Ганна Бут — вчителька та волонтерка з Мелітополя, лауреатка відзнаки “Національна легенда України”, заслужена працівниця освіти. Розповідає про протести, окупацію, відновлення та півтисячі її “бійців-зайців” 

Ганна Бут займається волонтерством з 2015 року. Підтримувала мелітопольські дитячі будинки, організовувала заходи для дітей, позбавлених батьківського піклування. Ганна виховувалась у сиротинці, тож як ніхто знає, наскільки діти там чекають на спілкування, тепло та турботу. 

Тоді ж, у 2015, Ганна разом з колегами заснувала у своєму навчальному закладі волонтерський рух “Свічадо” для допомоги армії. Збирала допомогу для військових і паралельно з цим виховувала майбутніх героїв на уроках громадянської освіти. 

Ганна Бут (у блакитній сукні) з колегами-вчителями

Понад 500 її колишніх учнів наразі воюють

Зізнається: колись вона і сама пішла у військкомат, і, якби не здоров’я, певно, зараз вже неодмінно була б у лавах ЗСУ. 

Сьогодні Ганна з дочкою знаходиться у місті Дубно Рівненської області і ні на хвилину не перестає жити волонтерськими турботами. Весь її вільний час проходить у плетінні сіток, збиранні посилок, відправці допомоги і пошуках нових способів залучити людей до волонтерської праці.

Жити в такому режимі постійно — невимовно важко, але ще важче — відчувати, що робиш недостатньо. 

Ганна з дочкою змогли вирватись з окупованого Мелітополя, перебратися у безпечне місто Дубно, і — майже одразу відновити там волонтерську діяльність.  Але дорога в безпеку виявилась довгою, важкою і травматичною — фізично та морально.

                                                                                                                                70 днів в окупації

Ганна зізнається: до останнього не вірила у можливість повномасштабного вторгнення.
“Моя дочка Крістіна готувалась до війни, збирала тривожний рюкзачок, а я спочатку тільки сміялась з цього”
Коли ж це сталося, вони одразу почали ходити на щоденні протестні акції разом з тисячами інших мелітопольців. 

Ганна з донькою Крістіною на протесті

“За день проходили стільки кварталів, що стерли пару взуття”

Активні протести тривали до 18 березня, а потім аж до початку травня протестувальники збиралися на міжконфесійну молитву на головній площі міста. Паралельно з цим долучалися до акції “Жовта стрічка”. Ганна згадує: спочатку використала всі стрічки, що мала вдома, потім — все, що взагалі можна було застосувати до справи: нитки, тканину,  навіть жовту парасольку. 

“Ми робили все, щоб показати ворогу, що йому тут не раді”

Разом з дочкою Ганна розвішувала стрічки всюди, де нема людей — на стовпах та деревах. А іноді вдавалась і до більш ризикованих методів.

“Я придумала, як вішати стрічки в магазинах. Ставала спиною, наприклад, до холодильника, ніби щось роздивляюсь, і в’язала стрічку до ручки. Потім відходила, дивилась на неї і раділа”.
Перебувати в окупованому місті ставало дедалі небезпечніше. Скоро почалися дзвінки з невідомих номерів серед ночі. Голос в слухавці погрожував і називав її “бандерівською потворою”. Згодом невідомі стали телефонувати та дихати в слухавку. Стало зрозуміло, що настав час за будь-яку ціну покинути місто.
Останньою краплею став день, коли на центральній площі міста спустили прапор України — найбільший прапор у Запорізькій області.

“У мене ніби вибили землю з-під ніг, я довго не могла прийти до тями. Ми з дочкою по черзі плакали: спочатку я плачу і вона мене втішає, а потім навпаки.”

Виїхати з окупованого міста було важко. З собою — тільки домашні тварини та трохи речей, а на шляху — 26 блокпостів.

“Дочка сказала мені мовчати, тож я рахувала блокпости. Один під мостом, ще один десь в кущах…”

Окупанти на блокпостах всі, як один, були брудні та голодні — відібрали у когось з автобуса хліб та воду. Чоловіків роздягали та перевіряли на наявність патріотичних татуювань. Дорога була важкою та виснажливою.

“Коли ми доїхали до Запоріжжя, то вклонялись там кожному українському прапору.

Я дивилась на мирне місто і від шоку не могла розмовляти, здається, кілька днів. Тут люди ходять по вулицях, співають, танцюють, а в цей же час в Мелітополі голодують. Як ми не з’їхали там з глузду? Мені здається, тільки тому, що розуміли: якщо ми зляжемо, то нікому не зможемо допомогти. У мене стільки хлопчиків-бійців потребують допомоги, я їх називаю — “мої зайці”. Хлопці мені розповідають про те, як воюють, як автомати в руках у них червоні, бо стільки ворогів лізе, що вони не встигають охолонути. Ну скажіть мені, як я можу не займатися тим, чим займаюся?”

Після Запоріжжя Ганна з дочкою рушили в Дубно, де і залишаються зараз. 

“Головна мотивація — повернутись додому”

В Дубно у Ганни вистачає роботи. Весь час, вільний від проведення онлайн-уроків, Ганна присвячує волонтерству. 

“Простіше було б сказати, чим я не займаюся. Наразі плетемо маскувальні сітки. Запити ніколи не зменшуються, навпаки — їх стає все більше і більше. Мені тільки вартує сказати, що вже майже кінець… Буквально позавчора прийшли два величезних запити. Допомагаємо всім, хто звертається, не тільки своїм учням або випускникам”. 

Ганна розповідає, як постійно працює над тим, аби залучити до волонтерської роботи якомога більше місцевих. Як особисто приходить до підприємців та просить у них долучитися до зборів. 

“Перед дзвінком підприємцю я завжди молюся. Дуже хвилююсь, що відмовить. Але інші люди ще менше долучаються до зборів, у всіх є свій клопіт, у кожного тут по кілька людей з сім’ї на війні”

Завдяки її ініціативі до плетіння сіток долучаються вчителі та учні з місцевих навчальних закладів, ліцеїв та училищ. Нещодавно Ганна звернулась до директора Дубенського замку (замок князів Острозьких — Любомирських, фортеця в місті Дубно Рівненської області) — і тепер в її команді дві музейні працівниці. 
Найстаршій волонтерці — 67 років. Любов Костюк плете іграшки, які Ганна надсилає у Фінляндію, де їх продають на благодійних ярмарках. Іншій волонтерці, теж з Мелітополя, Ганна надсилає на продаж розмальовані гільзи.

“Всі мелітопольці, які втекли, волонтерять, це не секрет. Наша основна мотивація — бажання повернутися додому. Якщо я не встану сьогодні з ліжка, я ні на сантиметр не наближуся до Мелітополя.”

Ганна з дочкою та тваринами евакуюється з Мелітополя

Ганна зізнається: спогади з окупації їй майже вдалося залишити позаду. Тільки іноді, після особливо важкого дня, буває тяжко.

“Дуже важко стає, коли Крістінки вдома нема, закінчились всі активності, лишаєшся сама вдома і вимикаєш світло… Дуже хочеться відчути запах рідного дому.”

Найважче — лишатися наодинці зі своїм горем. На щастя, у Ганни була можливість звернутися по допомогу.

“Іноді треба поставити крапку і дати собі відпочити”

Ганна розповідає:

“У мене був важкий травматичний випадок під час волонтерської роботи, після якого я отримала мікроінсульт в правій частині головного мозку. Було темно в очах, я не могла підвестися. Це така травма, знаєте, психосоматична. Пов’язана з неприйняттям нечесності та неправди. Я зрозуміла, що дуже багато віддаю свого життя волонтерській роботі”.

Тоді Ганна вирішила податись на Програму психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини в Чернігові. Там волонтерка, за її словами, вперше за 52 роки відчула стільки поваги для себе. Змогла привести свої почуття до ладу. Досі використовує вправи з самодопомоги, яким навчила її тренерка Надія Локоть.

Волонтерам, які відчувають, що вигоріли, Ганна радить обов’язково звертатися по допомогу, адже самостійно не впоратись. Багато організацій надають психологічну допомогу, і можливість відчути теплоту та повагу до себе — неоціненна. 

Якщо відчуваєш, що здоров’я підводить — одразу став крапку та відпочивай, звертайтесь до лікарів.

“Волонтерам найбільше потрібна підтримка людей, які готові щось змінювати в країні. І сміливість стукати у двері, просити про підтримку своїх зборів, бо люди видихаються. Хто кому хто — ми відповімо після війни. А зараз понад все важливо підтримувати одне одного і дбати про себе”. 

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Освітній Дім прав людини — Чернігів продовжує надавати підтримку правозахисникам, журналістам та громадським активістам у рамках Програми Захисту.

Програма Захисту передбачає декілька видів підтримки:

• Термінова індивідуальна підтримка правозахисників, журналістів, громадських активістів;
• Професійна підтримка;
• Реабілітаційні програми й заходи для відновлення психологічних та фізичних особистих ресурсів.

Термінова підтримка

Термінова підтримка Програми Захисту полягає в тому, щоб якнайшвидше допомогти людям, які опинилася в ситуації ризику у зв’язку з окупацією чи бойовими діями.

Вона включає:

• компенсацію деяких первинних побутових витрат, пов’язаних з особистою безпекою;
• інформацію про центри, що надають допомогу;
• консультації з юридичних питань;
• інформаційну допомогу в евакуації/релокації за кордон та по Україні;
• емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям);
• тимчасове проживання у Львівському Хабі та в ресурсному центрі в селі Количівка Чернігівської області

Так, загалом за 2023 рік Дім отримав 199 заявок на компонент термінової підтримки, які стосувалися 370 осіб. Усього підтримано 164 заявки — це 288 осіб.

Серед підтриманих — 261 — дорослих, 27 — дітей. Жінок більше ніж чоловіків — 148 проти 140.

Щодо сфер діяльності: 80 — громадські активісти, 12 — журналістів, 12 — правозахисники та 117 особи — це члени їхніх сімей.

За результатами опитування 89 % бенефіціарів, які отримали термінову підтримку — зберегли свою громадську діяльність.

Надано 35 годин психологічних консультацій та 45 годин юридичних консультацій.

Надано 30 інформаційних консультацій (інформація про центри, що надають допомогу, інформаційна допомога в евакуації за кордон, інформація про допомогу за кордоном).

Надано 1 консультацію з фізичної та кібербезпеки.

Для перегляду детальної інформації про можливості термінової підтримки та заповнення анкети переходьте за посиланням — https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Львівським Хабом, як шелтером скористались 94 жінки та 88 чоловіків (всього 182 особи, включаючи 14 дітей).

Pro bono він використовувався, як освітній простір для 69 заходів від представників громадського сектору (заходи охопили 736 учасників, а саме 89 чоловіків та 647 жінок). Приклади зустрічей: кінопокази, арттерапія, воркшопи, групи з ненасильницької комунікації, групи взаємопідтримки тощо)

Професійна підтримка

Професійна підтримка Програми Захисту спрямована на те, щоби бенефіціари могли залишатися в професії або в громадській активності, у нових, критичних умовах. Для цього Дім надає можливість пройти стажування, навчання, а також реалізувати свій проєкт.

Стажування

Так, протягом 2023 року сімнадцять стажувальників та стажувальниць пройшли стажування від 1 до 3 місяців, з них:

• 6 правозахисників
• 4 журналістів
• 6 активістів громадянського суспільства
• 1 волонтер

Мікропроєкти

Важливим аспектом нашої підтримки є можливість для учасників Програми реалізувати свої проєкти.

Так, серед проєктів, які підтримав Дім:

1. «Короткометражна стрічка про невідомі моменти оборони Чернігова в лютому-березні 2022 р.». Керівник проєкту Іван Матвєєв, ментор — Вадим Пивоваров.
2. «Шкільне соціальне підприємництво — онлайн курс для молоді». Керівниця проєкту — Валентина Чугуєвець, менторка — Анна Орловська.
3. «Документування воєнних злочинів та допомога постраждалим особам від злочинного нападу рф». Керівниця проєкту — Тетяна Каталевська, менторка — Марія Цип’ящук.
4. «Відкрита мова прав людини» — керівник проєкту — Сергій Івушкін, ментор — Юрій Чумак;
5. «Документальний фільм (робоча назва «Шлях до трибуналу)» — керівник проєкту — Іван Матвєєв, ментор — Дмитро Науменко;
6. «Стоп булінг» — керівник проєкту — Андрій Волик, без менторського супроводу.

Програма психосоціальної реабілітації

Також у рамках Програми Захисту діє Програма психосоціальної реабілітації. Вона охоплює заходи для відновлення психологічних та фізичних ресурсів представників громадянського суспільства.

Програма призначена для громадських активістів/ок, волонтерів/ок, лідерів/ок громад, представників/ць меншин, журналістів/ок та правозахисників/ць, які працюють як у груповому, так і в індивідуальному форматі з людьми, які пережили насильство та війну.

Так, у ресурсному центрі Дому в с. Количівка провели три 5-денних заходи, які охопили 28 осіб та чотири 7-денних заходи, які охопили 37 осіб. Загалом, заходи психосоціальної реабілітації відвідали 65 осіб, з яких 47 жінок та 18 чоловіків.

Результати з 24.02.2022

Наразі з часу повномасштабного вторгнення по 01.01.2024 року було отримано 466 заявок, з яких було погоджено 395 заявок, які стосувалися 870 осіб, а саме 461 жінка та 409 чоловіків.

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини в консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини в Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

За останні роки подій у країні сталося так багато, що правозахисники, здається, встигли призвичаїтись до всього…окрім необхідності дбати про себе. Хто врятує супергероїв та супергероїнь, які звикли рятувати інших?
Говоримо з Іриною Виртосу

Ірина Виртосу — правозахисниця, експертка з недискримінації та гендерної рівності, журналістка. Співзасновниця громадських організацій “Бути” та “Fight for Right” , від імені останньої співпрацює з Міжнародною фундацією виборчих систем IFES. Залучена до розробки інклюзивного курсу з громадянської освіти для молоді “Демократія через дії”. Має  дочку.

Ліворуч – фото з сімейного альбому, праворуч – Ірина на акції “Відчинимо правду проти насильства” на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції , листопад 2021 рік. – фото Наталії Адамович

Ірина займається боротьбою за права людини вже 12 років. 

Усе почалося 3 лютого 2012 року. Тоді вийшла перша стаття Ірини в межах співпраці з “Центром інформації про права людини” (зараз — “ZMINA”), з якої почалась десятирічна історія співпраці. Потім були довгі роки плідної роботи та  боротьби, протестів та акцій, проєктів та діалогів з владою.  За цей час правозахист в Україні змінився докорінно — і виклики, і способи їх подолання стали геть іншими. Змінилися і самі правозахисниці та правозахисники — і багато з них усвідомили, що потребують тієї ж турботи, яку звикли віддавати іншим. Ірина Виртосу — в їх числі.

Що змінилося за 12 років? 

Проблеми в країні були завжди, розповідає Ірина, а от механізми боротьби довго залишалися обмеженими. 12 років тому максимум, на який ти міг розраховувати — це можливість вийти з плакатом на площу та мати сподівання, що це не закінчиться автозаком. 

“Ми тоді моніторили всі випадки тортур у відділках міліції, мали спеціальний інструктаж з приводу того, як ми діємо на акціях. Багато спілкувалися з активістами з Білорусі та Росії — тоді ще була надія, що можна щось спільно зробити”

З тих пір зусиллями активістів та правозахисників  змінилося багато чого, та основне — до посадовців не просто стало можна достукатись — стало можливим вносити зміни у співпраці з ними, бути партнерами, пропонувати кращі рішення.

Акція Lights for Rights у грудні 2021 року. З сімейного альбому Ірини

Сам правозахисний рух став більш професійним — з’явилося більше інструментів впливу, крім “палатки та плакатів”. Стало можливим створювати свій порядок денний, наголошувати на тому, що для нас важливо, доносити це до влади — і використовувати для цього інструменти, про які неможливо раніше було мріяти.

“Я дуже раділа за колег, які провели міжнародну конференцію з прав людини прямо в київському метро (“Права людини за темних часів” 09.12.22). Тоді тривали обстріли Києва і було дуже небезпечно проводити заходи, а мої колеги у співпраці з Офісом омбудсмена організували конференцію, де говорили про порушення прав людини під час війни, розкривали питання Криму, захисту прав людини, обговорювали це все на партнерському рівні. Десять років тому таке неможливо було уявити”

Академія з прав людини для викладачів та викладачок журналістики, 2021 рік – з сімейного альбому

Крім того, з’явилося багато громадських організацій, які не згодні зі старими підходами до взаємодії з урядом, вони шукають нові формати, залучають соцмережі, починають активізувати тих, хто звик працювати за старими правилами.

“Коли б’єшся в стіну 12 років, то в якийсь момент все-таки починаєш помічати  зміни: ось тут був глухий мур, порослий травою і пліснявою, а зараз вона прозора та з перспективою на звітність держави перед громадою”.

Як не вигоріти?

Важливо розділяти свою діяльність — правозахисну, волонтерську чи будь-яку іншу — і  особисте життя. Але сказати це легше, ніж втілити. Ірина згадує, як на самому початку роботи, надихнувшись купою можливостей для навчання та професійної самореалізації, занурилась в роботу повністю — і в результаті зіштовхнуласяіз перевтомою.

“У мене бувало так, що я приїжджала з одного відрядження і одразу збиралась в інше, а коли не встигала прати речі —  купувала собі нові.”

Потім сталося народження дитини і декрет, а з ним — цілком реальний страх випасти з робочого життя, втратити зв’язки. 

Ірина з дочкою під час запису інтерв’ю для книжки “Кримський фотоальбом”, 2019 рік – фото Валерія Мезенцева

Але темп роботи все одно довелося знизити, щоб бути з дочкою, і поєднувати це було вкрай складно — аж поки дитина не пішла у садочок. І тут — нові виклики: робота в умовах карантину, перехід на новій онлайн умови праці, а потім…

“Потім після важкої хвороби померла мама. Зрештою в кінці 2021-го настав момент, коли я зрозуміла, що ресурсів у мене вже не 0, а мінус 100”

Складнощів додав ковід, необхідність перелаштовуватися на роботу в новому форматі. Коли нарешті стало зрозуміло, що сил більше нема — Ірина вирішила написати заяву на звільнення та взяти рік на відпустку, осмислити все, що відбулося та як слід погорювати. І в цей момент сталося повномасштабне вторгнення. 

В перші дні Ірина була вимушена була взяти дитину за руку і перетнути кордон. Там вони прожили 8 місяців.

Зранку і вдень я жила в країні Данії, вчила мову, а вночі — працювала на Україну

Ірина була залучена в декількох проєктах, досліджувала евакуацію людей з інвалідністю. Про відпочинок взагалі не йшлося — не лишалося ні часу, ні сил. Минулого року вони повернулися в Україну — і до викликів додався страх за життя.
“Тоді я зрозуміла, що нічого не можу ні придумати, ні вирішити. Організм каже — камон, тобі треба відпочити. А ідеального часу для відпочинку нема. Якщо тобі треба спати, треба спати зараз, а не через три роки”

Закінчилися сили щось робити, сенс, просіли ресурси — емоційні та фінансові. І опорою в цей непростий час стали родина, друзі й колеги.

Один з колег Ірини порадив їй звернутися до Освітнього дому прав людини та доєднатися до Програми психосоціальної реабілітації.

“Він сказав: Іро, тебе там дуже ждуть, ти їхня клієнтка”

Коли і як просити про допомогу?

Найскладніше, зізнається правозахисниця — визнати, що тобі потрібна допомога,  щоб про тебе подбали. Особливо — коли останні 12 років сама робила це для інших. Стає по-справжньому складно зупинитися і зафіксувати те, де ти опинилась.

“Знаєте, коли це відбувається? Тоді, коли все начебто “добре”. Я повезла доньку в Іспанію, до теплого моря. Я сама зі Скадовська, нині моє рідне місто під окупацією. І моє море забрали. 

І от я в Іспанії, моя дитина мирно спить вночі, а мені хочеться кричати. Не тому, що я в чужій мені Іспанії — а тому, що я могла б бути вдома, біля свого моря, зі своїми близькими. 

Ти їдеш за кордон, щоб у дитини був тиждень чи два мирного часу, щоб менше знала, що таке обстріли, сон в коридорі, вибухи поруч”

Ірина з дочкою в Скадовську. Фото з сімейного архіву

Втома накопичується і відчувається тоді, коли тіло відпочило і має сили на осмислення. Тоді треба зробити найскладніше — усвідомити, що це нормально — потребувати допомоги. 

Друге — зрозуміти, що саме тобі треба, і попросити про це.
За порадою свого колеги Ірина звернулась до Освітнього Дому прав людини. 

“Я відчула щось дуже цінне — повагу до моєї гідності на різних етапах спілкування з учасниками та організаторами. Мені подзвонили, уточнили мій запит, сказали: навіть якщо ви нічого не візьмете від програми, принаймні зможете нарешті виспатись”

Ірина згадує, як постійно виправдовувалась: насправді їй не так вже й погано, можливо, комусь іншому потрібна допомога більше. Але тренери швидко пояснили їй, що допомога їй необхідна, і просити про це — зовсім не соромно.

Згадує атмосферу безпеки і довіри, прийняття її такою, якою вона є — атмосферу, в якій було просто відкритися.

“Я запам’яталась всім як дівчина, яка постійно плакала.”

Інші учасники та учасниці навіть дякували за це — завдяки її прикладу під кінець програми всі змогли відпустити емоції.
Зізнається, що їхала на програму з мінімальними очікуваннями — хотіла принаймні тиждень відпочити. І програма дала таку можливість — на відміну від звичних їй тренінгів, де все розписано по годинах. А крім цього — нові інструменти турботи про себе.

“Коли тренерка Надія Локоть вчила нас вітатися зі своїм болем, це було спочатку для мене дико. А зараз я постійно собі кажу: о, привіт, затиск у шиї, давно тебе не було”

Що далі?

Після проходження реабілітації настав час повертатися додому — з новими інструментами та знаннями про себе.

“Навчилась фіксувати свій стан. Наприклад, я тепер точно знаю, що мені потрібно добре спати, бо вночі тривожність підвищується. Нас привчили тривожитись ночами, тому треба спати, коли є така можливість”.

Вихідні — для себе і родини. Замотатися у ковдру, дивитися фільми та пити чай, і в жодному  разі не працювати.

“Мені показали на цій програмі, що так можна. Що це нормально. Я зрозуміла, що я роблю і навіщо, чому я в Україні, чому моя дочка тут. Це знизило внутрішній тиск”.

Активістки та активісти — супергероїні та супергерої, які можуть не спати по три дні, але ресурси фізичного тіла є обмеженими. Ірина відчула це на собі — і тепер ділиться досвідом з колегами.

“Я часто працюю з людьми, які трошки молодші від мене. У них горять очі, завжди купа ідей. І я завжди ставлю їм такі прості базові питання: ви поїли сьогодні? Ви поспали? Де ви візьмете час і сили на цю ідею? 

Я можу ділитися з ними своїм досвідом та знаннями, своїми контактами та ресурсами, але це ще не все. Я хочу, щоб вони в цьому драйві не забували про себе”.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Історія Олександра Дʼякова — це історія про силу духу та відвагу українця, який стикнувся з жахами війни прямо на своєму порозі.

Це історія про те, як у найтемніші години продовжувати вірити у перемогу та робити все можливе заради неї.

До 24 лютого

Життя херсонця Олександра Дʼякова до лютого 2022 року мало чим відрізнялось від життя більшості українців — він займався власним бізнесом, очолював ОСББ, займався громадським активізмом та намагався підтримувати порядок у рідному місті.

Проте зранку 24 лютого чоловік уже розумів, що його життя скоро кардинально зміниться — він почув перші вибухи, які означали, що росіяни почали повномасштабний наступ на українську землю.

Чоловік тоді проживав у квартирі на 14-му поверсі багатоповерхівки, звідки відкривався прекрасний краєвид на все місто та околиці. Проте замість звичайних зимових пейзажів Олександр побачив наслідки авіаударів, які росіяни завдали спочатку по Новій Каховці, а згодом і по Херсону.

«З початку ми звісно думали, що це, як то кажуть, «консерви вскрилися» — потім швидко стало зрозуміло, що це були авіаудари».

Чоловік навіть зміг нарахувати понад 60 ворожих вертольотів, що пролітали небом. Спочатку він сподівався, що це українські ЗСУ прямують на захист міста. Проте незабаром зрозумів — це була ворожа техніка.

Обʼєднання та протидія окупантам

Олександр раніше вже відзначався активною громадянською позицією — був учасником Революції Гідності, організовував та підтримував різноманітні, зокрема й антикорупційні, місцеві ініціативи.

Тож коли 24 лютого Росія розпочала новий етап війни проти України, чоловік навіть не думав про те, щоб сидіти осторонь, спостерігаючи, як ворог нищить його рідне місто та країну.

Майже одразу Олександр та інші активісти Херсону обʼєднались у групу, яка з перших днів намагалася всіляко протидіяти окупантам — переправляти військових, організовувати матеріальну допомогу для захисників та мирних жителів, передавати українській армії потрібну інформацію.

17 днів полону

Однак невдовзі ворог дізнався про цю діяльність — почались обшуки, арешти та викрадення.

«Спочатку забрали одну людину з нашої групи, потім іншу — а потім мене».

Для Олександра відразу було все зрозуміло. Коли люди з його групи почали зникати він повидаляв всю особисту інформацію зі своїх гаджетів – коли росіяни прийшли за ним, то його техніка їм вже нічим не допомогла.

Олександр в приміщенні ізолятора тимчасового утримання, в якому він перебував як полонений

У російському полоні людей чекали жорстокі допити, побиття, застосування струму та інші тортури, метою яких було зламати українців психологічно і змусити співпрацювати з окупантами.

«Вони там катують людей так, що я навіть ту людину, яка мене здала, не звинувачую. Я розумію, що він пройшов теж саме, що і я… Нам один раз пропонували одне одного до струму підʼєднувати та бити — ну ми, звісно, відмовлялись, але й таке було».

Чоловік підтримував себе думками про те, що от-от і зараз двері відкриються, зайдуть наші військові та скажуть, що все — Херсон звільнено.

«Навіть коли “прильоти” були, я думав: “О, це наші луплять по окупантах… Це добре, нехай луплять… Постійно я себе намагався якось заспокоїти й у камері менше розмовляти, бо там не зрозуміло хто є хто… Там 6–7 осіб, а ти не знаєш майже нікого, ти знайомишся з тими людьми в камері, ти розумієш, що серед них можливо є людина, яка співпрацює з окупантами — такі були й дуже часто».

Лікарні та переховування в Херсоні

Так тривало 17 днів: постійний біль, який зумовлював втрату контролю над собою, травми від побиття та катувань — після всього цього в Олександра стан здоровʼя загострився.

Тоді в окупантів, зі слів чоловіка, лишалось два варіанти: «”Звільнення” в мене було вимушеним, бо мене або десь прикопати вже треба було або лікувати».

На щастя росіяни обрали другий — Олександра повезли до лікарні. Проте в першій лікарні, куди його привезли, лікарі відмовились допомагати херсонцю — усе через те, що його привезли під наглядом окупантів.

«Я тоді подумав, що все — зараз у ліс повезуть. У лікарню не вдалося — зараз у лісі вбʼють та закопають. Але мені, знову пощастило — вони запитали, чи знаю я ще лікарню у своєму місті…».

З другої спроби Олександра все ж прийняли та почали лікування — спочатку він три дні лежав під крапельницями, після чого провели дві операції.

Утім, про якесь реальне звільнення не йшлось — за чоловіком продовжували постійне спостереження.

Коли стан чоловіка дещо покращився, йому повернули мобільний телефон та наказали регулярно бути на звʼязку з окупантами, погрожуючи відправити в тюрму на 20 років за звинуваченнями в «тероризмі».

«Вони мені казали: “Ми тебя в розиск обьявім, ти никуда не убежіш, так шо смотрі даже не думай нікуда убегать”. А як я міг втекти? Я тоді й ходити не міг».

Згодом російські окупанти були вимушені почати евакуйовуватись з міста — саме тоді знову постало питання про те, що робити Олександру. На той момент він все ще був у лікарні.

«Мені лікар казав: “У тебе є два варіанти: перший — тебе евакують на «ту» сторону (підконтрольну російським окупантам)”. Я відповів: “Ні-ні-ні, мені цей варіант не підходить!”. Тоді головний лікар сказав: “В понеділок збирайся і тікай”».

Чоловік так і зробив — йому вдалось втекти, бо нагляду майже не було, велика частина окупантів на той момент покинула місто.

«Вони щось намагались ще мені писати, але я вимкнув телефон, викинув батареї і зробив так, щоб мене ніхто не знайшов».

Ще два з половиною тижні Олександр переховувався безпосередньо в Херсоні, поки місто не звільнили.

Реабілітація

Олександр, пройшовши цей нелегкий шлях, радить людям зі схожою долею не опускати рук, шукати програми, які допомагають із реабілітацією, далі щось робити, бо життя — це дія.

Олександр отримав термінову підтримку від Освітнього дому прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту — узяв участь у Програмі психосоціальної реабілітації, яка проходила за підтримки проєкту ESU.

Олександр в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Про програму чоловік дізнався від знайомого, який раніше теж проходив цю програму.

За словами Олександра, реабілітаційні заходи тривали приблизно тиждень на базі Дому в селі Количівка, активностей було багато, але чоловіку найбільше запамʼяталась робота з психологами — саме вона дозволила Олександру набути потрібних знань та навичок для подолання наслідків травматичного досвіду.

«Психологи зробили свою справу — це змогло допомогти внести мені деякі корективи, які зараз використовують для себе. Трішки “поставило все на місце”».

Під час програми учасники, крім того, що активно працювали з фахівцями, ще й комунікували між собою — з того часу вони підтримують спілкування.

«Я навіть казав усім, що такі місця потрібно відкривати в кожному місті України. Тому що ви робите ту справу, яку потрібно робити. Людям багато допомагаєте… Тим, хто покладає свій потенціал, але натомість не отримують нічого».

«Враження — супер, усе супер, дуже сподобалось, я б радив. Дуже дякую!».

Волонтерство

Зараз чоловік усе ще в Херсоні — займається волонтерством, допомагає населенню з продуктами та продовжує керувати ОСББ. У пригоді йому стають також стають і навички, які він отримав у Програмі психосоціальної реабілітації, — каже Олександр.

«Я зараз працюю в Херсоні, від мене приблизно пʼятсот сімей отримують гуманітарну допомогу щомісячно — це тисяча людей, якщо вважати, що в одній сімʼї по дві-три людини. Я про них піклуюсь та допомагаю — з деякими також є сенс працювати психологічно».

Волонтерська діяльність Олександра в м. Херсон

«Хто б не казав, що Херсон уже об’ївся — такого немає, тому потреба в допомозі є постійно. Банально навіть якщо в людини є кошти, але якщо це, наприклад, якась літня людина, то вона не може вийти, тому що вона боїться обстрілу — у Херсоні постійно прилітають ворожі снаряди».

Олександр видає гуманітарну допомогу мешканцям Херсону

Олександр впевнений, що після перемоги йому ще буде чим займатись, але зараз він мріє тільки про Перемогу, звільнення всіх українських полонених та відбудову мирного життя на рідній херсонській землі.

Без визначеної мети людина приречена, вважає Олександр Дʼяков. Тож він радить усім, хто опинився в скрутних обставинах, не опускати руки та продовжувати приносити користь громаді, адже саме так ми наближаємо довгоочікувану перемогу.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Іноді буває так: прокидаєшся зранку, і думка про всі важливі та корисні справи, які ти маєш зробити сьогодні, не надає крила, а висить на тобі тяжким тягарем. Як з цим боротися, куди звернутись, як допомогти собі? Говоримо про це з Іриною Нурулліною — волонтеркою та освітянкою.

Коли Ірина познайомилась з Освітнім Домом прав людини в Чернігові, вона, за її словами, знаходилась в творчих пошуках —на попередній роботі перебувала в простої, адже заклад, в якому працювала, був розташований на окупованому лівобережжі Херсонщини.
Зараз вона обіймає посаду заступника директора з виховної роботи Херсонської багатопрофільної гімназії №20 імені Бориса Лавреньова Херсонської міської ради.  За сумісництвом є кураторкою комісії з питань культури та духовного розвитку міського учнівського парламенту, який працює при управлінні освіти Херсонської міської ради. 

Ірина — внутрішньо переміщена особа.

“Живу в Одесі, яка приймає доволі дружно та тепло. Відчула на собі, що вона дійсно Одеса-мама: прихистила, оберігає, піклується. Та життя на березі Чорного моря під час війни ще той виклик. Але кліматом нагадує рідний Херсон, тому мені тут відносно комфортно.”.

З 2016 року Ірина волонтерила в Товаристві Червоного Хреста України. В той час працювала педагогом-організатором в Зеленівській ЗОШ №38 та координувала роботу учнівського самоврядування і дитячого волонтерського загону. Разом з вихованцями збирали допомогу тим, хто більше за все її потребував: родинам зі статусом ВПО з Луганщини та Донеччини, дітям соціальних категорій, ветеранам праці та війни. Збирали канцелярію, одяг, засоби особистої гігієни, продукти харчування. В рамках акції “Яблучко” збирали яблука та передавали їх в дитячі садочки, вихованцям інтернатів, в ради ветеранів та в Будинок культури смт Зеленівка бабусям, які співали в ансамблі “Веселка”.

Пригощали бабусь яблучками, а вони нас — цукерками та пиріжками до чаю

Завдяки плідній волонтерській роботі у травні 2020 року Ірина стала лауреатом регіонального конкурсу “Благодійна Херсонщина-2019”  і посіла ІІІ місце у номінації “Благодійник року”. З квітня 2021 року є донором крові, активно здавала кров в Херсоні навіть під час окупації і продовжує це робити і після переїзду в Одесу.

Відзначила першу річницю звільнення Херсона в Одеській обласній станції переливання крові. “Моя кров сьогодні воює за Херсон!”

Ірина пів року прожила в окупації і наважилась виїхати з Херсону тільки у вересні 2022-го року. Облаштуватись в Одесі, хай би якою вона не була гостинною, непросто, але волонтерка згодом знайшла собі однодумців. Бажання бути корисною допомогло адаптуватися у новому місці, знайти справу до душі.

Я подала у Всесвіт запит: хочу бути корисною

І Всесвіт відгукнувся: скоро знайшлась волонтерська ініціатива, до якої Ірина змогла долучитися. 

“Тепла компанія жінок з Херсону, місцеві волонтерки з Одеси та інші…”

Разом вони збираються аби плести маскувальні сітки та майструвати інші речі для потреб фронту — матраци, килимки, підголовники та обереги: брелочки, ляльки-мотанки і янголята.

Не завжди вдається виділяти стільки часу на волонтерство, скільки хочеться, але Ірина намагається кожен вільний день приділяти важливим справам. Зізнається: з двома роботами і купою зобов’язань лишається не так багато часу на волонтерство, і усвідомлення цього — болюче і дискомфортне.

Хочеться додаткових годин, додаткових рук, додаткових сил

Але надважливо розуміти: допомога іншим починається з допомоги собі. Ірина вчиться приймати свій стан: коли навантаження росте, і через втому та стрес іноді важко прокинутись, треба зробити паузу. Взяти вихідний, лишитися вдома з книжкою, адже втомлена та знесилена ти не допоможеш хлопцям та дівчатам на фронті. 

Як зрозуміти, що час зробити паузу? Коли прокидаєшся без бажання

Коли розумієш, що робиш все через силу, коли обов’язки висять тягарем — треба звернути увагу на свій стан. Прислухатись до тіла. Дати йому те, що воно потребує.

Іноді я прокидаюсь в такому стані, що розумію, що не буду корисна для інших. Зате можу сьогодні бути корисною для себе.

Історія знайомства Ірини з Освітнім домом прав людини в Чернігові почалась з оголошення про набір групи документаторів воєнних злочинів. Програма була направлена на документування злочинів, скоєних стосовно закладів освіти, і для Ірини, як освітянки, була дуже близькою.

“Руські асвабадітєлі зруйнували не один навчальний заклад в Херсоні. Серед них – найстарша гімназія міста зруйнована вщент. Від побаченого стигла в жилах кров…”

Всередині все переверталося від гніву, але що може цивільна людина зробити, аби змусити агресора понести відповідальність? Як мінімум — пам’ятати.

Я хотіла навчитись законно карати тих, хто приносить нещастя на нашу землю

Цей досвід став корисним і цікавим, тож коли Ірина побачила повідомлення про набір на Програму психосоціальної реабілітації від Дому — подала заявку.
“Я приїхала і зрозуміла, що це те, що мені було потрібно — тиждень, присвячений власним потребам. Я дуже вдячна Дому за можливість побувати в Чернігові, познайомитися з лекторами, які викладали мені документування, поспілкуватися з новими цікавими людьми. Після розмов з психологами я зрозуміла, що школа документування — це важливий додатковий розвиток, але я все-таки в першу чергу освітянка. 13 років життя присвятила освіті! На Програмі психосоціальної реабілітації крім іншого познайомилась з неймовірними учасницями та тренерками. У однієї з них я зараз проходжу групову терапію щосуботи”.

Програма психосоціальної реабілітації проходила за підтримки проєкту Emergency Support Ukraine (ESU).

Техніки заземлення, дихальні практики, вправи та медитації — все це учасниці активно вивчали та практикували.  Спілкування з новими друзями Ірина підтримує і досі. 

І зізнається — війна стала для неї джерелом несподіваних відкриттів.

“В одній з подорожей я була в Харкові. Я закохана у це місто з першої прогулянки і назавжди! Такий величний і нескорений. Там є така видатна особистість — Гамлет Зіньковський, вуличний художник. І на одній з вулиць я побачила його малюнок на воротах. Там зображена дитяча гойдалка і написано: війна краде багато часу та можливостей, а нижче — війна дає багато часу та можливостей.

Як це не жахливо звучить, але це правда. Якби не війна, я б не відвідала таку кількість українських міст, в яких до війни і не планувала побувати, не побувала б у Домі, не познайомилась би з різними людьми. Це жахливо, але така наша реальність. Багато дверей відкривається. На багато речей ми дивимося з різних кутів. Вчимося приймати і дякувати”.

Ірина зізнається: хотіла б побувати у Ужгороді і побачити цвітіння сакури. На це її надихнули вихованки табору “Енергія твого майбутнього”, в якому Ірина працювала тренеркою у березні 2023 року. Дівчатка лагідно називають своє місто “Ужик”. Ще в планах — Івано-Франківськ, Рівне, Луцьк і багато інших міст України.

Після перемоги, на мирній Херсонщині, куди ми всі колись завітаємо, Ірина радить побачити острів Джарилгач, Олешківські піски, а в самому Херсоні відвідати три набережні Дніпра —  набережну Річпорту, набережні біля готелю Фрегат і біля Вічного вогню. Побачити розписані стаціонарні укриття. Покататись на яхті та подивитися на місто героїв з “Антошки” — Антонівського мосту, який неодмінно відремонтують.

Та найголовніше — щоб ми всі побачили, як відновлюється місто. Яким воно знову стане жвавим і веселим. Які там сильні та сміливі люди, справжні герої. І побачили Херсон — незламне місто-герой.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Як допомогти дітям, які втратили все? І як зрозуміти, що сама потребуєш допомоги? Розмова з Юлією Мельниченко — про волонтерство, допомогу дітям та військовим та втрачене відчуття безпеки.

Юлія Мельниченко — волонтерка, викладачка, тактична медикиня територіальної оборони, учасниця Революції Гідності, одна з героїнь виставки “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize. Дорослим вона викладає тактичну медицину, а дітям в селі на Київщині — образотворче мистецтво. Працює з дітьми, що переїхали з тимчасово окупованих територій. Залучає своїх учнів до волонтерської діяльності.  Її учні малюють листівки для українських воїнів, вчаться підтримувати себе та інших. Та підтримати їх самих, створити їм безпечний простір — непроста задача. В цьому році Юлія взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації” в рамках проєкту ESU.

Її історія розпочалася у далекому 2007 році, коли Юлія була волонтеркою у літньому таборі для дітей-сиріт. Цей досвід переріс у  постійну співпрацю, а згодом — у координацію поїздок інших волонтерів до Старобасанського інтернату (в Чернігівській області). З перших візитів до сиротинця стало очевидно: дітям найбільше бракує уваги, справжньої небайдужості, а також людей, ладних навчити їх елементарних правил життя у зовнішньому світі.

“Ми їздили туди що два тижні, допомагали дітям здобувати соціальні навички, необхідні для життя в сучасному світі. Мені ніколи не подобалося, що депутати приїжджають в інтернат тільки на свята. Можновладці привозять цукерки і одяг, от і все. Діти зростають споживачами. Вони не бачать себе майбутньому, не мріють про жодну професію. Це треба було змінити, тож я почала об’єднувати однодумців. Ми зі студентами навчали дітей. Викладали хто що може: хтось малювання, хтось інтер’єрний дизайн, хтось вчив стригтися, хтось правознавство викладав. Вчили їх готувати, бо вони нічого не вміли.

Діти клали яйце в каструлю з водою і чекали, що має відбутися диво

А те, що поставити цю каструлю потрібно на вогнище і почекати, щоб вода закипіла…Вони не мали цього уявлення, тому що їх постійно обслуговували викладачі. ”. 

Юлія згадує, як, працюючи з дітьми з інвалідністю, які мали відсутні ручки чи ніжки, вчила їх не пасувати перед труднощами.

Завжди шукай вихід. В тебе є зуби, якими ти можеш затиснути пензлик і малювати

Багато її вихованців вступили до художніх вишів, один з них — до вищого навчального закладу у Німеччині. 

Крім візитів до інтернатів були також чисельні благодійні заходи, збори коштів для онкоодужуючих дітей, майстер-класи з малювання та арттерапія.

А потім прийшов 2014-й рік. Революція Гідності. Війна. Юлія каже:
“Я не ділю війну на “з 2014-го” і “з 2022-го”. Люди в Україні гинуть вже 10-й рік. Інша справа, що говорити про це почали тільки зараз”.

Під час Революції Гідності Юлія була однією з тих, хто допомагав лікувати поранених активістів та розселяти людей, які приїздили до Києва з інших міст. Тоді ж почалися перші збори для військових, навчання тактичної медицини, допомога військовим у шпиталі… За ці роки волонтерська діяльність сильно змінилась. 

Раніше все було спокійніше, і здавалося, що війна десь там відбувається, на Сході,  можна було собі розмірено і спокійно жити. Зараз всім очевидно, що це не так, і більшість людей так чи інакше залучені до волонтерства.

Хтось всім житловим комплексом плете сітки, а хтось в’яже панчохи. Всі хочуть бути корисними

Багато волонтерів кажуть про те, що люди неохоче донатять, стають байдужими. Стає все складніше закривати збори. Деяким здається, що це від того, що люди “втомилися від війни”, проте Юлія цієї думки не поділяє.

Збори складніше закривати, тому що дуже багато людей залишилося безробітними. Багато виїхали за кордон в пошуках прихистку, хтось залишився без дому і змушений поневірятися по інших містах. 

У цивільного населення значна частина сімейного бюджету йде на те, щоб вижити в сьогоднішніх умовах, тому важко зібрати на щось, а потреби збільшуються щодня: це і допомога пораненим, підтримка військових, потреби вимушено переміщених осіб.

У нас дуже багато травмованих людей 

Все це потребує ресурсів на відновлення — ментальних, в першу чергу. Коли навколо — нічні тривоги, а наші близькі йдуть на фронт, повертаються пораненими або геть не повертаються… це дуже важко витримати. 

Коли звикаєш допомагати іншим, коли навколо тебе — діти та дорослі, які втратили все, дуже важко не поринути в це з головою, забуваючи про себе. Втома дає про себе знати, коли приходять нові виклики.

Маю в групах учнів, які були в окупації, бачили смерть на власні очі, хтось з батьками тікав під обстрілами з інших міст, а дехто у шість років вже посивів і каже: 

“У мене був друг, якому відірвало ніжки. Його не врятували”.

Щоб навчитися допомагати їм, Юлія звернулась до програми реабілітації від Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Зізнається, що перші дні програми стали для неї справжнім шоком.

Виявилось, що перш за все треба допомогти самій собі. Ти маєш бути в ресурсі, і ти маєш мати сили, щоб надавати допомогу іншим. Все це логічно, але неочевидно. Коли ти маєш в оточенні дітей, що пережили такі страшні речі, важко думати про себе і ставити свій комфорт на перше місце.

Кисневу маску потрібно вміти спершу одягнути на себе, і тренери Освітнього дому вчили журналістів, волонтерів та активістів робити це правильно. Кожного дня — вправи на заземлення, медитації, робота з диханням, кола обговорень, де можна ділитись почуттями та враженнями. Як працювати під час тривог, як заспокоїти дихання, коли слухаєш історію, яку неможливо витримати без сліз. Юлія зізнається: всі методики та вправи, які вона випробувала на собі, тепер використовує зі своїми учнями. Цей досвід та знання виявилися по-справжньому неоціненними.

“А ще Освітній Дім — це місце, де можна знайти однодумців і неймовірну підтримку. Саме там я познайомилась з журналісткою Крістіною Бут. Надихнувшись моєю роботою, вона висунула мене на виставку історій воєнного часу “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize.”

Та найбільше надихають діти — ті, заради кого ми вчимося правильно дихати, створювати простір безпеки та затишку, підбирати вірні слова. Учні Юлії — 60 маленьких світів, і кожен — обдарований та унікальний. Вони приходять на її уроки на пів години раніше і йдуть пізніше, щоб взяти до рук пензлі і творити свій безпечний світ. Юлія Миколаївна прислухається до кожного малюнку, аби знайти індивідуальний підхід до учнів. Щоб юні художники мали можливість радіти, творити та забути про свої тривоги.

Бо мати того, хто тебе зрозуміє, підтримає і прийме — безцінно.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Інженерка порозуміння Тетяна Васильєва розповіла, як залишила роботу в університеті та стала волонтеркою, щоб організовувати групи підтримки для ВПО, долати конфлікти та навчати ненасильницького спілкування.

Тетяна Васильєва — інженерка порозуміння, волонтерка та, у минулому, викладачка менеджменту. Університет та кафедру вона, за покликом душі, змінила на сферу неформальної освіти. Зробила це вона ще до початку повномасштабного вторгнення. Зараз про це рішення не шкодує, адже воно дає їй змогу допомагати людям, що постраждалим від війни в найрізноманітніших куточках України.

Початок війни, коктейлі Молотова та групи підтримки

Тетяна розуміла, що росія рано чи пізно прийде з війною в українські будинки. Її чоловік був залучений до оборони наших територій ще у 2014 році — план дій на випадок повномасштабного вторгнення в них був.

«В мене не було паніки. Я знала, що я нікуди не поїду — воно до Дніпра так швидко не дійде, це можна тільки розповідати про «три дні». Був, звісно, такий собі «ступор», бо все відразу відпало — усі плани, поїздки, тренінги — ти відразу ніби у вакуумі, сидиш тільки новини моніториш».

Проте, такий стан речей, зі слів Тетяни, тривав недовго — дуже швидко люди почали обʼєднуватись у волонтерські спільноти, багато людей почало приїжджати до Дніпра. Роботи тоді у всіх було багато: облаштовували підвали, готували коктейлі молотова, допомагали одягом тощо.

Один момент у памʼяті Тетяні відкарбувався особливо яскраво: «Підлітки в гаражах організували прийом пляшок для коктейлів молотова — їм приносили пляшки, а вони там «колотили» ці коктейлі, кудись відвозили».

Інженерка порозуміння: що це таке й чим займається

На запитання про те, чим займається Тетяна зараз, як інженерка порозуміння, вона відповіла, що в її роботі все завжди залежить від ситуації — через це треба володіти багатьма навичками: фасилітація діалогів, медіація, емоційне ресурсування, робота з травмами тощо.

«Ми — фахівці з кризових комунікацій, наші навички направлені на вирішення конфліктів, спорів, зниження напруги».

Кризова ситуація — це, як стверджує Тетяна, не тільки про ситуації, повʼязані з виникненням сутичок між якимись групами населення, а ще і про внутрішній стан конкретної людини, її переживання та особисті трагедії. Це особливо важливо розуміти зараз, коли суспільство проживає надскладний для кожного українця період.

Хоча спектр роботи інженерок та інженерів порозуміння є доволі широким, проте будь-яку їх діяльність супроводжують незмінні речі, які формують фундамент діяльності — ненасильницьке спілкування та психоемоційна підтримка.

«У нас усе йде в русі ненасильницького спілкування — є свої постулати, «гуру» та «Біблія», — з посмішкою розповідає Тетяна.

Тетяна — одна із 60 сертифікованих інженерів/-ок порозуміння в Україні, яка проходила спеціалізовану школу. Її курс закінчився вже під час війни, після чого вона долучилася до допомоги потерпілим від повномасштабної війни.

«У нас є мобільні хаби — такі мікроавтобуси — їх три по Україні, і є команди інженерів порозуміння — ми їздимо у віддалені громади, в основному працюємо з місцями компактного поселення ВПО, надаємо психоемоційну підтримку, вислуховуємо людей».

За покликом серця

Після того як Тетяна разом зі своєю командою приїжджає до місць компактного поселення, перше, що вони роблять — просто починають спілкуватись із людьми. Ось ці початкові зустрічі бувають різними.

«У нас ж має бути ненасильницьке спілкування. А там ці коменданти — вони люблять казати: «Зараз я вам усіх згоню! Скільки вам треба людей?».

«Ми намагаємось спілкуватись із людьми індивідуально. Спочатку вони мовчать, а потім зʼясовується, що там купа конфліктів. Це ось так у Бучі та Ірпені було. У Бучу ми вже як рідні приїжджали. Ми вирішували міжособові конфлікти, щоб у них трошки напруга спадала».

Для реабілітації людей, які були змушені покинути свої домівки, як каже Тетяна,

використовують різноманітні способи — від простої комунікації до організації активностей. З окремою теплотою наша героїня згадувала момент, коли вони організували поїздку до кінного господарства — це був, зі слів Тетяни, саме той досвід, який зміг показати переміщеним особам, що життя триває далі.

«Люди, хоч і зустрічають тут уже другу весну, але не живуть «тут і зараз» — вони постійно це відкладають, думками вони «там».

Відновлення

Допомога людям, які були вимушені через війну залишити свої домівки повпливала на стан нашої героїні. Ненормований графік, стресові ситуації, часті та довгі переїзди – це все наклало свій відбиток на психологічному та фізичному стані, зізнається Тетяна. 

«Було таке, що по 2 тижні додому не приїжджали – треба було відразу і у Львів їхати і в Вінницю».

Тетяна отримала підтримку від Освітнього дому прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту – вона взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU.

Програму реабілітації Дому Тетяна пригадує з теплотою – різноманіття активностей та атмосфера спокою, зізнається вона, дуже сприяє розвантаженню. Але найбільше їй запамʼятався день знайомства з учасниками, тілесні практики та останній вечір біля вогнища – це теж була свого роду терапія. 

«Я, чесно скажу, брала з собою ноутбук – думала, що свої проєкти буду робити, але стан був такий, що не хотілось… Тобто так, ти зайнятий тільки пів дня, але потім, умовно, пішов на річку, з іншими учасниками порозмовляв – була атмосфера відновлення».

«У нас ще була така цікава команда, я там майже нікого не знала – всі абсолютно різні, але був якийсь симбіоз навіть між людьми з різних напрямів, цікаво було».

Після закінчення програми Тетяна змогла відновити внутрішні сили – хоч її відпустка продовжується, але вона не зупиняється, відкриває для себе нові аспекти своєї роботи та готується до нових поїздок по Україні, щоб надалі допомагати людям, що втратили домівки внаслідок війни. 

До того ж учасники програми дотепер спілкуються, стверджує Тетяна, надсилають одне одному варіанти активностей, конкурсів – шукають можливості для того, щоб зустрітись ще раз в живу та намагаються всіляко підтримувати одне одного.

Історія взаємовідносин із Домом у Тетяни доволі давня — перша «знайомство» відбулось ще у 2021 році. З того періоду наша героїня стала учасницею пʼяти освітніх проєктів, серед яких Школа з прав людини, нещодавній Освітній форум прав людини: об’єднані та Школа зі сторітелінгу «Правда через історії». 

На цьому наша героїня зупинятись не планує: «Ще на Школу з документування дуже хочеться в цьому році потрапити, якщо вона буде».

Підсумовуючи, Тетяна хоче порадити всім не боятись отримувати нові знання, реалізовувати ідеї та змінювати щось у своєму житті навіть в умовах війни.

«Мені це дуже близьке — коли люди щось придумують, змінюють, долучаються до активізму, вони тоді розкриваються».

«Жити треба тим, що тебе запалює. Якщо є відчуття, що ти виконуєш своє «призначення», робиш те, що тебе драйвить — це й буде твоїм шляхом, навіть якщо ти не отримаєш від цього якихось матеріальних дивідендів».

Історія Тетяни Васильєвої показує, що навіть у надскладних умовах війни можна знайти своє покликання та робити позитивні зміни в суспільстві, якщо жити за покликом серця та не боятися реалізовувати свої можливості.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Олександр Ларін — пенсіонер із Маріуполя, який 40 років пропрацював машиністом тепловоза, зараз проживає зі своєю мамою в Києві.

Він мріяв про будиночок біля моря з виноградниками та місцем для риболовлі, коли ще працював на металургійному комбінаті імені Ілліча.

Олександр свою мрію здійснив — придбав земельну ділянку біля Бердянська, за 7 років побудував будинок, посадив дерева й виноград, вийшов на пенсію та хотів просто насолоджуватись результатами своєї праці. Проте після 24 лютого 2022 року його життя, як і життя мільйонів українців, змінилось.

Спочатку Олександр разом із мамою вирішили залишитись у своєму селі під Бердянськом — він пригадує момент, коли відкрили коридор та люди почали виїжджати з Маріуполя: «Всі їхали до мене — друзі, знайомі. Ми з мамою кожного ранку ставили велику каструлю на дровʼяну піч, газу вже не було, я курей тримав — діставали курку, варили суп… Знали, що приїдуть люди».

Шлях до Києва: конфлікт на блокпосту

Олександр разом із мамою та сімʼєю друзів виїжджав із Бердянська, на той момент уже окупованої території, до Києва 8 квітня 2022 року. Їм довелось проїхати майже 200 кілометрів та 17 окупаційних блокпостів, на кожному їх зупиняли, перевіряли та обшукували.

Відновлення даху будинку в с. Ягідне

Поки вони ще лишались на тимчасово окупованій території, майже перед самим виїздом до Києва, чоловік допомагав друзям евакуюватись — вивозив їх на автобус, звідки вони мали доїхати в більш безпечне місце. На одному з блокпостів, на вʼїзді в село, де знаходиться будинок Олександра, його зупинили окупанти для перевірки документів — між ними навіть завʼязався невеличкий діалог, який переріс у небезпечний для життя епізод.

Як зізнається Олександр, росіянин, після того, як дізнався, що авто на «маріупольських номерах», вирішив спровокувати конфлікт — мова зайшла за полк «Азов». Олександр не стерпів образливі вислови про бійців полку та став на їх захист — вони просто захищають свою домівку.

«Так ты Азов любишь? Националистов любишь?», — почув агресивні запитання Олександр. Паспорт уже почав зникати з поля зору в руках окупанта, а тим часом до авто підійшов ще один росіянин. Ситуацію, за словами чоловіка, врятувало сиве волосся та статус пенсіонера.

Це їх тактика — створювати видимість відвертого спілкування, щоб виявити тих людей, які не хочуть бачити «російський мір» в Україні, а потім ліквідувати їх.

Саме після цього інциденту стало однозначно зрозумілим, що лишатись у своєму селі — не варіант, треба їхати до Києва.

Добробат та відбудова населених пунктів

Після того, як Олександр дістався до столиці, яка на той момент вже відчувала проблему в транспорті, він викликався допомогти медикам шукати та розвозити ліки для тих, хто лишився в межах міста: 

«Приїхав я сюди, і відразу мені дочка каже, що треба допомогти тут у Києві — нічого тоді не їздило — треба медиків повозити».

Згодом дочка «записала» його в Добробат – добровольчий будівельний батальйон, який допомагає відновлювати житло та соціальні об’єкти на звільнених від окупантів територіях. 

Відбудова будинку в с. Ягідне

Спочатку Олександр допомагав із відбудовою населених пунктів у Київській області — був в Загальцях, Бородянці, Ірпені та Гостомелі.

У село Ягідне Олександр потрапив із Добробатом уперше 26 травня 2022 року, приїхали вони тоді на один день. А вже з початку липня був більш масштабний заїзд — аж до листопада. «Бригада» складалась майже з 30 осіб — усі різні, але з однією метою. Минулого року вони змогли полагодити 22 дахи.

Дім надає партнерську підтримку Добробату — учасники відбудови мають змогу жити в просторі Дому в с. Количівка. Період знаходження в Количівці Олександр згадує з теплотою, хоч і працював із жахливими наслідками війни — це все через людей, які заряджали енергією та створювали атмосферу.

«Найприємніше — це, звісно, люди, які кажуть «дякую» — каже чоловік.

Відбудовувати Ягідне, крім українців, також приїздили волонтери з Польщі, США, Данії, Австралії та Румунії — Олександр найбільше запамʼятав Мачей Джозефа, адвоката з Польщі, який приїхав допомоги та вивчити українську мову. Якщо з іншими іноземними учасниками Добробату спілкування було в основному через онлайн-перекладачі, то з польським волонтером — українською.

Олександр разом з іноземними волонтерами Добробату в Освітньому домі прав людини в Чернігові (с. Количівка)

У цьому році, за словами Олександра, учасників Добробату в Ягідному було троє, але попри це вони навіть невеличкою групою змогли з нуля збудувати чотири будинки.

Найбільшою проблемою з якою зіштовхнувся Олександр під час волонтерських відбудов — це транспорт, автобуси були не завжди.

«Он там стоїть мій Tucson — я в нього вісім осіб грузив, у багажнику їхали двоє», — з усмішкою каже Олександр.

«В Количівці, що добре — немає щоденних поїздок», — каже чоловік.

«Умови, звісно, чудові. Попрацюєш, приїдеш — душ є, каву завжди можна випити, щось перекусити… Усе збирався я посидіти на ваших лекціях, але якось не виходить…».

Крім того, Олександр отримав термінову підтримку в рамках Програми захисту Дому. 

Зараз він чекає на свою дружину, яка скоро має повернутись з-за кордону, щоб невдовзі продовжити відбудовувати населені пункти та створювати нове майбутнє для України та українців.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Освітній дім прав людини в Чернігові продовжує надавати підтримку правозахисникам, журналістам та громадським активістам в рамках Програми Захисту.

Програма Захисту передбачає декілька видів підтримки:

• Термінова індивідуальна підтримка правозахисників, журналістів, громадських активістів;
• Професійна підтримка;
• Реабілітаційні програми і заходи для відновлення психологічних та фізичних особистих ресурсів.

Зустрічі групи взаємопідтримки в Львівському Хабі ОДПЛ Чернігів/ фото Тетяни Діхтярук

Термінова підтримка

Термінова підтримка Програми Захисту полягає в тому, щоб якнайшвидше допомогти людям, які опинилася в ситуації ризику у зв’язку з окупацією чи бойовими діями.

Вона включає:

•  компенсацію деяких первинних побутових витрат, пов’язаних;
•   інформацію про центри, що надають допомогу;
•   консультації з юридичних питань;
•   інформаційну допомогу в евакуації за кордон та по Україні;
•   емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям);
•   тимчасове проживання у Львівському Хабі та в ресурсному центрі в селі Количівка Чернігівської області (від 2 до 5 днів)

Так, загалом за січень-червень 2023 року Дім отримав 117 заявок на Програму термінової підтримки. З них підтримано 90 заявок — це 167 осіб. На цей час на розгляді перебуває 14 заявок.

Серед підтриманих людей — 149 — дорослих, 18 — дітей. Жінок більше ніж чоловіків — 89 проти 78.

Щодо сфер діяльності: 80 — громадські активісти, 7 — журналісти, 6 — правозахисники та 74 особи — це члени їхніх сімей.

Своєю чергою, Львівський Хаб Дому став тимчасовим помешканням для 87 осіб. Крім того, там  провели 60 заходів для 651 особи.

Для перегляду детальної інформації та заповнення анкети переходьте за посиланням —  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Професійна підтримка

Професійна підтримка Програми Захисту спрямована на те, щоб люди могли залишатися в професії або в громадській активності. Для цього Дім надає можливість пройти стажування, навчання, а також реалізувати свій проєкт.

Щоб подати заявку на цю програму — переходьте за посиланням. 

Зустрічі групи з вивчення української мови в Львівському Хабі ОДПЛ Чернігів/ фото Тетяни Діхтярук

Стажування 

Так, протягом січня-червня 2023 року вісім стажувальників пройшли стажування від 1 до 3 місяців, з них:

• 3 правозахисники
• 1 журналіст
• 2 активісти громадянського суспільства
• 1 волонтер

Мікропроєкти 

Важливим аспектом нашої підтримки є можливість для учасників Програми реалізувати свої проєкти.

Так, серед проєктів, які підтримав Дім:

1) «Короткометражна стрічка про невідомі моменти оборони Чернігова у лютому-березні 2022 р.». Керівник проєкту Іван Матвєєв, ментор – Вадим Пивоваров.

Кадри з фільму “Історії сталевих людей”, який відзнятий за підтримки ОДПЛ Чернігів та Міжнародного фонду Відродження/ Іван Матвєєв

2) «Шкільне соціальне підприємництво – онлайн курс для молоді». Керівниця проєкту – Валентина Чугуєвець, менторка – Анна Орловська.

3) «Документування воєнних злочинів та допомога постраждалим особам від злочинного нападу рф». Керівниця проєкту – Тетяна Каталевська, менторка – Марія Цип’ящук.

Програма реабілітації

Програма реабілітації: Навчання для психологів, соціальних працівників та психотерапевтів по роботі з травмою в Ресурсному центрі ОДПЛ Чернігів, с. Количівка/ Архів Дому

Також в рамках Програми Захисту діє Програма реабілітації. Вона охоплює заходи для відновлення психологічних та фізичних особистих ресурсів.

Це, зокрема, навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни.

Так, в ресурсному центрі Дому в с. Количівка провели три 5-денних заходи, які охопили 28 осіб. 

Навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни, та яке проводиться в рамках відновлювальної програми реабілітації/ Архів Дому

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.