Історія сім’ї з Чернігівщини, яка пройшла через окупацію, залишила домівку та після звільнення території знайшла в собі сили повернутися й відбудовувати життя на рідній землі.

Звичайна, щира українська жінка. Такою постала перед нами Оксана (імʼя героїні та інші імена змінені з питань безпеки). Людина якій довелось пережити окупацію рідного села, невизначеність майбутнього, страхи війни. З перших хвилин спілкування з нею відчувається незламна сила духу. Перед нами хранителька родини, цілого роду та таємниць, про які ніхто ніколи не дізнається. Жінка, яка змогла не лише об’єднати усю свою родину, а і зберегла їх усіх! А ще, вона ніколи не залишала в скруті своїх односельців. Підтримувала їх, як могла: і словом, і ділом. Ось і тепер, сильна, виважена, врівноважена, хоч часом на очах з’являються сльози. Сльози викликані важкими спогадами, сльози пережитих емоцій.

Розділена війною родина

«Ми переїхали в Седнів із Чернігова до окупації якраз, коли був карантин. Нам тут подобається! Ми вирішили, що будемо вже в Седневі, тут недалечко від Чернігова тобто немає ніяких перешкод до міста. Тут місто гарне все нас влаштовує. Ми повиростали тут, жили тут і чоловік і вся сім’я вся родина! Тут пройшли мої юні роки, тут познайомились ми з майбутнім чоловіком»,— згадує Оксана переддень вторгнення.

Так сталося, що 24 лютого 2022 року найрідніші люди Оксани (імʼя героїні та інші імена вигадані з питань безпеки) були розпорошені по всій Україні. Сама жінка, разом зі свекрухою та молодшим сином — у Седневі. Старші діти — донька та син, перебували в обласному центрі. А чоловік знаходився у відрядженні на півдні України.

Для Оксани найважливішим було зібрати всіх до купки. Страшно було що хтось буде десь без неї. Найшвидше додому повернулися Максим та Настя. Біля матусі вони вже були увечері 24 лютого. Чоловікові довелося долати довшу путь. Пунктами його зупинок були залізничний вокзал, дім батьків дружини, покинута будівля дачного кооперативу в сусідньому селі. Останній відрізок шляху до родини довелося долати пішки. Дорогою обминав російські блокпости, міни та танки. Дві доби родина чекала повернення батька.

Тим часом жінка намагалася облаштувати погріб. Знесла ковдри, медикаменти, сіль, цукор, воду, сокиру, лопату… Підключила електрику. Ось так минав день у турботах про сховок, який періодично поповнювався новими припасами. Погріб мав стати прихистком. Але здавалося, що він ось-ось завалиться. Дорогою йшло багато ворожої техніки.

Уже першої ночі, довелось скористатись укриттям, вибухи було чутно дуже близько. Помалу всі перемістились до погреба. Найменші згадали, що в хаті залишився кіт. По пухнастика довелось підійматися на гору. Тільки тоді діти заспокоїлись.

«А вони їхали цілу ніч. У нас погріб я боялася щоб він не завалився бо такий грюкіт, було відчуття, що вони по головах нам їдуть»,— згадує жінка. Не вистачало лише чоловіка.

«А я ж не змогла йому подзвонити, зв’язок був, але я не знала де він, якби я подзвонила, а він ховався десь, я розуміла, що я б його на небезпеку навела б. Я б тільки нашкодила. Я місця собі не знаходила, канешно. Але коли він прийшов я сиділа і плакала. У погріб він зайшов, бігом роззувся бо пішки йшов щитай не скидав скільки взуття. Він зняв взуття, а з ніг дак аж пар пішов»,— каже Оксана. А із черевиків, як із комірки банкомата, визирнули купюри.

Це зарплатня, яку встиг зняти в місті голова сімейства. Щоб не відібрали дорогою, сховав гроші до черевиків. Якщо роздягнуть, так може хоч не роззують. Виявилось, що деякі банкноти протерлись під час ходьби. Та ніхто не засмутився, домовились поміняти їх у банку на ціленькі, коли все скінчиться. Нарешті, сім’я возз’єдналась! Але попереду було ще чимало випробувань.

Сила підтримки

У селі ще не було ворожої техніки. Вибухи звучали віддалено. Не всі мешканці розуміли, що відбувається. «Наверно в пів четвертої вечора…. так наш куточок мужики зібралися і начали розмовляти що все буде добре, та хто там… та то наверно щось таке фейк. Я говорю, якщо мені подзвонила подруга (її чоловік військовий) то це не фейк. Тоді, тоді ми оце ж поговорили й розійшлися»… А пізніше, слова Оксани підтвердилися. Через Седнів одна за одною йшли колони ворожої техніки. Село швидко окупували. Люди принишкли. У повітрі зависла загроза.

На кутку, де жила сім’я, мешкали здебільшого самотні або старенькі люди. Виникло питання, де брати продукти. Оксана не могла полишити сусідів напризволяще. Вона залучилась підтримкою місцевої влади. Їй вдалося налагодити постачання продуктів, які розподіляла на всіх порівну. Молоко отримували в першу чергу найстаріші та найменші. Кожна родина отримала по курці. Дідусь по сусідству не хотів брати борошна, тому йому щоразу пропонували власноруч спечений хліб. Він погоджувався лише на пів хлібини. Ось так гуртом і тримались!

У найтемніші часи село залишалось електрифікованим. За що односельці вдячні своїм електрикам. Вони працювали не дивлячись ні на що. Часто доводилось ремонтувати лінію під прицілом ворожих танків.

Доля випробовує найсильніших. Коли допомагаєш іншим, не думаєш, що допомога знадобиться і тобі. Серед людей поширена думка про «кругообіг добра». Отож і Оксана переконалась, на власній сім’ї, що добро зроблене нею, до неї ж і повернеться.

Втеча та повернення       

Із часом залишатися в селі стало небезпечно. Окупанти вишукували нову здобич, молодих дівчат та хлопців, дорослих чоловіків. Ніхто не знав, що їх чекає далі. Люди гуртувались, тримались, не видавали один одного ворогові. Тихцем попереджали про небезпеку.

Тому зібравшись усього за півтори години, родина непомітно покинула Седнів. Але бабуся відмовилася йти разом з усіма. Її не лякали ні вороги, німісцеві мародери.

Пробирались до села сусідньої громади. Перед втечею сусід сказав, що треба чіпляти білі стрічки, щоб русня не тронула. Та чоловік Оксани відмовлявся їх використовувати. Проте коли зібрались іти жінка вчіпила всім по стрічці на руку, для безпеки. Збирались викинути їх як зайдуть до лісу.

«Ми городами пішли до річки, а через річку нас переправили човном. Чоловік узяв велосипеда, узяв сокиру, узяв пилку. Спилювали деревця і де брід клали їх і ми проходили по тим деревцям. Малого переносили, там де йому страшно було. А коли ми йшли під лісом на колокольнях на церквах сиділи снайпери»,— розповіла жінка. Втікачі були як на долоні у ворога. Знали, що в будь-яку хвилину, може спрацювати снайпер. Найтящою дорога виявилась для Сашка, мама весь час старалась його прикрити собою. Тоді в голові Оксани була лише одна думка: «Краще я, ніж він».

Дістались сусіднього села, яке не було окуповане. «А там наче інше суспільство, інша держава—люди на лавочках сидять, музика грає, діти з м’ячем бігають. І тут ми йдемо, наче жебраки»,— каже Оксана. Тривога не зникла, додалось гірке відчуття безхатченка. Та розрадою стала небайдужість місцевих мешканців. І будинок знайшовся, й усе необхідне позносили для втікачів. А дома ж залишилось усе — усе що мали! Ніби з простягнутою рукою пішли по світу.

Потихеньку обживалися на новому місці. Меньший син, мабуть сумуючи за власною домівкою, намалював будинок де було три поверхи, щоб усі могли розміститись, а ще в будинку було бомбосховище. Чоловік навідував матір, адже не міг покинути її напризволяще. Щоразу доводилось долати небезпечну дорогу.

Звістка про відступ ворога із села подарувала надію на краще! 1 квітня Седнів звільнили, а 6 квітня сім’я повернулася додому. Заїхали до села, а там у центрі стоять наші хлопці з танком. Чоловік пішов привітатись і слідом за ним побіг Саша. Привіталися вже звичним: Слава Україні, Героям Слава. А малий каже: «Я вас так чекав, ми вас так чекали, я вас так чекав!». У бійців на очах блиснули сльози, вони обійняли Сашка, сказали, що все буде добре.

Після повернення було не просто. Чоловік запропонував Оксані з дітьми виїхати за кордон. Але вона не погодилася, не могла вона залишити чоловіка та старшого сина. Тут коріння її роду, його продовження. Із цієї землі вона черпає сили, щоби пережити страшні часи.

Матеріал підготували Ольга Невтира та Альона Довбня в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Якщо ви правозахисник/правозахисниця, опинилися в ситуації ризику і потребуєте допомоги — тоді цей анонс для вас!

Освітній дім прав людини – Чернігів продовжує надавати допомогу правозахисникам/цям, які опинилися в ризику.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році Дім фокусується на підтримці правозахисників/ць та членів їхніх сімей, які опинились у ризику в умовах війни.

Термінова підтримка включає:

• пряму допомогу для покриття нагальних і базових потреб, пов’язаних з безпекою; 
• компенсацію витрат, пов’язаних з релокацією або перебуванням в зоні ризику;
• компенсацію деяких витрат, пов’язаних зі здоров’ям (термінові ліки, медична допомога тощо); 
• надання юридичної, психологічної та іншої консультативної допомоги;
• в окремих випадках –– надання тимчасового шелтера в с. Количівка, під Черніговом.

Щоб податись на Програму індивідуальної термінової підтримки — заповніть, будь ласка, цю форму https://forms.gle/tkK1Wvu89jzVUMY89

Допомога здійснюється в межах проєкту “Сила правозахисників: захист, підтримка та соціальна згуртованість під час війни”, що підтримується Міністерством закордонних справ Нідерландів у межах розвитку зовнішньої політики.

Про стійкість українських жінок, які зберегли своє село попри пограбування, голод, викрадення близьких та руйнування під час окупації.

24 лютого вони вийшли на роботу, як завжди. Алла та Тетяна порали господарство, Олена готувалася відкрити магазин. Вибухи лунали ще далеко, але світ уже змінювався. Ніхто не чекав, що «їхній» магазин невдовзі стане місцем зустрічі з російськими військовими, а згодом — символом пограбування та руйнування. Жінки пережили окупацію, голод, викрадення близьких, але змогли вистояти. Магазин знову відкрив двері, а люди — почали відроджувати життя.

Ранок, що змінив усе: як почалася окупація Черниша

25 лютого російські військові вже були в селі. Спочатку вони заходили в магазин по сигарети та новини. Молоді, розгублені. Вони ще не грабували. Пані Олена їх описує так: «Так, їм по 19 років, мабуть, 20 років. Були геть молоді. Питали: “А що там у новостях говорили?”».

Але це тривало недовго. Згодом магазин відкрили силоміць — залізли через вікно. Полички швидко спорожніли. Пиво розливали прямо на підлогу, тарілки трощили для розваги. Загалом жінки пригадують, що в селі було 6 ротацій. Щоразу ситуація ставала дедалі гіршою.

Коли забрали все, що хотіли, залишили двері відчиненими. Місцеві почали приходили і брати продукти. Хтось — від відчаю, хтось — із жадоби. Олена лише зітхала: «Це на вашій совісті».

Фото: Олександра Лінтовська

«Їжу ховали під землю і навіть в іграшки»: життя під окупацією

Перші два тижні після приходу окупантів люди до останнього намагалися не виходити на вулицю. Якщо щось гуркотіло чи їхала техніка — миттєво ховалися. Лише після похорону жінки, яка не витримала й наклала на себе руки, загарбники дозволили виходити, але з умовою — носити білі пов’язки.

Хліба не було з 23 лютого до 1 квітня. Його пекли самотужки — з меленого зерна, з картоплі. «Залишали жменю тіста на завтра, щоби був ще один буханець», — згадує пані Тетяна. Усе доводилося ховати — під землю і навіть ву іграшки. Боялися, що росіяни заберуть.

«Як дійдеш, то будеш жити»: викрадення чоловіків росіянами

Пані Аллі довелося пережити викрадення чоловіка. Росіяни особливо не любили тих, хто міг мати військовий досвід або працював у сферах, пов’язаних із технікою. Їх роздягали, шукали сліди форми чи рюкзаків, перевіряли руки на наявність мозолів, рубців, татуювань. Усі, хто потрапляв під підозру, зазнавали знущань.

Чоловіка пані Алли, колишнього «АТОвця», здали. Після перевірки документів та телефонів у всієї родини його забрали в невідомому напрямку [пізніше було встановлено, що це був склад у районі села Петрушин]. Пані Алла пригадує, як ходила по селу й намагалася знайти його. Але це призвело лише до додаткових перевірок. А було особливо страшно, адже з нею вдома жили донька та невістка.

Тим часом її чоловік три дні сидів з обмотаними скотчем очима, поки його допитували. Потім його та співкамерника викинули за 10 кілометрів від Черниша зі словами: «Як дійдеш, то будеш жити».

Дійшов. Чоловік і досі має проблеми з очима.

З машинами, килимами й навіть унітазами: як росіяни покидали село

Увечері 30 березня в селі панував хаос. Було чутно крики, рух техніки не припинявся. 31 березня російські військові масово залишали Черниш. Забирали все, що могли: машини, холодильники, килими, ворота, навіть унітази.

Чоловік пані Алли працював із бетонними кільцями на фермі. Там базувалися російські військові. Вони винесли все — інструменти, техніку, навіть особисті речі фермерів. Машини відбирали в місцевих, а що не могли вкрасти — нищили. По собі залишали одні руйнування та мотлох.

Фото: Олександра Лінтовська

«Ми звикли. Живемо»: життя села та магазину після деокупації

Спочатку важко було повірити, що все закінчилося. «Але потихеньку-помаленьку. Усі думали, що не городів не посадимо, нічого не буде. Але нє, з каждим днем, каждим місяцем люди оживали.», — описує ті дні Алла.

Магазин почав відкриватися. Першими волонтери привезли батони. Почалися замовлення.

Олена вперше поїхала за товаром разом із фермером до міста — він дав машину та гроші. Дорога була складною: міст ще не відновили, тож доводилося переходити пішки, шукати об’їзди. Лише ближче до 10 квітня ситуація трохи стабілізувалася.

Люди поверталися в село, серед них були й ті, хто тікав із дач від війни. Фермер допомагав, місцеві підтримували: хто міг — купував, хто не мав змоги — отримував безкоштовно.

«Ми звикли, — кажуть разом Тетяна, Алла та Олена. — Живемо». Троє жінок чекають на своїх близьких з армії. Найбільше вони бажають миру й щоб це більше ніколи не повторилося.

Матеріал підготували Олександра Лінтовська та Діана Щербакова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

We respond to the investigation initiated by the General Prosecutor’s Office of “Georgian Dream,” within the framework of which the bank accounts of several organizations and funds, including those of the Human Rights House Tbilisi (HRHT), have been frozen.

Yesterday, we received the City Court’s ruling on this matter. In our assessment, both the investigation conducted by the Prosecutor’s Office and the ruling on the freezing of accounts are unfounded and illegal. This represents yet another targeted attack by the illegitimate regime of Georgian Dream against human rights organizations and defenders, clearly aimed at further restricting human rights work in the country. We consider the payment of fines by a human rights organization as an expression of solidarity. Solidarity and the protection of people from poverty are integral parts of Georgian culture and tradition.

HRHT began collecting donations to support individuals fined under administrative procedures during peaceful protests and to cover their fines after the initiation of the so-called “Russian Law.”

• To cover the fine, the individual personally fills out the relevant application, which is publicly available on HRHT’s website.
• HRHT pays the administrative fine only if a court ruling has entered into legal force, based on an agreement signed with the beneficiary.
• The funds are transferred directly from the bank account of HRHT to the state budget, in full compliance with all legal requirements. This includes the payment of income tax on behalf of each beneficiary. The state has full access to all transactions and the intents of the organization’s funds.
• Georgian legislation does not prohibit the payment of fines on behalf of another person. Therefore, this action by a human rights organization represents an expression of solidarity with the beneficiary and serves as a means of protecting their rights.

HRHT has currently covered 365 administrative fines amounting to 843,747 GEL. Since the spring of 2024, we have received 921,336.99 GEL in donations from hundreds of individuals. Among these, in the past two months alone, we received 300,000 GEL in donations from “TBC Bank” and “Bank of Georgia.”

At present, around 100 individuals have submitted requests for fine coverage. If these fines are not paid, they face the risk of asset seizure.

HRHT was founded in 2010 with the support of the Norwegian organization “Human Rights House Foundation” by five non-governmental organizations, including “Rights Georgia” (formerly “Article 42 of the Constitution”), “Human Rights Center”, “Sapari”, and “Georgian Center for Psychosocial and Medical Rehabilitation of Torture Victims (GCRT)”. The organization is a member of the International Network of Human Rights Houses and a member of the EU Temporary Relocation Platform (EUTRP).

According to its charter, the organization’s primary goals are the protection and empowerment of human rights defenders, as well as strengthening human rights organizations and groups.

For over a decade, in collaboration with the Human Rights Houses Network and other international partners, HRHT has been implementing Human Rights Defenders’ Protection Program, which provides psycho-social, legal, and other essential services to human rights defenders.

Our activities fully comply with the Constitution and legislation of Georgia, as well as internationally recognized standards. We work to strengthen Georgian civil society and protect their rights, including the right to peaceful assembly. We believe that the current administrative legislation in Georgia fails to adequately ensure the full enjoyment of this right. The procedural framework established by the Code of Administrative Offenses of Georgia does not align with the Georgian Constitution or international standards. It poses a risk of disproportionate interference with human rights, increases the likelihood of police arbitrariness, and facilitates the unjustified use of administrative fines—especially following the amendments adopted in December 2024. Numerous international organizations have condemned disproportionate administrative fines as a violation of individual rights by the state. Among them, the OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights (ODIHR), in its March 6 opinion, stated that the recent legislative amendments to Georgia’s Code of Administrative Offenses do not comply with Georgia’s international human rights obligations. ODIHR also emphasized that “a disproportionate fine in itself may be sufficient to constitute a violation of the right to peaceful assembly.”

The accounts of the organization, which were frozen at the request of the Prosecutor’s Office of Georgia, contained both donations collected to cover fines for individuals and grants transferred by international donors for the organization’s other planned human rights activities. As a result, other beneficiaries of our organization will also no longer be able to have access to essential services.

We call on the relevant authorities to take immediate action:

•   To the Prosecutor’s Office: Immediately halt the investigation and lift the freeze on the organization’s accounts, allowing us to continue our human rights activities without obstruction.
•   To the Court of Appeals: Review and annul the City Court’s unlawful and unfounded decision.

Human Rights House Tbilisi (HRHT) and its Member Organizations:

• Human Rights Center
• Media Institute
• Sapari
• Rights Georgia
• Georgian Center for Psychosocial and Medical Rehabilitation of Torture Victims (GCRT)

Нова Басань багатьом запам’яталася кадрами звільнення села. Тоді, 1 квітня 2022 року, Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівскьої областей, зокрема, і в Новій Басані. Російські війська залишили там після себе велику кількість пошкодженої та знищеної техніки. Вулицями лежали тіла вбитих людей: цивільних українців і російських солдат. Під час окупації жителі села потерпіли від воєнних злочинів, зокрема, свавільного затримання. У цьому матеріалі ми розповімо історію одного зі свідків, який приїхав з родиною до Нової Басані та потрапив у пастку: його утримували російські військові разом із сином та іншими людьми в крихітному підвалі. Про дві спроби втечі та майже місяць неволі свідок розповів документаторам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Знищена російська військова техніка і тіло російського військового у Новій Басані, кадр зі звільнення села. Автор фото: Сергій Нурженко, Радіо Свобода.

Окупація села: обшуки та затримання

24 лютого 2022 року свідок разом із родиною перебував у Києві. Близько 4 години ранку вже було чути вибухи неподалік їхнього дому. ТЕЦ-6 стала однією з перших цілей під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, тоді влучили саме в неї. Порадившись, родина вирішила виїхати зі столиці до села Нова Басань, щоб забрати своїх родичів — двох бабусь. Однак, вони категорично відмовилися їхати, тому довелося залишитися всім разом у селі.
3 березня 2022 року російські війська увійшли до Нової Басані. Колона бронетехніки рухалася через населений пункт. А вже 5 березня російські солдати почали перевіряти будинки, телефони, шукали власників зброї та намагалися встановити контроль над новобасанцями. Коли вони прийшли до будинку свідка, п’ятеро військових у брудній формі, що тхнула соляркою, зайшли всередину. «Один з них оглянув мене з голови до ніг і запитав: «Есть оружие?»», — згадує свідок. «Я не став брехати, сказав, що є мисливська рушниця», — розповів чоловік. Після огляду будинку та перевірки телефонів вони забрали зброю та вивели свідка з будинку під конвоєм. Зав’язали очі і руки скотчем. Повели у бік пошти, де був пункт збору всіх свавільно затриманих цивільних російськими військовими. Через деякий час по голосах свідок розумів, що серед бранців був його син,  голова громади, дівчина (за декілька днів відпустили, утримували окремо) і ще двоє невідомих чоловіків. За пару годин назбирали 15 людей. 

Пограбований російськими військовими супермаркет у Новій Басані. Фото надане свідком.

Дві коробки сухпайків на 18 людей 

Полонених відвели у сарай з великими щілинами між дошками, тримали їх спочатку там. Їм майже не давали їжі та води. Ночами було дуже холодно. Один із чоловіків, обморозив кінчики пальців рук. Кожного ранку всіх допитували. Російські військові намагалися примусити співпрацювати, психологічно тиснули, інсценували розстріли. «Вони хотіли нас зламати. Запитували про військових, активістів, але ніхто нічого не казав» — розповідає свідок.
Затриманих морили голодом. Поки вони перебували в сараї, їм давали дві коробки сухпайків на всіх. На той час в одному приміщенні вже перебувало 18 осіб, адже на привозили нових затриманих. 

Підвал

Згодом чоловіків перевели до іншого приміщення на цьому ж подвір’ї. Пізніше автобусом перевезли в цегляний сарай. Там протримали добу. Наступного дня, зав’язавши очі та руки, загнали в БМП та по ґрунтовій дорозі відвезли до підвалу. Приміщення було крихітне, за словами свідка, всього близько 3 м². Всіх людей туди загнали. На диво вони там розмістилися. Зверху був люк, який російські військові закривали бочкою та камінням. В туалет не пускали, дали дві пляшки. «На підлозі був лише пісок. Місця не вистачало навіть щоб посидіти. Бракувало повітря, була задуха. Не було їжі, води. Від спраги губи змочували конденсатом, який накопичувався на стелі. Ми були дуже стомлені, налякані і голодні», — згадує свідок. Разом вони вирішили стукати, щоб їх почули, адже могли задихнутися в настільки тісному приміщенні. У відповідь російські військові почали погрожувати, що будуть стріляти, але щілину відкрили, хоча все одно бочкою затуляли.

Вигляд підвалу ззовні та зсередини. Фото надане свідком.

Один з військових погрожував, кричав що кине гранату, бо там всі бандерівці. Інший відверто знущався — почав опускати банку з огірками й у той час, коли хтось з чоловіків її хотів взяти, він вдарив по банці і вона розбилася. На голову полетіло скло, огірки, росол – залило одяг, матраци. Сміючись військовий сказав: «Жрите, сволочи».
Згодом до цього підвалу привезли ще людей, зокрема, пораненого військовополоненого і їх там стало вже понад 20. Лягти не можна було, щоб поспати, спали сидячи. 

Втрачений шанс на порятунок

Полонені перебували в підвалі, допоки ними не зацікавився один із російських офіцерів. Він був переконаний, що у приміщенні утримують лише шістьох людей, але дізнавшись справжню кількість, наказав вивести всіх. Їх перевели під конвоєм у літню кухню, попередньо підготувавши її: вікна забили дошками, на двері повісили замки та ланцюги. Хоча місця було трохи більше, ніж у підвалі, умови залишалися тяжкими: люди спали на столах і під ними, тіснячись один біля одного.
Через кілька днів неподалік стався авіаудар по позиціях російських військ. Від вибуху здетонував боєкомплект і ударною хвилею вибило дошки з вікон у літній кухні, майже зірвало двері. Один із бранців, не чекаючи інших, одразу втік. Решта полонених розділилися у думках: частина хотіла використати шанс і тікати, інші боялися можливих наслідків. Тривалі суперечки коштували їм дорогоцінного часу.
Коли, зрештою, під ранок вирішили тікати, свідок мав вийти першим, щоб розвідати ситуацію. Проте щойно він виглянув на вулицю, як помітив чотирьох озброєних російських військових, які рухалися дорогою. Коли зайшли військові на двір і побачили що всі стоять на вулиці, вони були здивовані. Свідок розумів що шанс втрачений, занадто довго вони вагалися і сперечалися. Їх знов закрили у літній кухні, підперли двері. Очі і руки не зав’язували. Перебували там ще 2-3 дні й потім групами, під конвоєм, чоловіків перевели в інше місце — сарай на подвір’ї, майже над трасою. Там бранці просиділи ще близько тижня.

Ще одна спроба

Після першої невдалої спроби свідок усвідомив, що для успішної втечі потрібно заздалегідь знати, куди бігти та як саме розташовані російські військові. Доля дала йому таку можливість: через сильний вітер електродроти обірвалися та впали на дах будинку, де перебували солдати, що охороняли затриманих. Росіяни знали, що свідок – електрик, тому наказали йому полагодити електромережу.
Скориставшись нагодою, він попросив драбину та рукавиці, щоб виконати роботу. Піднявшись нагору, чоловік зміг оцінити ситуацію. Він побачив, де саме розташовані бронетехніка та військові, зрозумів, що єдиний відносно безпечний шлях для втечі – городами, через кукурудзяні поля та кущі.
Після місяця неволі, 30 березня 2022 року, під час інтенсивного обстрілу українських військових, свідок разом із шістьма іншими бранцями скористався хаосом і втік. Вони сховалися у дровітні знайомого, спостерігаючи за рухом російської техніки, яка відступала, навантажена награбованими речами. Чоловіки розуміли, що війська ворога залишають село, але виходити було небезпечно через можливу присутність солдатів.
1 квітня 2022 року Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівської областей, зокрема, і над Новою Басанню. Чоловікам вдалося врятуватися і дістатися безпечної території.

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Ми, представники українського громадянського суспільства, правозахисних організацій, категорично засуджуємо переговори між делегаціями Російської Федерації та США щодо України, що відбулися в Саудівській Аравії, та плани створення переговорних груп без участі України. Будь-які домовленості про Україну без її безпосередньої участі є не лише неприйнятними, а й суперечать основоположним принципам міжнародного права, суверенітету держав та праву народу України самостійно визначати своє майбутнє.

Такі домовленості не мають нічого спільного зі сталим миром та міжнародною безпекою, створюючи додаткові безпекові, економічні й інші загрози для держав, які їх підтримають. Такий шлях повторює фатальну помилку міжнародної спільноти, допущену під час “Мюнхенської змови” 1938 р., яка, як відомо, не задовольнила зазіхання держави-агресора та призвела до ще більш руйнівної війни.

Україна не є об’єктом, а є суверенною державою, що постраждала від агресії

Російська Федерація продовжує вести повномасштабну війну проти України, порушуючи основоположні принципи міжнародного права, зокрема, заборону застосовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності будь-якої держави, закріплену у Статуті ООН. Це визнано не лише численними рішеннями міжнародних організацій, але й підтримано переважною більшістю держав світу. Агресія, вчинена Російською Федерацією, має своїм наслідком численні воєнні злочини, злочини проти людяності та, ймовірно, геноцид українського народу.

Міжнародний кримінальний суд (МКС) уже видав ордери на арешт Владіміра Путіна, Марії Львової-Бєлової та інших високопосадовців Росії. Ведення будь-яких переговорів із представниками держави, чиє керівництво підозрюється у найтяжчих міжнародних злочинах, без чітких механізмів притягнення винних до відповідальності, є не лише аморальним, а й таким, що підриває саму систему міжнародного правопорядку.

Без справедливості не може бути стійкого миру

Російсько-українська війна триває не лише через територіальні зазіхання на Автономну Республіку Крим, місто Севастополь, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області, а й через систематичне нехтування Росією ледь не усіма нормами міжнародного права. Будь-яке «врегулювання» без належного міжнародного правосуддя не лише не принесе тривалого миру, а й закріпить безкарність, створюючи передумови для розширення агресії, ескалації ситуації і нових злочинів у майбутньому.

Недостатня реакція іноземних держав та міжнародних організацій на окупацію Кримського півострова, агресивні дії на Донбасі у 2014 році та численні злочини окупаційних військ та адміністрації на цих територіях вселили серед російського керівництва відчуття безкарності. У свою чергу, це зумовило повномасштабне вторгнення Російської Федерації та масові звірства проти українського народу у значно більших масштабах. Заяви про можливість припинення вогню без вирішення питання відповідальності та гарантій безпеки є небезпечними. Російська Федерація вже використовувала попередні “мирні домовленості” для перегрупування своїх сил, підготовки до нового наступу та продовження агресії. Від моменту початку агресії у 2014 році вона систематично порушує не лише норми міжнародного права, а й власні зобов’язання за підписаними угодами. Будь-які надії на зміну її підходу та дотримання нових домовленостей не мають жодного підґрунтя.

Відтак будь-яке припинення бойових дій має базуватися на принципах міжнародного права, включаючи притягнення винних у міжнародних злочинах до відповідальності.

Неприпустимість політичних маніпуляцій виборами в Україні

Ми наголошуємо на неприпустимості втручання у внутрішні справи України. Будь-які “плани”, що передбачають проведення виборів в Україні як умову для “мирного врегулювання”, є грубим порушенням суверенітету держави. Жодна зовнішня сила не має права нав’язувати Україні політичні рішення, особливо в умовах триваючої агресії та окупації частини територій. Крім того, вибори в умовах війни поставлять під загрозу життя виборців, унеможливлять належну участь українських захисників у виборчому процесі та, як наслідок, поставлять під сумнів легітимність обраної у такий спосіб влади.

У зв’язку з вищезазначеним ми закликаємо:

1. Держави та інші субʼєкти міжнародного права не брати участь у переговорах без безпосередньої участі України та дотримуватися принципу, що “нічого про Україну без України”.
2. Інші правозахисні та міжнародні організації світу засудити проведення таких переговорів без участі України та вимагати притягнення винних за міжнародні злочини до відповідальності.
3. Держави-учасниці МКС забезпечити виконання ордерів на арешт осіб, відповідальних за воєнні злочини та злочини проти людяності, у тому числі Владіміра Путіна.
4. Уряди країн-членкинь ООН, що дотримуються статуту ООН та зацікавлені у збереженні дії принципів міжнародного права,  посилити підтримку України як  єдиного реального шляху до припинення війни на справедливих умовах.
5. Уряди країн-членкинь ООН, що дотримуються статуту ООН та зацікавлені у збереженні дії принципів міжнародного права, посилити санкційний тиск на Росію, включно з додатковими обмеженнями для компаній, що співпрацюють із російським військово-промисловим комплексом.

Ми наголошуємо, що справедливий і тривалий мир можливий лише через відновлення суверенітету та територіальної цілісності України, а також через невідворотність покарання для винних у найтяжчих міжнародних злочинах. Будь-які спроби “замирення” без України та без справедливості для постраждалих є не лише неприйнятними, а й небезпечними для всього міжнародного правопорядку.

Коаліція “Україна. П’ята ранку” 
Truth Hounds
Центр прав людини ZMINA
Кримська правозахисна група 
Харківський інститут соціальних досліджень 
ГО “КримSOS”
Реконінґ Проджект
Центр громадянської просвіти «Альменда»
Адвокатська Дорадча Група
Правозахисний центр “Дія”
ГО людей з інвалідністю Fight For Right 
Медійна ініціатива за права людини
БО БФ "Стабілізейшен Суппорт Сервісез"
ГО “Кримський процес” 
ГО “Україна без тортур”
ГО “Блакитний птах”
ГО “Платформа прав людини”
Інститут масової інформації (ІМІ)
ГО “Лабораторія цифрової безпеки”
Інститут демократії імені Пилипа Орлика
ГО "Поступовий гурт франківців”
ГО "Український інститут медіа та комунікації"
ГО “Детектор Медіа”
ГО “Інститут розвитку регіональної преси”
Ukrainian Legal Advisory Group
FREERIGHTS
ГО «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»
ГО "Поступовий гурт франківців
ГС “Дім прав людини “Крим”
Громадський холдинг "ГРУПА ВПЛИВУ"
ГС “Освітній дім прав людини - Чернігів”
ГО Центр “Соціальна Дія”

Застосування санкцій до опозиційних політиків та бізнесменів є позасудовою політичною розправою, що підриває фундаментальні принципи права, грубо порушує Конституцію і міжнародні угоди, ратифіковані Україною, несе серйозні загрози правам людини і основоположним свободам, а також є узурпацією влади в державі.

Громадяни України, або іноземні громадяни, що знаходяться під юрисдикцією України або дружніх до України держав, з якими діють міжнародно-правові угоди про видачу правопорушників, не можуть бути піддані санкціям.

Санкції є міжнародно-правовим механізмом політичного характеру, який застосовує одна держава проти іншої держави, її фізичних та юридичних осіб, оскільки іншого способу боротьби з їх ворожим впливом просто немає. Застосування санкцій до власних громадян можливо лише за умови, якщо вони переховуються у ворожих юрисдикціях закордоном або на тимчасово окупованих територіях України, і держава не має механізмів притягнення їх до відповідальності. Дії президента Зеленського — це не санкції у їх міжнародно-правовому розумінні, а позасудова розправа над політичними опонентами.

Такі дії Президента України є незаконними і свавільними. Це заміна правоохоронної та судової системи директивним управлінням. Санкції тягнуть за собою значні обмеження в правах, застосовуючи які держава має забезпечити дотримання низки гарантій, зокрема: ніякого покарання без закону, право на справедливий судовий розгляд судом, що встановлений законом, дотримання принципу презумпції невинуватості, право бути негайно і детально проінформованим про характер і причини обвинувачення, право на ефективний засіб правового захисту тощо. Проте, в ситуації із застосованими санкціями жодна з цих гарантій не була дотримана.

Санкції не можуть слугувати інструментом притягнення до юридичної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, навіть коли щодо особи триває розслідування. Санкції не можуть підміняти кримінальну відповідальність, оскільки принципи правосуддя знівелюються політичними мотивами, якими керуються автори санкцій. Використання санкцій замість розслідування та справедливого судового процесу означає руйнування демократії в Україні.

Указ Президента України №81/2025 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 лютого 2025 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” на основі рішення РНБО від 12 лютого 2025 року є політичним переслідуванням опозиції та узурпацією влади, адже Президент в порушення Конституції України привласнив повноваження судової гілки влади.

Харківська правозахисна група

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Центр громадянських свобод

ГО “Центр досліджень правоохоронної діяльності”

Благодійний фонд “Людина і право”

ГО Правозахисна Група “СІЧ”

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Український інститут прав людини

Українська фундація правничої допомоги

ГО “Блакитний птах”

Міжнародне товариство прав людини — Українська секція

Освітній дім прав людини — Чернігів

Асоціація єврейських організацій та общин України

Конгрес національних громад України

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО “Соціальний капітал”

Тернопільська міська ГО “Адаптаційний чоловічий центр”

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.