учасниці Міжнародної Кримської платформи: 

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідну умову для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Громадська організація “КРИМ СОС”

Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”

Центр громадянських свобод

ГО “Донбас СОС”

ГО “Правозахисний центр “ДІЯ”

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

Медійна ініціатива за права людини

ГО “Розуміння кризи”

ГО “Центр громадянської просвіти “Альменда”

Ukrainian Legal Advisory Group

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Освітній дім прав людини — Чернігів

Незаконно засудженого Росією громадянина України 57-річного Ленура Халілова, раніше звільненого з російської колонії за станом здоров’я, взяли під варту. За рішенням Архангельського облсуду РФ від 14 жовтня 2025 року Ленура Халілова повторно незаконно ув’язнили за клопотанням прокуратури із зазначенням, що “формальна наявність у засудженого зазначеного захворювання судом визнана безумовною підставою для звільнення Халілова від основного покарання”.

У неправомірно засудженого до 18 років позбавлення волі Ленура Халілова було діагностовано кілька захворювань: первинний рак печінки з метастазами у лімфатичних вузлах, хронічний гепатит C, гіпертонія II ступеня, дрібні кісти печінки, кісту лівої нирки та конкременти у нирках. Під час перебування в місцях несвободи його здоров’я значно погіршилося з огляду на наявність хронічних хвороб, які загострилися через погані умови тримання під вартою. Деякі з цих захворювань, а саме ракова пухлина, входять до переліку таких, які перешкоджають триманню під вартою відповідно до законодавства Російської Федерації (ПП РФ №54 від 6 лютого 2004 року “Про медичний огляд засуджених, що подаються до звільнення від відбування покарання у зв’язку з хворобою”), на що посилався Ісакогорський райсуд, який 21 серпня 2025 року прийняв рішення про звільнення з-під варти Халілова за станом здоров’я.

У клопотанні про повторне ув’язнення Халілова, прокурор Рязанов заявив, що суд, який звільнив Халілова під особисте зобов’язання, виніс таке рішення “без уваги, з’ясування та встановлення, а також належної оцінки інших обставин”. Серед таких обставин він назвав ставлення засудженого до лікування, дотримання ним медичних рекомендацій, поточний стан здоров’я, наявність можливості отримувати необхідне лікування без звільнення від покарання. На думку держобвинувача, висновки суду з посиланням на висновок медкомісії, що Халілова не можна тримати у виправній установі на загальних підставах, не свідчить про безумовну необхідність його звільнення від відбування покарання через “тяжкість кримінальної статті”.

Ленур Халілов — ексголова незалежної мусульманської громади Алушта, фігурант «алуштинської групи “Хізб ут-Тахрір”. Його затримали 10 червня 2019 року в окупованому Криму у селищі Ізобільне. 16 серпня 2021 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону ухвалив вирок фігурантам «алуштинської групи» засудивши Халілова до 18 років позбавлення волі. 21 серпня 2025 року стало відомо, що 57-річного Ленура Халілова звільнили від відбування покарання через хворобу.

Російська Федерація як держава-окупант частини території України та сторона міжнародного збройного конфлікту зухвало ігнорує норми міжнародного гуманітарного права та систематично порушує права людини щодо українських громадян, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Політично мотивованими переслідуваннями, свавільними ув’язненнями, незаконними судилищами на території окупованого Криму, депортаціями політув’язнених та ігноруванням їхнього становища в місцях несвободи Росія систематично порушує взяті на себе зобов’язання відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини.

Протягом останніх років російської окупації Криму правозахисники зафіксували безліч випадків, пов’язаних з байдужістю працівників пенітенціарної системи та суддів щодо стану здоров’я політичних в’язнів та їхніх потреб у медичній допомозі. Станом на вересень 2025 року щонайменше 100 політичних в’язнів мають проблеми зі здоров’ям, із яких 46 осіб як в окупованому Криму, так і на території Росії не отримують належної термінової медичної допомоги, не мають доступу до ліків попри гостру потребу. Росія систематично не надає необхідної медичної допомоги політв’язням, ігнорує їхні скарги щодо відсутності меддопомоги, а суди залишають чинними вироки судів попередніх інстанцій щодо незаконно засуджених важкохворих та людей з інвалідністю, і сьогодні повторно ув’язнює тих, хто через критичний стан здоров’я був звільнений та отримав шанс на отримання належного лікування. Внаслідок систематичного ігнорування проблем зі здоров’ям суддями та співробітниками пенітенціарних установ у російських місцях несвободи вже померли троє політичних в’язнів – Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг та Рустем Віраті. Така бездіяльність, зневажливе ставлення посадових осіб РФ та нехтування станом здоров’я політв’язнів створює серйозну загрозу їхньому життю, що в результаті може призвести до непоправних наслідків – інвалідизації чи настання смерті в ув’язненні.

Ми закликаємо РФ:

• звільнити Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я та інших хворих політв’язнів, незаконно утримуваних на території тимчасово окупованого Криму, інших тимчасово окупованих територіях та на території Російської Федерації;
• припинити застосовувати кримінальне законодавство Російської Федерації на тимчасово окупованих українських територіях;
• припинити переслідування людей на тимчасово окупованих українських територіях через політичні погляди, журналістську діяльність, активізм та релігію.

Ми закликаємо українську владу:

• внести Ленура Халілова до списків на обмін та активно адвокатувати питання його звільнення та звільнення інших хворих політв’язнів;
• виробити ефективний механізм звільнення свавільно затриманих цивільних осіб та адвокатувати питання їхнього повернення;
• ефективно підтримувати сім’ї політичних в’язнів та вдосконалити механізм визнання людей позбавленими волі внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• скерувати запит Уповноваженій з прав людини Російської Федерації Тетяні Москальковій з вимогою звільнення Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я (Moskalkova@ombudsmanrf.ru);
• виступити медіатором у процесі звільнення чи свавільно утримуваних цивільних осіб, першочергово тих, які мають проблеми зі здоров’ям;
• всіляко підтримувати Україну у звільненні всіх тимчасово окупованих територій, зокрема АР Крим та м. Севастополя;
• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до жорстокого і нелюдського поводження з Ленура Халілова та всіма свавільно затриманими цивільними особами;
• запровадити дієвіші секторальні санкції проти різних галузей економіки РФ, які забезпечують фінансову основу для ведення агресивної війни проти України;
• запровадити санкції проти тих економічних суб’єктів з різних країн світу, які дозволяють державі-агресору обходити наявні обмеження;
• всебічно підтримувати Україну для гарантування деокупації територій в межах її міжнародно визнаних кордонів.

1. Центр прав людини ZMINA
2. Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”
3. ГО “Кримський процес”
4. Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля
5. УГСПЛ
6. Кримська правозахисна група
7. Освітній дім прав людини – Чернігів

Звернення щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, які зазнали шкоди життю та здоров’ю внаслідок збройної агресії РФ проти України

Прем’єр-міністерці України

Свириденко Ю.А.

У ході триваючої збройної агресії проти України Російська Федерація системно порушує норми міжнародного гуманітарного права й міжнародного права прав людини, використовуючи такі порушення як інструмент встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями (ТОТ) України та примусу цивільного населення до покори.

Одним із ключових засобів підтримання атмосфери страху на ТОТ України є скоєння злочинів проти цивільних осіб, зокрема незаконне позбавлення волі, катування, насильницькі зникнення, сексуальне насильство та інші тяжкі порушення. Ці дії спрямовані як проти осіб, які відкрито висловлюють проукраїнську позицію, здійснюють професійну чи громадську діяльність або беруть участь у спротиві окупації, так і проти цивільних, щодо яких репресії застосовують довільно — з метою залякування населення та придушення будь-яких проявів нелояльності до окупаційної влади.

Висновки незалежних міжнародних організацій підтверджують системний і широкомасштабний характер злочинів проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, свавільних затримань з подальшим утриманням. У 90% випадків незаконно позбавлені волі також зазнають катувань і жорстокого поводження.

Від цих порушень постраждали тисячі  громадян України, а пережите ними насильство має серйозні та довготривалі наслідки для життя, здоров’я та добробуту. Втім, частина постраждалих залишаються невидими для держави.

Наразі держава не має цілісної стратегії чи бачення щодо забезпечення прав постраждалих від міжнародних злочинів, зокрема тих, хто зазнав шкоди життю та здоров’ю.

Наочним прикладом негативних наслідків відсутності цілісної політики держави в цій сфері є недостатня підтримка постраждалих від міжнародних злочинів.

Так, допомога, на яку можуть розраховувати цивільні, незаконно утримувані РФ, передбачена Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Така підтримка може бути надана після встановлення факту позбавлення свободи. Цей факт встановлює Комісія, яка наразі діє при Міністерстві розвитку громад і територій України.

Втім, Закон, ухвалений наприкінці 2021 року, обмежує коло затриманих цивільних осіб, які можуть претендувати на таку підтримку. Це — особи, позбавлені волі через свою діяльність, пов’язану з відстоюванням державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного ладу та інших національних інтересів України, або за громадську, політичну чи правозахисну активність, спрямовану на підтримку України, і цивільні заручники (особи, викрадені або затримані для того, щоб змусити третю сторону вдатись або утриматись від певних дій як умови звільнення).

Тобто для отримання державної допомоги необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями людини щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання. Втім, переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на ТОТ України часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції. Такі люди потребують визнання їх постраждалими на державному рівні та належної системної підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

Така ситуація склалася внаслідок кількох причин, зокрема — через відсутність у складі Кабінету Міністрів України уповноваженого суб’єкта, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері захисту та підтримки осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Початком вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження Урядом України базової системи підтримки для осіб, які постраждали внаслідок вчинених щодо них міжнародних злочинів та зазнали шкоди життю та здоров’ю. Така підтримка мала б щонайменше включати надання матеріальної, медичної та психологічної допомоги, реабілітаційних послуг, житла для тимчасового проживання, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції. Запровадження такої підтримки можливе через прийняття відповідної урядової програми.

Задля розбудови цілісної державної політики щодо захисту прав осіб, які зазнали шкоди  внаслідок  триваючої збройної агресії, зокрема, внаслідок свавільних затримань та катувань, просимо:

1. Визначити у складі Кабінету Міністрів України суб’єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України.
2. Запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Така система має включати, але не обмежуватися, наданням матеріальної допомоги, медичних та реабілітаційних послуг, тимчасового житла, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції.

14 жовтня 2025 року

Центр прав людини ZMINA

Кримська правозахисна група

Медійна ініціатива за права людин

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

БФ “Схід SOS”

Громадська спілка “Освітній дім прав людини – Чернігів”

Ukrainian Legal Advisory Group

ГО “Донбас СОС”

ГО “Цивільні в полоні”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).