Як допомогти дітям, які втратили все? І як зрозуміти, що сама потребуєш допомоги? Розмова з Юлією Мельниченко — про волонтерство, допомогу дітям та військовим та втрачене відчуття безпеки.

Юлія Мельниченко — волонтерка, викладачка, тактична медикиня територіальної оборони, учасниця Революції Гідності, одна з героїнь виставки “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize. Дорослим вона викладає тактичну медицину, а дітям в селі на Київщині — образотворче мистецтво. Працює з дітьми, що переїхали з тимчасово окупованих територій. Залучає своїх учнів до волонтерської діяльності.  Її учні малюють листівки для українських воїнів, вчаться підтримувати себе та інших. Та підтримати їх самих, створити їм безпечний простір — непроста задача. В цьому році Юлія взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації” в рамках проєкту ESU.

Її історія розпочалася у далекому 2007 році, коли Юлія була волонтеркою у літньому таборі для дітей-сиріт. Цей досвід переріс у  постійну співпрацю, а згодом — у координацію поїздок інших волонтерів до Старобасанського інтернату (в Чернігівській області). З перших візитів до сиротинця стало очевидно: дітям найбільше бракує уваги, справжньої небайдужості, а також людей, ладних навчити їх елементарних правил життя у зовнішньому світі.

“Ми їздили туди що два тижні, допомагали дітям здобувати соціальні навички, необхідні для життя в сучасному світі. Мені ніколи не подобалося, що депутати приїжджають в інтернат тільки на свята. Можновладці привозять цукерки і одяг, от і все. Діти зростають споживачами. Вони не бачать себе майбутньому, не мріють про жодну професію. Це треба було змінити, тож я почала об’єднувати однодумців. Ми зі студентами навчали дітей. Викладали хто що може: хтось малювання, хтось інтер’єрний дизайн, хтось вчив стригтися, хтось правознавство викладав. Вчили їх готувати, бо вони нічого не вміли.

Діти клали яйце в каструлю з водою і чекали, що має відбутися диво

А те, що поставити цю каструлю потрібно на вогнище і почекати, щоб вода закипіла…Вони не мали цього уявлення, тому що їх постійно обслуговували викладачі. ”. 

Юлія згадує, як, працюючи з дітьми з інвалідністю, які мали відсутні ручки чи ніжки, вчила їх не пасувати перед труднощами.

Завжди шукай вихід. В тебе є зуби, якими ти можеш затиснути пензлик і малювати

Багато її вихованців вступили до художніх вишів, один з них — до вищого навчального закладу у Німеччині. 

Крім візитів до інтернатів були також чисельні благодійні заходи, збори коштів для онкоодужуючих дітей, майстер-класи з малювання та арттерапія.

А потім прийшов 2014-й рік. Революція Гідності. Війна. Юлія каже:
“Я не ділю війну на “з 2014-го” і “з 2022-го”. Люди в Україні гинуть вже 10-й рік. Інша справа, що говорити про це почали тільки зараз”.

Під час Революції Гідності Юлія була однією з тих, хто допомагав лікувати поранених активістів та розселяти людей, які приїздили до Києва з інших міст. Тоді ж почалися перші збори для військових, навчання тактичної медицини, допомога військовим у шпиталі… За ці роки волонтерська діяльність сильно змінилась. 

Раніше все було спокійніше, і здавалося, що війна десь там відбувається, на Сході,  можна було собі розмірено і спокійно жити. Зараз всім очевидно, що це не так, і більшість людей так чи інакше залучені до волонтерства.

Хтось всім житловим комплексом плете сітки, а хтось в’яже панчохи. Всі хочуть бути корисними

Багато волонтерів кажуть про те, що люди неохоче донатять, стають байдужими. Стає все складніше закривати збори. Деяким здається, що це від того, що люди “втомилися від війни”, проте Юлія цієї думки не поділяє.

Збори складніше закривати, тому що дуже багато людей залишилося безробітними. Багато виїхали за кордон в пошуках прихистку, хтось залишився без дому і змушений поневірятися по інших містах. 

У цивільного населення значна частина сімейного бюджету йде на те, щоб вижити в сьогоднішніх умовах, тому важко зібрати на щось, а потреби збільшуються щодня: це і допомога пораненим, підтримка військових, потреби вимушено переміщених осіб.

У нас дуже багато травмованих людей 

Все це потребує ресурсів на відновлення — ментальних, в першу чергу. Коли навколо — нічні тривоги, а наші близькі йдуть на фронт, повертаються пораненими або геть не повертаються… це дуже важко витримати. 

Коли звикаєш допомагати іншим, коли навколо тебе — діти та дорослі, які втратили все, дуже важко не поринути в це з головою, забуваючи про себе. Втома дає про себе знати, коли приходять нові виклики.

Маю в групах учнів, які були в окупації, бачили смерть на власні очі, хтось з батьками тікав під обстрілами з інших міст, а дехто у шість років вже посивів і каже: 

“У мене був друг, якому відірвало ніжки. Його не врятували”.

Щоб навчитися допомагати їм, Юлія звернулась до програми реабілітації від Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Зізнається, що перші дні програми стали для неї справжнім шоком.

Виявилось, що перш за все треба допомогти самій собі. Ти маєш бути в ресурсі, і ти маєш мати сили, щоб надавати допомогу іншим. Все це логічно, але неочевидно. Коли ти маєш в оточенні дітей, що пережили такі страшні речі, важко думати про себе і ставити свій комфорт на перше місце.

Кисневу маску потрібно вміти спершу одягнути на себе, і тренери Освітнього дому вчили журналістів, волонтерів та активістів робити це правильно. Кожного дня — вправи на заземлення, медитації, робота з диханням, кола обговорень, де можна ділитись почуттями та враженнями. Як працювати під час тривог, як заспокоїти дихання, коли слухаєш історію, яку неможливо витримати без сліз. Юлія зізнається: всі методики та вправи, які вона випробувала на собі, тепер використовує зі своїми учнями. Цей досвід та знання виявилися по-справжньому неоціненними.

“А ще Освітній Дім — це місце, де можна знайти однодумців і неймовірну підтримку. Саме там я познайомилась з журналісткою Крістіною Бут. Надихнувшись моєю роботою, вона висунула мене на виставку історій воєнного часу “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize.”

Та найбільше надихають діти — ті, заради кого ми вчимося правильно дихати, створювати простір безпеки та затишку, підбирати вірні слова. Учні Юлії — 60 маленьких світів, і кожен — обдарований та унікальний. Вони приходять на її уроки на пів години раніше і йдуть пізніше, щоб взяти до рук пензлі і творити свій безпечний світ. Юлія Миколаївна прислухається до кожного малюнку, аби знайти індивідуальний підхід до учнів. Щоб юні художники мали можливість радіти, творити та забути про свої тривоги.

Бо мати того, хто тебе зрозуміє, підтримає і прийме — безцінно.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

The resident of the village of Priputni in Chernihiv region tells a heartbreaking story of civilians killed by the Russians.

Priputni is a small village in Chernihiv region. The Russian military was first seen here on February 25, 2022, and they stayed in the village until the end of March 2022, causing the most damage as they retreated. As you walk through the village, it’s hard not to notice the visible scars of war: burnt houses, destroyed buildings, and the traces of military vehicles on the asphalt.

But what the naked eye can see is only the tip of the iceberg. To see more, you must be willing to speak and listen.

As we stroll through Priputni, we meet a woman in her fifties, dressed in a blue floral robe and a warm sweatshirt. She wears a headscarf. The woman is returning from her garden, and by her side is a friendly dog with a wolf-like face named Aira. Aira approaches us, and her owner lovingly says, “Don’t bother them, dear, they’re strangers.”

We begin to talk to Mrs. N. (we don’t mention her full name for safety reasons), explaining who we are and where we’re from, and most importantly, what we want to write about. As soon as she hears the word “Russians,” tears start to well up in her eyes.

“My son was killed by the Russians. They shot him…”

That’s when we learn that Mrs. N. had two sons: one was 24 and the other 19 years old. The older one was killed by the Russian military, and he was a civilian. Warning: the following text contains sensitive material.

“He was friends with another guy, well, more like an acquaintance because the guy was much older. But they were close. He had tractors, so my son used to help him with the tractors and everything. Well, they were killed together when they were going to work in Krupychpole. The Russians shot them at the beginning of Krupychpole. They just burned that guy; he was burnt alive, there was nothing left, just charcoal, burnt to the bone… and my son was found with him, at least he still had his body, even though he was badly burnt.”

This is not an isolated case of Russians killing civilians. Unfortunately, among the local residents, there have been seven casualties.

“They went into other people’s houses, checked homes, and where no one lived, where the houses were empty because people had left, they lived there… They took our food. My neighbor lives over there; they took her butter, bread, all the oils, everything they could find, they took it all. Let them take it, I said. But why did they kill people? Like my son, for what? Innocent people. They shot our locals in Krupychpole. A couple was going to a funeral in Vyshnivka, so on their way there, near Verbychky, just as you head to Vyshnivka, they were also shot. And one man went… You see, the house over there already burned down, so he went there to put out the fire, and they killed him near the village council…”

Mrs. N. confesses that there was a time when the residents of Priputni buried their fellow villagers not in the cemetery but near the church. The hard decision was based on simple safety considerations: neither the priest nor the local residents wanted to risk their lives by going to the cemetery.

Mrs. N. also recalls an incident when an elderly woman was blown up by a landmine.

“There was also a woman who blew herself up on a landmine, on the bridge. We told her not to go, not to go at night… but she didn’t listen and went anyway. Well, we heard a big explosion.”

This woman doesn’t complain about life. She agrees to the publication of her story only on the condition of anonymity because she fears that the Russians might return and seek revenge for this truth. She says life goes on somehow, and they neither receive nor expect any help. She says, “Who cares about us here?”

The only thing that truly worries her is that she can’t afford to put up a tombstone for her son; there’s just a simple cross. Friends console her, saying that heaven has accepted him anyway. But it seems that a proper burial of her beloved son means a lot to Mrs. N.

As she talks about what she’s been through, she doesn’t cry. She stays strong. Sometimes, Aira, the mischievous little pup, seems to sense that her owner’s pain is becoming unbearable and that’s when she does something cute and silly: chasing her tail or trying to nibble on our sneakers. And the smile returns to the woman’s face.

And the sun shines brightly, just like it does during Indian summer.

And life goes on in the village of Priputni in Chernihiv region.

The material was prepared by Kristina But as part of the «Truth Through Stories» School.

The project is implemented by the Education Human Rights House (Chernihiv) with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic as part of the local transformation project «Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of the Fighting for Freedom and Democracy».

M., from Pryputni village (Chernihiv region, Ukraine), shared stories about a bicycle in a puddle of blood, a tank in the yard, and a burning house.

The name has been encrypted for security purposes.

M. greets us near a house, holding towels in his hands. He brought bedding for the bench to make our seating more comfortable.

During our conversation, M.’s pets keep us company. Even the neighbor’s dog lies down near M.’s feet. Goats and cats circle around us, seeking treats and attention.

The man begins to tell his story.

“When all of this began, I woke up at 6:00 a.m. on February 24, turned on the TV, and saw Zelensky. I didn’t immediately understand what he was saying. To put it bluntly, I couldn’t make heads or tails of it. So, I thought, ‘What’s he jabbering about?’ I didn’t grasp it at all, so I just went to work.

Sometime after dinner, I saw that all my neighbors went outside. I asked what’s up. They said: M., the war has begun! The war has begun! 

Around 7:00 in the morning, a convoy of vehicles, armored personnel carriers, and tanks arrived. For a month they were just walking back and forth past the village.

I used to work and travel in Russia, I have friends there, so I couldn’t understand, how could they do that? They just kept wandering around for a month, but as soon as they understood they’d have to leave, they made some mess. Chaos, chaos has begun.”

M. tells how he first met Russian soldiers. He was walking home and saw a group of armed men on his street.

“I thought, what should I do? They are russians. I decided to go home. It was springtime, it was still cold, so I thought: I need to warm my house. That’s when I heard them shout: “Owner!”

I went out, and there were seven men with assault rifles.They asked: “Are there any officers here at all?”  I said – what officers? Are you kidding me? There are only about three people living here.

Well, you understood me, right? How could there be any officers? 

That’s it, they left. I just started to light the stove. And then there’s another scream. I went out, there was a Russian with a machine gun. Much younger than me. He asked: “Man, do you smoke?” And we didn’t even have toilet paper. Yeah! And he said: do you smoke? Sure we didn’t have anything to smoke! I said: I smoke, but I don’t have one cig left. And he gave me a pack of “Stewardesses”. I was still a boy when that “Stewardess” was released.” (Old Bulgarian cigarettes, popular in the Soviet Union in the 80’s).

M. laughs sincerely for the first time in the entire conversation.

“Imagine how long it has been in their warehouses. Am I right? Well, I had a chat with him. Simple man, just like me. He said that he was also from a village.

I told him that I used to work in Moscow. He said that he had never visited Moscow. And I said, I said: you know what? That’s funny, cause I’ve been to Moscow many times.

M. says: when the Russians were retreating, he barely escaped death, hiding in a ditch from “a ball of fire, similar to flaming corn.”

And then immediately tells us about the first days of the occupation. 

“And for a long time I didn’t realize that the war had started and the shops were already closed, so I had to go to the neighboring village. I turned back and saw that the Russians were standing right before me. Nowhere to run. And as I kept walking, a Russian soldier saw me. There was a Buryat guy with him, and he spoke to me in Ukrainian.

He said to me “Dobrogo dnya” (“Good day” in Ukrainian.) Well, I responded “Zdrastye”(“Hey”— in Russian) in Putin’s language. 

He reluctantly answers questions about the deaths of local residents.

“One day it was like this – I parked my bicycle near the store, and the next day when the convoy had left, I thought I’d go get my bicycle. But when I arrived, there was a puddle of blood next to it. When I asked people about it, they said a fellow villager had been shot. I don’t know why it happened, and no one talks about it.”

I myself had a tank standing in my yard. They broke my cherry tree…

M. does not know what the tank was doing in the yard, but when asked about it, he laughs bitterly. He says he didn’t ask. But he does not regret the event itself – God had mercy, the house survived. Neighbors were less fortunate.

“The neighbors’ house caught fire. We wanted to call the fire brigade. And the driver of the car said: what if they shoot me? We had to manage it ourselves. My neighbor told me – let’s extinguish it, and when the Russians come, you just boo them, wave your hands or something, you know, make them run away. I’m not making it up!

M. did not have the opportunity to evacuate, and he himself had no such plans.

“A Russian once said to me – why didn’t you run away using the green corridor? And how should I know about that corridor? I have no mobile phone, no electricity, no TV, no radio. There was water from the well, that’s all I had. How was I supposed to know?”

While we are talking, M.’s goats are constantly trying to join the conversation. The host quarrels softly. Marysia, a chubby kitty with ginger stripes, constantly tries to climb into the owner’s arms.

“The animals survived everything. I got my goats only when the Russians left. I often think about the neighbor’s dog. The neighbor says that he pulled him out of the burning shed, but the dog used to always hide there, so he climbed back. Well, he burned alive. Poor thing.

The chickens were hiding under the shed, but there was already no shed. Everything burned down. 

M. recalls: most of his neighbors left, only two households stayed. However, after the de-occupation, everyone returned.

“The day when everything was over, I saw my neighbor. During the occupation we had three households here, then she and her husband left. And that day I saw her riding a bicycle, carrying her belongings. When she saw me – could you believe it? – she cried so much, I almost started crying myself! She said: dear, I thought I would never see you again.

And she said to her husband:  there should be vodka at our house, if the Russians haven’t taken it away. Go, she said, and pour him some. Because he was the last person we saw before we left and the first person we saw the day we came back.”

M. asked not to mention his name. He said that when the Russians come back, they will shoot him “right here, by the fence” for this kind of story.

A shaggy neighbor’s dog led us to the road.

On the way back, we found a Russian dry ration standing on the windowsill of an abandoned house with broken windows.

The material was prepared by Daria Danova and Kristina But as part of the «Truth Through Stories» School.

The project is implemented by the Education Human Rights House (Chernihiv) with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic as part of the local transformation project «Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of the Fighting for Freedom and Democracy».

«We came to liberate you. You will receive a large pension», the occupiers told Mykola when they settled in his country house.

Mykola Luhina lives with his family in Chernihiv, but often visits his cabin in Zolotynka. A small remote village is located approximately 25 kilometers from the regional center. This man keeps an apiary here and grows his own food in a garden.

Before the full-scale invasion, he used to enjoy fishing and collecting mushrooms. He never goes to the forest or to the river anymore because of the signs warning about mining around the village.

«Grads» and tanks were placed near civilians’ houses

On March 3, 2022, columns of the Russian military entered Zolotynka. Some went to the nearby village of Yagidne, while others stayed here. Heavy weapons were placed right in locals yards, thus making civilians a human shield.

«They visited many yards, mine included. I ran out and shouted: where are you going? There was a pile of firewood in the yard at that time. And the soldier immediately headed to the barn», the man recalls.

Later, six Russians came to the pensioner. They searched all the rooms, the attic, the basement and demanded to heat water for their dinner.

«I told them I don’t have gas. Actually I had a bit, but it was running low. Then one of them took a machine gun and started shooting around the room. Bullets went through a bucket, nightstands, a pan, cans of flour. His commander was very angry when he found out about that. He told me to give him a mop and a rag to let him clean», says the pensioner.

They decided to stay at his house. Soldiers felt very confident using local’s belongings and let him stay at the house. So the owner had a chance to see and hear what they were doing.

Under the same roof with the enemy

Almost all the inhabitants of the village had to deal with the unwanted guests. First, Russians of Slavic appearance, and then Buryats and Tuvans. Slavs lived at Mykola’s.

«I have only one room that can be heated, but during that period, while the military was there, not a single door was closed. They were always in bulletproof vests. They couldn’t walk through the door properly. Ukrainian artillery was stationed not so far away, so when they heard «boom», they immediately ran to the cellar.»

Sometimes they even took potatoes from the cellar and also tried to steal spoons from the kitchen. The man laughs while recalling this incident. He says he persuaded them to return the cutlery, telling tales about Koncha-Zaspa and the golden toilets waiting for the Russians near Kyiv.

The pensioner lived with soldiers who did not drink alcohol at all. It was worse in other houses. People were even taken to the toilet at gunpoint. When Russians were drunk, they arranged shootings.

Two locals of Zolotynka were taken somewhere by force. Later, people found out that they were kept in a basement in Yagidne and then killed.

Between these terrible memories, the pensioner also recalls conversations with Russians. He asked why they came and what they wanted here. In response, he heard about liberation and high pensions.

«I told him, look, my grandchildren used to visit me, they were playing and I was happy. And you came and ruined me. It’s not liberation when you destroy everything.»

A few days later, the military left Mykola’s house and drove away from the village. The newcomers were no longer settled, even when a new column arrived in Zolotynka. Then, due to the lack of electricity, the man lived in obscurity for about a month.

«BM-21 Grads» and «BM-27 Uragan» were located not far from his house. He says that sometimes he and his neighbors were sitting in their homes as if in a movie theater: they watched heavy equipment fire shells at Chernihiv, then Kolychivka, and later they fired at Ivanivka.

«Come out, aimer!»

«That day, when it was already dusk, I saw an armored personnel carrier driving and they stopped near me. Viktor Ivanovich was being transported on it. When will he come back, «Not soon» – they said. He never returned. He was also taken to Yagidne. I was told that he was in the basement until he heard the shout: «Aimer, come out.» When our people entered the village, they found him and three others buried,» the pensioner recalls with sadness in his eyes.

Mykola Luhina’s story was recorded in Zolotynka, a year and a half after its de-occupation. The man continues to take care of his farm here. Other locals had returned back home. The village lives almost the same as before the occupation. The only reminders of this hell are mined fields, a burnt-down car, and locals whose stories will not be forgotten.

The material was prepared by Tetiana Pyhurska and Kateryna Trofymenko as part of the «Truth Through Stories» School.

The project is implemented by the Human Rights Education House in Chernihiv with the support of the Ministry of Foreign Affairs of the Czech Republic as part of the local transformation project «Ukraine and Ukrainians: Modern Chronicles of the Fighting for Freedom and Democracy».

Реальні історії та рекомендації юриста

27 лютого 2022 року Ігор Арендар повертався з рідного села до Чернігова, де на нього чекала дружина. Дорогою його авто розстріляли російські військові, перед тим показавши жестом: “Проїжджай”… Євгенія Ус разом із чоловіком та сином Дмитриком ховалися від артилерійського обстрілу Чернігова в під’їзді свого будинку. Але це їх не врятувало. Вибухова хвиля знесла металеві двері, уламки поранили Женю та Дмитрика. За кілька днів хлопчик помер у лікарні, не приходячи до тями.

Ігор Арендар та Євгенія Ус вижили, але отримали травми, наслідки яких лікують досі. Євгенія у свої 37, а Ігор у 27 років отримали другу групу інвалідності. У висновку МСЕК обох людей написано: загальне захворювання. Зараз потерпілі за допомогою юриста ГО “МАРТ” Дмитра Науменка намагаються отримати статус інвалідності внаслідок війни. Він дасть додаткові пільги та грошове забезпечення від 7,5 до 13,6 тис. грн замість пенсії в 3 тис. грн, яку ці люди отримують зараз. Далі у статті – історії Ігоря та Жені. А ще – роз’яснення Дмитра Науменка, які документи потрібно зібрати для отримання статусу та з якими складнощами можна зіткнутися на цьому шляху.

Махнув рукою: “Проїжджай!”, а потім розстріляв

До повномасштабного вторгнення 27-річний Ігор Арендар мешкав у Чернігові і працював на АЗС. У вільний час вони з дружиною подорожували, зустрічалися з друзями і просто жили своє активне молоде життя.

25 лютого 2022 року Ігор відвіз свого брата до батьків у село Велика Доч, що на Ніжинщині. Планував повернутися додому, бо в Чернігові залишилися дружина. Та виїхати одразу не міг: кругом стріляли, а російські військові колонами проходили міста та села Чернігівщини. Ігор розробив, йому здавалося, безпечний маршрут і зранку 27 лютого вирушив з села до Чернігова.

“Біля села Красносільське я почув “хлопок”. Насторожився і знизив швидкість. Побачив на узбіччі російський танк і 2-3 воєнні машини. Я зупинився. Військовий, який сидів на танку, махув мені рукою: “Проїжджай”. Тільки я збирався рушити, як по мені відкрили вогонь”, – розказує Ігор Арендар.

Такий маршрут встиг проїхати Ігор Арендар до поранення

Далі все відбувалося швидко. Кулі влучили в голову, ключицю, праву руку, але Ігор був у свідомості. Насилу ввімкнув третю передачу, розвернувся і помчав назад. Російські військові стріляли в машину навздогін.

Чоловік знав, що за пару кілометрів від цього місця є готель. Стікаючи кров’ю, він доїхав до нього. Місцеві переклали його в мікроавтобус і відвезли до лікарні в Борзну.

“У мене було серйозне поранення в щелепу, усе розворочено на обличчі, з правого боку кістки черепа видно… Частина людей розбігалися від жаху. А інші не злякалися, допомогли… Я нічого не відчував у той момент. Ні болю, ні паніки, ні страху. Боліти почало, коли за кілька днів прийшов до тями у лікарні. То були страшні відчуття… Зараз мене все ще періодично турбує рука та щелепа. Я добре не можу жувати. Те, що сталося зі мною, підкосило й здоров’я моїх батьків. Вони приховують це, але постійно хвилюються за мене”, – каже Ігор.

На цьому авто їхав Ігор Арендар, коли його розстріляли російські військові.
На кузові видно отвори від куль. Фото з архіву Ігоря Арендаря

Лікування та реабілітація були тривалі: Борзна, Чернігів, Івано-Франківськ, Львів. Обличчя чоловіку реставрували безоплатно в межах програми Face to Face. Невдовзі на нього чекає операція зі встановлення штучного імпланту в щелепу. А ось зуби доведеться вставляти за свій рахунок або шукати спонсорів.

Ігор отримав ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням. До війни він заробляв 20-30 тис. грн, а зараз живе на пенсію у близько 3 тис. грн, також допомагають рідні. Лікування для чоловіка було безоплатне. Але він сплачував за дорогу, харчування. Також за свої гроші купував пластини для щелепи за 20 тис. грн.

Працювати зараз чоловік не спроможний: триває лікування, будуть операції та реабілітація. До того ж права рука не працює повноцінно: одна куля досі в ній, інша – під ключицею. Також у тілі залишається частина осколків.

11 вересня 2023 року Ігор Арендар подав документи до Міністерства ветеранів, аби міжвідомча комісія встановила чоловіку статус інвалідності внаслідок війни. Хоча на відповідь у комісії за законом є 30 календарних днів, станом на 26 жовтня чоловік її не отримав.

Женя Ус: півтора роки на милицях

Про трагічну загибель сина Євгенії – Дмитрика Уса писали багато українських та іноземних ЗМІ. Хлопчик мав розлади аутичного спектру, тому Євгенія після його народження була з ним вдома.

До повномасштабної війни родина була дуже активна. Батько Максим – попри ДЦП здолав 100 км ультрамарафону і потрапив до Книги рекордів України. З 2019-го бігати почала й Женя. Дмитрик теж часто по-спортивному підтримував батьків. Разом з мамою та татом проводив час на дачі, де вирощували овочі.

Але 16 березня 2022 року життя родини змінилося назавжди. Біля будинку подружжя впав снаряд. Ударною хвилею вирвало металеві двері під’їзду. А уламки поранили Дмитрика та Женю, які разом з Максимом та сусідкою сиділи в під’їзді.

“Пам’ятаю вибух, мене відкинуло. Підбіг Максим. Я не могла стати на праву ногу. Повертаю голову, а там Дмитрик лежить, біля голови – калюжа крові. Дуже боялася за нього, зрозуміла, що його справи гірші, ніж мої”, – пригадує Євгенія.

Будинок, де Женя та Дмитрик отримали поранення під час артобстрілу. Фото Максима Уса

Їх із сином відвезли в лікарню. Там за кілька днів хлопчик помер, не приходячи до тями: у нього були сильні поранення голови.

А в Євгенії уламки посікли ноги. Особливо постраждала права кінцівка, жінка мало не втратила її. Коли на початку квітня подружжя виїхало в Київ на лікування, Жені видалили 12 см кістки і потім місяцями “витягувала” її за допомогою апарату Ілізарова. Уже понад півтора роки жінка пересувається на милицях, зараз їй наклали гіпс, коли його знімуть – невідомо.

“Півтора роки я не можу навіть в магазин за покупками сходити. З дому майже не виходжу. Свекруха подарувала мені алмазні мозаїки, тож складаю картини, аби відволіктися. Зараз планую поновити репетиторство, я вчителька англійської мови… Дуже важко без Дмитрика бути тут самій, він же завжди був зі мною поруч, усе життя. А тепер його немає”, – ділиться жінка.

21 вересня 2022 року Євгенії встановили ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням. Як і Ігор, Женя планує пов’язати її з війною. Але в її випадку це зробити складніше: слідчі досі не провели судово-медичної експертизи (СМЕ), яка потрібна, аби подати документи до комісії.

“Поки я була в Чернігові, до мене ніхто з правоохоронців не приходив. Коли ми виїхали в Бориспіль, Максим сам ходив і писав заяву до поліції. 10 травня 2022 зі мною зв’язувався прокурор з Чернігова, тоді мене визнали потерпілою. Ми повернулися в Чернігів у жовтні того ж року. А слідчий прийшов сфотографувати місце прильоту – аж 29 червня 2023-го. Більше року минуло після трагедії… Добре, що Максим зробив фото після обстрілу”, – говорить Євгенія.

Дмитро Науменко написав кілька клопотань до слідчого, аби той нарешті провів СМЕ. Відповіді не було. Згодом юрист написав скаргу на бездіяльність слідчого в прокуратуру. Тож за справу взялися прокурори. Наразі за ухвалою суду правоохоронці отримали дозвіл на вилучення медичних документів Євгенії з Чернігівської обласної лікарні, це зайняло місяць. Поки що чекають документацію з медзакладів Києва та Борисполя, де лікувалася Женя.

Юрист ГО МАРТ Дмитро Науменко. Фото з архіву Дмитра Науменка

“Цивільні особи, які отримали поранення і через це МСЕК встановила їм статус інвалідності, наразі мають право пов’язати її з війною. Це той самий статус, який дають військовим через отримання шкоди здоровʼю. Він передбачає потужніший соціальний захист для людей: пільги та більший розмір пенсії”, – говорить юрист Дмитро Науменко.

Інфографіка: як і де отримати документи для встановлення статусу інвалідності внаслідок війни. Інфографіка Наталії Найдюк

Пояснення та уточнення до пам’ятки

Важливо! Витяг з ЄРДР має бути не старше трьох місяців на момент отримання міжвідомчою комісією пакету документів. Їх можна відправити рекомендованим листом на вказану вище адресу, привезти особисто або передати через центри надання адміністративних послуг. На кожній копії треба написати “відповідно оригіналу” та підписати. Нотаріально завіряти не потрібно.

*До травня 2023 року медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) при наданні статусу інвалідності у графі причина захворювання писала: “загальне захворювання”, навіть коли людина отримала поранення під час обстрілів. Таким був наказ МОЗ. Маєте таку ж ситуацію? Зверніться до МСЕК для виправлення. Якщо ж ви взагалі не отримали інвалідність, але втратили працездатність, зверніться до сімейного лікаря і попросіть направлення на МСЕК.

“Зараз МСЕК пише справжній характер шкоди здоров’ю, коли відомо про поранення. Тому якщо є довідка з записом: “загальне захворювання”, то треба повторно звернутися до комісії. МСЕК внесе виправлення. Я бачив документи, де просто перекреслено “загальне захворювання” і написана коректна причина”, – пояснює Дмитро Науменко.

**У різних регіонах справи про поранення та смерті цивільних через війну розслідують різні органи: СБУ або поліція. Потрібно уточнити, хто це робить у вашому регіоні. Де б ви не писали заяву, справу розглядатимуть правоохоронні органи за місцем скоєння злочину.

***Якщо судимість все ж була, потрібно надати інформацію, за якими саме статтями Кримінального кодексу України вас засуджено, та про зняття або погашення судимості.

****Документи розглядає і ухвалює рішення Міжвідомча комісія з питань встановлення факту отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, проведення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

За даними Мінветеранів, з 24.02.2023 до 20.10.2023 на розгляд міжвідомчої комісії надійшло 163 заяви. Із них розглянули 138: за 54 заявами встановлено факт інвалідності, за 19 – відмовлено. Щодо 65 людей інформація уточнюється. На найближчому засіданні мають розглянути 25 заяв.

В чому можуть бути затримки 

З призначенням СМЕ. Сьогодні в Україні є затримки з проведенням судово-медичної експертизи. Її призначає правоохоронний орган, який розслідує справу (в одних регіонах це робить поліція, в інших – СБУ).

За словами Дмитра Науменка, цю експертизу не завжди призначають. Наприклад, від моменту поранення Євгенії Ус минуло понад 1,5 роки. Але слідчий досі не призначив СМЕ. Через велику завантаженість слідчих та судмедекспертів реальний строк проведення експертизи зазвичай займає 2-3 місяці. Слідчий подає клопотання на слідчого суддю, який виносить ухвалу про вилучення медичних документів у тих медзакладах, де лікувалася потерпіла людина. Коли судмедексперти отримають ці документи, вони встановлюють причину отримання поранення, ступень тяжкості та можливий зв’язок поранення з війною, визначають, від якої саме зброї постраждала людина.

Що робити, якщо слідчий не призначає СМЕ.

У такому випадку зверніться до поліції з клопотанням про призначення СМЕ. Слідчий має відреагувати на нього впродовж 3-х днів. Якщо вас ігнорують, пишіть скаргу в прокуратуру або до суду.

Порушення строків розгляду документів міжвідомчою комісією. Комісія розглядає документи впродовж 30 календарних днів. Однак по факту, виходить, довше. Ігор Арендар подав свій пакет 11 вересня 2023 року, але відповіді досі не отримав.

У відповідь на запит щодо контактів “гарячої лінії”, Мінветеранів вказало тел. 0442810857, однак додзвонитися туди нам не вдалося. Також у відповіді вказана електронна адреса: control@mva.gov.ua.

Пільги та пенсія для людей з інвалідністю внаслідок війни

Серед пільг, які зараз реально отримувати, маючи статус інвалідності внаслідок війни: 100% знижка на комунальні послуги; безоплатні обстеження та диспансеризація, протезування, санаторно-курортне лікування, оздоровлення; ремонт і позачергове забезпечення житлом; позачергове забезпечення продовольчими товарами; низка послуг, які надають місцеві органи.

Пенсія залежить від прожиткового мінімуму для людей, які втратили працездатність. У 2023 році він становить 2093 грн. Відтак люди отримують на:

• І групі –  13 604,5 грн (650% від прожиткового мінімуму);
• ІІ група – 10 988,5 грн (525%);
• ІІІ група – 7 534, грн (360%).

Авторка Наталія Найдюк

Подкаст «Незламні люди»: Сергій Івушкін про мистецтво, волонтерство та війну.

Сергій — мешканець Харкова, який з перших днів вторгнення змінив театральну сцену на волонтерську кухню, роботу в кіно — на підтримку знайомих та містян, а виступи свого музичного гурту — на концерти в підтримку ЗСУ.

Слухайте подкаст, щоб дізнатись, чому його голос вже знають російські спецслужби.

Слухати: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія про те, як російські окупанти вдерлись в життя сімʼї Авраменків, мешканців села Припутні на Чернігівщині.

Для мешканців села Припутні, що на Чернігівщині, повномасштабне вторгнення російської федерації стало іспитом на мужність. Припутнівці й гадки не мали, що 25 лютого 2022 року відкриється сторінка історії їх села, сповнена трагізмом, втратами й безумовною вірою в найскоріше визволення.

До подружжя Івана та Марії Авраменків війна увірвалась також і тривожним клопотом — у перший же день, 24 лютого, довелось прямо зранку спорядити сина на війну. А на другий день, напівчетвертої ранку, до села зі стріляниною вдерлись росіяни й почались похмурі дні окупації.

Не шукали порятунку Іван і Марія в іншій місцевості, адже домашня худоба потребувала догляду. «Дід обладнав погріб, — каже Марія, — і там просиділи понад місяць, ховаючись від снарядів».

— Щоденні кількагодинні обстріли… Вони отут стояли в полі за метрів 200, — вказує рукою пан Іван.

Наш співрозмовник із вікна хати спостерігав, як на ворожу польову стоянку прилітали гелікоптери і вантажили поранених, як із буків обстрілювали мирні території. Кожного дня ворог завозив сотні одиниць смертоносної зброї і прямував їх на народ, який не чекав цього «руського миру» й жив своїм тихим життям.

Коли росіяни вперше увійшли на Іванове подвір’я, він сміливо запитав їх, навіщо вони прийшли на його землю, адже їх ніхто не кликав. «А ми прийшли звільнити вас», і ціну їх «звільнення» селяни не забарились на собі відчути. Коло кожної хати було розташовано по три-чотири танки; заселяючись до хат, виганяли літніх людей, жінок із дітьми на вулицю, і господарям нічого не зоставалось, як переселятись до погребів.

— У мене в хаті геть усе перетрусили, — згадує Іван. — Навіть на горищі копирсались. Винесли майже весь крам, навіть шкарпетки. Половили всіх курей, качок, смажили тут, шкварили. І так і по всіх хатах, — журиться Іван.

А трошки згодом наші дали їм гідного прочухана й це стало першою переможною радістю і безумовним сподіванням, що ЗСУ обов’язково звільнить від навали українські села й міста.

Припутнівці близько півтора місяця пробули в окупації — без тепла, світла й постійному страху за власне і свої близьких життя.

— Я в погребі сховав генератор, так до мене потайки приходили односельчани й підзаряджали свої мобілки, павербанки. Я припас ще до війни палива для поїздок на пасіку, вона в мене в лісі, тому бджоли не відчули на собі окупаційного жаху, — пожартував Іван і одразу ж похмурнішав.

З болем розказав Іван, як його товариш пасічник із жінкою велосипедами поїхали на похорон батька, та на шляху спіткали власну смерть. Їх просто на ходу розстріляли.

Про себе пан Іван не дуже оповідав, зате його жінка Марія згадала, як її чоловік цілу добу переховувався в лісі, бо окупанти мали намір його вбити.

А справа полягала лише в тому, що Іван у якийсь незручний час, з погляду російських військових, повертався із центра села додому. Врятувала темна пора доби — чоловік злився з темрявою, і мерщій у хащі…

Син наших героїв Марії і Івана, у той час, коли його рідне село на півночі нашої країни було окуповане, бився за Бахмут. Утримував східні позиції 4,5 місяці. Наразі він воює на іншому напрямку.

Покинули село російські війська 30 березня десь о напівшостій ранку, а під Крупичполем наші Збройні Сили їх розбили й супутньо розгатили кілька сотень одиниць ворожої техніки.

— Ви б бачили, як вони тікали, наче щури з корабля, — захоплено розповідає наш очевидець подій. — Розбігались в усі боки, а наш літак як дасть по них, як дасть… Любо було дивитись. А коли наш український птах пішов на четвертий захід, то пішов сніг і згустився туман, і це завадило вщент на місці знищити ворога. Але трошки пізніше відплата їх усе одно наздогнала.

Село потроху оговтується від наслідків окупації та звірств загарбників. Люди навели лад у своїх оселях після бігства орків. Проте кілька помешкань залишаються геть зруйнованими, а їх господарі живуть поки що в рідних. Проте є надія, що люди врешті-решт повернуться до своїх домівок, і сторінка, сповнена людським горем і стражданнями, закриється назавжди й ніколи ця історія не повториться.

Найщасливішою під час війни подією для подружжя Авраменків стало прибуття їх сина в короткострокову відпустку. Рідною стежкою він прибув до батьківської хати з величезним букетом квітів. Марія каже, що ніколи не отримувала такого «безмежного» букета, а щастя її було найбільшим за всі квіти світу. Адже син повернувся, хоч і не надовго, з війни.

Оберегом для сина і його побратимів є вишитий Марією рушник — а навзаєм Марія отримала подарунок від бригади, у якій воює її син: прапор як символ звитяги й подяки матері воїна-захисника.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

В першому випуску подкаста «Ми українці» — історія Лесі Волох, вчительки історії та громадянської освіти з Черкаської області.

Вона розповіла про те, як змінилася її робота та життя після початку повномасштабної війни, як вона долає конфлікти в освітній сфері та як українські учні інтегруються в європейську спільноту.

Слухати подкаст: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Про те, як жителька с. Количівка на Чернігівщині щодня долала власний страх та переходила заміноване перехрестя, щоб допомагати людям.

Перша звістка

Світла та сонячна Людмила Миколаївна, жителька села Количівка, Чернігівської області вже шість років перебуває в статусі пенсіонерки. За словами пані Людмили до 24 лютого 2022 року вона займалася домом, господарством, бавилася з онуками. Жила добре, у своє задоволення. 

«Я пам’ятаю цей день. Перший дзвінок о 6-тій годині ранку мені зробила моя дитина. І повідомила страшну новину. Мене всю затрясло, я не придумала що робить, і куди бігти… Я була одна. А через деякий час до мене приїхали діти».  

Колишніх активістів не буває

Жінка почала ходити до магазинів (на той час їх працювало ще три), скупляти, що було. У перші дні черги стояли довжелезні, люди скупляли все, що було «тягли, що могли, бо всі були у шоку». Дуже скоро магазини закрилися через брак товарів. 

На початку вторгнення, розуміючи, що треба щось робити, пані Людмила почала дзвонити до старости села з проханням організувати доставку хліба. Поки міст ще не зруйнували, хліб правдами-неправдами доставляли з Чернігова до села. Людмила Миколаївна набирала хліб на цілу вулицю, носила і всім роздавала. А коли перестали постачати хліб, то частково координувала коли люди самі організувалися і почали пекти з чого було. 

«Там фермер Ткаченко, то він возив нам молоко…так і перебивалися чим могли»

Після відходу окупантів з Іванівки, почало відновлюватися життя села. У Количівку почала надходити гуманітарна допомога і Людмила Миколаївна допомагала її розподіляти.

«Спочатку люди не могли розібратися…А тоді ми вирішили писати по вулицях списки і організували роздачу. Нам почали завозити хліб.. Ми були довольні і раді… Тим хто дуже постраждав, шукали житло…». 

Перехрестя

Слід у пам’яті пані Людмили залишило перехрестя. Спочатку вибухи було чути здалека, а тоді вони почали ставати все ближче і ближче. І в один момент Количівка опинилась на перехресті обстрілів.

«На нас летіло з Шестовиці, Іванівки, Лукашівки, а зі сторони Чернігова відбивалися наші. Ми тоді не знали куди і що летить. А потім зорієнтувалися, де наші. Ми можемо спокійними бути, то не по нас…».

У центрі села, щоб не пустити окупантів на перехресті поставили протитанкові міни. 

«Отут все було заложено,  і на ту і на ту вулицю. Щоб як будуть йти, їх можна було стримати.…»

У пані Людмили на другому боці села зі сторони Іванівки були дід і баба, які потребували догляду. Шлях до них лежав через заміноване перехрестя. Тиждень жінка не навідувалася до родичів, а тоді попросила сусіда, щоб провів її через те перехрестя, бо дуже боялася, а не відвідувати не могла, бо рідні ще й захворіли. Ліків не було, світла та газу теж. Пані Людмила кожного ранку до початку обстрілів, переборюючи страх, бігала до родичів.

Не думала пані Людмила, що їй доведеться пережити такий жах в її віці….

Але думки та турбота про інших перемагали почуття страху та підтримували вогонь віри в добро та перемогу!

Матеріал підготували Олена Козинець та Катерина Трофименко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Там наш дім — це подкаст, що розповідає про долю тих, хто втратив свої домівки через війну, про їхні переживання, сподівання та плани на майбутнє.

Героїня першого епізоду — Крістіна Бут, журналістка з Мелітополя, яка опинилася під окупацією російських сил. Вона розповіла про те, як жилося в окупованому місті, як вона брала участь у протестах та як вона змогла врятуватися.

Прослухати подкаст можна на Spotify, Apple Podcast та Castbox.

Матеріал підготували Крістіна Бут та Дарʼя Данова в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».