Нова Басань багатьом запам’яталася кадрами звільнення села. Тоді, 1 квітня 2022 року, Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівскьої областей, зокрема, і в Новій Басані. Російські війська залишили там після себе велику кількість пошкодженої та знищеної техніки. Вулицями лежали тіла вбитих людей: цивільних українців і російських солдат. Під час окупації жителі села потерпіли від воєнних злочинів, зокрема, свавільного затримання. У цьому матеріалі ми розповімо історію одного зі свідків, який приїхав з родиною до Нової Басані та потрапив у пастку: його утримували російські військові разом із сином та іншими людьми в крихітному підвалі. Про дві спроби втечі та майже місяць неволі свідок розповів документаторам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Знищена російська військова техніка і тіло російського військового у Новій Басані, кадр зі звільнення села. Автор фото: Сергій Нурженко, Радіо Свобода.

Окупація села: обшуки та затримання

24 лютого 2022 року свідок разом із родиною перебував у Києві. Близько 4 години ранку вже було чути вибухи неподалік їхнього дому. ТЕЦ-6 стала однією з перших цілей під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, тоді влучили саме в неї. Порадившись, родина вирішила виїхати зі столиці до села Нова Басань, щоб забрати своїх родичів — двох бабусь. Однак, вони категорично відмовилися їхати, тому довелося залишитися всім разом у селі.
3 березня 2022 року російські війська увійшли до Нової Басані. Колона бронетехніки рухалася через населений пункт. А вже 5 березня російські солдати почали перевіряти будинки, телефони, шукали власників зброї та намагалися встановити контроль над новобасанцями. Коли вони прийшли до будинку свідка, п’ятеро військових у брудній формі, що тхнула соляркою, зайшли всередину. «Один з них оглянув мене з голови до ніг і запитав: «Есть оружие?»», — згадує свідок. «Я не став брехати, сказав, що є мисливська рушниця», — розповів чоловік. Після огляду будинку та перевірки телефонів вони забрали зброю та вивели свідка з будинку під конвоєм. Зав’язали очі і руки скотчем. Повели у бік пошти, де був пункт збору всіх свавільно затриманих цивільних російськими військовими. Через деякий час по голосах свідок розумів, що серед бранців був його син,  голова громади, дівчина (за декілька днів відпустили, утримували окремо) і ще двоє невідомих чоловіків. За пару годин назбирали 15 людей. 

Пограбований російськими військовими супермаркет у Новій Басані. Фото надане свідком.

Дві коробки сухпайків на 18 людей 

Полонених відвели у сарай з великими щілинами між дошками, тримали їх спочатку там. Їм майже не давали їжі та води. Ночами було дуже холодно. Один із чоловіків, обморозив кінчики пальців рук. Кожного ранку всіх допитували. Російські військові намагалися примусити співпрацювати, психологічно тиснули, інсценували розстріли. «Вони хотіли нас зламати. Запитували про військових, активістів, але ніхто нічого не казав» — розповідає свідок.
Затриманих морили голодом. Поки вони перебували в сараї, їм давали дві коробки сухпайків на всіх. На той час в одному приміщенні вже перебувало 18 осіб, адже на привозили нових затриманих. 

Підвал

Згодом чоловіків перевели до іншого приміщення на цьому ж подвір’ї. Пізніше автобусом перевезли в цегляний сарай. Там протримали добу. Наступного дня, зав’язавши очі та руки, загнали в БМП та по ґрунтовій дорозі відвезли до підвалу. Приміщення було крихітне, за словами свідка, всього близько 3 м². Всіх людей туди загнали. На диво вони там розмістилися. Зверху був люк, який російські військові закривали бочкою та камінням. В туалет не пускали, дали дві пляшки. «На підлозі був лише пісок. Місця не вистачало навіть щоб посидіти. Бракувало повітря, була задуха. Не було їжі, води. Від спраги губи змочували конденсатом, який накопичувався на стелі. Ми були дуже стомлені, налякані і голодні», — згадує свідок. Разом вони вирішили стукати, щоб їх почули, адже могли задихнутися в настільки тісному приміщенні. У відповідь російські військові почали погрожувати, що будуть стріляти, але щілину відкрили, хоча все одно бочкою затуляли.

Вигляд підвалу ззовні та зсередини. Фото надане свідком.

Один з військових погрожував, кричав що кине гранату, бо там всі бандерівці. Інший відверто знущався — почав опускати банку з огірками й у той час, коли хтось з чоловіків її хотів взяти, він вдарив по банці і вона розбилася. На голову полетіло скло, огірки, росол – залило одяг, матраци. Сміючись військовий сказав: «Жрите, сволочи».
Згодом до цього підвалу привезли ще людей, зокрема, пораненого військовополоненого і їх там стало вже понад 20. Лягти не можна було, щоб поспати, спали сидячи. 

Втрачений шанс на порятунок

Полонені перебували в підвалі, допоки ними не зацікавився один із російських офіцерів. Він був переконаний, що у приміщенні утримують лише шістьох людей, але дізнавшись справжню кількість, наказав вивести всіх. Їх перевели під конвоєм у літню кухню, попередньо підготувавши її: вікна забили дошками, на двері повісили замки та ланцюги. Хоча місця було трохи більше, ніж у підвалі, умови залишалися тяжкими: люди спали на столах і під ними, тіснячись один біля одного.
Через кілька днів неподалік стався авіаудар по позиціях російських військ. Від вибуху здетонував боєкомплект і ударною хвилею вибило дошки з вікон у літній кухні, майже зірвало двері. Один із бранців, не чекаючи інших, одразу втік. Решта полонених розділилися у думках: частина хотіла використати шанс і тікати, інші боялися можливих наслідків. Тривалі суперечки коштували їм дорогоцінного часу.
Коли, зрештою, під ранок вирішили тікати, свідок мав вийти першим, щоб розвідати ситуацію. Проте щойно він виглянув на вулицю, як помітив чотирьох озброєних російських військових, які рухалися дорогою. Коли зайшли військові на двір і побачили що всі стоять на вулиці, вони були здивовані. Свідок розумів що шанс втрачений, занадто довго вони вагалися і сперечалися. Їх знов закрили у літній кухні, підперли двері. Очі і руки не зав’язували. Перебували там ще 2-3 дні й потім групами, під конвоєм, чоловіків перевели в інше місце — сарай на подвір’ї, майже над трасою. Там бранці просиділи ще близько тижня.

Ще одна спроба

Після першої невдалої спроби свідок усвідомив, що для успішної втечі потрібно заздалегідь знати, куди бігти та як саме розташовані російські військові. Доля дала йому таку можливість: через сильний вітер електродроти обірвалися та впали на дах будинку, де перебували солдати, що охороняли затриманих. Росіяни знали, що свідок – електрик, тому наказали йому полагодити електромережу.
Скориставшись нагодою, він попросив драбину та рукавиці, щоб виконати роботу. Піднявшись нагору, чоловік зміг оцінити ситуацію. Він побачив, де саме розташовані бронетехніка та військові, зрозумів, що єдиний відносно безпечний шлях для втечі – городами, через кукурудзяні поля та кущі.
Після місяця неволі, 30 березня 2022 року, під час інтенсивного обстрілу українських військових, свідок разом із шістьма іншими бранцями скористався хаосом і втік. Вони сховалися у дровітні знайомого, спостерігаючи за рухом російської техніки, яка відступала, навантажена награбованими речами. Чоловіки розуміли, що війська ворога залишають село, але виходити було небезпечно через можливу присутність солдатів.
1 квітня 2022 року Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівської областей, зокрема, і над Новою Басанню. Чоловікам вдалося врятуватися і дістатися безпечної території.

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Ми, представники українського громадянського суспільства, правозахисних організацій, категорично засуджуємо переговори між делегаціями Російської Федерації та США щодо України, що відбулися в Саудівській Аравії, та плани створення переговорних груп без участі України. Будь-які домовленості про Україну без її безпосередньої участі є не лише неприйнятними, а й суперечать основоположним принципам міжнародного права, суверенітету держав та праву народу України самостійно визначати своє майбутнє.

Такі домовленості не мають нічого спільного зі сталим миром та міжнародною безпекою, створюючи додаткові безпекові, економічні й інші загрози для держав, які їх підтримають. Такий шлях повторює фатальну помилку міжнародної спільноти, допущену під час “Мюнхенської змови” 1938 р., яка, як відомо, не задовольнила зазіхання держави-агресора та призвела до ще більш руйнівної війни.

Україна не є об’єктом, а є суверенною державою, що постраждала від агресії

Російська Федерація продовжує вести повномасштабну війну проти України, порушуючи основоположні принципи міжнародного права, зокрема, заборону застосовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності будь-якої держави, закріплену у Статуті ООН. Це визнано не лише численними рішеннями міжнародних організацій, але й підтримано переважною більшістю держав світу. Агресія, вчинена Російською Федерацією, має своїм наслідком численні воєнні злочини, злочини проти людяності та, ймовірно, геноцид українського народу.

Міжнародний кримінальний суд (МКС) уже видав ордери на арешт Владіміра Путіна, Марії Львової-Бєлової та інших високопосадовців Росії. Ведення будь-яких переговорів із представниками держави, чиє керівництво підозрюється у найтяжчих міжнародних злочинах, без чітких механізмів притягнення винних до відповідальності, є не лише аморальним, а й таким, що підриває саму систему міжнародного правопорядку.

Без справедливості не може бути стійкого миру

Російсько-українська війна триває не лише через територіальні зазіхання на Автономну Республіку Крим, місто Севастополь, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області, а й через систематичне нехтування Росією ледь не усіма нормами міжнародного права. Будь-яке «врегулювання» без належного міжнародного правосуддя не лише не принесе тривалого миру, а й закріпить безкарність, створюючи передумови для розширення агресії, ескалації ситуації і нових злочинів у майбутньому.

Недостатня реакція іноземних держав та міжнародних організацій на окупацію Кримського півострова, агресивні дії на Донбасі у 2014 році та численні злочини окупаційних військ та адміністрації на цих територіях вселили серед російського керівництва відчуття безкарності. У свою чергу, це зумовило повномасштабне вторгнення Російської Федерації та масові звірства проти українського народу у значно більших масштабах. Заяви про можливість припинення вогню без вирішення питання відповідальності та гарантій безпеки є небезпечними. Російська Федерація вже використовувала попередні “мирні домовленості” для перегрупування своїх сил, підготовки до нового наступу та продовження агресії. Від моменту початку агресії у 2014 році вона систематично порушує не лише норми міжнародного права, а й власні зобов’язання за підписаними угодами. Будь-які надії на зміну її підходу та дотримання нових домовленостей не мають жодного підґрунтя.

Відтак будь-яке припинення бойових дій має базуватися на принципах міжнародного права, включаючи притягнення винних у міжнародних злочинах до відповідальності.

Неприпустимість політичних маніпуляцій виборами в Україні

Ми наголошуємо на неприпустимості втручання у внутрішні справи України. Будь-які “плани”, що передбачають проведення виборів в Україні як умову для “мирного врегулювання”, є грубим порушенням суверенітету держави. Жодна зовнішня сила не має права нав’язувати Україні політичні рішення, особливо в умовах триваючої агресії та окупації частини територій. Крім того, вибори в умовах війни поставлять під загрозу життя виборців, унеможливлять належну участь українських захисників у виборчому процесі та, як наслідок, поставлять під сумнів легітимність обраної у такий спосіб влади.

У зв’язку з вищезазначеним ми закликаємо:

1. Держави та інші субʼєкти міжнародного права не брати участь у переговорах без безпосередньої участі України та дотримуватися принципу, що “нічого про Україну без України”.
2. Інші правозахисні та міжнародні організації світу засудити проведення таких переговорів без участі України та вимагати притягнення винних за міжнародні злочини до відповідальності.
3. Держави-учасниці МКС забезпечити виконання ордерів на арешт осіб, відповідальних за воєнні злочини та злочини проти людяності, у тому числі Владіміра Путіна.
4. Уряди країн-членкинь ООН, що дотримуються статуту ООН та зацікавлені у збереженні дії принципів міжнародного права,  посилити підтримку України як  єдиного реального шляху до припинення війни на справедливих умовах.
5. Уряди країн-членкинь ООН, що дотримуються статуту ООН та зацікавлені у збереженні дії принципів міжнародного права, посилити санкційний тиск на Росію, включно з додатковими обмеженнями для компаній, що співпрацюють із російським військово-промисловим комплексом.

Ми наголошуємо, що справедливий і тривалий мир можливий лише через відновлення суверенітету та територіальної цілісності України, а також через невідворотність покарання для винних у найтяжчих міжнародних злочинах. Будь-які спроби “замирення” без України та без справедливості для постраждалих є не лише неприйнятними, а й небезпечними для всього міжнародного правопорядку.

Коаліція “Україна. П’ята ранку” 
Truth Hounds
Центр прав людини ZMINA
Кримська правозахисна група 
Харківський інститут соціальних досліджень 
ГО “КримSOS”
Реконінґ Проджект
Центр громадянської просвіти «Альменда»
Адвокатська Дорадча Група
Правозахисний центр “Дія”
ГО людей з інвалідністю Fight For Right 
Медійна ініціатива за права людини
БО БФ "Стабілізейшен Суппорт Сервісез"
ГО “Кримський процес” 
ГО “Україна без тортур”
ГО “Блакитний птах”
ГО “Платформа прав людини”
Інститут масової інформації (ІМІ)
ГО “Лабораторія цифрової безпеки”
Інститут демократії імені Пилипа Орлика
ГО "Поступовий гурт франківців”
ГО "Український інститут медіа та комунікації"
ГО “Детектор Медіа”
ГО “Інститут розвитку регіональної преси”
Ukrainian Legal Advisory Group
FREERIGHTS
ГО «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»
ГО "Поступовий гурт франківців
ГС “Дім прав людини “Крим”
Громадський холдинг "ГРУПА ВПЛИВУ"
ГС “Освітній дім прав людини - Чернігів”
ГО Центр “Соціальна Дія”

Застосування санкцій до опозиційних політиків та бізнесменів є позасудовою політичною розправою, що підриває фундаментальні принципи права, грубо порушує Конституцію і міжнародні угоди, ратифіковані Україною, несе серйозні загрози правам людини і основоположним свободам, а також є узурпацією влади в державі.

Громадяни України, або іноземні громадяни, що знаходяться під юрисдикцією України або дружніх до України держав, з якими діють міжнародно-правові угоди про видачу правопорушників, не можуть бути піддані санкціям.

Санкції є міжнародно-правовим механізмом політичного характеру, який застосовує одна держава проти іншої держави, її фізичних та юридичних осіб, оскільки іншого способу боротьби з їх ворожим впливом просто немає. Застосування санкцій до власних громадян можливо лише за умови, якщо вони переховуються у ворожих юрисдикціях закордоном або на тимчасово окупованих територіях України, і держава не має механізмів притягнення їх до відповідальності. Дії президента Зеленського — це не санкції у їх міжнародно-правовому розумінні, а позасудова розправа над політичними опонентами.

Такі дії Президента України є незаконними і свавільними. Це заміна правоохоронної та судової системи директивним управлінням. Санкції тягнуть за собою значні обмеження в правах, застосовуючи які держава має забезпечити дотримання низки гарантій, зокрема: ніякого покарання без закону, право на справедливий судовий розгляд судом, що встановлений законом, дотримання принципу презумпції невинуватості, право бути негайно і детально проінформованим про характер і причини обвинувачення, право на ефективний засіб правового захисту тощо. Проте, в ситуації із застосованими санкціями жодна з цих гарантій не була дотримана.

Санкції не можуть слугувати інструментом притягнення до юридичної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, навіть коли щодо особи триває розслідування. Санкції не можуть підміняти кримінальну відповідальність, оскільки принципи правосуддя знівелюються політичними мотивами, якими керуються автори санкцій. Використання санкцій замість розслідування та справедливого судового процесу означає руйнування демократії в Україні.

Указ Президента України №81/2025 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 лютого 2025 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” на основі рішення РНБО від 12 лютого 2025 року є політичним переслідуванням опозиції та узурпацією влади, адже Президент в порушення Конституції України привласнив повноваження судової гілки влади.

Харківська правозахисна група

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Центр громадянських свобод

ГО “Центр досліджень правоохоронної діяльності”

Благодійний фонд “Людина і право”

ГО Правозахисна Група “СІЧ”

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Український інститут прав людини

Українська фундація правничої допомоги

ГО “Блакитний птах”

Міжнародне товариство прав людини — Українська секція

Освітній дім прав людини — Чернігів

Асоціація єврейських організацій та общин України

Конгрес національних громад України

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

ГО “Соціальний капітал”

Тернопільська міська ГО “Адаптаційний чоловічий центр”

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.

Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Окупація українських територій у 2022 році супроводжувалася численними воєнними злочинами з боку російських військових. Події у селі Стара Басань Чернігівської області стали черговим прикладом порушення норм міжнародного права російськими військовими. Тут відбувалися жахливі епізоди катувань та вбивства мирних мешканців, мародерства та знищення цивільної інфраструктури.

Документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові побували в Старій Басані та задокументували свідчення очевидців. Про події, що там відбувалися йдеться у цьому матеріалі. 

Околиця Старої Басані. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Початок окупації

Вперше окупаційні війська прибули до Старої Басані 1 березня 2022 року. Відразу зайняли приміщення будинку культури та школи-інтернату. Розмістили свій штаб у старостинському окрузі, оселилися біля середньої школи та в самій школі. Після влучання в російську бронетехніку, яка була схована за школою, заклад освіти загорівся, тому вона частково пошкоджена й вогнем. Усі приміщення, які займали російські військові розтрощені, засмічені й розграбовані. 

Колони рухалися транзитом, намагалися прорватися до столиці, тому підрозділи військових, що окуповували Старий Биків тут часто змінювалися. Час від часу російські військові заселялися в будинки місцевих мешканців.

Без світла й тепла

Гуманітарна ситуація в окупованому селі була складною. Люди жили без газопостачання, світла та тепла, адже газопроводи та електростанції були навмисно зруйновані. Готувати їжу доводилося на вогнищах, використовуючи імпровізовані «буржуйки» чи іншим подібним способом. Запасів продуктів не вистачало, а через обстріли евакуація була практично неможливою.

Медикаменти доставляли завдяки зусиллям старости села та волонтерів, які ризикували життям, перевозячи хліб і ліки з інших населених пунктів. Зросла смертність: тіла загиблих доводилося ховати у власних садах чи подвір’ях через відсутність можливості організувати поховальні процесії. Російські військові не дозволяли це робити.

“Згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”

Окупати забирали та нищили майно місцевих жителів без будь-якої військової необхідності. Свідки розповіли про пограбування магазинів та будинків. Де росіяни не змогли виламати двері — вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка. 

Під кулі російських військових потрапили запарковані автомобілі, бувало вони їх розстрілювали або палили.

З осель забирали їжу, одяг та побутову техніку, електроінструменти. Будинки, де не відчиняв ніхто двері — підпалювали. Відомі випадки, коли стріляли в мешканців, які намагалися врятувати свої домівки від пожеж, що були спричинені обстрілами.

Під час чергового «заїзду до села», як висловився свідок, була поранена у шию місцева мешканка Валентина Супрун, внаслідок чого вона загинула. Її знайшли мертвою біля вікна  у своєму будинку.

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Найстрашніше, кажуть, було, коли російські військові покидали Чернігівську область. Тоді вони відкривали вогонь по житлових будинках, лісах і полях, це спричиняло масштабні пожежі.

“27 березня 2022 року близько 13:00 почала їхати колона, приблизно 70 одиниць техніки, і стріляли просто по вікнах. Вся вулиця — розстріляні будинки. Стріляли запальними боєприпасами. І врятувати їх не можна було. Холод, людей залишилося мало. Тоді згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”, — розповідає свідок.

Припускає також, що це була помста за те, що українські військові підбили російський БТР. 

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Полон та вбивство старобасанців

Того дня із будинку однієї з родини, що жила неподалік місця влучання по російській бронетехніці, забрали в полон одразу 4-х чоловіків: двох синів, чоловіка і племінника. Також їх сусіда, 75-річного дідуся. Загалом по селу назбирали людей, яких утримували в сусідньому селі — Новому Бикові.

Дорогою до катівні, чоловікам натягнули мішки на голову й знущалися поки везли: гасили цигарки об одяг, пробували зламати їхній моральний дух. Людей тримали у жахливих умовах в котельні сусіднього села. Декому з полонених так і не вдалося вирватися живими…

Катівні, які російські військові облаштували, стали місцем страждань десятків людей. Полонених старобасанців, які були в котельні били ногами, прикладами автоматів, стріляли над головами, погрожували ампутаціями. Одним із найжахливіших злочинів став розстріл двох жителів Старої Басані. Там загинули й інші люди. 

Очевидці кажуть, що Олександра Лисака та Володимира Вовка спочатку сильно побили. Кістки Олександра були потрощені, тому він стогнав і крутився на підлозі через біль. В черговий раз, коли зайшов російський військовий та вдарив його ногою по спині, Олександр попросив каву з молоком, чим, ймовірно, розлютив окупанта, котрий їх утримував. Його вивели й він довго не повертався, згодом його знайшли застреленим.

Володимира Вовка пізніше забрали з місця утримання разом з іншим чоловіком і обох розстріляли. Чому вирішили вбити саме Володимира невідомо, адже провокативно він не поводився.

Пам’ятний знак загиблим за час окупації в Старій Басані (Вовк Володимир, Лисак Олександр, Супрун Валентина — цивільні; Хряпа Сергій — військовий). Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Іншим чоловікам, які були тоді в котельні, вдалося вибратися. 30 березня 2022 року полонені, користуючись обстрілами, панікою і тим що російські військові ховалися змогли втекти. Вовк Володимир і Олександр Лисак, на жаль, до того часу вже були розстріляні, тоді тікаючи їх тіла побачили односельці, яких тримали разом з ними, вони лежали на кладовищі непоховані. 

Звільнення села

Останніми через Стару Басань поїхали спочатку бензовози, близько десяти, та наступного дня медичні машини російських військових. Після них прибули українські війська та взяли під контроль населений пункт. Так завершилася окупація. 

Протягом майже трьох років з моменту деокупації село поступово відновлюється завдяки зусиллям місцевих мешканців і громади та підтримці благодійників та держави. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

Катерина Огієвська

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

В’їзд у смт Михайло-Коцюбинське

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види: і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, про яку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.

Будинок Культури смт Михайло-Коцюбинське

Перший контакт

Борис Бузінов, у будинку якого проживала родина, працював у місцевому колгоспі бригадиром. Якось одного з його підопічних трактористів на вулиці зупинив російський патруль.

— Вони практикували таке: зупиняли, перевіряли документи, чи є телефон, чи ні, якщо є, забирали, — пояснює Катерина Огієвська. — могли і стусанів дати, налякати, щоб люди не передавали нікуди інформацію. І вони зупинили його, щоби перевірити, куди й чого він йшов.

Тракторист злякався, і почав тікати від росіян. Забіг до сусіда в будинок. Росіяни за ним, тракториста й сусіда сильно налякали. Була фізична сила застосована. Коли трактористу задали питання, чому він тікав? Куди він йшов? Він чомусь вирішив сказати, що поспішав до бригадира. У нього запитали, а хто його бригадир? Він каже, а ось. І тракторист привів до нас російських військових.

Росіяни покликали мене та родину Бузінових. Ми вийшли з будинку за межі подвір’я. Вони почали перевіряти документи. Запитували, чому ви із Чернігова приїхали сюди? Ми відповідали, що чули обстріли, тікали в більш безпечне місце. А потім почалися провокативні питання. «А як ви ставитеся до «СВО»? А чи ви чекали нас, чи не чекали? Чи ви раді нас бачити?» Ми намагалися нейтрально відповідати.

Згодом у мами Микити знайшли в телефоні, у якомусь каналі, зберігалася фотографія спаленого СБУ, яке в перші дні згоріло. Тобто росіяни почали до неї мати більше питань.

Той, що в нас перевіряв документи, сказав віднести телефон мамин до начальника безпеки колони, хай він подивиться ще раз. Але в цей момент почався обстріл території села. І ми разом із російськими військовими падаємо на землю.

А далі біжимо в погреб. Російські військові за нами. Всілися, наших було п’ятеро, мама, два брати, дядько і я, і ще військових чоловік 6 було. Тобто 11 — 12 людей у погребі.

Загроза

Перечекавши обстріл у погребі, Катерина разом із родиною Бузінових зіткнулася з новою, ще більш небезпечною, загрозою.

— Спускається начальник безпеки колони, — з ледь помітним хвилюванням продовжує Катерина, — показує Микитин телефон. Запитує — чий? Микита відповідає — мій. «За мною». І забрали ще маму, і брата, виходить, усіх трьох кровних родичів росіяни забрали.

Ми залишилися з дядьком. Російські військові намагалися з нами говорити, про владу, про те, про се. Вони навіть не знали, який курс долара в росії.

Так просиділи хвилин 40. Спустився військовий, молодий хлопець. На мене дивиться — ти дівчина Микити? Кажу, да. «Іді за мною». А в мене собака, маленька, йоркширський тер’єр. І я, як сиділа з ним на руках, так я із собакою і пішла. У мене чогось була думка, що просто вони під погребом з’ясовують якісь обставини. Але мене повели до ветеринарної лікарні.

Найстрашніші хвилини

На території біля ветеринарної клініки росіяни розташували пункт для допитів полонених. Сюди доправили Микиту, Володимира та Олену Бузінових.

— Я чую, у будівлі сидить Микитина мама, — продовжує розповідати Катерина, — вона емоційно кричить: нічого не знаю! Відпустіть, де мої діти?! Потім з’ясувалося: Вову й Микиту ставили до стінки й робили імітацію розстрілу. Після того певний час вона не знала, чи вони взагалі живі?

Вову десь в іншій будівлі тримали, він емоційно стійкіший, тому не чутно було, як він кричав.

Мене відвели на територію біля будинку. Там дерево, на колінах обличчям до нього стояв Микита. Він одягав футболку, кофту, куртку. Росіяни перевіряли синці від прикладу, від броників, татуювання, шукали мабуть «Азов» чи «націоналістичні».

І задавали питання про Микитиного друга. А друг у нього, однокласник, за півроку до повномасштабного вторгнення влаштувався в СБУ слідчим. Я не знала, що мені відповідати? Казати, ні, такого немає? Чи Микита зізнався? Коли начальник безпеки колони запитав адресу однокласника, мені Микита почав підказувати. Тоді я зрозуміла, що він сказав їм правду.

Мене поставили спиною до Микити, а начальник безпеки колони почав кричати, що через мого хлопця в них нібито багато втрачено техніки. «Ваше щастя, що мої бойци не погіблі!».

А потім він ставить дуло автомата до Микитиної голови і кричить, що зараз я вистрілю! «Зараз я твоєму хлопцю в голову особисто випущу пулю! А потім ти підійдеш із ним, попрощаєшся. Але ми зараз тебе відведемо, щоб не заляпало кров’ю». І він перезаряджає автомат.

Мені раніше не задавали це питання, що я в той момент відчувала? Чи я вірила, що це буде? Чи ні? Із часом я зрозуміла: я дійсно вірила, що таке станеться. Але він, слава богу, ні. Він просто покричав для залякування. Микита сам по собі спокійна людина, у нього темперамент флегматика. Мені здається, що росіяни, коли мене приводили, і погрожували автоматом, думали, що він почне емоційно реагувати, і все піде зовсім не так.

Микиту Бузінова посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку. Катерину Огієвську, Володимира та Олену Бузінових відпустили додому. Та вже через 15 хвилин військові знову зібрали близьких людей Микити, щоб оголосити їм «вирок» щодо нього.

— Нас завели у двоповерховий будинок на чотири квартири, — згадує Катерина, — поставили під двері квартири. Російських військових було чоловік 8. Був командир солдатів, старший, і начальник безпеки колони: це дві людини, які з нами говорили. Начальник безпеки колони сказав, що Микита зрадник, йому в кращому випадку 15 років в’язниці світить. Мама в цей момент не витримала, запитала: де, у росії? Нам сказали: ні, він буде відбувати термін в Україні.

Я в цей момент починаю втрачати свідомість. Але дядько якось мене привів до тями, я не встигла повністю знепритомніти.

Слабка надія

Оговтавшись від удару, члени родини зібралися разом та почали думати — що робити, як повернути Микиту Бузінова?

— Дружина дядька з мамою Микитиною вирішили йти в центр села, — розповідає Катерина, — намагатися з’ясувати якісь обставини. Думали запропонувати викуп за Микиту, так теж практикувалося. Але коли вони прийшли, майже нікого не зустріли, тільки селищну голову. І вона сказала, що має приїхати представник російської сторони, обіцяла запитати щодо Микити. І коли прийшли повторно мама з тіткою, селищна голова похлопала маму по плечу і сказала «мужайтеся». Розцінювати це можна було як «чекайте, його відпустять», або розуміти, що його вже могли навіть закатувати чи вбити.

Селищна рада, смт Михайло-Коцюбинське

Дядько Микити намагався дізнатись хоч щось про Микиту, фотографію Микитину показував. Але це не допомогло.

Від’їзд

Минуло три тижні під російською окупацією Михайло-Коцюбинське. За цей час родина Бузінових та Катерина Огієвська не змогли дізнатися нічого нового про місцеперебування Микити.

— 20-го березня заходить дядько Микитин до будинку, — продовжує Катерина, — і каже, що зі сторони села Жукотки йде колона кадирівців. Мама Микитина починає нервувати. Микиту забрали, якщо зайдуть кадирівці, і щось станеться з нею чи зі мною, казала: вона цього не переживе. І ми почали думати, як можна виїхати.

Тато з моїм дядьком виїхали до нас, але ми вирішили, що їм у село точно заїжджати не можна. І ми виїхали, вдалося. Нам допомогла сімейна лікарка, яка по телефону повідомила, що на блокпості немає військових. 21-го березня я вже була в Батурині, у батьків.

Пошуки

Окупанти почали відходити з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року. Цей процес закінчився 2 квітня повним звільненням села від військових та їхньої техніки. Тепер у Катерини та родини Бузінових з’явилася можливість почати пошуки на території села.

Микиту ми ніде не могли знайти — з болем згадує Катерина, — ні серед убитих, ні серед живих. Батьки здавали ДНК, СБУ брало зразки. Нам осінню 22-го прийшла відповідь, що на той момент збігів немає по ексгумованих тілах, які були знайдені на Чернігівщині. Ми трохи видохнули.

Пошуки продовжилися на території росії. Катерина та рідні Микити звернулися до послуг «ФСИН письмо» та «Зонателеком» — сервісів, які дозволяють писати листи або здійснювати дзвінки ув’язненим у російських в’язницях.

— Ми робили запити «ФСИН письмо», «Зонателеком», через знайомих із росії, просили писати ці листи, — уточнює Катерина. — А там система яка: якщо людина є в обліку й перебуває в місцях несвободи, лист проходить цензуру, і може бути вручено адресату.

Так у нас пройшов лист лише в Білгородське СІЗО-3. Ми почали вважати, що Микита там. Ми зробили запит через «Зонателеком» знову на це СІЗО, і нам від руки прислали на одному бланку роздрукованому слово «убыл».

Ми не могли зрозуміти, чи ми наполохали, і Микиту етапували далі, щоб заплутати сліди? Чи в принципі планувалося так відповісти? Потім взагалі почали листи повертатися, тобто ніде його немає. У 2023 році брату Володимиру прийшла відповідь через «Зонателеком», з Білгородського СІЗО-3. Вони просять вибачення, сталася помилка, співробітник помилково відправив відповідь «убыл». Тобто що це не Микита.

На даний момент у нас немає відомостей, де Микита може бути. Він вважається безвісти зниклим. Звільнені з полону його не бачили, Червоний Хрест теж не передає підтвердження. І на всі запити, які б рідні, мама з братом, не робили, теж немає ніякої відповіді.

Нове життя

Із часом Катерина Огієвська змінила сферу діяльності. Досвід життя в окупації та пошуків зниклого Микити, надавав їй можливість кваліфіковано допомагати іншим потерпілим. Катерині навіть на емоційному рівні було легше зрозуміти цивільних, що зіткнулися з війною.

— 4-го березня, коли затримали Микиту, я подзвонила до Вікторії Гламазди, це моя подруга, яка працює в правозахисній організації, — розповідає Катерина. — Я запитала, що мені робити? Куди звертатися? І вона надала номер Ольги Решетилової, голови Медійної ініціативи за права людини. Ми з нею майже рік були на телефоні: під час окупації, Ольга замість нас подавала всі запити стосовно Микити. Також вона мені допомогла при наданні свідчень у генеральну прокуратуру.

Згодом Катерині запропонували працювати в Медійній ініціативі за права людини — наразі Катерина працює документаторкою воєнних злочинів.

Катерина Огієвська під час документування воєнних злочинів рф

Треба було, щоб хтось почав займатися Чернігівською і Сумською областю. Стосовно затриманих російськими військовими цивільних, це мої області, які я повноцінно опрацювала.

Мрія

Пройшовши пекло російської окупації, Катерина Огієвська зуміла знайти своє покликання — зберігати правду про війну та допомагати іншим шукати рідних.

— Я хочу, щоб нарешті ця війна скінчилася, — ділиться мрією Катерина, — рідні могли обійнятися зі своїми рідними. Неважливо, це людина, яка зараз воює на передовій і виборює для нас свободу. Або це людина, яка потрапила в полон, військова чи цивільна. Вони всі мають право на мирне життя, поруч зі своїми рідними.

Матеріал підготував Андрій Перцен в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Коли розпочиналося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місцевим мешканцям здавалося, що невелике й тихе село Деснянка біля озера та лісу буде нецікаве російським військовим. Та сталося інакше, адже воно розташовується поблизу Чернігова, на перетині стратегічно важливих логістичних шляхів. Під час окупації, яка тривала близько місяця, загинули люди, зруйновано будинки, жителі втратили майно, відчули страх та біль, якого ніколи раніше не відчували. 

Російські військові вчиняли в Деснянці воєнні злочини,  тому наша команда неодноразово відвідувала населений пункт, збирала свідчення. Документатори Освітнього дому прав людини — Чернігів поспілкувалися з 21 свідком (зокрема, потерпілим/потерпілою від воєнних злочинів) та з’ясували, що відбувалося під час окупації. Частину тих страшних подій ми розповімо в цьому матеріалі.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

Фото залишків будинку місцевої мешканки, знищеного 7 березня 2022 року збройними силами РФ у с. Деснянка. Фото надане свідком.

Окупація та гуманітарна криза

Місцеві мешканці розповіли, що спочатку до села заїхала розвідка, а потім основна маса військових з технікою. Росіяни почали заходити до будинків. Якщо будинок був зачинений — виламувати двері. Переважна більшість окупантів у Деснянці мали азійську зовнішність. На техніці були розпізнавальні знаки: літери «О», «Z» або «V». Техніки було багато, близько 500 одиниць, при тому, що населення села всього 376 людей. Вона зупинялася під селом, в лісі, була розставлена вулицями та впритул до самих будинків. 

Комендантська година розпочиналася о 18:00. Жителям ходити селом було небезпечно — працював снайпер, тому кулі могли в будь-який момент пролетіти поряд або ж поранити чи вбити. 

Російські військові планували пересуватися у бік с. Кошівка, але міст через річку Білоус був підірваний. Важка техніка загрузла в болотистій місцевості на околиці села, це ускладнювало рух. Окрім вогневих позицій, російські військові облаштували в Деснянці пересувну кухню, госпіталь та штаб управління. 

У Деснянці була досить складна гуманітарна ситуація. В селі не було електропостачання понад місяць. Через пошкодження газогону, внаслідок бойових дій зникла можливість користуватися газом. Мобільні телефони забирали російські військові, а ще й зв’язок та інтернет був поганим. Харчів і хліба у магазині не було, тому деякі мешканці ходили 12 кілометрів пішки до Чернігова, щоб придбати хоча б якусь їжу або використовували ті запаси продуктів, що мали.

Через відсутність медичної допомоги під час окупації відомо про смерть щонайменше однієї людини з інвалідністю.

Раніше ми вже розповідали про події в Деснянці, які відбувалися 8 березня 2022 року. Вони висвітлені в статті «Вагнерівські методи» 90-ї танкової бригади ЗС РФ у Деснянці на Чернігівщині: цивільних розклали на землі у вигляді зірки й били кувалдою. 

У цьому матеріалі ви можете прочитати про інші епізоди окупації населеного пункту.

Загибель чотирьох братів та  їх товариша

У лютому-березні 2022 року в селі Деснянка відбулася справжня трагедія для родин Довбиш та Буцик. За час окупації загинуло четверо братів та їх товариш. Ця моторошна й загадкова історія розпочалася 28 лютого. Близько 11 ранку Ігор Довбиш їхав з Чернігова до Деснянки. Що трапилося того дня достеменно невідомо. Ймовірно, він потрапив під артилерійський обстріл російських військових або підірвався на міні. 

Декілька наших свідків розповіли, що Ігор прямував до Деснянки зі своєю дівчиною через поле, яке було заміноване. Автомобіль підірвалися на міні. Чоловік загинув на місці, а дівчину відкинуло вибуховою хвилею. Травмована, вона змогла добратися до села і розповісти, що трапилося. 

2 березня 2022 року троє двоюрідних братів Ігоря — Володимир, Сергій, Олександр (між собою рідні) та їх товариш Олег Буцик вирішили забрати тіло загиблого. Ймовірно, того дня їх дещо випередили представники ДСНС, побували на місці трагедії та вже до того забрали тіло Ігоря Довбиша в морг. 

Декілька односельців стояли на вулиці та чекали повернення братів і їх товариша. Відстань, куди пішли чоловіки, була до трьох кілометрів. Кажуть, що це пів години туди й пів години назад, але вони довго не поверталися. Ввечері пролунав вибух, а потім автоматні черги.

Згодом Володимира, Сергія, Олександра й Олега знайшли на полі мертвими. Загиблі знаходилися від машини Ігоря Довбиша на відстані десь близько одного кілометра, а ноші, які вони зробили, щоб забрати брата, стояли біля автомобіля. Тіла цих чоловіків забрали лише після деокупації. Їх поховали 5 квітня 2022 року.

Обстріли

Жителі Деснянки розповіли, що російські військові обстрілювали будинки з автоматів та іншої зброї, влучали у вікна, двері, дахи, стіни, пошкоджували меблі й техніку всередині. У селі від куль та осколків снарядів посічений майже кожен будинок. Три — знищено вщент. Найжахливіше, що від таких хаотичних обстрілів страждали люди, отримували поранення.

Окрім того, що російські військові наражали на небезпеку цивільних людей, застосовуючи власну зброю, вони ще й використовували місцеве населення Деснянки в якості “живого щита”. Біля будинків та на городах розміщували бензовози, танки, БМП, КамАЗи тощо. Особовий склад селився в пустих будинках та інших приміщеннях.

«I from is Russia»

Свідки розповіли, що російські військові заходили в будинки, де не жили люди та грабували перш за все їх, але не тільки. Звідти забирали особисті речі власників: їжу, одяг, інструменти, техніку. Іноді брали з собою навіть фотоальбоми, парфуми чи жіночу білизну. Частина свідків зазначали, що їх будинки грабували прямо в них на очах. Їм довелося лише спостерігати як все цінне виносили з житла, адже вдіяти нічого не могли проти озброєних окупантів.

Характерним було те, що часто лишали написи на кшталт «привет из росии», «здесь был…», «I from is Russia» та інші.

Фото шафи-купе з написом на дзеркалі, залишеного російськими військовими в одному з будинків у с. Деснянка (на дзеркалі напис: «I from is Russia» та «Hello my … is Russia EКБ (Єкатеренбург) Nikolay forever … 75… O … rip …» тощо). Фото надане свідком.

Окрім того, російські військові забирали у місцевих мешканців автомобілі, розмальовували їх та їздили по селу, до поки вони не зламаються. Пограбували магазин та потрощили все всередині, розбили морозильні камери й прилавки.

Фото автомобіля викраденого та зламаного російськими військовими (на автомобілі  написи: «O ACAB HESAIM O» та «28 RUS» (ймовірно, позначення бригади РФ, яка дислокується в місті Муром)). Фото надане свідком.

Командири Кірілл та Микола

Російські військові, які окуповували Деснянку були словʼянської та азійської зовнішності. Декілька свідків стверджує, що серед них були й білоруси, які прикривали шеврони білими стрічками. Військові носили різну форму: зелену плямисту, чорну або піщаного відтінку, обов’язково всі мали стрічки.

Свідки кажуть, що російські солдати часто вживали імена Микола та Кірілл, коли йшлося про людей, які приймали рішення. Місцеві мешканці також зверталися з різними запитами, наприклад з питань поховання померлих саме до військового, на ім’я Кірілл. Його описують як високого і кремезного, років 30 років рудоволосого чоловіка, слов’янської зовнішності. Одному зі свідків він сказав, що із Новоросійська. Носив шеврони з прапором РФ, червоні стрічки на нозі й на руці. Ймовірно, мав на той момент звання майора.

Колаборанти

У Деснянці були люди, які співпрацювали із ЗСУ. Але водночас частина жителів Деснянки пішли на колаборацію з російськими військовими. Одна з родин, як стверджує свідок, за самогон та цигарки обмінювала речі сільськогосподарського і побутового вжитку, до того ж ймовірно, вони були викрадені в інших місцевих. В селі траплялися випадки пограбувань не тільки зі сторони російських військових, а й односельців. Ще один чоловік ходив селом у кітелі з орденами та медалями, розповідав, що він за Росію. Інший, зі слів свідків, розпивав алкогольні напої разом із окупантами. 

Свідки думають, що хтось, хто добре знає ліс допоміг російським військовим проїхати лісовими дорогами, адже вони чудово там орієнтувалися. До того ж місцевим жителям дозволяли ходити по селу лише з пов’язками: білими або червоними й тільки поодинці. Білі повинні були носити всі цивільні люди, а червоні носили колаборанти як символ того, що вони прихильно ставляться до окупантів. Один із мешканців носив саме червону пов’язку. Проте, чи передавали інформацію російським військовим колаборанти, можна лише здогадуватися.

Збройні сили РФ постійно обстрілювали місто Чернігів з села Деснянка. Кожну ніч виганяли танки на околицю населеного пункту і робили постріли в напрямку міста. Пізніше на цьому місці після відходу росіян, знайшли велику кількість розірваних і нерозірваних боєприпасів та багато пустих ящиків від них. Свідки розповіли, що місто Чернігів обстрілювали постійно, починаючи з ночі й до ранку було чутно «вихідні хлопки». Протягом двох тижнів щоночі гули літаки. Інколи свідки чули постріли з двох різних сторін села. За лісом працювало кілька самохідних артилерійських установок, допоки частину з них не знищили ЗСУ. З села Деснянка обстрілювали мікрорайон «Масани» у м. Чернігів. Одному з місцевих мешканців російській військовий сказав: «Что у вас за мельница такая? Молотим, молотим и не как не можем развалить!» (ПрАТ «Млибор»). Обстрілювали й інші локації.

 Завершення окупації

31 березня 2022 року російські військові почали виходити із села, а вже 1 квітня повністю покинули його. Напередодні вночі вони запускали ракети різних кольорів. Рано вранці було чути гул техніки. Деснянці бачили з вікна як їхали танки, бронеавтомобілі, гаубиці тощо, однією з вулиць пройшло близько 400 одиниць. Свідки кажуть, що коли російські військові полишали населений пункт, з поля обстріляли місто Чернігів. Потім один з танків розвернувся і поцілив прямо в будинок місцевого мешканця в Деснянці, внаслідок чого знесло стіну другого поверху. Так завершилася окупація. Люди почали приходити один до одного, спілкувалися та співчували горю. 

Нині минуло майже три роки, і село потрошку відновлюється після важких випробувань. Жителі Деснянки відремонтували частину осель, на їх вулицях більше не стоїть військова техніка. Вони вірять, що їхня земля більше ніколи не опиниться під окупацією, а жахіття війни залишилися у минулому, хоч війна досі триває.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».