ДокументуванняНовини
Звірства російських військ під час окупації одного з сіл на Чернігівщині: катування та розстріли мирних жителів, спалення тіл просто неба та обстріли цивільних будинків.
Весна 2022 року для одного з сіл на Чернігівщині розпочалася з трагедії. Того ранку місцеві здригнулися від несамовитого крику матері, який було чути за кілометр. Згодом люди зійшлися до хреста у центрі села і побачили, як у ряд лежать припорошені снігом тіла чотирьох їхніх односельців. У стані шоку та глибокого горя рідні тачками та санями забирали вбитих, аби поховати їх на власних подвір’ях до кращих часів…
Це історія* про злочини російських військових в одному із сіл Чернігівської області. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.
*Імена загиблих та їхніх рідних змінені.
Катування та розстріл чотирьох цивільних чоловіків
24 лютого 2022 року селяни дізналися про початок війни з телевізорів і дзвінків рідних та близьких. Згодом почули вибухи за селом. 27 лютого сільськими вулицями з гулом пройшла російська техніка. А вже наступного дня російські військові жорстоко убили чотирьох місцевих чоловіків. Так почалася окупація села, яка тривала місяць.
Напередодні 1 березня 2022 року щонайменше чотири родини не зімкнули очей: чоловіки з їхніх родин не повернулися додому. Але до 7-8 ранку кожна з сімей плекала надію: вони просто не встигли дістатися домівок через окупацію і заночували у друзів.
Спочатку ця надія покинула Петра. Рано вранці він відправився шукати сина Романа. Пройшов близько ста метрів від дому до хреста у центрі села і побачив тіла чотирьох чоловіків. Пульс батька зашкалював, від передчуття очевидного лиха всередині все переверталося. Петро насилу підійшов ближче: серед убитих був і його 33-річний син.
Другою про трагедію дізналася мама Романа. Жінка впала біля хреста, обтирала сніг з обличчя сина і кричала: “Синок!!! За що???”. Цей несамовитий, дикий крик матері, яка втратила дитину, люди почули за кілометр від місця трагедії.
Катерина дізналася про смерть свого чоловіка, 34-річного Степана, третьою. Після неї звісткою про вбивство свого чоловіка, 46-річного Максима, поранилася Поліна. Юлія прийшла з санями забирати тіло батька, 51-річного Віктора, останньою. Вона жила найдалі від центру.
Люди відвезли тіла убитих по домівках і, як могли, підготували їх до поховання. Відтак у перший день весни Степан знайшов свій спочинок на городі, який того року збирався орати своїм новеньким трактором. Максим – під вікном будинку, який він так обожнював. А Роман – у саду, де малим любив куштувати яблука та вишні. Тільки Юлії вдалося поховати батька на кладовищі: довезти додому жінці не вистачило сил, а зробити це на цвинтарі допомогли знайомі.
Російські військові знущалися над усіма чотирма беззбройними селянами. На їхніх тілах прострілені геніталії та ноги, величезні синці, вогнепальні та колоті рани.
Убивства цивільних і смерті від нестачі ліків
11 березня село обстріляли. Постраждали будинки, вулиці, а найголовніше – люди.
“Дядя Вітя, рятуйте тата!!! Бабуся вже мертва”, – з такими словами до сусіда прибігла нажахана дівчинка.
Того дня від обстрілів загинули її бабуся Олена по батьковій лінії та дідусь Микита по материній. Чоловік якраз прийшов занести речі, коли прилетів снаряд. Микита загинув на місці. Олена ж ще пів години стогнала: у неї відірвало ногу, відтак вона повільно сходила кров’ю і помирала. Аби хоч якось полегшити її страждання, сільська фельдшерка вколола знеболююче, коли змогла дістатися до місця події.
Син господині Микола теж отримав важке поранення ноги. Але чоловік вижив. Його перенесли до сусіда, який колись служив у морфлоті і знав основи першої домедичної допомоги. Він порадив дружині Миколи тампонувати рану, аби зупинити кровотечу.
“І знаєте, вона тампонувала ту рану. У неї тільки-но вбило батька, загинула свекруха… Але вона зібралася і змогла організувати чоловіку умови так, аби той вижив. На щастя, у фельдшерки були антибіотики. Вона колола їх пораненому, тож його стан стабілізувався. Після звільнення села він лікувався в Україні та за кордоном”, – розповідає сусідка родини, яка була свідком тих подій.
Але шестеро селян окупацію не пережили: вони померли через нестачу специфічних препаратів та належної медичної допомоги. Серед цих загиблих – батько закатованого Степана – Михайло. Цих людей місцеві так само ховали на власних подвір’ях.
“Крематорій” просто неба
Бої за Чернігівщину тривали з 24 лютого до 31 березня. Ворог неодноразово намагався взяти Чернігів і отримував відсіч. Так само у багатьох окупованих селах люди передавали координати розташування ворожої техніки та місця скупчення російських військових. По них ЗСУ завдавали удари. Відтак ворог зазнав чимало втрат.
Багато селян свідчать про те, що російські військові спалювали трупи своїх солдатів. Це було на території зруйнованого зерносховища.
За словами місцевих, російські військові возили тіла санітарними машинами. Потім вивантажували їх біля розбитого зерносховища, обливали чимось і підпалювали. Поранених вони добивали: селяни чули постріли з боку сховища.
Полум’я було фіолетово-синього кольору. Навкруги стояв сморід, тому дихати було важко. Це тривало два дні. За час такого майже безупинного горіння бетонні перекриття на зерносховищі стали схожі на порваний папір.
“У перші два дні двері труповозки були ще закриті. Пізніше я бачила, як з бортів звисали руки… Трупи на фермі палили дві доби. З вікна мені було видно, що двоє солдатів брали тіло, розгойдували й кидали у багаття. Третій чимось поливав з відра і воно горіло. Дихати в цей час було важко, стояв чорний дим”, – розповіла місцева мешканка.
***
Минуло два роки. Люди повертаються до звичного життя. Відновило роботу й зруйноване фермерське господарство. Біля хреста у центрі села майорить український прапор та намертво стоїть меморіальна дошка з іменами закатованих селян. Як спомин про воєнні злочини, які тут вчинили російські окупанти…
Матеріал підготувала Наталія Найдюк.
Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53.
Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.
Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.
