31 березня 2022 року 42-річна бухгалтерка Любимівської школи Тетяна Вересюк із племінником потрапили в полон. Після 9-годинного допиту людей відпустили з розрахунком, що чергові розстріляють їх на першому ж блокпості…

Це історія про 7-місячну окупацію села Любимівка. Про те, як російські військові набігами грабували людей, перетворювали школи на катівні, склади награбованого та боєприпасів. Та як, попри пережите, українські вчителі навчають дітей не тільки з підконтрольних, але й окупованих територій Херсонщини.

Текст створено із задокументованих свідчень працівниць Любимівської школи — бухгалтерки Тетяни Вересюк та директорки Альони Гергель для проєкту Громадської спілки «Освітній дім із прав людини в Чернігові» «За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine».

«24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му»

Село Любимівка знаходиться в Бериславському районі на Херсонщині. Через Дніпро до фронту тут лише 25 км (станом на січень 2024-го). Російські військові, заїжджаючи сюди в березні 2022 року, думали, що це місто: таким доглянутим та сучасним воно було.

Вʼїзд до села Любимівка 

«Звісно, 24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му, коли «запалало» в Донецьку та Луганську. Ми розуміли: відбувається щось страшне. Та повною мірою усвідомили і відчули це після 10 березня, коли в наше село зайшли окупанти», — розпочинає розмову Тетяна Вересюк, бухгалтерка місцевої школи.

До війни в Любимівському закладі повної загальної та середньої освіти навчалося 167 дітей. Із навколишніх сіл вони приїздили на уроки шкільним автобусом.

Зранку 24 лютого директорка закладу Альона Гергель зателефонувала знайомому поліцейському, аби зрозуміти, наскільки серйозною є воєнна ситуація в області. Почувши, що все страшно, вирішила перевести навчання в онлайн.

«В школу приходив лише техперсонал та педагоги. Ми готували укриття, аби люди із села могли там сховатися від обстрілів. Підвал у нас великий, проходить під усією будівлею. Ми зробили запаси води, облаштували ліжка для дітей. Згодом тут ховалися понад сто селян різного віку», — розповідає керівниця школи, яка проживає в сусідній Трудолюбівці.

День окупації для Любимівки починався так само як і попередні. Але все змінилося після 15 години, тоді краєм села проїхала військова техніка РФ…

Окупанти обстрілювали село і звинувачували в цьому ЗСУ

10 березня російські танки, БТРи та інша техніка ночували за селом. Зранку наступного дня окупанти вперше обстріляли Любимівку. А потім заїхали в село й говорили місцевим, що це зробили ЗСУ.

«Згодом ми побачили, як росіяни неодноразово виїжджали за село, розвертали танки, міномети, стріляли по Любимівці. А потім звинувачували наших у цих обстрілах. Цьому є багато свідків», — говорить Тетяна Вересюк.

Наслідки атаки на Любимівську школу

З 11 до 14 березня селянам заборонили навіть виходити з дворів. Найімовірніше, у ті дні в Любимівку заїжджали основні сили ворога та техніка. Потім на три дні людям дали «зелений коридор». Їхати дозволяли лише в бік окупованих прибережних сіл, Херсона, Криму. Тих, хто наважиться відправитися до вільної Нововоронцовки, погрожували розстрілювати в спину. Тоді з 1500 людей у селі залишилося 375. Серед тих, хто виїхав, була й Тетяна Вересюк. З родиною вони оселилися в Михайлівці, що була в «тихій» окупації за 37 км від дому жінки.

У Любимівці окупанти спочатку селилися в господарських приміщеннях: майстерні, свинарнику, мехтоку. Попервах грабували лише розбиті будинки, які залишили господарі. А згодом, каже Тетяна, вигадали нову тактику: стріляти по заможних садибах, так змушували людей просити про евакуацію. Після від’їзду господарів грабували й ці будинки.

«За 7 місяців окупації в селі було 4–5 ротацій росіян. Це виглядало, наче набіги грабіжників. Після третьої хвилі в селі вже не залишилося цінних речей. Якось люди чули, як один окупант скаржився іншому: пообіцяв дружині привезти морозильну камеру, але в селі вже такого не було. Дуже засмутився через це», — пригадує Тетяна.

Через обстріли в Любимівці загинуло 10 людей різного віку. Вісьмох із них поховали у власних дворах, бо окупанти давали на це лише дві години. За словами Тетяни, транспорту в людей уже не було. Тому цього часу не вистачало, щоби доставити та поховати покійника.

«У полоні нас постійно допитували, як ми готувалися до війни»

Російські військові брали в полон цивільних жінок і чоловіків із Любимівки та навколишніх сіл. Когось тримали в неволі місяцями, когось кілька годин. Але найжорстокішою була Росгвардія.

Тетяна Вересюк

«На блокпостах і в селах загалом стояло багато так званих ДНР-ців. Деякі з них попереджали нас: буде наліт росгвардійців, ховайте жінок, дівчат, молодих хлопців… У Любимівці я точно знаю про шістьох людей, яких брали в полон. У нашій школі бранців тримали зазвичай до двох діб, потім відпускали або перевозили в школу до села Біляївка. Отам була справжня катівня», — ділиться Тетяна Вересюк.

З 31 березня 2022 року окупанти мали закривати Любимівку на в’їзд та виїзд. Аби взяти речі, Тетяна з племінником свого чоловіка приїхали додому. А дорогою до Михайлівки, на Осокорівському блокпості, російські військові взяли їх у полон. Це сталося об 11 годині.

У людей забрали документи, телефони, зав’язали очі, посадили в БТР і кудись повезли. Оскільки Тетяна знала місцеві дороги, то здогадалася, що це була Хрещенівська школа. Люди перебували там до 20-ї години.

«У полоні нас постійно допитували: як ми готувалися до війни. Особливо прискіпливим був комендант кількох наших сіл «Восток», називав себе Сергій Володимирович чи Володимир Сергійович. Він був із Донецька, знав українську мову. Питав про АТОшників, ЗСУ, родини військових — хто пішов воювати. Ми казали, що нічого не знаєм, бо вони ж самі заборонили пересуватися селом… Загалом російські військові постійно говорили нам мерзенні речі. Це були жахливі слова, так вони виплескували ненависть… Але я досі не розумію, чим вона спричинена», — міркує Тетяна.

Жінці та її родичу пощастило: попри сильний психологічний тиск, їх не катували фізично. Але в громаді були люди, які зазнали тортур. Двоє хлопців із сусідньої Трудолюбівки були в полоні двічі. Вони не ділилися подробицями із селянами, лише казали, що «там було все». Після другого разу один із хлопців покінчив життя самогубством.

«Додому відправили з тим розрахунком, що нас розстріляють на першому ж блокпості»

О 20 годині 31 березня Тетяну з родичем знову кудись повезли. Знявши пов’язки, люди побачили той самий Осокорівський блокпост, свою автівку. Почалася комендантська година, під час якої пересуватися заборонено. Але полоненим наказали їхати додому. Документів та телефонів їм не повернули, забрати їх можна було лише за два дні. Навіть перепустку не виписали, як це зазвичай робили в таких ситуаціях. Просто побажали: «їдьте потихеньку». Але щоби дістатися Михайлівки, Тетяна з племінником мали перетнути три ворожі блокпости.

«На першому ж, біля Шевченківки, молодий солдат дуже здивувався, що ми без перепусток. А поряд старший сказав: «Ти що не зрозумів, навіщо їх відпустили? Їх відправили з тим розрахунком, що на першому ж блокпості розстріляють, бо їдуть у комендантську годину без нічого». Ми вмовили тих військових пропустити нас. Так само проїхали другий блокпост, він біля села Золота балка. Там нас попередили, щоб їхали повільно, бо біля Михайлівки чергує військовий, у якого «падає планка», він стріляє по людях», — стривожено пригадує Тетяна.

І дійсно, там їх мало не вбили. Люди ледь встигли вискочити з авто ще на під’їзді до блокпоста. Навіжений окупант кричав, що вони їдуть у комендантську годину, що вб’є їх. Тоді Тетяну та племінника врятував начальник того посту. Після сварки з навіженим побратимом, він сів із людьми в авто і провів їх до повороту на Михайлівку…

Оговтавшись від пережитого, Тетяна Вересюк навіть в окупації не припиняла своєї роботи. Каже, аби вчителі та техперсонал могли отримувати заробітну плату і виживати.

«Я шукала інтернет: він іноді ловив біля Дніпра, іноді на горищі й навіть у тюках соломи. Я вела свою Любимівську школу, також ще одну сусіднього села й Михайлівську, бо там бухгалтери не могли працювати. Уже коли виїхала в Кривий Ріг, то залишила тільки свою, Любимівську», — каже бухгалтерка.

З рейтингової школи окупанти зробили штаб, склади боєприпасів та награбованого

Любимівську школу збудували в 1973 році. За рейтингом вона була другою в районі. Завдяки участі в програмі НУШ, в останні роки вдалося модернізувати класи, закупити техніку. Зокрема, оновили кабінети хімії, математики, біології. Придбали 5 мультимедійних дошок, ноутбуки, принтери, ламінатори, телевізори, 3-D принтер, облаштували інклюзивну кімнату… У школі створили сучасний простір, де дітям було комфортно вчитися та проводити час.

Наслідки атаки на Любимівську школу

Та наприкінці квітня 2022 комфорту прийшов кінець: у школу вдерлися окупанти. Вони перетворили сучасний навчальний заклад на штаб, склади боєприпасів і награбованого, тимчасову в’язницю для цивільних полонених. А ще — вигнали місцевих із підвалу й самі ховалися там. Аби мати швидкий доступ до укриття, позривали підлогу на першому поверсі. На даху постійно чергував снайпер, який стріляв по ногах тим, хто наближався до школи.

Вікна школи забарикадували мішками із землею, яку набирали прямо на подвір’ї. У кабінеті директорки облаштували туалет: зірвали дошки й користувалися отвором як вигрібною ямою. Кабінет біології російські військові використовували, як тир.

Школа тричі зазнавала обстрілів. Два були в червні, тоді прилетіло в спортивну залу та їдальню. Останній приліт був 23 вересня 2022 року. Він наніс найбільші руйнування.

Альона Гергель

«Обстріли — це була агонія росіян. Вони часто виїжджали за село і стріляли по ньому, щоби дискредитувати ЗСУ. А це вже були останні дні перед звільненням… Коли вчителі змогли зайти в школу, то були шоковані. Там валялося багато гільз, росіяни залишили розтяжки. Ящики з боєкомплектами були на першому поверсі, у майстернях. Пограбували все: техніку, навіть столярні станки з майстерні вивезли. На місці телевізорів ми побачили написи: «Здесь был телевизор». Всюди стояв сморід. З техніки залишився лише один принтер, але вони споганили і його: залишили там свої екскременти…», — з відразою каже директорка Альона Гергель.

Навчають навіть дітей з окупованих територій

Після звільнення Любимівки навчання відновилося, звісно дистанційно. На початок навчального 2022 року в закладі отримували освіту 232 дитини. З них 82 учні приєднувалися з окупованих територій.

«На лівому березі дітей змушують ходити до російських шкіл, але вони навчаються додатково в нас: виконують завдання і надсилають. Іноді вони по шестеро приєднуються з одного гаджета. Ці збори помітили російські спецслужби, тому дітям стало складніше долучатися. Але багато цих учнів і зараз із нами», — говорить директорка закладу.

Наразі люди поступово повертаються в Любимівку та сусідні села. На початок 2023 навчального року в школі вчилося 185 учнів. Але там усе ще є проблеми з гаджетами та стабільним інтернетом.

Про фізичне відновлення будівлі школи поки що не йдеться. За словами директорки, громада не має на це коштів. Тому й діти, і колектив працюють дистанційно.

Пережите ще більше об’єднало колектив. Зараз Тетяна та Альона з родинами повернулися в рідні села. Люди живуть у модульних будинках, адже хати розбиті. За 7 місяців окупанти зруйнували 80 % села. Та їхати кудись люди не хочуть, бо тут, у степу, їхня рідна земля…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

28 лютого 2022 року селом Левковичі, що на Чернігівщині, проїхала перша колона техніки військ рф. Розпочалася окупація, яка тривала трохи понад місяць. За цей період росіяни жорстоко вбивали місцевих мешканців, затримували та катували. Загибель людей наставала і від обстрілів та нестачі ліків. В селі пошкоджені та розграбовані будинки.

5 січня наші документатори побували у Левковичах та зафіксували свідчення про вчинені воєнні злочини у лютому-березні 2022 року.

Російські військові розстріляли чотирьох чоловіків. Їх імена — Олександр Орішко, Олександр Деркач, Ярослав Варава та Сергій Немченко. Місцеві жителі чули постріли, а пізніше односельці знайшли їх мертвими. На тілах були чисельні кульові та колото-різані рани, а також сліди побиття. Чоловіків катували російські військові, потім вбили. Тіла загиблих виявили в центрі села, прямо біля хреста. Відомо, що чоловіки готували “коктейлі Молотова” для того, щоб спиняти колони російських військових, але ніякої зброї вони не мали. Їх життя обірвалися в перший день окупації.

Хрест, біля якого було знайдено тіла Олександра Орішка, Олександра Деркача, Ярослава Варави та Сергія Немченка.

Чоловіка, що йшов пішки зі Славутича до Левковичів затримали та взяли в полон. Його росіяни вирішили зробити “посланцем”. Аби погодився — катували, на місці татуювання на руках і ногах ножем вирізали хрести. Щоб не втік, вирушили до батьків додому та забрали в заручники батька. Чоловіка відправили до Славутича передати листа місцевим органам влади. Що там було написано невідомо, можливості подивитися не було.

Свідки, які погодилися на інтерв’ю, розповіли про мародерство зі сторони російських військових. Вони грабували нежилі будинки, а де жили люди — заходили та забирали продукти харчування, автомобілі, худобу та навіть білизну. Пограбували магазини та сільську раду. Місцеві фермери також постраждали від зловживань російських військових. В селі була знищена та розстріляна сільськогосподарська техніка на фермі. Солдати російської армії користувалися запасами пального, яке фермер заготовив для посівної та знищили запаси зерна.

Знищене зерносховище у селі Левковичі

В селі багато пошкоджених будинків, із близько 150 — 65 мають руйнування. Вони постраждали не тільки від обстрілів, але і від того, що російські військові ставили техніку біля будинків та стріляли по Чернігову. Від обстрілів загинули двоє людей. Це Сотник Віталій та Тевкун Ніна. Син пані Ніни, Олег Тевкун отримав поранення та досі перебуває за кордоном на реабілітації.

Жителі Левковичів окупацію в селі проживали в постійному страху. Цивільним погрожували вбивством, наприклад, за порушення наказу не дивитися у бік російських військових чи за відмову брати продукти харчування під виглядом гуманітарної допомоги. Забороняли ходити по селу та спілкуватися між собою. Умови проживання в окупації також ускладнювалися відсутністю електроенергії, газу, зв’язку та, особливо, ліків. В цих умовах у селі померли шестеро літніх людей.

Так тривало до 3 квітня 2022 року, саме цього дня Левковичі було звільнено.

Підготовка інформаційного матеріалу стала можливою завдяки Програмі «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини за підтримки #USAID. Представлені тут погляди та інтерпретації не обов’язково відображають погляди Уряду США, USAID або #УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ОДПЛЧ.

The story of Oleksandr Dyakov is a tale of the strength and courage of a Ukrainian who faced the horrors of war right at his doorstep. It’s a story about persevering in the darkest hours, maintaining faith in victory, and doing everything possible to achieve it.

Before February 24th The life of Kherson resident Oleksandr Dyakov wasn’t much different from that of most Ukrainians until February 2022. He managed his own business, led the condominium association, engaged in civic activism, and sought to maintain order in his hometown.

However, on the morning of February 24th, he already understood that his life would soon undergo a radical transformation—he heard the first explosions signaling that the Russians had launched a full-scale assault on Ukrainian territory.

At that time, he was living in an apartment on the 14th floor of a high-rise building, offering a splendid view of the entire city and its surroundings. Instead of the usual winter landscapes, Oleksandr witnessed the aftermath of airstrikes that Russians initially carried out on Nova Kakhovka and later on Kherson.

“At first, we thought it was, as they say, a ‘canned food explosion.’ Then it quickly became clear that these were airstrikes.”

He could even count more than 60 enemy helicopters flying through the sky. Initially, he hoped that these were Ukrainian armed forces coming to defend the city. However, he soon realized it was hostile machinery.

Unity and Resistance to Occupiers

Alexander had already distinguished himself with an active civic stance, participating in the Revolution of Dignity and organizing and supporting various local initiatives, including those focused on anti-corruption efforts.

So, when on February 24th, Russia initiated a new stage of the war against Ukraine, he didn’t contemplate staying on the sidelines, watching as the enemy destroyed his hometown and country. Almost immediately, Alexander and other activists in Kherson formed a group that, from the first days, sought to resist the occupiers in various ways—transporting soldiers, organizing material aid for defenders and civilians, and providing essential information to the Ukrainian army.

17 Days in Captivity

However, soon the enemy learned about this activity, leading to searches, arrests, and abductions.

“They took one person from our group first, then another—and then me.”

For Alexander, it was clear from the start. When people from his group began disappearing, he wiped all personal information from his devices. When the Russians came for him, his technology couldn’t assist them anymore.

In Russian captivity, people faced brutal interrogations, beatings, electric shocks, and other tortures aimed at breaking Ukrainians psychologically and forcing them to collaborate with the occupiers.

“They torture people there in such a way that I don’t even blame the person who betrayed me. I understand that he went through the same as I did… Once they suggested connecting each other to the electric current and beating each other—we, of course, refused, but such things happened.”

He sustained himself with the thought that the doors would open any moment, Ukrainian soldiers would come in, and they would announce that Kherson had been liberated.

“Even when there were ‘hits,’ I thought, ‘Oh, our guys are hitting the occupiers… That’s good, let them hit.’ I constantly tried to calm myself and speak less in the cell, because you couldn’t understand who was who there… There were 6–7 people, and you hardly knew anyone. You get to know those people in the cell, understanding that among them, there might be someone cooperating with the occupiers—such cases were very common.”

Hospitals and Sheltering in Kherson

So it went on for 17 days: constant pain leading to a loss of control, injuries from beatings and torture—after all this, Alexander’s health deteriorated.

According to the man, the occupiers had only two options for him: “My ‘release’ was forced because they either had to bury me somewhere or treat me.”

Fortunately, the Russians chose the latter—Alexander was taken to a hospital. However, in the first hospital they brought him to, the doctors refused to help him because he was under the supervision of the occupiers.

“I thought then, ‘It’s over—they’ll take me to the forest. The hospital didn’t work out—they’ll kill and bury me in the woods. But, again, I was lucky—they asked if I knew another hospital in my city…”

On the second attempt, they admitted Alexander and began treatment. Initially, he spent three days under intravenous drips, after which he underwent two surgeries.

However, there was no talk of any real release—continuous monitoring persisted.

When the man’s condition somewhat improved, they returned his mobile phone and instructed him to stay in touch with the occupiers regularly, threatening to send him to prison for 20 years on charges of “terrorism.”

“They told me, ‘We’ll put you on the wanted list, you won’t escape anywhere, so don’t even think about running away.’ How could I escape? I couldn’t even walk at that time.”

Later, the Russian occupiers were forced to begin evacuating from the city—this is when the question of what to do with Alexander arose again. At that time, he was still in the hospital.

“The doctor told me, ‘You have two options: first, they will evacuate you to ‘that’ side (controlled by Russian occupiers).’ I replied, ‘No, no, no, this option doesn’t suit me!’ Then the chief doctor said, ‘Get ready on Monday and run away.'”

And that’s exactly what he did—Alexander managed to escape because there was almost no supervision, and a significant number of occupiers had left the city at that time.

“They tried to write to me, but I turned off the phone, removed the batteries, and made sure no one could find me.”

For another two and a half weeks, Alexander hid directly in Kherson until the city was liberated.

Rehabilitation

Having traversed this challenging path, Alexander advises people with similar fates not to give up, to seek programs that aid in rehabilitation, and to keep doing something because life is about action.

Alexander received urgent support from the Educational Human Rights House in Chernihiv within the framework of the Protection Program. He participated in the Psychosocial Rehabilitation Program supported by the ESU project.

Alexander at the Educational Human Rights House in Chernihiv with other participants of the Psychosocial Rehabilitation Program within the ESU project (Kolyhivka village)

He learned about the program from an acquaintance who had also undergone it before. According to Alexander, the rehabilitation activities lasted approximately a week at the Kolyhivka village base. There were many activities, but what he remembers most is working with psychologists—this allowed Alexander to gain the necessary knowledge and skills to overcome the consequences of traumatic experiences.

“The psychologists did their job—it helped me make certain adjustments, which I now use for myself. It ‘put everything in its place’ a bit.”

During the program, participants not only actively worked with professionals but also communicated among themselves—they have maintained their communication since then.

“I even told everyone that such places need to be opened in every city in Ukraine. Because you are doing what needs to be done. You help people a lot… Those who invest their potential but, in turn, receive nothing.”

“Impressions—super, everything is great, I really liked it. I would recommend it. Thank you very much!”

Volunteering

Currently, Alexander is still in Kherson—engaged in volunteering, helping the locals with food and continuing to manage the condominium association. The skills he acquired in the Psychosocial Rehabilitation Program have proven useful, says Alexander.

“I now work in Kherson, about five hundred families receive humanitarian aid from me every month—that’s a thousand people if we consider two to three people in one family. I take care of them and provide assistance—some also require psychological work.”

Volunteer activity of Alexander in Kherson

“Regardless of what people say, that Kherson has already had enough help —this is not true, the need for help is constant. Even if a person has money, but, for example, they are elderly, they can’t go out because they fear shelling—enemy shells constantly hit Kherson.”

Alexander believes that after the victory, he will still find things to do, but for now, he dreams only of Victory, the release of all Ukrainian prisoners, and the rebuilding of peaceful life in Kherson.

A person is destined without a defined goal, says to Alexander Dyakov. So he advises everyone who finds themselves in difficult circumstances not to give up and to continue contributing to the community, as this is how we approach the long-awaited victory.

Історія Олександра Дʼякова — це історія про силу духу та відвагу українця, який стикнувся з жахами війни прямо на своєму порозі.

Це історія про те, як у найтемніші години продовжувати вірити у перемогу та робити все можливе заради неї.

До 24 лютого

Життя херсонця Олександра Дʼякова до лютого 2022 року мало чим відрізнялось від життя більшості українців — він займався власним бізнесом, очолював ОСББ, займався громадським активізмом та намагався підтримувати порядок у рідному місті.

Проте зранку 24 лютого чоловік уже розумів, що його життя скоро кардинально зміниться — він почув перші вибухи, які означали, що росіяни почали повномасштабний наступ на українську землю.

Чоловік тоді проживав у квартирі на 14-му поверсі багатоповерхівки, звідки відкривався прекрасний краєвид на все місто та околиці. Проте замість звичайних зимових пейзажів Олександр побачив наслідки авіаударів, які росіяни завдали спочатку по Новій Каховці, а згодом і по Херсону.

«З початку ми звісно думали, що це, як то кажуть, «консерви вскрилися» — потім швидко стало зрозуміло, що це були авіаудари».

Чоловік навіть зміг нарахувати понад 60 ворожих вертольотів, що пролітали небом. Спочатку він сподівався, що це українські ЗСУ прямують на захист міста. Проте незабаром зрозумів — це була ворожа техніка.

Обʼєднання та протидія окупантам

Олександр раніше вже відзначався активною громадянською позицією — був учасником Революції Гідності, організовував та підтримував різноманітні, зокрема й антикорупційні, місцеві ініціативи.

Тож коли 24 лютого Росія розпочала новий етап війни проти України, чоловік навіть не думав про те, щоб сидіти осторонь, спостерігаючи, як ворог нищить його рідне місто та країну.

Майже одразу Олександр та інші активісти Херсону обʼєднались у групу, яка з перших днів намагалася всіляко протидіяти окупантам — переправляти військових, організовувати матеріальну допомогу для захисників та мирних жителів, передавати українській армії потрібну інформацію.

17 днів полону

Однак невдовзі ворог дізнався про цю діяльність — почались обшуки, арешти та викрадення.

«Спочатку забрали одну людину з нашої групи, потім іншу — а потім мене».

Для Олександра відразу було все зрозуміло. Коли люди з його групи почали зникати він повидаляв всю особисту інформацію зі своїх гаджетів – коли росіяни прийшли за ним, то його техніка їм вже нічим не допомогла.

Олександр в приміщенні ізолятора тимчасового утримання, в якому він перебував як полонений

У російському полоні людей чекали жорстокі допити, побиття, застосування струму та інші тортури, метою яких було зламати українців психологічно і змусити співпрацювати з окупантами.

«Вони там катують людей так, що я навіть ту людину, яка мене здала, не звинувачую. Я розумію, що він пройшов теж саме, що і я… Нам один раз пропонували одне одного до струму підʼєднувати та бити — ну ми, звісно, відмовлялись, але й таке було».

Чоловік підтримував себе думками про те, що от-от і зараз двері відкриються, зайдуть наші військові та скажуть, що все — Херсон звільнено.

«Навіть коли “прильоти” були, я думав: “О, це наші луплять по окупантах… Це добре, нехай луплять… Постійно я себе намагався якось заспокоїти й у камері менше розмовляти, бо там не зрозуміло хто є хто… Там 6–7 осіб, а ти не знаєш майже нікого, ти знайомишся з тими людьми в камері, ти розумієш, що серед них можливо є людина, яка співпрацює з окупантами — такі були й дуже часто».

Лікарні та переховування в Херсоні

Так тривало 17 днів: постійний біль, який зумовлював втрату контролю над собою, травми від побиття та катувань — після всього цього в Олександра стан здоровʼя загострився.

Тоді в окупантів, зі слів чоловіка, лишалось два варіанти: «”Звільнення” в мене було вимушеним, бо мене або десь прикопати вже треба було або лікувати».

На щастя росіяни обрали другий — Олександра повезли до лікарні. Проте в першій лікарні, куди його привезли, лікарі відмовились допомагати херсонцю — усе через те, що його привезли під наглядом окупантів.

«Я тоді подумав, що все — зараз у ліс повезуть. У лікарню не вдалося — зараз у лісі вбʼють та закопають. Але мені, знову пощастило — вони запитали, чи знаю я ще лікарню у своєму місті…».

З другої спроби Олександра все ж прийняли та почали лікування — спочатку він три дні лежав під крапельницями, після чого провели дві операції.

Утім, про якесь реальне звільнення не йшлось — за чоловіком продовжували постійне спостереження.

Коли стан чоловіка дещо покращився, йому повернули мобільний телефон та наказали регулярно бути на звʼязку з окупантами, погрожуючи відправити в тюрму на 20 років за звинуваченнями в «тероризмі».

«Вони мені казали: “Ми тебя в розиск обьявім, ти никуда не убежіш, так шо смотрі даже не думай нікуда убегать”. А як я міг втекти? Я тоді й ходити не міг».

Згодом російські окупанти були вимушені почати евакуйовуватись з міста — саме тоді знову постало питання про те, що робити Олександру. На той момент він все ще був у лікарні.

«Мені лікар казав: “У тебе є два варіанти: перший — тебе евакують на «ту» сторону (підконтрольну російським окупантам)”. Я відповів: “Ні-ні-ні, мені цей варіант не підходить!”. Тоді головний лікар сказав: “В понеділок збирайся і тікай”».

Чоловік так і зробив — йому вдалось втекти, бо нагляду майже не було, велика частина окупантів на той момент покинула місто.

«Вони щось намагались ще мені писати, але я вимкнув телефон, викинув батареї і зробив так, щоб мене ніхто не знайшов».

Ще два з половиною тижні Олександр переховувався безпосередньо в Херсоні, поки місто не звільнили.

Реабілітація

Олександр, пройшовши цей нелегкий шлях, радить людям зі схожою долею не опускати рук, шукати програми, які допомагають із реабілітацією, далі щось робити, бо життя — це дія.

Олександр отримав термінову підтримку від Освітнього дому прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту — узяв участь у Програмі психосоціальної реабілітації, яка проходила за підтримки проєкту ESU.

Олександр в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Про програму чоловік дізнався від знайомого, який раніше теж проходив цю програму.

За словами Олександра, реабілітаційні заходи тривали приблизно тиждень на базі Дому в селі Количівка, активностей було багато, але чоловіку найбільше запамʼяталась робота з психологами — саме вона дозволила Олександру набути потрібних знань та навичок для подолання наслідків травматичного досвіду.

«Психологи зробили свою справу — це змогло допомогти внести мені деякі корективи, які зараз використовують для себе. Трішки “поставило все на місце”».

Під час програми учасники, крім того, що активно працювали з фахівцями, ще й комунікували між собою — з того часу вони підтримують спілкування.

«Я навіть казав усім, що такі місця потрібно відкривати в кожному місті України. Тому що ви робите ту справу, яку потрібно робити. Людям багато допомагаєте… Тим, хто покладає свій потенціал, але натомість не отримують нічого».

«Враження — супер, усе супер, дуже сподобалось, я б радив. Дуже дякую!».

Волонтерство

Зараз чоловік усе ще в Херсоні — займається волонтерством, допомагає населенню з продуктами та продовжує керувати ОСББ. У пригоді йому стають також стають і навички, які він отримав у Програмі психосоціальної реабілітації, — каже Олександр.

«Я зараз працюю в Херсоні, від мене приблизно пʼятсот сімей отримують гуманітарну допомогу щомісячно — це тисяча людей, якщо вважати, що в одній сімʼї по дві-три людини. Я про них піклуюсь та допомагаю — з деякими також є сенс працювати психологічно».

Волонтерська діяльність Олександра в м. Херсон

«Хто б не казав, що Херсон уже об’ївся — такого немає, тому потреба в допомозі є постійно. Банально навіть якщо в людини є кошти, але якщо це, наприклад, якась літня людина, то вона не може вийти, тому що вона боїться обстрілу — у Херсоні постійно прилітають ворожі снаряди».

Олександр видає гуманітарну допомогу мешканцям Херсону

Олександр впевнений, що після перемоги йому ще буде чим займатись, але зараз він мріє тільки про Перемогу, звільнення всіх українських полонених та відбудову мирного життя на рідній херсонській землі.

Без визначеної мети людина приречена, вважає Олександр Дʼяков. Тож він радить усім, хто опинився в скрутних обставинах, не опускати руки та продовжувати приносити користь громаді, адже саме так ми наближаємо довгоочікувану перемогу.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної громадською організацією «МАРТ» спільно з громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові», у рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна» про ймовірно скоєні міжнародні злочини за 669 днів повномасштабної російсько-української війни на території Чернігівської області.

Було задокументовано 3945 епізодів за весь період та 13 епізодів – безпосередньо за грудень 2023 р.

Інформація в цій публікації є приблизною, спирається на зібрані нами дані та потребує уточнення.

1. Інформація про жертви серед цивільного населення

За досліджуваний період у Чернігівській області нами було зафіксовано загалом 614 епізодів, пов’язаних із людськими втратами чи порушенням прав серед цивільного населення.

1.1. Інформація про загиблих та поранених серед цивільного населення

За даними, які задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок ракетних, мінометних та артилерійських обстрілів, а також внаслідок спрацювання різних вибухових пристроїв загинули щонайменше 533 особи та було поранено щонайменше 562 людини.

2 грудня 2023 року на прикордонні Чернігівщини постраждала сім’я з 4-річною дитиною. Вони приїхали на вихідні провідати свою родичку та потрапили під російський обстріл у той час, як вийшли з будинку на вулицю. Чоловік зі своєю донькою зазнали осколкових поранень, а його 4-річний внук не постраждав.

2. Інформація про житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури, що зазнали пошкоджень унаслідок  бойових дій

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, у Чернігівській області за досліджуваний період внаслідок переважно ракетних ударів було зруйновано/пошкоджено щонайменше 5323 об’єкти цивільної інфраструктури, серед яких:

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

26 листопада 2023 року близько 12 години до поліції надійшло повідомлення про підрив трактора на полі біля с. Синдарівське Ніжинського району. Під час прибирання кукурудзи комбайн наїхав на міну. Внаслідок вибуху трактор отримав механічні пошкодження. Водій транспортного засобу травм не зазнав.

6 грудня 2023 року росіяни влучили ударним дроном в авто старости одного із сіл Новгород-Сіверської громади на Чернігівщині. Цього дня староста допомагав у відновленні електромережі, яку раніше пошкодили через обстріли. За інформацією поліції Чернігівської області, під час обстеження староста вийшов з авто і в цей момент ворог завдав удару з дрона: цивільний автомобіль вибухнув і вщент згорів.

14 грудня 2024 року внаслідок вибуху (дрон-камікадзе невстановленого типу) в районі н. п. Грем’яч Новгород-Сіверського району пошкоджено трансформаторну підстанцію та лінію живлення насоса водонапірної вежі.

16 грудня 2023 року на територію сільгосппідприємства, яке розташоване у місті  Бахмач Ніжинського району, прилетів безпілотник, який був невеликого розміру, начинений вибухівкою та уражуючими елементами (скоріше за все, металеві кульки).

20 грудня 2023 року російські війська протягом доби обстрілювали Семенівську громаду на прикордонні Чернігівщини з гармати БМП та мінометів. Унаслідок  обстрілу загорівся нежитловий будинок.

21 грудня 2023 року росіяни атакували з дрона будинок в одному з прикордонних сіл Новгород-Сіверського району. Внаслідок вибуху оселя загорілася. З людей ніхто не травмувався.

23 грудня 2023 року російська армія атакувала з дрона жителів одного з прикордонних сіл Новгород-Сіверського району, яким привезли хліб. Обстріл стався під час роздачі хліба в центрі села. З людей ніхто не травмувався, осколками пошкодило легковий автомобіль з хлібом.

25 грудня 2023 року російські війська завдали ударів по селу Гірськ Сновської громади на Чернігівщині. Внаслідок обстрілу знеструмлено понад дві тисячі абонентів.

3. Інформація про типи подій, які були задокументовані за досліджуваний період

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області сталися такі події:

Аналіз зібраної інформації дає підстави стверджувати, що протягом останнього місяця зс рф ведуть щоденні обстріли прикордонних територій  Чернігівської області. Ворог застосовує для обстрілів артилерію, міномети, РСЗВ, БПЛА, пуски ракет з гелікоптерів, тощо – все це неминуче призводить до руйнування цивільної та критичної інфраструктури життєзабезпечення, людських втрат серед цивільного населення.

Загалом за останній місяць від ворожих обстрілів пошкоджено щонайменше 5 будинків житлового-побутового призначення, 4 об’єкти інфраструктури життєзабезпечення, 4 автомобілі, 1 об’єкт підприємницької діяльності та комерційно-виробничого призначення. Троє людей зазнали поранення, серед них одна дитина.

Основне фото: Поліція Чернігівської області

Аналіз підготував координатор громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в м. Чернігів, що діє на базі ГО «МАРТ»,  Дмитро Науменко 

“Школа з прав людини для активістів” — так називався чотириденний тренінг в Освітньому домі прав людини в Чернігові, куди завітали представники Схід SOS. А все тому, що команда Схід SOS прагне, аби їхні співробітники добре розумілися на правах людини. 

Дім багато років співпрацює з цією організацією, проте багато хто з учасників завітав до нас вперше. Це стало додатковою нагодою для того, щоб розповісти про діяльність Дому, поділитися викликами та проблемами, налагодити місточки для подальшої співпраці, і, врешті-решт, познайомити співробітника Cхід SOS пса Федора з кицею-правозахисницею. (Знайомство пройшло зі змінним успіхом — здається, колег з них не вийде).

Проте найважливіше — навчання основ прав людини. Тренери Сергій Буров та Яна Собко протягом чотирьох днів створювали умови для отримання базових знань та навичок щодо основ концепції прав людини. Вони влаштовували для учасників та учасниць інтерактивні завдання і переносили місце дії то в суд, то в театр — і все для того, аби складні поняття прав і свобод та заплутані судові процеси стали зрозумілими.

Протягом всього тренінгу учасники здобували знання у найрізноманітніший спосіб.

Перший день був здебільшого присвячений знайомству, встановленню цілей та вивченню базових понять.

Розібратися, що таке права людини, складніше, ніж здається на перший погляд.

Навіть в шкільному підручнику досі можна зустріти фразу “Всі права хорошим людям, а у злих ніяких прав”

Те, що нам здається справедливим, далеко не завжди перекликається з сучасними уявленнями про права людини. Ще складніше — розібратися в обмеженнях. Обговорили непрості дискусійні питання про обмеження прав, пов’язані з війною.

Другий день тренінгу — розмови про міжнародні та національні механізми захисту прав людини. До учасників завітала Ганна Янова — спеціалістка з прав людини в Моніторинговій місії ООН в Україні. Лекторка розповідала про структуру організації, її діяльність в Україні, а також про те, як представники громадських організацій можуть надавати ООН власні звіти, тим самим допомагаючи виправляти наявні проблеми.

Головне питання: як ООН може допомогти впоратись з викликами війни?

Одне з питань третього дня  —  захист правозахисників. Як захистити тих, хто захищає інших?

Мали дискусію про права людини під час війни, взаємодію правозахисників та держави. Розбирали реальні справи, які дійшли до Європейського суду з прав людини, пробували виносити власні рішення та аргументувати їх.

Серед лекторів — Олександра Дворецька, радниця Омбудсмана України. Її лекція про дії, спрямовані на захист громадських інтересів, дієві підходи до діалогу держави та активістів, викликала запальну дискусію серед учасників та учасниць. Активісти ділилися своїми проблемами та пересторогами, зокрема, пов’язаними з евакуацією людей з прифронтових міст.

Намагалися разом знайти оптимальне рішення та обговорювали успішні випадки. 

Вміння вести діалог з громадою та медіа надзвичайно важливе для правозахисника. Тому Олександра також поділилась досвідом ефективної комунікації з громадськістю:

Основна порада: “Ніколи не сваріться з медіа і за можливості визнавайте помилки”

“Жоден політик ще не переміг у протистоянні з медіа”, — зазначила лекторка. 

Другим лектором цього дня був суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко. Він розповів про структуру судової системи в Україні, поділився своїми думками щодо того, як  правозахисники можуть вплинути на судову практику. 

Суддя розповів про свою адвокатську практику та обговорив з учасниками тренінгу їхні думки щодо недовіри суспільства до судової системи та поліції 

“Не варто думати, що суддя чи поліцейський прокидається з метою порушити як можна більше прав людини”

Аркадій зазначив: важливо розуміти, що корупція є всюди, де у людей є влада. Проте це зовсім не означає, що варто відмовлятися від співпраці з цілою системою, яка може і має захищати права людини.

Четвертий день — про те, як застосовувати громадським активістам/волонтерам знання права людини в своїй роботі. Також в цей день була фінальна частина форум-театру. Учасники та учасниці потроху тренувалися щоденно, аби навчитися говорити про складні речі і важкі історії просто та доступно. Форум-театр став для цього хорошим майданчиком. Активісти відмітили, що цей досвід дозволив їм побувати “по ту сторону” діалогів, які вони ведуть у своїй щоденній роботі з місцевими урядовцями. 

Розуміння прав людини важливе для всіх, але найбільше — для спеціалістів, які щодня працюють над порятунком життів, займаються адвокацією та евакуюють людей з прифронтових міст. В результаті тренінгу вони змогли здобути нові цінні знання та навички, відпрацювати їх на практиці, завести нові знайомства.

І, як відмітив один з учасників тренінгу:

“Я зрозумів дещо дуже важливе для себе. В основі всього, що ми робимо — людська гідність”

Школа прав людини для активістів є частиною проєкту «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» та реалізовується БФ «Схід SOS» за фінансової підтримки Європейського Союзу (European Union in Ukraine)

За кілька кілометрів до російського кордону на Сумщині стояла школа, якій понад 100 років.

Вона була красива — з товстими стінами, гарним оздобленням, оснащена за стандартними НУШ (нової української школи). У ній навчалось близько 80 учнів 1-4 класів. Тепер у цих українських дітей немає школи — її знищила росія. Цей навчальний заклад “пережив” Першу і Другу світові війни — а варварство рф, на жаль, ні.

24 березня 2023 року російські окупанти скинули на Білопільську гімназію №4 500-кілограму керовану авіаційну бомбу. Удар був такої потужності, що від закладу залишилася лише купа цегли. Залізні рейки, які колись під час будівництва клали в перекриття, від ударної хвилі застрягли в землі. Їх вдалось витягнути лише за допомогою спецтехніки. На жаль, в той день загинув охоронець, який під час обстрілу був у школі. Заклад зруйнований вщент і відновленню не підлягає.

Білопільська гімназія №4 

Історія Білопільської гімназії №4  — це не єдиний напад російських солдатів на навчальні заклади Сумщини. Під час моніторингової місії в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” наша команда документаторів Дому зафіксувала десятки нападів на заклади освіти. Розповідаємо, що нам вдалось побачити та задокументувати.

24.02.22 Vs. 24.03.23. Білопілля

Багато українців з жахом згадують ранок 24 лютого 2022 року. А жителі міста Білопілля ще і ранок 23 березня 2023 року. Адже саме того дня росіяни масовано обстріли все місто: був авіаційний удар, обстріл з РСЗВ «Град» та зі ствольної артилерії.

Тактична авіація піднята з двох російських аеродромів Морозовськ та Ахтубинськ. Десять винищувачів Су-35 здійснили пуски 11  (з інших джерел 10) керованих авіабомб і однієї ракети Х-31П по Сумській області.

В той день загинули черговий інспектор поліції та сторож гімназії, 9 громадян отримали поранення. Від обстрілів пошкоджені приміщення трьох навчальних закладів: Білопільські гімназії №3, №4, №5

Один з корпусів Білопільської гімназії №4 (Білопільської міської ради), про який йшлося вище, був збудований ще в 1895 році. Саме в цьому корпусі навчалися учні молодших класів. Приміщення розташоване приблизно за 7 км до кордону з росією та за кількасот метрів до іншого корпусу гімназії — де навчалися учні старших класів. Він теж постраждав від обстрілу 23.03.2023 року — там ударною хвилею вибило вікна.

Білопільська гімназія №3

Білопільська гімназія №3 теж зазнала пошкоджень — там вибиті вікна.

Постраждала і Білопільська гімназія №5. З 1959 року заклад функціонував як школа-інтернат. Примітно, що приміщення, у якому нині знаходиться школа, розпочало свою історію ще в дореволюційний період. У 1908 році там була чоловіча гімназія, а у 1923 році — трудова школа №1. У роки Другої світової війни у приміщенні школи-інтернату розміщувався німецький військовий госпіталь. Сама будівля була дуже пошкоджена, а навколо ще довго чорніли руїни.

Російське вторгнення продовжило сумну історію закладу — після “прильоту” 23 березня 2023 року там повністю зруйнована їдальня, в спальному корпусі повилітали вікна, а в навчальному шкільному корпусі №1 пошкоджений дах, стіни і теж вибиті вікна.

Корпус зруйнованої їдальні Білопільської гімназії №5

Поряд зі школою пошкоджені багатоповерхівки, магазин та вщент зруйнована будівля пенсійного фонду — туди було влучення снаряда. На відстані близько  200 метрів було розташоване приміщення поліції, в яке влучила авіабомба – воно теж вщент зруйноване і, як вже зазначалося, там загинув поліціянт.

Павлівська гімназія: 4 км до кордону

Павлівська гімназія Білопільської міської ради розташована дуже близько до кордону з росією — на відстані близько 4 км. Приміщення школи досить велике — розраховане на 400 учнів. Однак зараз там навчаються всього 14 дітей і на сьогодні цей заклад освіти — філія Білопільської гімназії.

Воно і не дивно, адже дотепер продовжуються обстріли села з території росії: руйнуються приватні будинки, сільськогосподарські підприємства тощо. В таких умовах важко жити, не те що навчатися чи працювати.

Павлівська гімназія Білопільської міської ради

Павлівська гімназія була обстріляна в серпні 2022 року — тоді було пряме влучання. Два снаряди влучили в дах, ще три впали на подвір’я. Уламками та ударною хвилею пошкоджено будівлю школи (15% шиферної покрівлі, вибито вікна, двері, пошкоджено майно всередині деяких кабінетів). Внаслідок мінометного обстрілу пошкоджений дитячий майданчик, їдальня та приватні будинки, розташовані поруч з гімназією.

Іскрисківщинське училище

Державний професійно-технічний навчальний заклад «Іскрисківщинське професійно-технічне училище» знаходиться за 2 км від російського кордону. Він, як і багато закладів освіти Сумщини, має довгу історію — перший корпус училища був збудований ще в 1905 році. Раніше тут готували трактористів, кухарів, кондитерів, працівників сільського господарства та водіїв.

До великої війни в цьому закладі освіти навчалось близько 200 студентів. Але близькість до кордону і російське вторгнення — стали на заваді його  нормальному функціонуванню.

Росіяни двічі обстріляли училище: вперше в липні 2022 року, а вдруге — в серпні цього ж року. Два російські літаки, порушивши державний кордон зі сторони смт Тьоткіно, випустили 2 ракети з висоти 200 м.

Прицільним влученням ракети пошкоджено навчальний корпус закладу. Знесено дах, зруйнований комп’ютерний клас, спортивна зала, в усьому приміщенні вибиті вікна і двері. У місці прямого попадання ракети вибита частина стіни — після обстрілу почалась пожежа.

Після другого влучання згорів гуртожиток. Поруч постраждали церква, пошта, водонапірна вежа, школа, магазин, сільська рада, пам’ятник та приватні будинки.

Сумський фаховий коледж

Сумський фаховий коледж Сумського національного аграрного університету бере свій початок ще з 1903 року – саме тоді заснували Сумську аграрну школу. З 1997 року заклад став структурним підрозділом Сумського національного аграрного університету.

Зараз там навчається близько 500 студентів. І вони б могли навчатися ще ефективніше, аби не російська навала. Коледж зазнав нападу 26.02.2022 близько 17:00. Один зі снарядів влучив у будинок поруч з коледжем та гуртожитком — вибуховою хвилею вибито вікна, двері, пошкоджена спортивна зала, зруйновано перекриття.

Сумський фаховий коледж

Інший снаряд впав поруч з гуртожитком, від чого почалась пожежа. Саме в той час в гуртожитку знаходилося дві дитини-сироти, мама з двома хлопцями і сім’я з маленькою дитиною. На щастя, вони не постраждали. В закладі також був вахтер та персонал бухгалтерії. Загалом, внаслідок обстрілу міста в той день  постраждало троє людей та троє людей загинуло.

Маловисторопський фаховий коледж

В с. Малий Вистороп розташований відокремлений структурний підрозділ «Маловисторопський фаховий коледж імені П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету». Зі слів викладачів та керівництва закладу, це один з тих не розповсюджених випадків, коли фаховий коледж знаходиться не в місті, а в селі. Вони цим дуже пишаються і всіляко сприяють його розвитку.

Однак, у російських окупантів, були свої плани на заклад. З 17 по 25 березня 2022 року с. Малий Вистороп було окуповане російською танковою бригадою. Звісно, вони не могли “пройти повз” фаховий коледж і почали використовувати це приміщення для розміщення.

За словами свідків, в навчальному корпусі жив керівний склад бригади. І це при тому, що ще до окупації села, 13.03.2022 року, заклад обстріляли. За свідченнями — з мінометів та великокаліберної артилерії.

Маловисторопський фаховий коледж імені П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету

Другий обстріл коледжу відбувся 25.03.2022 року — полишаючи село, окупанти  обстріляли його з танків.

«Вікна повибивані – це до нас поприходили міни. На територію нашого навчального закладу зайшло п’ять мін. Одна біля корпусу, а інші: одна коло нашої виробничої майстерні, одна коло навчально-виробничої ферми та дві на стадіон у нас впали», — розповів заступник директора коледжу Ігор Дмитрівський

У чотириповерховому навчальному корпусі пошкоджено 289 вікон, двері та покрівля. У двоповерховому спортивному корпусі повилітали вікна, у гуртожитку − вікна та двері.

Протягом 8 діб російські війська перебували в коледжі. Як наслідок, зруйнована матеріально-технічна база, розграбована новітня лабораторія для проведення практично-лабораторних робіт, розтрощені меблі, вікна, комп’ютерна техніка, спалені книжки. У студентському гуртожитку потрощені меблі, виламані двері, в одну з кімнат прилетів російський снаряд.

Оксана — працівниця коледжу розповідає: «Вони тут жили: і в столярці, і в корпусі. І оце вікна далі довибивали вже. Багато дуже позабирали. І в їдальні позабирали: і каструлі, і виделки, і ложки, і тарілки. І комп’ютери понівечили, які у той час тут були…».

Боромля: дитсадок “Дзвіночок” та ліцей

24 лютого 2022 року російські військові вже активно переміщувались по с. Боромля. Окупація ж села була з початку і майже до кінця березня (26.03.22 село було звільнене).

3 березня росіяни скинули декілька авіабомб на територію с. Боромля, внаслідок чого постраждали: дитячий садок, сільська рада, житлові будинки, а також цивільні підприємства.

 Дитсадок “Дзвіночок” Боромлянської сільської ради

Одна з бомб поцілила в  котельну  біля дошкільного навчального закладу “Дзвіночок” Боромлянської сільської ради. Удар був такої сили, що від дитсадка залишились лише руїни. На щастя, в дошкільному закладі в той час не було людей, тому обійшлось без жертв.

Ліцей Боромлянської сільської ради теж постраждав від вторгнення рф. Так, російські військові використовували приміщення ліцею для свого розміщення: були знайдені консерви, сухпайки, особисті речі російських військових. Вони “жили” в підвалі та класах ліцею, писали позивні на стінах і навіть вели графік чергувань.

Ліцей Боромлянської сільської ради

Від такого “перебування” в ліцеї пошкоджені декілька приміщень, вибиті вікна, двері, зруйновано систему опалення, пошкоджена мультимедійна та комп’ютерна техніка, вкрадені проєктори та планшети. Ба більше, російські військові викрали також шкільний автобус. Крім того, окупанти навіть вели одиночні постріли у вікна, які вціліли. Ну бо за їх логікою, мабуть, не гоже, щоб в Україні працювали школи.

Жигайлівська філія ліцею

Село Жигайлівка було окуповане з 24 лютого по 27 березня 2022 року. Російські військові розміщувалися в приміщенні Жигайлівської філії ліцею Боромлянської сільської ради. В цьому ж приміщенні також розташований місцевий Будинок культури. За класикою жанру, окупанти обікрали школу (заодно і клуб): викрали офісну техніку, зокрема, комп’ютери.

Зі слів свідків, в селі спочатку базувалися військові ДНР, але потім заїхали й військові армії рф, серед яких були представники азійської зовнішності. Багато окупантів розміщувалися в будинках мешканців, які виїхали, в приміщенні ФАПу, в конторі підприємства “РАЙЗ” та приміщенні сільської ради.

Примітно, що саме в цьому населеному пункті був випадок, коли заочно засудили російського солдата за його протиправні дії. Так, суд засудив російського військового, який грабував мирних жителів під час окупації с. Жигайлівка. Слідство встановило, що в березні 2022 року четверо військовослужбовців рф зайшли в будинок мирних жителів та, погрожуючи їм зброєю, вимагали віддати всю наявну готівку. Щоб переконати цивільних у серйозності своїх намірів, окупанти вивели на вулицю чоловіка та декілька разів вистрілили над його головою, після чого дружина віддала російським військовим 1000 грн та 500 євро. Наразі військовому заочно обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та постановою слідчого оголошено в розшук.

Тростянець: дитячий садок “Білочка”

Дошкільний заклад освіти “Білочка” Тростянецької міської ради розташований на околиці міста Тростянець, поруч з лісом. Саме в цьому лісі недалеко від дитсадка розміщувалася техніка окупантів.

На початку березня російські солдати зайшли в садочок: допитували охоронця, били його; шукали в приміщенні цінні речі, вкрали ноутбук директора.

Дошкільний заклад освіти “Білочка” Тростянецької міської ради

15 березня 2022 росіяни обстріляли дитсадок: один зі снарядів впав на дах закладу, інший — на території. Як наслідок, пробита покрівля закладу, повилітали вікна, пошкоджений дах і двері. На щастя, вбитих та поранених під час обстрілів не було.

Солдатський заклад освіти

У березні 2022 року у селі Солдатське російські війська обстріляли місцевий навчальний комплекс: Солдатський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів — заклад дошкільної освіти імені М. Гендіної Тростянецької міської ради. 7 березня заклад потрапив під артобстріл, а 10 березня постраждав від авіабомби.

Солдатський заклад освіти

Снаряд влучив прямо у дах центрального корпусу, а авіаційна бомба впала за 70 м від школи. Як наслідок зруйнований дах, стеля, потріскались стіни, вилетіли вікна та двері, знищене опалення та електропроводка.

Сумський Державний Університет

У цьому році Сумський Державний Університет відсвяткував своє 75-річчя. Це досить великий заклад вищої освіти, який містить навчальні корпуси, кампуси, інститути та факультети.

12 березня військова авіація рф скинула п’ять бомб поблизу Сумського державного університету. За словами свідків, це були керовані авіаційні бомби (КАБ 250).

Сумський Державний Університет

В усіх корпусах СумДУ вибито скло, постраждало понад 100 вікон. В університетській бібліотеці ударною хвилею повибивало майже всі вікна. Пошкодження охопили територію близько 1240 квадратних метрів.

Студенок: прикордоння

Село Студенок — прикордонний населений пункт Сумщини. Як і  багато інших міст і сіл, які розташовані близько до кордону з росією, с. Студенок з певною періодичністю обстрілюється.

У центрі цього села розташована Студенецька філія комунального закладу Есманьської селищної ради “Есманьська ЗОШ І-ІІІ ступенів” Шосткинського району Сумської області — вона також зазнала обстрілів.

17 серпня 2022 року відбувся найбільший “приліт” по школі. Вогонь вели зі ствольної артилерії з території рф. Зі слів свідків, того дня  було близько 30 прильотів. Як наслідок, в закладі освіти вибиті вікна, пошкоджений фасад та стіни будівлі школи.

Студенецька філія комунального закладу Есманьської селищної ради “Есманьська ЗОШ І-ІІІ ступенів”

У приватному секторі пошкоджені вікна і паркани. У будинках уламки снарядів пошкодили стіни. Руйнування також тоді були в будинку культури села, зокрема, пошкоджена лінія електропередач.

Оскільки село прикордонне — обстріли продовжуються досі.

Ромни: чорний день для освітян

Кінець серпня 2023 року. Вчителі Роменського закладу загальної середньої освіти І-ІІ ступенів №8 Роменської міської ради Сумської області готують школу до 1 вересня. Ніяких військових позицій поряд зі школою немає. Звичайний день зі шкільного життя в м. Ромни.

23 серпня 2023 року о 09:27 в Сумській області було оголошено повітряну тривогу через загрозу застосування декількох ударних БпЛА. У цей час в школі перебували працівники школи, які готувались до Дня знань. Серед них були директорка (Прокопенко Т.І.), її заступниця (Солоненко Н.В.), секретарка (Кваша О.І.), вчитель історії (Яцура Р.В.), вчителька української мови та літератури (Чала О.М.).

Остання знаходилась на першому поверсі, а інші на другому. Крім цього, на території школи перебувало від 20 до 28 працівників школи, деякі плели маскувальну сітки для ЗСУ на дворі. О 10 годині мали прийти діти, але внаслідок тривоги їх прихід було скасовано.

23 серпня о 10 ранку російські солдати здійснили напад на школу. Ворожий шахед влучив в центр закладу освіти — від удару загинули й були поранені люди, а сама школа майже повністю зруйнована.

Роменський заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів №8

В ході вибуху та обвалу другого поверху школи загинули директорка, її заступниця, секретарка та вчитель історії. Тіла були понівечені.

Як наслідок, повністю зруйнований другий поверх, перекриття першого поверху; обвалились стіни, в класах прогнулось перекриття. Був заблокований вхід в бомбосховище через завали. Після вибуху школа зруйнована майже повністю і не підлягає відновленню.

Історія цих закладів освіти — це приклади того, як окупанти поводяться з освітою в Україні. Вони руйнують і обкрадають приміщення, вбивають і ранять людей, залишають наших дітей без доступу до освіти… Тому для нас вкрай важливо фіксувати такі напади і показувати “справжнє обличчя” росії.

Команда документаторів Освітнього дому прав людини в Чернігові здійснила моніторингову місію та підготувала цей матеріал в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.

Іноді буває так: прокидаєшся зранку, і думка про всі важливі та корисні справи, які ти маєш зробити сьогодні, не надає крила, а висить на тобі тяжким тягарем. Як з цим боротися, куди звернутись, як допомогти собі? Говоримо про це з Іриною Нурулліною — волонтеркою та освітянкою.

Коли Ірина познайомилась з Освітнім Домом прав людини в Чернігові, вона, за її словами, знаходилась в творчих пошуках —на попередній роботі перебувала в простої, адже заклад, в якому працювала, був розташований на окупованому лівобережжі Херсонщини.
Зараз вона обіймає посаду заступника директора з виховної роботи Херсонської багатопрофільної гімназії №20 імені Бориса Лавреньова Херсонської міської ради.  За сумісництвом є кураторкою комісії з питань культури та духовного розвитку міського учнівського парламенту, який працює при управлінні освіти Херсонської міської ради. 

Ірина — внутрішньо переміщена особа.

“Живу в Одесі, яка приймає доволі дружно та тепло. Відчула на собі, що вона дійсно Одеса-мама: прихистила, оберігає, піклується. Та життя на березі Чорного моря під час війни ще той виклик. Але кліматом нагадує рідний Херсон, тому мені тут відносно комфортно.”.

З 2016 року Ірина волонтерила в Товаристві Червоного Хреста України. В той час працювала педагогом-організатором в Зеленівській ЗОШ №38 та координувала роботу учнівського самоврядування і дитячого волонтерського загону. Разом з вихованцями збирали допомогу тим, хто більше за все її потребував: родинам зі статусом ВПО з Луганщини та Донеччини, дітям соціальних категорій, ветеранам праці та війни. Збирали канцелярію, одяг, засоби особистої гігієни, продукти харчування. В рамках акції “Яблучко” збирали яблука та передавали їх в дитячі садочки, вихованцям інтернатів, в ради ветеранів та в Будинок культури смт Зеленівка бабусям, які співали в ансамблі “Веселка”.

Пригощали бабусь яблучками, а вони нас — цукерками та пиріжками до чаю

Завдяки плідній волонтерській роботі у травні 2020 року Ірина стала лауреатом регіонального конкурсу “Благодійна Херсонщина-2019”  і посіла ІІІ місце у номінації “Благодійник року”. З квітня 2021 року є донором крові, активно здавала кров в Херсоні навіть під час окупації і продовжує це робити і після переїзду в Одесу.

Відзначила першу річницю звільнення Херсона в Одеській обласній станції переливання крові. “Моя кров сьогодні воює за Херсон!”

Ірина пів року прожила в окупації і наважилась виїхати з Херсону тільки у вересні 2022-го року. Облаштуватись в Одесі, хай би якою вона не була гостинною, непросто, але волонтерка згодом знайшла собі однодумців. Бажання бути корисною допомогло адаптуватися у новому місці, знайти справу до душі.

Я подала у Всесвіт запит: хочу бути корисною

І Всесвіт відгукнувся: скоро знайшлась волонтерська ініціатива, до якої Ірина змогла долучитися. 

“Тепла компанія жінок з Херсону, місцеві волонтерки з Одеси та інші…”

Разом вони збираються аби плести маскувальні сітки та майструвати інші речі для потреб фронту — матраци, килимки, підголовники та обереги: брелочки, ляльки-мотанки і янголята.

Не завжди вдається виділяти стільки часу на волонтерство, скільки хочеться, але Ірина намагається кожен вільний день приділяти важливим справам. Зізнається: з двома роботами і купою зобов’язань лишається не так багато часу на волонтерство, і усвідомлення цього — болюче і дискомфортне.

Хочеться додаткових годин, додаткових рук, додаткових сил

Але надважливо розуміти: допомога іншим починається з допомоги собі. Ірина вчиться приймати свій стан: коли навантаження росте, і через втому та стрес іноді важко прокинутись, треба зробити паузу. Взяти вихідний, лишитися вдома з книжкою, адже втомлена та знесилена ти не допоможеш хлопцям та дівчатам на фронті. 

Як зрозуміти, що час зробити паузу? Коли прокидаєшся без бажання

Коли розумієш, що робиш все через силу, коли обов’язки висять тягарем — треба звернути увагу на свій стан. Прислухатись до тіла. Дати йому те, що воно потребує.

Іноді я прокидаюсь в такому стані, що розумію, що не буду корисна для інших. Зате можу сьогодні бути корисною для себе.

Історія знайомства Ірини з Освітнім домом прав людини в Чернігові почалась з оголошення про набір групи документаторів воєнних злочинів. Програма була направлена на документування злочинів, скоєних стосовно закладів освіти, і для Ірини, як освітянки, була дуже близькою.

“Руські асвабадітєлі зруйнували не один навчальний заклад в Херсоні. Серед них – найстарша гімназія міста зруйнована вщент. Від побаченого стигла в жилах кров…”

Всередині все переверталося від гніву, але що може цивільна людина зробити, аби змусити агресора понести відповідальність? Як мінімум — пам’ятати.

Я хотіла навчитись законно карати тих, хто приносить нещастя на нашу землю

Цей досвід став корисним і цікавим, тож коли Ірина побачила повідомлення про набір на Програму психосоціальної реабілітації від Дому — подала заявку.
“Я приїхала і зрозуміла, що це те, що мені було потрібно — тиждень, присвячений власним потребам. Я дуже вдячна Дому за можливість побувати в Чернігові, познайомитися з лекторами, які викладали мені документування, поспілкуватися з новими цікавими людьми. Після розмов з психологами я зрозуміла, що школа документування — це важливий додатковий розвиток, але я все-таки в першу чергу освітянка. 13 років життя присвятила освіті! На Програмі психосоціальної реабілітації крім іншого познайомилась з неймовірними учасницями та тренерками. У однієї з них я зараз проходжу групову терапію щосуботи”.

Програма психосоціальної реабілітації проходила за підтримки проєкту Emergency Support Ukraine (ESU).

Техніки заземлення, дихальні практики, вправи та медитації — все це учасниці активно вивчали та практикували.  Спілкування з новими друзями Ірина підтримує і досі. 

І зізнається — війна стала для неї джерелом несподіваних відкриттів.

“В одній з подорожей я була в Харкові. Я закохана у це місто з першої прогулянки і назавжди! Такий величний і нескорений. Там є така видатна особистість — Гамлет Зіньковський, вуличний художник. І на одній з вулиць я побачила його малюнок на воротах. Там зображена дитяча гойдалка і написано: війна краде багато часу та можливостей, а нижче — війна дає багато часу та можливостей.

Як це не жахливо звучить, але це правда. Якби не війна, я б не відвідала таку кількість українських міст, в яких до війни і не планувала побувати, не побувала б у Домі, не познайомилась би з різними людьми. Це жахливо, але така наша реальність. Багато дверей відкривається. На багато речей ми дивимося з різних кутів. Вчимося приймати і дякувати”.

Ірина зізнається: хотіла б побувати у Ужгороді і побачити цвітіння сакури. На це її надихнули вихованки табору “Енергія твого майбутнього”, в якому Ірина працювала тренеркою у березні 2023 року. Дівчатка лагідно називають своє місто “Ужик”. Ще в планах — Івано-Франківськ, Рівне, Луцьк і багато інших міст України.

Після перемоги, на мирній Херсонщині, куди ми всі колись завітаємо, Ірина радить побачити острів Джарилгач, Олешківські піски, а в самому Херсоні відвідати три набережні Дніпра —  набережну Річпорту, набережні біля готелю Фрегат і біля Вічного вогню. Побачити розписані стаціонарні укриття. Покататись на яхті та подивитися на місто героїв з “Антошки” — Антонівського мосту, який неодмінно відремонтують.

Та найголовніше — щоб ми всі побачили, як відновлюється місто. Яким воно знову стане жвавим і веселим. Які там сильні та сміливі люди, справжні герої. І побачили Херсон — незламне місто-герой.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5