У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Стаття про те, як досвід вимушеного переселення допоміг правозахиснику з Донеччини створити проєкти допомоги для ВПО.

«Колись я думав, що в нас із 2014 року були постійні виклики, зараз розумію — з 2022-го почався справжній, безперервний і непередбачуваний марафон випробувань», — розповідає Ілля Єлін, правозахисник, який після початку повномасштабного вторгнення був змушений покинути рідну Донеччину.

Його історія — це не просто розповідь про релокацію. Це історія про те, як власний досвід внутрішнього переміщення став поштовхом до створення системної допомоги іншим. Як професійні знання та навички довелося переосмислити в нових реаліях. І як із власної травми народжуються проєкти, що повертають людям надію.

До 2022 року

Історія громадського активізму Іллі починається у 2014 році — саме в той час він зрозумів, що через неї можна впливати на суспільні процеси та зміни в країні.

«На Донеччині ми реалізували багато різних проєктів. Працювали з молоддю, захищали права жінок, допомагали внутрішньо переміщеним особам. У 2019-му запустили «Центр стимулювання економічного розвитку Добропільської громади». Займалися питаннями трансформації вугільної галузі, надавали психосоціальну підтримку», — згадує активіст.

Діяли системно: у проєктах із захисту прав жінок поєднували юридичні консультації з тренінгами протидії домашньому насильству, допомогою в працевлаштуванні та психологічною підтримкою. Створили громадський центр, який став хабом для різних соціальних ініціатив.

Новий початок у столиці

24 лютого 2022 року змусило багатьох переосмислити своє життя. «Розумієте, це дуже великий виклик — залишити все, що ти напрацьовував 30–40 років життя, і поїхати на нове місце. Хтось починав із мінуса, хтось із нуля», — ділиться правозахисник.

Релокація до Києва стала не просто зміною місця проживання, а й початком нового етапу в громадській діяльності. Тепер його команда зосередилася на допомозі внутрішньо переміщеним особам — з власного досвіду розуміючи всю глибину їхніх проблем.

«Зараз ми більше орієнтуємося на ВПО, оскільки самі ВПО, розуміємо всю проблематику. У нас різні напрямки — займаємося гуманітарною допомогою, соціальною, правовою, займалися психологічною допомогою».

Системні проблеми потребують системних рішень

У січні 2023 року Ілля із колегами заснував громадську організацію «Центр допомоги Сила Лева», яка зосередилася на підтримці ВПО та ветеранів.

Особлива гордість — проєкт із навчання швейній справі. Невелике виробництво, яке раніше шило спецодяг для шахтарів на Донеччині, перевезли до Києва та переорієнтували на пошиття військової форми. За 2023 рік дві групи — понад 50 внутрішньо переміщених жінок — пройшли навчання та отримали нову професію.

«Це дуже важливий проєкт, адже люди приїжджають у Київ, у Київську область — їм потрібна робота, щоб забезпечувати себе, родину, дітей. Багато жінок живе без чоловіків, або з батьками похилого віку, а їм треба годувати дітей».

Окрім професійного навчання, організація також надає правову, соціальну та гуманітарну допомогу переселенцям. Особливо гострим залишається житлове питання.

«Допомоги практично немає, а орендодавці часто завищують ціни для переселенців. Я не думаю, що ми зможемо перемогти ворога, якщо не будемо підтримувати один одного в суспільстві», — наголошує правозахисник.

У робочій групі при Міністерстві реінтеграції Ілля представляє інтереси переселенців, працюючи над спрощенням процедур отримання житла. 

«Влада часто має загальне уявлення про проблему, але не бачить деталей. Наше завдання — показати реальну картину очима людей, які щодня стикаються з цими викликами», — пояснює він.

У планах масштабувати ініціативи, допомогти більшій кількості ВПО — навчати, працевлаштовувати, сприяти у відкритті власної справи.

Взаємодія з Освітнім домом прав людини — Чернігів

Важливою віхою став 2020 рік, коли Ілля долучився до проєкту «Школа правозахисника» на базі Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Це був масштабний проєкт із трьома навчальними модулями — у Чернігові, Одесі та Києві. Там зібралася чудова команда — правозахисники, громадські діячі, студенти, юристи. Усі замотивовані, націлені на результат» — згадує він.

Під час навчання учасники не лише отримували теоретичні знання, але й одразу застосовували їх у реальних проєктах. Так народилася ініціатива із захисту правозахисників на Донеччині, яку активіст реалізував спільно з Освітнім домом.

Зв’язки збереглися і після початку повномасштабного вторгнення — цього року Освітній дім допоміг із релокацією родини з Донеччини.

«Я написав заявку на Програму підтримки, і вже за кілька днів отримав позитивну відповідь. Протягом тижня надійшла допомога, яка реально допомогла розв’язати побутові питання переселенців. Комунікація була на високому рівні, усе відбувалося оперативно та професійно — за це дуже вдячний» — розповідає правозахисник.

На цьому Ілля зупинятись не планує, хоче й надалі співпрацювати з Домом у різних напрямках — від правозахисної освіти до розвитку соціального підприємництва.

«Особливо важливим є напрямок навчання правозахисній діяльності — і не лише для правозахисників, а і для всього суспільства. Люди мають знати свої права, розуміти, як їх захищати. Це допомагає вирішувати і професійні, і побутові, і соціальні питання» — переконаний активіст.

Погляд у майбутнє

За останні два роки було не до відпочинку. Якщо раніше Ілля любив подорожувати різними країнами, відкривати нові місця, то тепер намагається знаходити сили в спорті та спілкуванні з однодумцями.

«Після перемоги роботи буде ще більше», — впевнений правозахисник. «Процес відновлення — це дуже складний шлях, як у технічному плані, так і в суспільному. Громадському сектору треба нарощувати свій потенціал — інституційний, технічний, експертний. Будуть масштабні виклики, які потребуватимуть об’єднання зусиль у межах усієї країни».

Але саме зараз, під час війни, формуються ті зв’язки та механізми взаємодії, які стануть фундаментом майбутніх змін. І кожен, хто готовий діяти, може стати частиною цих перетворень.

Досвід роботи з ВПО показує — найефективніші рішення народжуються саме через співпрацю, тому вже зараз він закликає колег створювати дієві коаліції: «Наші проблеми ніхто, крім нас, не вирішить. Потрібні не паперові, а реальні обʼєднання, які співпрацюють і допомагають один одному. Тоді й партнери будуть бачити, що люди дійсно працюють, мають результати й досягнення. З такими можна реалізовувати масштабні проєкти».

Історія Іллі доводить: іноді найбільші випробування стають поштовхом до створення чогось нового та важливого. А власний досвід внутрішнього переміщення може трансформуватися в системну допомогу іншим людям, які опинилися в схожій ситуації.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.

Херсонська журналістка Марина Савченко про роботу, життя і виїзд з окупації

Марина – журналістка з Херсонщини, яка вже близько 25 років працює в професії. Певний час вона жила в окупованому місті, і поки могла, розповідала всій Україні та світу, що відбувається в окупації. На неї “полювали” ФСБ, будинок, в якому вона жила — зруйнували, а вибратись з окупації їй вдалось лише з третьої спроби.  

Перед якими труднощами постала Марина під час окупації, чому вважає, що про події в Херсоні мало розповідають, як їй вдалось працювати в окупованому місті, попри те, що російські спецслужби “полювали” на неї та як вона виїхала з окупованого міста – читайте в матеріалі. 

Марина народилася на Лівому березі Херсонщини, який зараз під окупацією. Більшу частину свого життя прожила у Херсоні, де працювала журналісткою. Вона з неймовірним теплом розповідає про свою роботу. 

“До великої війни в моєму житті було все добре. Ну, я і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії. У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягнути в професії. І я навіть вже подумувала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Так вийшло, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами”. 

Про війну і журналістику

Велику війну Марина зустріла в Херсоні. Певний час жила і навіть працювала в окупації. Але з кожним днем перебування в окупованому місті ставало для Марини все небезпечнішим. 

“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я просто вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні”. 

На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала кореспонденткою телеканалу “24 Канал” і журналісткою місцевого видання «Новий день». Наша героїня каже, що цей сайт входив у топ-3 в області, а газета “Новий день” була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці. Також газету люблять і зараз, бо колектив релокувався і друкував газету 2 роки з моменту визволення Херсона для жителів правобережжя Херсонщини та ВПО в різних регіонах.

“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але потім нашого колегу Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон. І тоді вже наш керівник сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки. Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час. Виїхати мені вдалося тільки з третьої спроби”.

Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги 

Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними дорогами, але окупанти завертали колони. Вона каже, що добиралась з Херсона до Вінниці чотири дні і коштувало це дуже дорого.

“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило.

Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся. 

Під час окупації ФСБ-шники в Херсоні за мною полювали. Вони знали, хто я така і намагалися мене виманити з дому. Але річ у тім, що я жила не за пропискою. 

Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш-майор” пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я розуміла, чим це пахне, і довелося просто вийняти “сімку” з телефона”.

Марина розповідає, що намагалась працювати і показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації. 

“Перший місяць я включалася на 24 канал, а згодом уже зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила десь у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна побільше знала про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто мало говорили. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді –  під час окупації, так і зараз – під час обстрілів”. 

Марина каже, що поки не може повернутися до Херсона, адже там постійні обстріли та й нема куди повертатися. Будинок, в якому вона жила, нещодавно зруйнували, 

“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять окупанти, і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає ледь не щодня”. 

Життя в окупації

Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу. 

“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчатка, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи на мене брати. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим це було дуже зворушливо. 

Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але наскільки я була рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що я доживу до цього. 

Моя бабуся, яка пережила війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все така нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. І я, і вона ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться”.

Марина каже, що продуктів в магазинах теж майже не було. Але в неї був знайомий власник магазина, якому вона дзвонила і питала, чи є щось там. Додає, що біля того магазину постійно стояли величезні черги.

“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити.  Херсонці допомагали одне одному вижити.

Пам’ятаю, одна дівчина теж мені принесла якісь консерви та качан пекінської капусти”.

За словами Марини, ще одна велика загроза для неї – це була безпека. 

“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я свого часу протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому мене багато людей знали в обличчя і впізнавали. Через це, коли я виходила в місто, мені доводилось змінювати зачіску та одягати окуляри”.  

Підтримка Дому 

Марина з неймовірним теплом розповідає про те, що її підтримали багато людей та організацій. Згадує і про допомогу Дому: 

“Це була така неочікувана і в той же час дуже потрібна мені допомога. Кошти, які я отримала, не просто допомогли – вони мене виручили. 

Але найголовніша для мене – це саме психологічна допомога. Я з багатьма психологами спілкувалась, зокрема по роботі, але такого фахового я ще не бачила, якщо чесно. Це якийсь найвищий пілотаж. Тому гроші, так, це дуже важливо, але психолог, я вважаю, що це над-над якась допомога.

Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все”. 

Марина розповідає, що продовжує працювати журналісткою, час від часу їздить в Херсон і планує це робити і надалі.

Вона додає, що херсонці – це незламні люди, які тримають Херсон на своїх плечах.

Серед таких людей і наша героїня, яка робить все, аби наблизити перемогу і світ знав правду про цю війну.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Історія про те, як діагноз «ВІЛ-позитивна» став захистом від російських окупантів для вагітної жінки з Луганщини, якій довелося тікати від війни вдруге.

Середина  пекучого липневого дня.  Олена жадібно п’є прохолодну воду за столом ком’юніті-центру громадської організації. Наша зустріч нарешті відбулася після постійних перенесень то на кілька днів, то на кілька годин. 

На обличчі Олени – доброзичлива усмішка, яка робить обличчя жінки привітним.  І тільки великі карі очі, які ніби навмисне заховані за густим та вогняно-рудим волоссям, видають стривоженість.  Олені близько 30 років, 12 з яких вона живе з ВІЛ-позитивним статусом. Народилася на Луганщині, в 2014 році разом з батьками змушена була тікати зі свого рідного містечка в Харківську область.

Життя зі статусом «позитивна»

Про день, коли  вперше дізналася щодо свого ВІЛ-позитивного статусу, Олена вирішила розповісти сама. Історія, за її словами, банальна, як світ. Юність, перше кохання, відсутність будь-яких знань щодо безпечного сексу. Вона абсолютно точно пам’ятає, як занедужала, як у неї боліло та горіло все тіло від високої температури, як карета швидкої допомоги доставила її до інфекційного відділення та лікарі поставили діагноз «Двостороння пневмонія». Далі — лікування та купа аналізів. І вже під час виписки зовсім юну на той час дівчину ошелешили: «У вас ВІЛ, вам необхідно стати на облік та розпочати лікування». 

«Як на мене, я досить швидко опанувала себе та почала жити повноцінним життям, незважаючи на мій статус.  Та якісь вищі сили вирішили випробувати мене на міцність ще не один раз. Доля подарувала мені  чоловіка, який не тільки показав мені, що таке справжнє кохання, але й з гідністю приймав та розділяв мою хворобу.  Здавалося, що тоді я була найщасливішою людиною. Та щастя тривало недовго. Коханий чоловік помер після тяжкої хвороби, так і не дізнавшись, що в мені зародився плід нашої любові,  його продовження. Тільки вагітність надала сенс моєму подальшому життю».

Випробування війною

Ледве Олена відновилася від втрати коханої людини, як почалася війна. Спочатку жінка з батьками не виїжджали — військових дій у місті не було, але його окупували терористи. Через місто постійно їздила військова техніка — армія РФ перетворила цей населений пункт на коридор до лінії фронту, де точилися запеклі бої. 

Два місяці Олена  просто чекала, коли це все закінчиться  й прийде українська армія. Вона твердо  не підтримувала політику окупантів, але відверто про це боялася говорити навіть сусідам. З березня 2022 року вулицями міста  вже ходили озброєні російські військові. Жінка зайвий раз намагалася не виходити за межі свого двору. За речами першої необхідності  та гуманітарною допомогою в довжелезних чергах доводилося стояти літній матері, оскільки родина боялася, що батька можуть змусити співпрацювати з окупантами або ж вбити. 

«Але повністю ізолюватися я не могла — мала хоча б іноді ходити на огляд по вагітності та отримувати ліки від ВІЛ, щоб дати можливість своїй дитині народитися здоровою. І ось в один такий день на 4 місяці вагітності, я вже була готовою до того, що моє життя скінчиться. По дорозі до лікарні мене обступила зграя російських окупантів — їх було четверо. Вони затягнули мене силою до найближчого закутку лікарняного  саду, наставили на мене зброю та наказали роздягатися. 

Земля пішла з під ніг. Мене як жінку взагалі не хвилював той факт,  що зараз зґвалтують, мене як матір охопив тваринний страх, що шкоду може бути завдано моїй майбутній дитині. І тут до мене дійшло!  Єдине спасіння — мій ВІЛ-позитивний статус. Я відразу почала кричати кривдникам, що в мене ВІЛ. Це їх зупинило та ненадовго — почали рвати на мені одяг зі словами, що моя відмовка «не прокотить».

Та, на щастя, зі мною була обмінна карта, інформація з якої змусила ґвалтівників поміняти свої плани. Нелюди  почали обзивати мене спідозною шльондрою та жорстоко бити ногами. Останній удар, який я пам’ятаю, прийшовся мені в живіт. Далі я втратила свідомість».

До тями Олена прийшла вже у відділенні лікарні, під крапельницею. Закривавлену жінку знайшли працівники медичного закладу та надали допомогу. Вона пам’ятає, що до розмови з лікарем  втратила відчуття реальності, адже не розуміла, чи ще б’ється  під її серцем серце її дитини. За 20 хвилин доки вона чекала на розмову, перед очима пройшло все її життя. І лише після того, як   на власні вуха почула серцебиття дитини на УЗД,  Олена змогла видихнути.  Цього дня жінка чітко зрозуміла, що необхідно тікати з окупованого міста будь-якими способами, що наступного разу може не пощастити.  

Олена виїхала   в кінці квітня  2022 року завдяки волонтерам. За її словами  – вона одна з останніх мешканців міста, кому вдалося виїхати безперешкодно з цього населеного пункту. Так символічно сталося, що народжувала Олена як раз в той час, коли місто, в якому залишилися її батьки, українські військові звільняли від російської окупації. «Я туди ніколи більше не поїду, — підкреслює. — До кордону з нелюдами там лічені кілометри».

Нашу розмову перервав плач дворічного  янголятка, який прокинувся в незручному,  вже замалому для нього візочку та вимагав миттєвої уваги матері. Вона, як справжня квочка, миттєво підхопилася та з відчайдушною  турботою почала заспокоювати свою дитину. За словами жінки, тепер все її життя  обертається навколо цього маленького всесвіту.

Матеріал підготувала Юлія Рудник в рамках проведення регіональних тренінгів «Правда через історії».

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті. Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Освітній дім прав людини — Чернігів приймає заявки на участь в Програмі психосоціальної реабілітації, яка спрямована на розвиток навичок роботи зі стресом і травмою.

Запрошуємо подавати заявки на участь в Програмі психосоціальної реабілітації Освітнього Дому прав людини — Чернігів.

Не пропустіть цю можливість вивчити методи психологічної реабілітації та набути навичок, які допоможуть вам впоратися зі стресом та підтримувати інших. Заповніть заявку та приєднуйтесь до нас в цьому цінному досвіді та можливості відновити свої власні ресурси!

Програма призначена для громадських активістів/ок, волонтерів/ок, лідерів/ок громад, представників/ць меншин, журналістів/ок та правозахисників/ць, які працюють як у груповому, так і в індивідуальному форматі з людьми, які пережили насильство та війну.

📌 Для участі необхідно заповнити заявку.

Після заповнення заявки пройти відбір та отримати лист-підтвердження участі. Заявки приймаються до липня.

Під час програми будемо зосереджуватися на таких аспектах:

• Стійкість до стресу і тривоги: ви дізнаєтеся про ефективні стратегії саморегуляції, засоби зняття стресу та підтримки свого фізичного й емоційного стану, а також навчитеся практичним технікам, які допоможуть вам стати стійкішими до стресових ситуацій;
• Робота з травмованими людьми: ви отримаєте знання та навички, які допоможуть вам працювати з людьми, які пережили травму, навчитеся допомагати їм відновлювати здатність приймати рішення і діяти. Розглядатимуться підходи до роботи з внутрішніми ресурсами та активами, що допоможуть підтримати їх у процесі відновлення;
• Підтримка українського суспільства: ви дізнаєтесь про способи та засоби, якими ви можете підтримати інших у складний період, щоб зміцнити внутрішню солідарність та почуття єдності;
• Індивідуальні психологічні консультації: протягом програми, є можливість отримати допомогу від спеціаліста, де ви зможете відкрито обговорювати свої проблеми та виклики з професіоналом;
• Активний день відпочинку;
• Заходи фізичної та психологічної реабілітації.

📎 Тренерки:

• Надія Локоть — психологиня міжнародних проєктів Libereco – FENIKS, People in Need, тренерка програм реабілітації, ведуча тренінгів. Учасниця довгострокової програми підготовки травмотерапевтів в методі Somatic Experiencing. Працює в гештальт та тілесно-орієнтованих підходах в напрямку подолання травми та стресу. З 2019 року працює з активістами та правозахисниками, надає підтримку в подоланні наслідків психотравм, пов’язаних з насиллям.
• Ольга Ульдюкова — психологиня міжнародних проєктів Libereco – Feniks Trauma Support. Учасниця довгострокової програми підготовки травмотерапевтів в методі Somatic Experiencing. З 2015 року працює в індивідуальному консультуванні з використанням тілесно-орієнтованих підходів. З 2016 року проводить групи з танцювально-рухової терапії.

🗓️ Програма буде проходити з 04 по 10 серпня (7 днів).

📍 Місце проведення та проживання — Чернігівська обл., с. Количівка.

УВАГА! Кількість місць для участі обмежена. Учасники повинні бути присутніми всі дні, з 04 по 10 серпня.
Організатори забезпечують харчування, проживання, а також компенсують транспортні витрати до місця проведення Програми й у зворотному напрямку (витрати на проїзд буде компенсовано за умови надання відповідних проїзних документів в обидві сторони та в межах вартості проїзду рейсовим автобусом або поїздом в межах ціни купе або 2-го класу Інтерсіті).

Програма психосоціальної реабілітації функціонує за підтримки в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній Дім прав людини — Чернігів у співпраці з ZMINA. Центр прав людини за фінансової підтримки European Union in Ukraine. А також експертного супроводу Libereco – Partnership for Human Rights. Зміст Програми психосоціальної реабілітації є виключною відповідальністю Освітнього Дому прав людини — Чернігів та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Історія Миколи Охонька — це історія громадського активіста з Чернігівщини про небайдужість, силу волонтерства та невпинне прагнення змін.

24 лютого 2022 року Микола зустрів вдома у своєму селищі. Прокинувшись рано-вранці, чоловік побачив по телевізору ті самі кадри, які шокували багатьох — російські танки перетинали кордон України.

Ранкову тишу порушило розуміння, що повномасштабне вторгнення, про яке тоді всі говорили, почалось. Уже через кілька днів війна вже була й у с. Макошине — російські війська зʼявились на вулицях населеного пункту. Близько 500 одиниць ворожої бронетехніки переправилися через річку Десну, рухаючись у напрямку Києва.

Крім цього, окремим викликом став ризик продовольчої кризи, через відсутність транспортного сполучення.

Проте навіть в умовах війни місцеві мешканці змогли вирішити критичну ситуацію — і підприємці взялися випікати хліб із власних запасів борошна, а Микола разом з іншими волонтерами розповсюджували продукти.

«Ми поділились на мікрорайони, до нас приїжджав бус, передавав нам хліб, а ми вже далі забезпечували ним людей», — розповідає чоловік.

Це була психологічно нелегка робота, адже хліба привозили обмежену кількість, а розподілити його треба було справедливо між різними сім’ями — доводилося шукати компроміси, щоб уникнути конфліктів.

Після деокупації

Після звільнення Чернігівської області від російських окупантів громадська активність у Макошине не зупинилась — Микола продовжує співпрацювати з іншими місцевими волонтерами, щоб допомоги Збройним Силам України.

Основним фокусом чоловіка наразі стала його громадська робота у рамках організації «Асоціація громадських радників України». Мета — дослідити рівень взаємодії місцевої влади та громадян, провести опитування, організувати громадські слухання.

Микола на заході в межах проєкту «Порадник безпеки» 

Зараз Микола працює над ще одним проєктом — планує випустити посібник «Порадник безпеки» для жителів громади, щоби підвищити рівень обізнаності про правила безпечної поведінки в умовах війни.

Утім, чоловік зізнається, що при реалізації проєктів існує одна найбільша проблема — низька активність місцевих мешканців.

«Багато хто каже, що від нас нічого не залежить. Проблема — змотивувати людей діяти».

Низька відвідуваність заходів часто змушує шукати нові мотиваційні підходи, деякі працюють, деякі не дуже — вказує Микола. Проте він не втрачає оптимізму.

«Так, доводиться вживати значних зусиль, але по-іншому ніяк — не буду ж я зупинятись на цьому. От таким чином: робота, робота, і ще раз робота».

Микола на волонтерській акції в заповіднику біля с. Макошине

Що ж спонукало Миколу займатися волонтерством та громадською активністю? Спочатку його захопленням став екоактивізм через любов до лісу, а згодом він розвинувся в ширшу діяльність — весь життєвий шлях ніби підштовхував його до цього, зізнається чоловік.

Відновлення та допомога

Умови повномасштабного вторгнення, трагедія війни та пережиті події накладають свій відбиток, Микола — не виняток. Він розумів, що для того, щоб і надалі продовжувати працювати на благо громади необхідно відновити рівновагу.

Саме через це герой нашого інтервʼю став учасником Програми психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Раніше я вже неодноразово був учасником різних активностей від Освітнього дому, — розповідає герой інтерв’ю. — Проходив навчання з проєктного менеджменту та з прав людини. Там, до речі, ще й відбувалася моя підготовка до громадської діяльності в рамках Асоціації громадських радників».

Микола в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Та чи не найбільше враження на активіста все ж справила програма психологічної підтримки.

«Ця програма стала для мене першим досвідом професійних психологічних практик, — ділиться він. — Запам’яталися висока кваліфікація експертів, їх невичерпна енергія та дуже, як на мене, нестандартний підхід до роботи».

За словами Миколи, під час програми психологи часто ставили перед ним доволі складні запитання, на які іноді було нелегко знайти відповідь — для цього треба було занурюватись у себе, шукати відповіді всередині себе.

«У мене навіть був такий момент, що я на певні питання не міг знайти відповідей — це дуже запамʼяталось» — згадує активіст враження від одного із сеансів.

Мрії та майбутнє

Своє майбутнє активіст бачить у мирній та екологічно розвиненій Україні.

«Я б хотів, щоб Україна стала великим екодомом, щоб це була країна, по-справжньому дбайлива до довкілля», — мріє Микола.

Перемогу над російським агресором він планує відзначити особливим чином — зробити своє перше в житті тату.

«У мене є знайома, яка робить татуювання. Я пообіцяв їй, що обов’язково після Перемоги наб’ю собі тризуб чи щось подібне», — сміється чоловік.

Микола переконаний, що волонтерство відіграє ключову роль у захисті України під час повномасштабного вторгнення.

«Воно згуртовує людей, надає підтримку нашим воїнам, показує, що є підтримка громадян, щоб не падали духом», — вважає чоловік.

Історія Миколи є нагадуванням, що єдність, небайдужість і готовність діяти — це ті цінності, які допоможуть Україні подолати найважчі випробування і побудувати краще майбутнє.

Програма Захисту функціонує за підтримки Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Жахи окупації, полон, катування за татуювання та вбивство росіянами цивільних — історія сімʼї Попових з Чернігівщини.

23 березня 2022 року в російському «Тигрі» в селі неподалік кордону з Білоруссю, сиділи батько та син, Роман та Владислав Попови. Чоловіків полонили російські військові. Сина відправляли до Славутича, аби той відніс листа міській владі. Батько залишався тут, він був гарантом того, що син не втече дорогою. «Тату, що мені робити?», — спитав Влад. «Залишайся в Славутичі. Я тут викарапкаюся», — наполіг батько. Після цього їх посадили в різні автівки й повезли в напрямку Славутича.

Це історія про життя та полон двох цивільних чоловіків із села Левковичі на Чернігівщині. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Окупація

Роман та Олена Попови — подружжя, яке мешкає біля залізничної станції в селі Левковичі, що на Чернігівщині. Вони живуть удвох. Донька переїхала до Німеччини понад 10 років тому, а син на початку війни працював у Славутичі, що за 30 км від села.

«Я зранку чую, щось бахкає. Увімкнула телевізор, а там кажуть, що війна почалася. Я давай дзвонити Владіку в Славутич, кажу: синку, їдь додому. А вже не було чим, перша електричка в Чернігів пішла, а решту рейсів скасували», — пригадує Олена.

Того ж дня до Попових зателефонували куми із Чернігова. Чоловік, дружина і хвора матір кума вирішили приїхати до них у село, перечекати «пару днів», поки все стихне. Але воно не стихало.

Перші російські танки неподалік станції пройшли 26 лютого. А 28-го поїхали колони. Ввечері того дня подружжя вийшло на ґанок, з поля почулося: «Вставай! Вставай, с*ка!». Потім пролунали два постріли.

Роман Попов переконаний, що там убили його односельця. Велосипед, який він залишив біля станції, стояв там мало не до звільнення села. А вірний пес чоловіка ще три тижні бігав на те місце, звідки лунали постріли. Загалом 28 лютого 2022 року російські військові розстріляли чотирьох цивільних чоловік, перед тим знущаючись із них. Отак село Левковичі та родина Попових із гостями потрапили в окупацію.

У пошуках «ополченця»

Об 11 годині 10–12 березня (точної дати Роман не пам’ятає. — Авт.) біля будинку Попових зупинився російський «Урал». З нього вийшли десь 12 «до зубів озброєних» російських військових. Вони вивели родину та гостей, у тому числі літню хвору жінку, у сарай і поставили до стіни. На людей навели зброю і тримали під прицілом.

«Ми по наводкє. Гдє здєсь ополчєнец?», — спитав окупант, на вигляд йому за 40, із золотим зубом. Пізніше Попови дізнаються, що позивний цього російського військового — «Іртиш».

Син Попових — Владислав — служив добровольцем в АТО у 2015 році. У багатьох селах окупанти шукали колишніх військових та людей зі зброєю, когось брали в полон, когось убивали. Роман узяв гору над емоціями і відповів, що тут немає «ополченців». Втім господарям наказали показати дім.

«Я йшла, а він (російський військовий. — Авт.) тримав пістолет на моїй потилиці. Було дуже страшно, я вже прощалася із життям. Отак із дулом у потилиці я показала будинок, погріб, що всередині хати. Окупанти нічого не знайшли й ми повернулися в сарай», — пригадує Олена.

Після цього восьмеро солдатів залишилися тримати під прицілом родину, а решта пішли грабувати сусідні будинки, де не було господарів.

«Я вважаю, нас врятувало те, що мій кум кавказької національності. Один із солдатів був татарином. Побачив у паспорті прізвище «Салават», наче подобрішав. Для мусульман це священне слово. Потім він дізнався, що я родом із Баку. І каже: «Пробачте нам за все». Я зрозумів, що з ним можна говорити, спитав, що за наводка була. А той відповів, що жінка в селі сказала, що тут «ополченець» живе. Отоді я переконався, що нас дійсно здали», — міркує Роман Попов.

Через пів години людей відпустили. Але «Іртиш» почав двічі-тричі на день навідуватися до Попових.

За кілька днів російських військових обстріляли. Уже за 10 хвилин юрба солдатів бігала двором. Відстрелили замок на погребі надворі й пустили туди автоматну чергу. Так само збили замок у сараї. Олена спостерігала за всім цим дійством біля вікна. Якоїсь миті вона зіткнулася поглядом з одним із солдатів. Але той побіг далі. Того дня в будинок Попових вони не зайшли.

«Години через дві після обстрілу приїхало п’ять «Уралів», чотири медичні машини та самохідка десантників, як супровід. У медичних авто, ймовірно, були поранені. А всі п’ять «Уралів» вони завантажували трупами. Години дві кидали», — пригадує Роман, якому це було добре видно у вікно.

Пожежа після обстрілу місця дислокації російських військових палала ще тиждень.

Полон

21 березня 2022 року Владислав йшов рейками додому. Там, у Славутичі, він уже дві доби нічого не їв: місто відрізали від постачання, продуктів у магазинах не було, а гуманітарки, вочевидь, вистачало не всім. Тож чоловік наважився пішки здолати 30 км до Левкович. Попови пригадують, що в той час багато людей рятувалися зі Славутича цим же шляхом. Йшли навіть із дітьми та домашніми тваринами.

Уже в селі Владислава зупинив патруль окупантів. Перевірили документи. У паспорті було його посвідчення тероборонівця, яке він забув викласти. Відтак чоловіка затримали.

«Владік дійшов до переїзду. Ми бачили, як йому на голову наділи мішок. Як поклали обличчям до землі, лежав хвилин 15. А потім приїхав «Іртиш», сина посадили в його «Урал» і повезли в бік Жукоток (село неподалік. — Авт.). Цей «Іртиш» заїжджав до нас ввечері, казав, що син живий», — пригадує Роман.

А о 7 ранку 23 березня окупанти прийшли й за батьком. Як і сину, йому вдягнули мішок на голову й кудись повезли, нічого не сказавши дружині. Чоловік вважає, що він був десь у полях Михайло-Коцюбинського.

На місцевості стояв намет. Романа завели всередину, зняли мішок. Навпроти себе бранець побачив чоловіка років 45-ти із чорними вусами. Як виявилося згодом, його позивний «Пегас», він був комбригом росіян.

«Пегас» уважно дивився на Романа й почав розпитувати про Славутич, «ополченців Зеленського» — так деякі окупанти називають українських військових. А ще його цікавило, де в місті знаходяться лабораторії.

«Закінчивши допит, він сказав, що зараз мене повезуть зустрітися із сином. Він має віднести листа до Славутича, віддати комусь із влади. А я був гарантом того, що він нікуди не втече, нічого не вчудить, а дійсно передасть листа», — пояснює Роман.

Славутич

Стомлений батько сидів у російському «Тигрі» сам. Він чекав, коли приведуть сина. Двері відчинилися, Владік сів поруч, обидва закурили.

— Били? — спитав батько.

— Ні, — відповів син, згодом рідні дізнаються, що він сказав неправду. — Що ти тут робиш?

— Мене забрали, — тихо мовив Роман.

— Зараз сказали в Славутич іти. Батьку, що мені робити?

— Залишайся там, не повертайся краще. А я сам викарабкаюся звідси, — наполягав батько.

Зустріч закінчувалася. Батька та сина посадили в різні автівки й повезли.

Неподалік Славутича Роман з окупантами чекав Влада зо дві години. Коли ж він не повернувся, то один із росіян припустив, що сина «пустили в расход свої ж».

Роман не допускав цієї думки, але всяке могло статися, хвилювався. Його відвезли на базу, а на ранок відпустили додому.

Згодом виявилося, що коли Владислав дійшов до блокпоста біля Славутича, його відвезли в поліцію для перевірки, нагодували і він залишався там до звільнення області.

Що було в листі, не знали ані Роман, ані Владислав. Підозрювали, що там була пропозиція здати місто й не чинити опору росіянам. Роман каже, що після цього листа мер виїхав зі Славутича.

Росіяни зайшли в місто 26 березня, але люди вийшли на протест. Окупанти перевірили місто: не знайшли ані військових баз, ані лабораторій, тому вийшли звідти.

Життя після окупації

Російські військові тікали з Левкович 31 березня 2022 року. Перед тим вони втратили чимало людей та техніки.

Роман вийшов надвір, глибоко вдихнув повітря. І раптом побачив, як повз двір промчав пікап його знайомого з Михайло-Коцюбинського.

Прийшло розуміння: окупантів нема! Перше, що було на думці Романа: нарешті можна вільно пересуватися селом. Тижні неволі, коли вся прогулянка — це двір і перебіжки за водою до колодязя, дуже спустошували.

«Не дай Боже ще раз пережити окупацію. Це страшно, до тебе додому можуть просто з ноги відкрити двері, поставити до стінки, забрати в полон, убити… Ти просто ніхто», — міркує Олена.

Батьки знали, що син живий, цю звістку ще під час окупації приніс односелець. Але побачилися вони лише після звільнення області. Тоді він і розповів, що росіяни били по п’ятках, ножем вирізали йому хрести на руках та ногах. Зробили це, бо не сподобалися татуювання: напис «Піт і Кров» латиною та символ нескінченності. Останній вони назвали знаком нацистів.

Згодом Владислав доєднався до війська. А 3 липня 2023 року зник безвісти під Куп’янськом на Харківщині.

«Їх там дев’ятеро людей пропало. З них троє «двохсоті» точно, а шестеро, ніби в полоні. Але росіяни виставили фото тільки чотирьох. Виходить наш син та ще один сержант із Количівки під питанням. Там ще одне тіло накрите було. Хто там, — невідомо», — із сумом, хвилюванням і все ж надією каже батько.

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Звірства російських військ під час окупації одного з сіл на Чернігівщині: катування та розстріли мирних жителів, спалення тіл просто неба та обстріли цивільних будинків.

Весна 2022 року для одного з сіл на Чернігівщині розпочалася з трагедії. Того ранку місцеві здригнулися від несамовитого крику матері, який було чути за кілометр. Згодом люди зійшлися до хреста у центрі села і побачили, як у ряд лежать припорошені снігом тіла чотирьох їхніх односельців. У стані шоку та глибокого горя рідні тачками та санями забирали вбитих, аби поховати їх на власних подвір’ях до кращих часів…

Це історія* про злочини російських військових в одному із сіл Чернігівської області. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.

*Імена загиблих та їхніх рідних змінені. 

Катування та розстріл чотирьох цивільних чоловіків

24 лютого 2022 року селяни дізналися про початок війни з телевізорів і дзвінків рідних та близьких. Згодом почули вибухи за селом. 27 лютого сільськими вулицями з гулом пройшла російська техніка. А вже наступного дня російські військові жорстоко убили чотирьох місцевих чоловіків. Так почалася окупація села, яка тривала місяць.

Напередодні 1 березня 2022 року щонайменше чотири родини не зімкнули очей: чоловіки з їхніх родин не повернулися додому. Але до 7-8 ранку кожна з сімей плекала надію: вони просто не встигли дістатися домівок через окупацію і заночували у друзів.

Спочатку ця надія покинула Петра. Рано вранці він відправився шукати сина Романа. Пройшов близько ста метрів від дому до хреста у центрі села і побачив тіла чотирьох чоловіків. Пульс батька зашкалював, від передчуття очевидного лиха всередині все переверталося. Петро насилу підійшов ближче: серед убитих був і його 33-річний син.

Другою про трагедію дізналася мама Романа. Жінка впала біля хреста, обтирала сніг з обличчя сина і кричала: “Синок!!! За що???”. Цей несамовитий, дикий крик матері, яка втратила дитину, люди почули за кілометр від місця трагедії.

Катерина дізналася про смерть свого чоловіка, 34-річного Степана, третьою. Після неї звісткою про вбивство свого чоловіка, 46-річного Максима, поранилася Поліна. Юлія прийшла з санями забирати тіло батька, 51-річного Віктора, останньою. Вона жила найдалі від центру.

Люди відвезли тіла убитих по домівках і, як могли, підготували їх до поховання. Відтак у перший день весни Степан знайшов свій спочинок на городі, який того року збирався орати своїм новеньким трактором. Максим – під вікном будинку, який він так обожнював. А Роман – у саду, де малим любив куштувати яблука та вишні. Тільки Юлії вдалося поховати батька на кладовищі: довезти додому жінці не вистачило сил, а зробити це на цвинтарі допомогли знайомі.

Російські військові знущалися над усіма чотирма беззбройними селянами. На їхніх тілах прострілені геніталії та ноги, величезні синці, вогнепальні та колоті рани.

Убивства цивільних і смерті від нестачі ліків

11 березня село обстріляли. Постраждали будинки, вулиці, а найголовніше – люди.
“Дядя Вітя, рятуйте тата!!! Бабуся вже мертва”, – з такими словами до сусіда прибігла нажахана дівчинка.

Того дня від обстрілів загинули її бабуся Олена по батьковій лінії та дідусь Микита по материній. Чоловік якраз прийшов занести речі, коли прилетів снаряд. Микита загинув на місці. Олена ж ще пів години стогнала: у неї відірвало ногу, відтак вона повільно сходила кров’ю і помирала. Аби хоч якось полегшити її страждання, сільська фельдшерка вколола знеболююче, коли змогла дістатися до місця події.

Син господині Микола теж отримав важке поранення ноги. Але чоловік вижив. Його перенесли до сусіда, який колись служив у морфлоті і знав основи першої домедичної допомоги. Він порадив дружині Миколи тампонувати рану, аби зупинити кровотечу.

“І знаєте, вона тампонувала ту рану. У неї тільки-но вбило батька, загинула свекруха… Але вона зібралася і змогла організувати чоловіку умови так, аби той вижив. На щастя, у фельдшерки були антибіотики. Вона колола їх пораненому, тож його стан стабілізувався. Після звільнення села він лікувався в Україні та за кордоном”, – розповідає сусідка родини, яка була свідком тих подій. 

Але шестеро селян окупацію не пережили: вони померли через нестачу специфічних препаратів та належної медичної допомоги. Серед цих загиблих – батько закатованого Степана – Михайло. Цих людей місцеві так само ховали на власних подвір’ях.

“Крематорій” просто неба

Бої за Чернігівщину тривали з 24 лютого до 31 березня. Ворог неодноразово намагався взяти Чернігів і отримував відсіч. Так само у багатьох окупованих селах люди передавали координати розташування ворожої техніки та місця скупчення російських військових. По них ЗСУ завдавали удари. Відтак ворог зазнав чимало втрат.

Багато селян свідчать про те, що російські військові спалювали трупи своїх солдатів. Це було на території зруйнованого зерносховища.

За словами місцевих, російські військові возили тіла санітарними машинами. Потім вивантажували їх біля розбитого зерносховища, обливали чимось і підпалювали. Поранених вони добивали: селяни чули постріли з боку сховища.

Полум’я було фіолетово-синього кольору. Навкруги стояв сморід, тому дихати було важко. Це тривало два дні. За час такого майже безупинного горіння бетонні перекриття на зерносховищі стали схожі на порваний папір.

“У перші два дні двері труповозки були ще закриті. Пізніше я бачила, як з бортів звисали руки… Трупи на фермі палили дві доби. З вікна мені було видно, що двоє солдатів брали тіло, розгойдували й кидали у багаття. Третій чимось поливав з відра і воно горіло. Дихати в цей час було важко, стояв чорний дим”, – розповіла місцева мешканка.

***

Минуло два роки. Люди повертаються до звичного життя. Відновило роботу й зруйноване фермерське господарство. Біля хреста у центрі села майорить український прапор та намертво стоїть меморіальна дошка з іменами закатованих селян. Як спомин про воєнні злочини, які тут вчинили російські окупанти…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53.

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.