Як зробити державні документи зрозумілими і доступними кожному та кожній? Відповідь на це питання дає розроблений навчальний курс, який пройшли вже майже 10 тисяч публічних службовців. Рік роботи довів, що тема простої мови вкрай актуальна для публічної служби. 

10 вересня відбувся підсумковий захід навчального курсу «Письмова комунікація публічних службовців: проста мова та легке читання». Він став завершальним етапом у тривалому процесі створення та впровадження інноваційної освітньої програми, спрямованої на підвищення доступності державних комунікацій.

Курс був розроблений експертами Освітнього дому прав людини – Чернігів для Вищої школи публічного управління і затверджений Національним агентством України з питань державної служби. Проєкт реалізовувала Асоціація юридичних клінік України за підтримки ПРООН та Міністерства закордонних справ Данії. Розробці курсу сприяла   Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів, тренер та співавтор курсу каже: “Курс пройшли понад 9700 публічних службовців. Це досить велика цифра, оскільки від розробки до підсумкового заходу пройшло менше року. Сам курс доступний для навчання не так давно, лише декілька місяців. Представники й представниці Вищої школи публічного управління, Національного агентства України з питань державної служби казали про те, що цей курс дійсно є дуже запитуваним.”

Курс поєднує онлайн та офлайн формати:

• Онлайн-частина містить шість відеоуроків та тести після кожного з них. Майже 10 тис. публічних службовців уже пройшли навчання й отримали сертифікати.
• Офлайн-частина передбачає практичні тренінги для закріплення знань. Вже пройшло 8 тренінгів для близько 150 публічних службовців.

Курс передбачав також підготовку тренерів, де із понад 150 заявок відібрали 16 наймотивованіших учасників/ць, які після навчання та менторської підтримки авторів курсу вже провели власні заняття. Для їхньої роботи підготовлено спеціальний методичний посібник.

Нині онлайн частина курсу є доступною на інноваційній освітній платформі Вищої школи публічного управління для навчання та розвитку публічних службовців StudyiЯ. 

Експертка Освітнього дому прав людини – Чернігів, співавторка курсу й тренерка, Яна Собко, розповіла, що на заході була дуже продуктивна дискусія про те, навіщо впроваджувати просту мову і легке читання в Україні, як це підпадає під політику безбар’єрності і що держава робить у цьому напрямку. 

“Для нас це було важливо як для авторів, розробників курсу і як тренерів і тренерок, які долучені до цього процесу. Потрібно розуміти, куди ми будемо рухатися далі, що робить і планує надалі робити в цьому напрямку держава.

Багато, зокрема, тренерів і тренерок, які пройшли цей тренінг і будуть в майбутньому викладати цей курс, наголошували на тому, що одна із найбільших проблем – бюрократична. В нас в Україні існує чимало документів, які зобов’язують публічних службовців дотриматися формальних вимог при написанні текстів, наприклад, ДСТУ чи Постанова 55. Ці документи не до кінця узгоджені із Рекомендаціями від 17 листопада 2023 року щодо викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття”, – зазначила Яна Собко.

Важливим результатом проєкту також є те, що представники Міністерства культури та стратегічних комунікацій вже підтвердили готовність співпрацювати з експертами курсу у цьому напрямку. Представники/ці Освітнього дому прав людини – Чернігів, як група авторів-розробників цього курсу, планують долучитися до цього процесу.

Освітня ініціатива реалізується в межах проєкту «Права людини для України, фаза ІІ», який впроваджується ПРООН в Україні за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії. Партнерами виступили Асоціація юридичних клінік України та Громадська спілка «Освітній дім прав людини в Чернігові». 

#Безбарєрність #barrierfree #bezbariernist

Вища школа публічного управління UNDP Ukraine / ПРООН в Україні Асоціація юридичних клінік України – АЮКУ Освітній дім прав людини в Чернігові / Human Rights House in Chernihiv

Коли російські війська намагалися прорватися в напрямку Києва, разом з іншими населеними пунктами, вони окупували Новий і Старий Биків, що на Чернігівщині. Тут вони розстріляли 6-х цивільних чоловіків та 3-х українських військовополонених, розміщували техніку просто у дворах людей, облаштовували катівні в підвалах та понад місяць грабували місцеве населення. 

Початок окупації

У неділю 27 лютого близько 13:30 російські колони зайшли в Новий Биків зі сторони Макіївки, вони прямувавши в бік Києва. За пів години до їхнього заходу було підірвано міст між Новим і Старим Биковом, внаслідок чого була пошкоджена лінія електропередач і села залишилися без електропостачання. Через низький рівень води в річці Супій, російським війська вдалося швидко налагодити переправу. Вони зіштовхнули в річку дерева і так змогли перемістити техніку техніку. Перші машини перетнули зруйнований міст близько 17:00.

Міст, що сполучає Старий і Новий Биків

Свідки розповіли, що відразу російські підрозділи зустріли опір ЗСУ — їх намагалася спинити рота охорони. Бій тривав близько 30 хвилин у складних умовах, адже поруч житлові будинки. Українським захисникам тимчасово вдалося затримати просування, після чого російські війська розосередилися прилеглими вулицями й зупинився на ніч у селі.

Життя в окупації

Російські підрозділи розмістилися в амбулаторії, двох школах, дитсадку, пожежній частині, Будинку культури, приміщенні старостату та в церкві. Техніку ставили біля цих будівель, на “Базарній площі” та в парковій зоні, а згодом — у дворах мешканців. За свідченням очевидців, 1 березня 2022 року з 8:00 до 16:00 через село безперервно йшла колона, орієнтовно до 800 одиниць техніки. Їхала артилерія, танки, БТРи, бензовози тощо. На техніці помічали маркування у вигляді кіл і трикутників.

З перших днів окупанти почали обстрілювати магазини й кафе, виламували двері та виносили товари. Мародерство поширилося і на приватні будинки, військові армії РФ забирали одяг, алкоголь, інструменти, оргтехніку. Великогабаритні речі залишали, проте інструменти й продукти вивозили масово. У багатьох будівлях російські солдати облаштовували собі спальні місця з пінопласту та мінеральної вати, а згодом залишали після себе безлад і сміття.

У різних частинах села базувалися установки “Бук”, “Град”, “Іскандер” та інші. Вогонь вели у напрямках Чернігова, Ніжина й Києва, щодня змінюючи позиції. Чимало техніки ставили у дворах місцевих мешканців, що часто призводило до пошкоджень будинків.

Окупанти навмисно пошкодили водонапірну вежу, розстріляли антени зв’язку, вибили вікна та двері у школі, серйозно пошкодили амбулаторію. На території цукрового заводу в підвалі двоповерхового будинку працював російський польовий госпіталь. На вирваних сторінках “журналу хірурга” написано, що там, зокрема, проводилися ампутації.

Місцеві мешканці припускають, що ймовірно, у селі стояв пересувний крематорій біля амбулаторії. Кажуть, що там постійно щось диміло і був характерний запах. Після виходу російських військ, тіл російських солдатів у селі Новий Биків не виявили.

У приміщеннях сільради та Будинку культури та інших локаціях після відходу окупантів знайшли написи й записки, залишені російськими військовими. Серед них була одна, автор якої, ймовірно, усвідомлював жахливі дії власної армії, у ній було написано: «Я *** нахожусь тут. Как мне жалко этих людей, за что они страдают, что мы творим?». Більшість мали образливий вміст чи погрози, наприклад: «Костями ваших мы детей накормим».

Вбивства і катування в Старому Бикові

Найстрашнішою подією перших днів окупації стало вбивство шести цивільних мешканців Старого Бикова у ніч з 27 на 28 лютого. Затриманих тримали у занедбаній будівлі колишньої лазні, після чого закатували й розстріляли. Тіла пролежали там дев’ять днів і лише на десятий їх дозволили поховати. Тоді загинули Олег та Ігор Явони, Богдан Гладкий, Олександр Василенко, Олександр Могирчук та Володимир Путята. На їхніх тілах були множинні кульові та ножові поранення. 

Окупанти облаштували катівню і в котельні Будинку культури в Новому Бикові. Там утримували щонайменше 30 людей — як місцевих, так і жителів сусідніх сіл, зокрема, з Лосинівки, Старої Басані, Перемоги. 

Від обстрілів у селі загинуло ще щонайменше п’ятеро мирних мешканців.

Розстріл українських військових

Між 8 і 16 березня 2022 року в Новому Бикові було розстріляно трьох українських військовослужбовців. Вони не були місцевими мешканцями, росіяни привезли їх у село вже полоненими. Стратили їх на території місцевого кладовища, неподалік від котельні Будинка культури, де в цей час тримали цивільних заручників.

Свідки згадують, що після розстрілу українських військовополонених, росіяни зібрали місцевих чоловіків і жінок похилого віку та наказали їм поховати тіла. Поховання відбулося не там, де сталася страта, а на іншому вході до кладовища. Зі слів свідків, окупанти спеціально змусили перетягувати тіла, щоб приховати сліди злочину.

Свідки також відзначають, що поховання відбувалося під пильним наглядом озброєних російських солдатів, які контролювали все, що відбувалося.

Фото надане свідком

Відхід російських військ і життя після

Окупація Нового Бикова і Старого Бикова завершилася 31 березня 2022 року. Напередодні, 27–28 березня, російські колони почали організовано залишати село. Російські військові покинули в Новому Бикові 55 одиниць спаленої техніки — БТРи, вантажівки, спеціальні машини. Частину підбили ЗСУ, іншу знищили самі росіяни. На території амбулаторії стояла згоріла радіолокаційна установка. 

Звільнені села виглядали спустошено. Пошкоджені будинки, розбиті школи й амбулаторія, зруйнована інфраструктура. Люди ще довго жили у страху, завішували вікна ковдрами, не вмикали світло на подвір’ях. Проте вони поступово почали відновлювати життя. Уже 15 травня 2022 року в школі, попри руйнування, розпочалося очне навчання. Пізніше, завдяки грантовій підтримці, відремонтували дах, фасад і кілька класів, облаштували укриття, дитсадок і спортивний майданчик. В амбулаторії зробили ремонт.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.

Понад місяць, починаючи з 10-ї ранку 24 лютого 2022 року, село Малинівка Чернігівської області було окуповане російськими військами. За словами місцевих мешканців, воно стало вузловим пунктом для артилерійських обстрілів міста Чернігова. У Малинівці базувалася техніка, стояли штаби, снайперські позиції й польові кухні, а також жив російський генерал Лапін, який командував найважливішими операціями, пов’язаними із наступом на населені пункти Чернігівської, Сумської та Київської областей.

35 днів окупації: як все починалося

Масово колони російської техніки зайшли до Малинівки на початку березня, проте перші військові зайшли в село, починаючи з 10-ї ранку 24 лютого 2022 року. Спершу проїжджали повз — йшли далі на південь, у напрямку Чернігова. Потім почали зупинятись у селі. БТРи, вантажівки. Урали ставили просто на узбіччях, у дворах, закинутих господарствах. Людей не чіпали, але перевіряли телефони і документи. Місцеві намагалися зайвий раз не показуватись на очі окупантам.

Російські військові облаштувалися швидко, займали будинки жителів Малинівки. Розміщувалися поруч із фермами, яких у селі дві, ховали техніку в ангарах. Командний пункт встановили в одному з покинутих помешкань.

Один зі свідків, родина якого була змушена покинути власний будинок і переселитися до сусідів, пригадує: “Ввечері прийшов командир і запитав чи є баня. Подивився і сказав, що вони  тут будуть купатися. І всі 35 днів окупації вдень і вночі парилися. Носили воду з колодязя – коли вибрали з нього, почали носити воду з іншого”. Каже, що в його будинку було близько 70 військових і пригадує, що один із них повністю оголений з рушницею ходив по воду з відрами.

Лапін у Малинівці

Навесні 2022 року, під час окупації Чернігівщини, російський генерал, командувач групи військ “Центр”, особисто перебував у селі Малинівка. З відкритих джерел відомо, що місцевий фермер розповів у суді про те, що генерал мешкав на території ферми в наметі, який було встановлено в амбарі. Спершу його машина декілька днів стояла біля скирт із сіном, а згодом командир переселився до облаштованого приміщення. За словами фермера, Олександр Лапін час від часу зупинявся, щоб поговорити.

Військовий звернувся до нього з проханням дати декілька корів для харчування його особового складу. Чоловік в інтерв’ю для ЗМІ розповів: “Каже, нам треба м’ясо, я подумав, що відмовляти не можна. — Нічого не зробиш, а скільки вам треба? — Він сказав 3-4. Вони повантажили на бронетранспортери і генерал сказав, що хлопці, дивіться, з нами поступили добре, дали нам м’ясо, щоб у цьому селі було все нормально”.

Перебування Лапіна в Малинівці тривало орієнтовно два тижні. Згодом, ближче до середини березня, ймовірно, він залишив Малинівку, переїхавши до Терехівки, де 29 березня вже відбулося офіційне нагородження російських танкістів, зокрема і його сина. Цей епізод зафіксовано на пропагандистському відео каналу “Звєзда”, що підтверджує присутність Лапіна в регіоні та його причетність до планування й ведення бойових дій.

Олександр Лапін нагороджує свого сина Дениса Лапіна медаллю Жукова. Фото: скрин із сюжету пропагандистського телеканалу “Звєзда”. Скрин раніше було розміщено на сайті МІПЛ.

Прикрилися від ударів ЗСУ мешканцями Малинівки

Один зі свідків розповів, що спочатку воєнна техніка стояла в лісі, але ЗСУ вело обстріли по них і тому російські військові переїхали під будинки цивільних. Вони активно облаштовували оборонні позиції на як на околицях, так і в самій Малинівці: рили окопи за банею, на полі, біля стадіону, у лісі. Частину окопів проклали просто на межі приватних городів, а місцевим туди ходити заборонили.

Гаубиці та іншу артилерію розставили в трьох основних точках — за селом, біля стадіону й на протилежному боці Малинівки. Бронетехніка (БМП, САУ, тентовані машини, БТРи) стояла у дворі ферми, на в’їзді в село, на полях між Малинівкою, Стасями й Терехівкою. Частину техніки маскували плівкою чи сітками, іноді ховали під деревами або серед житлової забудови, використовуючи цивільне населення як “живий щит”. Із села та позицій неподалік регулярно стріляли в напрямку Чернігова. Один зі свідків розповів, що за його підрахунками, ці обстріли були приблизно щодві години щодня вдень і вночі. Бойові дії в селі не велися, але російська техніка пересувалася постійно.

Гусениця, яка залишилася в Малинівці від російської бронетехніки. Фото: Анастасія Наливайко

Чоловіків затримували після того, як ті телефонували рідним

Під час окупації села Малинівка російськими військами, були задокументовані випадки незаконного затримання місцевих мешканців. Один зі свідків розповів, що його сина забрали та незаконно утримували добу. Чоловіка відпустили, його висадили в полі та наказали рахувати до дев’яноста, після чого дозволили йти.

Аналогічні випадки підтвердив іще один місцевий мешканець: за його словами, щонайменше двох або трьох чоловіків затримували після того, як ті телефонували рідним. Військові використовували радіолокаційну техніку для виявлення сигналів. Затримані перебували в полоні до двох діб, після чого їх відпускали.

Грабували магазин і будинки

У перші дні окупації села Малинівка російські військові одразу пограбували місцевий магазин. З нього вивезли алкоголь, цигарки та деякі інші товари. Свідки зазначають, що пляшки з-під горілки та коробки з-під сухпайків залишалися по всьому селу. Військові ходили п’яними, хоча самі казали: «нам пить нельзя».

Грабували не лише магазин, а й оселі та інші приміщення. В них російські військові влаштовували безлад, іноді залишаючись там жити. Зі свідчень відомо, що в одному з сараїв вони розстріляли телевізори, залишивши напис «Хохол ТВ». На позиціях в лісі та на полі лишалися викрадені меблі, побутові предмети, мішки з картоплею, ремені, дрова тощо.

Всі опитані Освітнім домом прав людини — Чернігів свідки, зазначили, що під час окупації Малинівки російські військові змушували їх носити білі пов’язки. 

Інші випадки та завершення окупації

Корови місцевої ферми. Фото: Анастасія Наливайко

У свідченнях фігурує випадок, коли на мешканця російські військові наводили зброю задля розваги. Снайпери облаштували позицію в нього на даху сараю і таким чином розважалися, розповів свідок. Йому вони говорили: «Ваша хохляцкая армия хорошо стреляет, наверно натовцы научили». Свідок також пригадує, що на початку окупації російські військові ходили без касок і бронежилетів, згодом почали вже одягати.

Окупація села тривала понад місяць — за цей час гуманітарна ситуація погіршилася: зникло світло, вода подавалась через генератор, продукти доводилося добувати з домашніх запасів. Місцеві мешканці ховалися в погребах. Люди мололи кукурудзу на ручних жорнах, пекли коржі, ділилися між собою картоплею, молоком, м’ясом. Попри це, мешканці зберігали взаємопідтримку, допомагали один одному.
31 березня 2022 року окупація завершилася. Російські війська вийшли раптово. “Коли ми прийшли на ферму, відро з кашею було ще тепле”, – згадує свідок. У сараях залишилися протитанкові міни без запалів, РПГ, стрілецька зброя. Але найважливіше, що Малинівка була вже вільною від окупації.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Одинадцять українських та міжнародних організацій звернулись до музеїв в Мексиці та Бразилії з закликом не легітимізувати окупацію Криму. Причиною для звернення стали меморандуми про співпрацю між художнім музеєм Лазара Сегала (Сан-Пауло, Бразилія) і музеєм Анауакаллі (Мехіко, Мексика) та так званою “Российской галереей искусств” – музеєм, який було засновано на тимчасово окупованій території Кримського півострова, у місті Севастополь.

Представники українського громадянського суспільства висловили глибоке занепокоєння у зв’язку з тим, що така співпраця може становити пряму загрозу дотриманню норм міжнародного права, зокрема принципів суверенітету, територіальної цілісності та невизнання незаконних змін державних кордонів. При цьому в зверненнях було наведено висловлювання високопосадовців Мексики та Бразилії про підтримку суверенітету та територіальної цілісності України.

Крім того, представники громадських організацій довели до відома іноземних музеїв, що з моменту окупації Криму у 2014 році Російська Федерація активно впроваджує на захопленій території власну культурну політику, спрямовану не на збереження спадщини, а на її ідеологічну трансформацію, вигідну лише окупуючій стороні. Музейні установи на окупованій території активно здійснюють незаконні руйнівні археологічні розкопки на понад 1100 об’єктах, включаючи Херсонес Таврійський, пам’ятку ЮНЕСКО. Близько 14 мільйонів цінностей вилучено, з яких значну частину, включаючи полотна українських художників, було переміщено до музеїв на території РФ, де вони використовуються для трансляції наративів, що виправдовують окупацію та заперечують культурну самобутність України й кримськотатарського народу.

З огляду на це у зверненні зазначено, що будь-яка форма міжнародної співпраці з подібними установами – навіть опосередкована – може бути розцінена як порушення принципу належної обачності у міжнародній співпраці та становити ризик мимовільного сприяння політиці окупації, порушенню прав на культурну ідентичність та перекручуванню історичної правди. Громадянське суспільство просить музеї відмовитись від взаємодії з установами на окупованій території задля “солідарності з міжнародним правопорядком, постраждалими громадами й тими, хто намагається зберегти культурну спадщину в умовах війни”.

На думку авторів звернення, це кримінальне переслідування має ознаки політично мотивованого та містить зловживання правом.

Понад 60 громадських організацій засудили обшуки в голови Центру протидії корупції та військовослужбовця 43 окремої механізованої бригади ЗСУ Віталія Шабуніна 11 липня та закликали президента України, генерального прокурора та директора ДБР не допускати використання системи правосуддя для політичних розправ та переслідувань критиків влади.

Відповідну заяву, яку підписав і Освітній дім прав людини — Чернігів, опублікували на корпоративному сайті Центру прав людини Zmina.

За інформацією його адвокатки Олени Щербан, обшуки проводило ДБР за місцем його реєстрації в Києві, де нині проживає родина Віталія з малолітніми дітьми, та за місцем проходження служби в Чугуївському районі Харківської області.

«Обшукам передувала тривала і системна дискредитаційна кампанія проти Шабуніна через анонімні телеграм-канали», — йдеться в заяві.

Громадські організації зауважили, що за даними Центру протидії корупції, слідчі дії проходили із порушеннями з боку ДБР. Серед них — відсутність судових ухвал, організація обшуків у такий спосіб, щоб адвокати не мали змоги вчасно прибути та вжити заходів для дотримання прав, відсутність відеофіксації процесу вилучення техніки та предметів, що може бути використано в майбутньому для подальшої дискредитації, вилучення предметів, які не мають стосунку до суті кримінального провадження тощо. У Шабуніна та його рідних забрали мобільні телефони та вилучили дитячі планшети.

Віталію оголосили підозру в «ухиленні від несення військової служби» та «шахрайстві» (за ч. 4 ст. 409 та ч. 2 ст. 190 ККУ).

При цьому Віталій Шабунін добровільно мобілізувався до ЗСУ з перших днів повномасштабної війни, був у різних регіонах України за місцем дислокації підрозділу, де відповідно до військових наказів керівництва проходив службу. Автори звернення звернули увагу, що звинувачення ДБР щодо ухилення від служби ґрунтуються на періоді, коли Шабунін перебував у службовому відрядженні до Національного агентства з питань запобігання корупції відповідно до офіційного наказу командування.

«Під час відрядження до НАЗК Шабунін отримував стандартне грошове забезпечення як військовослужбовець згідно з чинним законодавством — без жодних “бойових” виплат. Законодавство не передбачало здійснення якихось особливих дій з боку Шабуніна на випадок відрядження: його задачею було, виконуючи наказ, відбути у відрядження.

Питання отримання чи неотримання виплат військовослужбовця не залежить від його волі і не ним проводиться їх нарахування. Ці питання регулює держава, і якщо вона вважає, що здійснено необґрунтовану виплату, то існує інститут цивільного права, за яким може бути заявлено вимогу щодо повернення коштів. Отже, Віталія Шабуніна підозрюють у здійсненні дій, які вчиняли державні органи, адже військовослужбовець не вирішує, скільки йому має бути нараховано виплат і ким», — йдеться у відкритому листі.

Крім того, ГО звернули увагу, що офіційний пресреліз ДБР містить маніпулятивну згадку про користування волонтерським авто. За даними Центру протидії корупції, це твердження не ввійшло до підозри, адже така практика є законною і широко застосовується в Силах оборони, а приватні донори раніше пояснювали, що закупівля здійснювалася за кошти CEO Club, і авто передали конкретно для потреб військовослужбовця Шабуніна.

«Оскільки благодійники, що фінансували закупівлю авто не вважають, що їхні права порушено, та не зверталися з приводу відновлення їхніх прав до жодних правоохоронних органів, то останні не мають жодних правових підстав звинувачувати військовослужбовця в користуванні авто, що не перебуває у власності державного органу чи військової частини», — написали автори звернення.

У заяві висловили думку, що дії органів досудового розслідування можна розцінювати або як некомпетентність посадових осіб і невідповідність займаній посаді, або як цілеспрямовану атаку з метою тиску на Віталія Шабуніна, який під час несення військової служби продовжував критикувати роботу державних органів.

На думку активістів, це кримінальне переслідування має ознаки політично мотивованого, містить зловживання правом, тобто є здійсненим всупереч зобов’язанням України за ст. 18 (межі застосування обмежень прав) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у поєднанні зі ст. 6 (право на справедливий суд) та ст. 10 (свобода вираження поглядів) цієї конвенції.

«Це переслідування є черговим епізодом у багаторічній історії атак на Віталія Шабуніна особисто та на очолюваний ним Центр протидії корупції, які тривають починаючи з 2016 року», — зауважили в заяві.

Громадські організації звернулися до президента України, генерального прокурора та директора ДБР із вимогою не допускати використання системи правосуддя для політичних розправ та переслідувань критиків влади.

Зокрема, вони закликали президента висловити публічну позицію щодо неприпустимості політично мотивованого переслідування громадських діячів, а очільника ДБР — відповідно до п. 2 ст. 39 КПК відсторонити слідчих, які здійснювали досудове розслідування цього провадження, ініціювати дисциплінарне провадження щодо них, а також відповідно до п. 4 cт. 39 КПК усунути порушення вимог законодавства, допущених слідчими, та взяти на себе відповідальність і відповідно до п. 5 cт. 39 КПК здійснити особисто повне досудове розслідування.

Крім того, генпрокурора просять забезпечити неупереджене процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та провести службове розслідування щодо слідчих у разі виявлення грубих порушень кримінально-процесуального законодавства, а за відсутності складу кримінального правопорушення — закрити кримінальне провадження щодо Віталія Шабуніна.

«Тиск на громадських активістів є неприпустимим у демократичній країні, якою є Україна», — резюмували у зверненні.

Спільну заяву підписали:

1. Центр прав людини ZMINA
2. Інститут масової інформації
3. Антикорупційний центр МЕЖА
4. Антикорупційний штаб
5. Громадська ініціатива «Голка»
6. Центр економічної стратегії 
7. ГО «Платформа прав людини»
8. Харківський антикорупційний центр
9. Медійна ініціатива за права людини
10. Фундація DEJURE
11. ВГО «Інститут політичної освіти»
12. Всеукраїнське об’єднання «Автомайдан»
13. ГО «Жіночий Антикорупційний Рух»
14. Міжнародний центр української перемоги (ICUV)
15. Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ)
16. Український незалежний центр політичних досліджень
17. ГО «Запорізький центр розслідувань»
18. Центр журналістських розслідувань «Сила правди»
19. Платформа Громадський Контроль 
20. Мережа захисту національних інтересів (АНТС) 
21. Громадянська мережа ОПОРА
22. Bihus.Info
23. Рух ЧЕСНО
24. Центр соціально-економічних досліджень – CASE Україна
25. ГО «МІНЗМІН»
26. Міждисциплінарний науково-освітній центр протидії корупції (ACREC)
27. Правозахисна ініціатива «Правотворець»
28. Трансперенсі Інтернешнл Україна
29. ГО «Кримський процес»
30. ГО «Нуль відходів Львів»
31. NGL.media
32. ГО «Українські військові ЛГБТ за рівні права»
33. ГО «Центр реформ та місцевого розвитку»
34. ГО  «Соціальний Капітал»
35. ГО “Рівненський центр «Соціальне партнерство» (Ініціатива «За чесний тендер”»)
36. ІАЦ «Громадський Простір»
37. ГО «Ініціативна Спільнота» 
38. ГО «Координаційний центр громадського контролю»
39. Громадська спілка «Дім прав людини “Крим”»
40. Асоціація відкритих даних
41. ВБО «Українська фундація правової допомоги»
42. ГО «Центр досліджень правоохоронної діяльності»
43. Аналітичний центр StateWatch
44. ГО «Генеалогічна спільнота “Архісовість”»
45. ГО «Воля Громади»
46. ГО «Інститут Законодавчих Ідей»
47. Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»
48. ГО «Центр політико-правових реформ»
49. Кременчуцький антикорупційний центр
50. ГО «ЗОРАКС»
51. ГО «Екосфера»
52. ГО «Зелений лист»
53. ГО «РІПО Патріот»
54. ГО «Коаліція дієвців культури»
55. Міжнародний фонд «Відродження»
56. Громадська організація «BCD»
57. Освітній дім прав людини – Чернігів
58. Рекрутингова платформа Lobby X
59. Ukrainian Legal Advisory Group (ULAG)
60. ГО «Молодіжна організація «Взаємодія»
61. ГО «Код 21»
62. «Детектор Медіа»

Нагадаємо, 11 липня Державне бюро розслідувань вручило Віталію Шабуніну підозру в систематичному ухиленні від проходження військової служби й використанні автомобіля, призначеного для потреб ЗСУ. Йому загрожує до 10 років позбавлення волі.

Центр протидії корупції повідомив 11 липня, що слідчі ДБР провели обшуки у військовій частині в Чугуєві на Харківщині, куди нещодавно перевели Шабуніна, та в його будинку у Києві.  Як повідомляли представники ЦПК, у Віталія вилучили телефон. Також правоохоронці вилучили телефон і комп’ютер дружини Віталія, а також планшет і телефони його дітей.

Сам Віталій Шабунін згодом повідомив, що обшук у нього відбувся без ухвали суду й тривав 15 годин. За його словами, «окремим завданням цього 15-годинного дійства було провести маніпуляції з моїм мобільним».

Напередодні Шабунін писав у своїх соцмережах, що після критики законопроєкту про скасування кримінальної відповідальності за злочини в оборонній сфері його перевели з місця служби в Харкові в іншу бригаду на лінію бойового зіткнення в Харківську область.

Редакція видання «Дзеркало тижня» стала на захист очільника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна, який отримав підозру від Державного бюро розслідувань. У редакції видання зазначили, що до активіста «є запитання», однак наголосили, що усе, що він робив, не мало на меті власного збагачення.

Редакція «Української правди» також заявила, що обшуки в домі голови Центру протидії корупції (ЦПК) Віталія Шабуніна та вручення йому підозри в шахрайстві та ухиленні від військової служби — це політичне переслідування.

Нагадаємо, 9 березня 2024 року Віталій Шабунін повідомив про те, що Держбюро розслідувань зареєструвало проти нього два кримінальні провадження за нібито ухилення від військової служби та підробку документів від НАЗК.

Тоді голова правління Центру протидії корупції наголосив, що не ухиляється від військової служби, а також опублікував фото військового квитка, де вказано, що він склав військову присягу 25 лютого 2022 року.

Як повідомило у березні 2024 року Держбюро розслідувань, в листопаді 2023 року голова ГО «Громадська рада доброчесності» Ростислав Кравець через суд домігся, щоб відомство відкрило справу проти Шабуніна за заявою Кравця щодо «можливих протиправних дій керівника Центру протидії корупції Шабуніна».

Ростислав Кравець — адвокат, який представляв у судах інтереси «суддів Майдану», фігурував на «плівках Вовка» та подавав позови, в яких був зацікавлений Павло Вовк — голова ліквідованого ОАСКу, що ухвалював антиукраїнські рішення. У 2020 році Кравець також подавав заяву, щоб Центр протидії корупції визнали «екстремістською організацією».

Ми, представники організацій громадянського суспільства, об’єднань постраждалих, науковці та експерти, що працюють задля забезпечення справедливості і правосуддя щодо злочинів, вчинених в умовах війни Росії проти України, та подолання її наслідків, вважаємо, що Україна має допомогти подолати безкарність, через яку стала можлива російська агресія, як для нашої держави, так і для суспільств по всьому світу.

7-9 липня 2025 року на спеціальній сесії Асамблеї країн-учасниць у Нью-Йорку буде розглядатись пропозиція Німеччини, Коста-Ріки, Сьєрра-Леоне, Словенії та Вануату щодо поправок до статті 15 bis Римського статуту (РС). Вони покликані гармонізувати підхід до визначення повноважень Міжнародного кримінального Суду (МКС) щодо злочину агресії із правилами, що застосовуються до воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду.

Станом на зараз, МКС не може переслідувати за злочин агресії, вчинений на території або громадянами країни, що не є учасницею Римського статуту, навіть якщо він вчинений на території чи стосується громадян країни-учасниці або держави, яка визнала юрисдикцію Суду заявою ad hoc. Окрім цього, країни-учасниці мають право подати декларацію Голові Канцелярії суду про виключення юрисдикції щодо злочину агресії щодо такої країни.

Відповідно до запропонованих поправок, МКС зможе переслідувати злочин агресії, якщо він вчинений на території або громадянами країни-учасниці РС. Суд також зможе розглядати злочин, вчинений країною, що не є учасницею РС, якщо його було вчинено на території країни-учасниці, або держави, що визнала юрисдикцію МКС ad hoc відповідною заявою. Так, як це вже відбувається з іншими найтяжчими злочинами.

Детальніше про ситуацію станом на зараз та пропоновані зміни можна прочитати тут.

Україна – вже повноцінна учасниця Римського статуту – теж голосуватиме. Юрисдикція МКС щодо злочину агресії, що діє сьогодні – результат політичного компромісу, що не дав реальної можливості забезпечити притягнення до відповідальності за цей злочин. У цей історичний момент Україна як держава, яка безпосередньо зазнала наслідків цієї прогалини у відповідальності, має підтримати рішення, що допоможе зняти поточні юрисдикційні обмеження.

Чому Україні важливо підтримати поправки?

1. Поправки допоможуть попередити агресію по всьому світу, зокрема і для України

• Саме МКС як постійний міжнародний трибунал може бути ефективним фактором стримування та механізмом відповіді на будь-який акт агресії у порушення статуту ООН. Спеціальні (ad hoc) трибунали є крайньою необхідністю, які потребують значних ресурсів та міжнародної підтримки, що демонструє приклад України.

  На жаль, навіть за умови встановлення перемир’я, немає гарантій, що агресія проти України з боку РФ не повториться, і що для належної відповіді буде достатньо вже погодженого або створено ще один спеціальний трибунал.

• Безумовно, ефективність МКС залежить від його сили як міжнародної інституції. Його авторитет постійно намагаються підірвати, а сам Суд сьогодні перебуває під безпрецедентним тиском, санкціями та кібератаками. Проте це лише означає, що МКС потрібно надалі захищати і посилювати, зокрема Україні, яка вже сьогодні покладається на його роботу щодо інших найтяжчих злочинів. Навіть зараз попри ці атаки, ордери на арешт проти вищого політичного та військового керівництва РФ вже вкотре зупиняють президента Путіна від відвідування заходів в країнах-учасницях МКС.

  Гармонізація юрисдикції щодо агресії одночасно підсилить сам Суд і розширить його інструментарій для протидії всім найтяжчим міжнародним злочинам.

2. Підтримка поправок продемонструє відданість України міжнародному правосуддя щодо злочину агресії для всіх.

• Спільне звернення громадянського суспільства на підтримку реформи Римського статуту щодо злочину агресії підписали біля 90 організацій з країн по всьому світу, з-поміж яких: Нігерія, Уганда, Кенія, Демократична Республіка Конґо, Перу, Філіппіни, Ливан, Ємен, Вірменія, Турція та інші.

• Водночас, у 2025 році було започатковано Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України через брак ефективних механізмів притягнення до відповідальності за цей злочин. У цьому процесі важливо уникнути сприйняття Спецтрибуналу як рішення, що є проявом подвійних стандартів та яке призводить до подальшої фрагментації системи міжнародного правосуддя.
• Голос “за” поправки продемонструє безкорисливий та неупереджений підхід України до міжнародного права, а саме – що вона підтримує забезпечення відповідальності для керівників будь-якої держави, дії яких становлять злочин агресії.

Ми закликаємо Президента України, Верховну Раду України, Міністерство закордонних справ:

1. Всебічно підтримати прийняття поправок до Римського статуту МКС щодо злочину агресії;
2. Підтримати підхід індивідуального набрання чинності поправок для країн, що ратифікують їх, передбачений статтею 121(5) речення 1 Римського статуту, надаючи можливість здобуття швидкого захисту від агресії для кожної країни, що ратифікує поправки;
3. У випадку прийняття поправок, забезпечити їхню невідкладну ратифікацію Україною.

Таке рішення є в інтересах народу України, що прагне справедливості для себе та суспільств по всьому світу, хто вже постраждав чи може стати жертвами агресії в майбутньому.

Підписанти:

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

ГО “Харківський антикорупційний центр”

ГО «Платформа прав людини»

Кримська правозахисна група / Crimean Human Rights Group

Медійна ініціатива за права людини

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Освітній дім прав людини – Чернігів

Регіональний центр прав людини

Центр громадянських свобод

Центр прав людини ZMINA

Ukrainian Legal Advisory Group

ЗАЯВА

національних і міжнародних гуманітарних і правозахисних організацій щодо Конференції з відновлення України (URC2025, Рим, 10–11 липня) “Відновити краще, ніж було: Розкриття потенціалу відбудови через забезпечення прав і залучення українців із тимчасово окупованих територій України” 

Відновлення України — це насамперед відновлення людської гідності та прав людини. Несправедлива війна, розпочата Російською Федерацією, одним зі своїх численних негативних наслідків має захоплення частини території України разом з українськими громадянами, які на цій території мешкають. За різними оцінками, може йтися про 3–5 мільйонів осіб, серед яких — понад мільйон дітей, що нині перебувають на тимчасово окупованих територіях України (ТОТ). Попри тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України, атмосферу страху, створену злочинами проти цивільного населення, та примусове нав’язування російського громадянства, усі ці люди залишаються громадянами України. Попри систематичні порушення їхніх прав і вимушену ізоляцію, вони становлять невіддільну частину демографічного та соціально-економічного майбутнього України.

Росія й далі цілеспрямовано й системно провадить політику, спрямовану на знищення громадянської ідентичності та майбутнього громадян України, які мешкають на ТОТ. Примусова паспортизація, депортації, фільтраційні заходи, незаконні затримання, відібрання майна та масове переміщення населення є серйозними й неприпинюваними порушеннями міжнародного гуманітарного права та міжнародного права у сфері прав людини. Це не поодинокі випадки, а складові ширшої стратегії демографічної інженерії та культурного стирання, що систематично документуються організаціями громадянського суспільства й міжнародними моніторинговими інституціями.

На тимчасово окупованих територіях України діти з наймолодшого віку та молодь зазнають цілеспрямованих процесів мілітаризації й ідеологічної індоктринації, які впроваджує окупаційна адміністрація. Такі практики спрямовані на викорінення української ідентичності, нав’язування лояльності до Російської Федерації та поширення її впливу, що глибоко підриває довгострокові перспективи реінтеграції та суспільного порозуміння.

Ми маємо рішуче наголосити: українці, які залишаються під окупацією, не забуті — вони є і залишаються громадянами України. Усі зусилля щодо національного відновлення мають враховувати їхні права, потреби, забезпечуючи їхню безпосередню участь. Відновлення країни не має обмежуватися географією, а повинне ґрунтуватися на принципі справедливості для всіх без винятку.

Українці на ТОТ — це стратегічний людський капітал для відновлення України. Населення тимчасово окупованих територій, зокрема молодь, становить стратегічно важливий резерв людського потенціалу для сталого відновлення та розвитку держави. Ми не можемо дозволити знецінювати цей потенціал. Створення ефективних механізмів справедливої реінтеграції — це не лише гуманітарна чи правова вимога, а й необхідна передумова для забезпечення демографічної стійкості та консолідації українського суспільства. Системні інвестиції в освіту, психосоціальну підтримку, забезпечення житлом, а також розроблення чітких підходів до визнання й оцінювання результатів навчання та професійного досвіду, набутих в окупації, є ключовими умовами для сталого відновлення та соціальної згуртованості.  

Збереження та підтримка зв’язків із громадянами України на ТОТ вимагає цілеспрямованої та інклюзивної державної політики, що визнає реалії їхнього повсякденного життя в окупації й силу стійкості. На тлі спроб стерти їхню українськість процес національного відновлення має ставити цих людей у пріоритет — не виключаючи, а залучаючи їх, забезпечуючи їхній захист, участь і представництво. Послаблення чи розірвання цих зв’язків  є прямим результатом спрямованої політики РФ. Тож Україна має докладати всіх можливих зусиль для зміцнення зв’язків з тими громадянами, які проживають на ТОТ. Водночас необхідно враховувати наслідки тривалої окупації окремих територій України, зокрема більш ніж десятирічну окупацію Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, окремих районів Донецької та Луганської областей.

Для тих, хто мешкає на тимчасово окупованих територіях, мають бути запроваджені чіткі правові механізми та офіційне визнання їхнього досвіду і реалій життя в окупації. Політична система на ТОТ формується під впливом нав’язаних Росією правових та адміністративних норм, знищення українських інституцій, системного стеження та переслідування цивільного населення і криміналізації всього, що пов’язане з українською ідентичністю — мови, поглядів, символіки. Такі системні порушення є не лише міжнародними злочинами, вони породжують серйозні перешкоди для майбутньої реінтеграції та збереження соціальної згуртованості. Для подолання цих викликів і забезпечення сталого відновлення правової визначеності й національної єдності Уряд України має вжити системних змін: запровадити адміністративну процедуру реєстрації актів цивільного стану про народження, смерть, укладення та розірвання шлюбу, які відбулися на ТОТ. Паралельно слід розробити ефективні правові механізми для використання інформації з документів, які мають критичне значення для життя людей і були видані під час окупації: медичних довідок, підтвердження трудового стажу та професійного досвіду, освітніх документів, правовстановлювальних документів на майно, документів про інвалідність тощо.

Справедливість і притягнення держави-агресора до відповідальності мають стати фундаментом відновлення України та основою для досягнення сталого і тривалого миру. Принцип “Відбудувати краще ніж було” — це не лише фізична відбудова зруйнованої інфраструктури, це насамперед відновлення правди, людської гідності та справедливе відшкодування для всіх постраждалих від війни. Російська Федерація має бути притягнута до повної відповідальності за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини, а також за нищівну шкоду, завдану населенню, інфраструктурі, суспільству та державним інституціям. Комплексна система повного відшкодування збитків — включно з реституцією, компенсацією та гарантіями неповторення — має стати наріжним каменем стратегії сталого розвитку України. Права людини мають бути інтегровані у всі майбутні переговорні процеси. Будь-яка мирна угода або домовленість про припинення вогню має прямо закріплювати гарантії та права громадян України, які проживають на ТОТ, і передбачати безумовне зобов’язання держави-агресора забезпечити безперешкодний гуманітарний доступ, припинити всі форми переслідувань і повною мірою дотримуватися міжнародного права.

Права людей, постраждалих від війни, підлягають безумовному захисту, а завдані їм збитки мають бути визнані та відшкодовані. Як національні, так і міжнародні компенсаційні механізми повинні прямо охоплювати втрати, яких зазнали люди на ТОТ із 2014 року, забезпечувати їхнє право на майнову та немайнову компенсацію як у межах національної системи, так і через Реєстр збитків для України (RD4U). Українське законодавство та політичний дискурс мають належним чином реагувати на загрози, пов’язані з політикою примусового нав’язування громадянства РФ на ТОТ. Невідкладне завдання — зберегти й захистити українську правову ідентичність постраждалих громадян через упровадження чітко визначених юридичних гарантій у національному законодавстві, спрямованих на запобігання дискримінації чи безгромадянству.

В умовах окупації, що триває, одним із ключових пріоритетів має стати забезпечення реальної можливості безпечної та гідної евакуації мешканців ТОТ. Щонайменше 1 мільйон осіб, які залишаються в окупації, критично потребують гуманітарної допомоги — однак позбавлені доступу до неї через систематичну заборону з боку Російської Федерації та блокування механізмів міжнародного моніторингу. Це призвело до глибокої прогалини в системі гуманітарного захисту, яка залишає цивільне населення — зокрема, дітей, людей похилого віку та осіб з інвалідністю — беззахисним перед насильством, експлуатацією, переслідуваннями та відмовою в доступі до базових послуг. Потрібні скоординовані дії державних органів, міжнародних партнерів і міжнародних організацій для створення безпечних гуманітарних коридорів, а також забезпечення всебічної правової, соціальної та логістичної підтримки евакуйованим після прибуття на підконтрольну Уряду України територію. Гуманітарні організації мають отримати негайний і безперешкодний доступ до постраждалого населення, а міжнародна спільнота повинна активізувати тиск, щоб припинити перешкоджання гуманітарній діяльності та забезпечити притягнення РФ до відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Для повноцінної соціальної, економічної та громадянської інтеграції мешканців тимчасово окупованих територій необхідно створити комплексну систему реінтеграції. Щоб забезпечити рівноправну участь жителів ТОТ у процесі відновлення України, держава має запровадити стратегічно скоординовану та належним чином фінансовану політику реінтеграції, яка гарантуватиме безперешкодний доступ до національної системи пенсійного забезпечення та соціального захисту, адміністративних послуг, забезпечення доступним житлом, а також створення можливостей для перекваліфікації, професійного навчання та працевлаштування з урахуванням потреб постраждалого населення.

Ради ВПО мають бути визнані повноцінними партнерами в процесі відновлення України. Створені самими внутрішньо переміщеними особами, багато з яких виїхали з ТОТ, Ради ВПО є унікальною формою громадянської ініціативи, заснованої на особистому досвіді, довірі громади та принципах локальної демократії. Вони виступають критично важливою ланкою між державними інституціями, переміщеними особами та громадами, що їх приймають, допомагаючи формувати політику, яка відповідає реальним потребам людей і захищає їхні права. Ради ВПО формують фундамент для інклюзивної відбудови — відновлюючи довіру, згуртованість і здатність громад до самоорганізації. Їхнє системне виключення з національного та міжнародного планування процесів відновлення не лише підриває легітимність політик, а й означає втрату надзвичайно цінного ресурсу знань, лідерства та стійкості. Щоб забезпечити справедливе й стале відновлення, Україна має інтегрувати Ради ВПО в саму архітектуру планування, реалізації та моніторингу політики відновлення.

Перехідне правосуддя має бути визнане однією з ключових підвалин стратегії національного відновлення та зцілення України. Без чіткої державної стратегії подолання руйнівних наслідків війни не може бути ані сталого миру, ані зазнання відповідальності державою-агресором, ані повноцінної реінтеграції. Попри важливу роль, яку відіграє громадянське суспільство в просуванні принципів перехідного правосуддя, відсутність узгодженої національної стратегії лише загрожує поглибленням фрагментації суспільства і перешкоджає можливості справжнього відновлення. Україна має якнайшвидше створити постійний, юридично визначений і належним чином забезпечений ресурсами державний орган, відповідальний за політику щодо ТОТ, реінтеграцію, довгострокове стратегічне планування та міжвідомчу координацію — щоб справедливість стала наріжним каменем усіх політик відновлення, а не залишалася красивим словом.

У той час, коли міжнародна спільнота збирається в Римі на Конференцію з відновлення України (URC 2025), ми закликаємо до стратегічного переосмислення підходів до відновлення та визнання населення тимчасово окупованих територій України невіддільною частиною людського капіталу, без якого неможливі ані повноцінна відбудова, ані стійкість, ані довгострокове відновлення і розвиток держави. Ми, національні та міжнародні гуманітарні й правозахисні організації, звертаємось із такими рекомендаціями.

 До міжнародних донорів і партнерів: 

• Інтегрувати потреби жителів ТОТ у всі напрями відновлення — від інфраструктури й житлової політики до охорони здоров’я, освіти, економічної політики та психосоціальної підтримки — так, щоб програмне та проєктне фінансування і бюджетне планування прямо враховували потреби як людей, які зазнали вимушеного переміщення, так і тих, хто живе в окупації.
• Пріоритезувати фінансування заходів з документування порушень, формування механізмів перехідного правосуддя, розвитку реінтеграційних сервісів та безпечних шляхів евакуації для українців, які перебувають на ТОТ, у тісній координації з Урядом України, громадянським суспільством та місцевими органами влади.
• Сприяти включенню до міжнародних механізмів компенсації як майнових, так і немайнових збитків і шкоди, завданої порушеннями прав людини, починаючи з 2014 року, щоб гарантувати рівний, повний та справедливий доступ до відшкодування збитку всім постраждалим, зокрема з ТОТ.
• Забезпечити створення гуманітарних коридорів і незалежних моніторингових механізмів і підтримувати системне документування порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права на ТОТ для забезпечення гуманітарного доступу, гарантій захисту цивільного населення, що живе в окупації, та безумовного притягнення до відповідальності винних.
• Інституційно визнати Ради ВПО як партнерів відновлення, інвестуючи в їхню спроможність і забезпечуючи їхнє системне включення в місцеве й національне планування відбудови, щоб забезпечити участь переміщених громад у формуванні політик відновлення та розвитку України.

 До Уряду України: 

• Інституціоналізувати перехідне правосуддя як пріоритет державної політики через створення постійного, законодавчо уповноваженого та належним чином фінансованого державного органу, відповідального за політику щодо тимчасово окупованих територій, реінтеграцію та взаємодію з цивільним населенням на ТОТ, забезпечивши стратегічне планування та міжвідомчу координацію на довгострокову перспективу.
• Розробити та впровадити національну систему збирання, аналізу й моніторингу даних щодо порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях, яка слугуватиме основою для формування державних політик і програм щодо ТОТ, обґрунтованих реальними потребами й доказами.
• Запровадити спрощені та ретроспективні юридичні процедури для визнання в адміністративному порядку актів цивільного стану (народження, смерті, шлюбу), а також результатів навчання, трудового стажу і професійного досвіду, інвалідності та права власності осіб, які постраждали від окупації.
• Забезпечити збереження українського громадянства, встановивши чіткі правові гарантії щодо наслідків примусової паспортизації та надавши захист від безгромадянства, дискримінації чи виключення адміністративних процедур.
• Розширити можливості для молоді з тимчасово окупованих територій, надавши доступ до вищої освіти, професійно-технічного навчання, а також підтримку молодіжних ініціатив і програм наставництва, спрямованих на реінтеграцію та протидію дезінформації.
• Забезпечити всебічну соціально-економічну реінтеграцію, гарантувавши рівний доступ мешканців ТОТ і тих, хто виїздить з ТОТ, до національної системи соціального захисту й пенсійного забезпечення, доступного житла, програм підтримки зайнятості та безпечних, гідних шляхів переміщення на підконтрольну Уряду територію.
• Гарантувати доступ мешканців ТОТ до національних механізмів компенсації за допомогою системного й інклюзивного документування та обліку майнових втрат, немайнової шкоди та порушень прав, спричинених збройною агресією Російської Федерації, починаючи з 2014 року.

Конференція з питань відновлення України 2025 року має стати точкою відліку для нового розуміння самого поняття “відновлення” — його виміру не лише в кілометрах нових доріг чи мегаватах відновленої енергії, а насамперед в історіях людей: у кожній відремонтованій оселі, кожній збереженій школі, кожній родині, яка залишається на ТОТ або була змушена покинути свій дім.

Справжнє відновлення — це не лише реконструкція зруйнованого, а й відновлення того, що робить Україну цілісною: її людей, включно з тими, хто досі живе в окупації. Жодна дорожня карта відбудови не може бути імплементована без чіткого зобов’язання: забезпечити права, потреби та майбутнє кожного громадянина України — незалежно від того, де вони перебувають сьогодні.

26 червня 2025 року

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

Громадська організація “Донбас SOS”

Центр прав людини ZMINA

Благодійна організація “Благодійний фонд “Стабілізейшн Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”

Громадська організація “Кримська правозахисна група”

Громадська організація “КримSOS”

Благодійна організація “Благодійний фонд “Схід SOS”

Освітній дім прав людини — Чернігів

Про завідувачку музею-садиби Лизогубів, яка, ризикуючи власною безпекою під час окупації Чернігівщини, зберегла історичну пам’ять та культурну спадщину України.

У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників із блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.

«До села привело велике кохання»

«Кохання — це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі», — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар’єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, в 1988 році, її чоловік, фахівець із розведення коней, отримав роботу, що і стало поштовхом для переїзду. «Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом у селі Черниш, і тут залишилися», — згадує Тетяна.

Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.

Втім, із часом Тетяні довелося шукати роботу. У сусідньому селі Седнів збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, у найближчих селах закрили навчальні заклади й дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі їй роботи не було.

Але доля надала жінці нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, у Седневі вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Це одна з найвідоміших козацьких династій Чернігівщини. Її засновник — Яків Лизогуб був соратником Івана Мазепи. За сміливість у військових походах проти татар та турків дослужився до полковника та отримав у власність великі земельні маєтності.

Упродовж 250 років члени цієї родини займали впливові посади та відігравали значну роль у військовому й політичному житті країни. У ХІХ сторіччі садиба Лизогубів у Седневі стала центром культурного життя Чернігова. Сюди двічі приїздив Тарас Шевченко, любив бувати Леонід Глібов. Лизогуби розвивали сільське господарство та промисловість, будували церкви, госпіталі, школи. Родина жила проблемами свого народу. І люди їх поважали. Після 1917 року, коли палили та грабували поміщицькі маєтки, селяни не допустили руйнування палацу Лизогубів.

Пані Тетяна, закохана в історію свого краю, як почула про створення музею — одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду завідувачки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.

Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив із 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом і щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села. Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.

«Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду»

Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоби пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.

Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Уже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим «без звуку» і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася — жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.

Фото: Суспільне Чернігів

«Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, — пригадує Тетяна Луговська, — але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки й перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр».

Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.

Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все в неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала у своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.

Робота попри загрози і страх

«Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників», — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші — сім’я доньки.

Тетяна Луговська під час інтервʼю

Водночас вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, й особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури.

«Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли й нічого чіпати не стали», — зізнається завідувачка. — У нас експонатів у музеї небагато: кілька предметів із меблів, які належали родині Лизогубів, портрети та дещо з речей. Це все нам вдалося зібрати, завдяки активній пошуковій роботі. Я знайшла нащадків цієї славної родини, які вижилти в часи революцій, війн та репресій. І які зберегли пам’ять про своїх предків. Вони щиро раділи з того, що пам’ять про їхній рід відроджується, що люди пам’ятають добрі справи їхньої сім’ї».

Для Тетяни Луговської робота над відновленням садиби Лизогубів стала символом відродження справжніх цінностей. Час її призначення на посаду завідувачки припав із часом, коли в Україні почали позбуватися міфів та культу «картонних героїв». Тих, кого нав’язувала українцям радянська влада, створивши їм ореол героїв. Тому і прагнула жінка відтворити історію славетної династії. Відкрити світові імена людей, які зробили внесок у культурний та економічний розвиток Чернігівщини.

Кожен новий штрих, епізод із життя родини Лизогубів додавав їй натхнення та ентузіазму в роботі. Вона досліджувала в архівах описи палацу та парку. Разом зі своїм колективом відновлювали місток над струмком та фарбували саме в той колір, який згадувався в описах сучасників.

Завідувачка дуже хвилювалася за своїх працівниць в окупації, просила їх берегти себе й не виходити зайвий раз на вулицю. Доки був зв’язок, на телефон Тетяни приходили повідомлення з усіх куточків України і світу. «Адже до вторгнення до нас на екскурсію приїжджали люди з Австралії, Китаю, Аргентини, Чилі, Канади, Австрії, — розповідає жінка. — Вони дізнавалися про нас із соціальних мереж, від друзів чи знайомих. І коли почули в новинах про окупацію Седніва, то дуже за нас хвилювалися, говорили слова підтримки, пропонували матеріальну допомогу. Я відчула наскільки важливою для України є наша робота, наш музей-садиба. Це все мене підтримувало й додавало віри, що ми обов’язково переможемо».

Важким випробуванням стала ситуація із чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнева на роботу, щоб доглядати за кіньми.

«Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. — Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали. Двічі на день, туди й назад, він ходив дорогою по якій їхали колони ворожої техніки». Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе й за що вони відповідали.

Одного дня окупанти робили обшук у селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.

Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб уже обшукують. Хоч і очікували на цей візит окупантів, але жінка сильно злякалася: «Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи і справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали».

Втеча окупантів

«Щодня я читала «Отченаш», хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седніва, — розповідає Тетяна, — читаю і сьогодні під час повітряних тривог, молюсь, щоб якомога скоріше ми здобули перемогу та настав мир».

1 квітня подружжя помітили, що російські солдати почали залишати село, забираючи із собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.

Зруйнований будинок в селі Черниш 

«Десь дня через 3 чи 4 чоловік запропонував мені поїхати в Седнів конем, — розповідає жінка. — Посадив мене позад себе, щойно за село виїхали, дивлюся — а в полях навколишніх стирчать хвости нерозірваних ракет та снарядів. І військові збирають їх та виносять обабіч дороги. Було дуже страшно, бо кінь боявся гучних звуків і міг понести просто на те поле. Я так вдячна нашим саперам, що вони все прибрали з полів. Тієї весни селяни встигли обробити, засіяти, зібрати врожай. І жодна людина в Седніві та Черниші не підірвалася».

Пам’ять про Лизогубів як порятунок

Після звільнення села, Тетяна зрозуміла, що пам’ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнів та Черниш. «Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села», — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів.

Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: «Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам’ять про минуле врятувала наше сьогодення. Ніби душі членів родини Лизогубів і після смерті оберігали своє родинне гніздо — Седнів та сусідні села. Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень із різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації села, якось росіяни не наважилися його відразу зняти».

Після деокупації колектив музею ще з більшим ентузіазмом взявся до роботи. Пані Тетяна розповіла, що вже підготували 15 маршрутів по селу та його околицях, видали дві книги, відкрили меморіальну дошку на будинку сестри Левка Лук’яненка, розбили нові клумби на території парку. Також створили 5 фільмів по історії Седніва.

«Таке в нас завзяття до роботи з’явилося, — посміхається завідувачка садиби-музею, — показати світові, що нас не зламали. І попри те, що нам довелося пережити, ми завжди раді гостям, які приходять до нас із миром. До нас приїжджали й журналісти, і знімальні групи, волонтери. Я всім їм розповідаю історію цих місць та знайомлю із садибою Лизогубів».

Прапор на будівлі музею

Крім садиби й парку Лизогубів у селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм «Вій». Є тут і скіфські кургани — свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.

«До нас і раніше часто приїжджали люди, — розповідає Тетяна, — щоби побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, проговорити якусь цікавинку, щоб це підігріло їхній інтерес і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати».

Авторка фото: Анастасія Наливайко

Пані Тетяна мріє, щоби про Седнів та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.

Вона радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок у культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.

Ворог руйнує не лише міста та села, вбиває людей. Російські військові грабують усе до чого дотягнуться їхні руки, вивозять музейні та культурні цінності, обстрілами руйнують музеї, бібліотеки, театри, церкви. А це наша історія, культурний пласт, який намагаються знищити, стерти нашу пам’ять та ідентичність.

Тетяна Луговська зі своїми колегами, навіть в умовах окупації, змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України. І нині жінка підтримує зв’язок із колегами з деокупованих територій. Так, для Українського дому в Херсоні, пані Тетяна передала дитячі книжки українських авторів, у кожну книжечку вклала листівку з привітанням для тих, хто буде її читати.

Нам, українцям, чимало лиха довелося пережити: війни, голодомори, репресії. Але навіть за таких умов ми зберегли свою ідентичність. Як не приховувала радянська влада правду — вона все одно спливає і перемагає брехню та наклепи. Тетяна Луговська вважає, що знання історії нашого народу й дає нам стійкість та впевненість у протистоянні з ворожою пропагандою. А вона дуже потужна й легко ламає тих, хто не цікавився своєю історією.

Колись і ця війна стане історією. І писати її будуть зі слів людей, що стали свідками злочинів російської армії, які зі зброєю в руках виборювали нашу незалежність. І робити це треба тепер, не відкладати на потім.

Матеріал підготували Віта Науменко та Наталія Калініченко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.