Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Окупація українських територій у 2022 році супроводжувалася численними воєнними злочинами з боку російських військових. Події у селі Стара Басань Чернігівської області стали черговим прикладом порушення норм міжнародного права російськими військовими. Тут відбувалися жахливі епізоди катувань та вбивства мирних мешканців, мародерства та знищення цивільної інфраструктури.

Документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові побували в Старій Басані та задокументували свідчення очевидців. Про події, що там відбувалися йдеться у цьому матеріалі. 

Околиця Старої Басані. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Початок окупації

Вперше окупаційні війська прибули до Старої Басані 1 березня 2022 року. Відразу зайняли приміщення будинку культури та школи-інтернату. Розмістили свій штаб у старостинському окрузі, оселилися біля середньої школи та в самій школі. Після влучання в російську бронетехніку, яка була схована за школою, заклад освіти загорівся, тому вона частково пошкоджена й вогнем. Усі приміщення, які займали російські військові розтрощені, засмічені й розграбовані. 

Колони рухалися транзитом, намагалися прорватися до столиці, тому підрозділи військових, що окуповували Старий Биків тут часто змінювалися. Час від часу російські військові заселялися в будинки місцевих мешканців.

Без світла й тепла

Гуманітарна ситуація в окупованому селі була складною. Люди жили без газопостачання, світла та тепла, адже газопроводи та електростанції були навмисно зруйновані. Готувати їжу доводилося на вогнищах, використовуючи імпровізовані «буржуйки» чи іншим подібним способом. Запасів продуктів не вистачало, а через обстріли евакуація була практично неможливою.

Медикаменти доставляли завдяки зусиллям старости села та волонтерів, які ризикували життям, перевозячи хліб і ліки з інших населених пунктів. Зросла смертність: тіла загиблих доводилося ховати у власних садах чи подвір’ях через відсутність можливості організувати поховальні процесії. Російські військові не дозволяли це робити.

“Згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”

Окупати забирали та нищили майно місцевих жителів без будь-якої військової необхідності. Свідки розповіли про пограбування магазинів та будинків. Де росіяни не змогли виламати двері — вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка. 

Під кулі російських військових потрапили запарковані автомобілі, бувало вони їх розстрілювали або палили.

З осель забирали їжу, одяг та побутову техніку, електроінструменти. Будинки, де не відчиняв ніхто двері — підпалювали. Відомі випадки, коли стріляли в мешканців, які намагалися врятувати свої домівки від пожеж, що були спричинені обстрілами.

Під час чергового «заїзду до села», як висловився свідок, була поранена у шию місцева мешканка Валентина Супрун, внаслідок чого вона загинула. Її знайшли мертвою біля вікна  у своєму будинку.

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Найстрашніше, кажуть, було, коли російські військові покидали Чернігівську область. Тоді вони відкривали вогонь по житлових будинках, лісах і полях, це спричиняло масштабні пожежі.

“27 березня 2022 року близько 13:00 почала їхати колона, приблизно 70 одиниць техніки, і стріляли просто по вікнах. Вся вулиця — розстріляні будинки. Стріляли запальними боєприпасами. І врятувати їх не можна було. Холод, людей залишилося мало. Тоді згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”, — розповідає свідок.

Припускає також, що це була помста за те, що українські військові підбили російський БТР. 

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Полон та вбивство старобасанців

Того дня із будинку однієї з родини, що жила неподалік місця влучання по російській бронетехніці, забрали в полон одразу 4-х чоловіків: двох синів, чоловіка і племінника. Також їх сусіда, 75-річного дідуся. Загалом по селу назбирали людей, яких утримували в сусідньому селі — Новому Бикові.

Дорогою до катівні, чоловікам натягнули мішки на голову й знущалися поки везли: гасили цигарки об одяг, пробували зламати їхній моральний дух. Людей тримали у жахливих умовах в котельні сусіднього села. Декому з полонених так і не вдалося вирватися живими…

Катівні, які російські військові облаштували, стали місцем страждань десятків людей. Полонених старобасанців, які були в котельні били ногами, прикладами автоматів, стріляли над головами, погрожували ампутаціями. Одним із найжахливіших злочинів став розстріл двох жителів Старої Басані. Там загинули й інші люди. 

Очевидці кажуть, що Олександра Лисака та Володимира Вовка спочатку сильно побили. Кістки Олександра були потрощені, тому він стогнав і крутився на підлозі через біль. В черговий раз, коли зайшов російський військовий та вдарив його ногою по спині, Олександр попросив каву з молоком, чим, ймовірно, розлютив окупанта, котрий їх утримував. Його вивели й він довго не повертався, згодом його знайшли застреленим.

Володимира Вовка пізніше забрали з місця утримання разом з іншим чоловіком і обох розстріляли. Чому вирішили вбити саме Володимира невідомо, адже провокативно він не поводився.

Пам’ятний знак загиблим за час окупації в Старій Басані (Вовк Володимир, Лисак Олександр, Супрун Валентина — цивільні; Хряпа Сергій — військовий). Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Іншим чоловікам, які були тоді в котельні, вдалося вибратися. 30 березня 2022 року полонені, користуючись обстрілами, панікою і тим що російські військові ховалися змогли втекти. Вовк Володимир і Олександр Лисак, на жаль, до того часу вже були розстріляні, тоді тікаючи їх тіла побачили односельці, яких тримали разом з ними, вони лежали на кладовищі непоховані. 

Звільнення села

Останніми через Стару Басань поїхали спочатку бензовози, близько десяти, та наступного дня медичні машини російських військових. Після них прибули українські війська та взяли під контроль населений пункт. Так завершилася окупація. 

Протягом майже трьох років з моменту деокупації село поступово відновлюється завдяки зусиллям місцевих мешканців і громади та підтримці благодійників та держави. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

Катерина Огієвська

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

В’їзд у смт Михайло-Коцюбинське

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види: і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, про яку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.

Будинок Культури смт Михайло-Коцюбинське

Перший контакт

Борис Бузінов, у будинку якого проживала родина, працював у місцевому колгоспі бригадиром. Якось одного з його підопічних трактористів на вулиці зупинив російський патруль.

— Вони практикували таке: зупиняли, перевіряли документи, чи є телефон, чи ні, якщо є, забирали, — пояснює Катерина Огієвська. — могли і стусанів дати, налякати, щоб люди не передавали нікуди інформацію. І вони зупинили його, щоби перевірити, куди й чого він йшов.

Тракторист злякався, і почав тікати від росіян. Забіг до сусіда в будинок. Росіяни за ним, тракториста й сусіда сильно налякали. Була фізична сила застосована. Коли трактористу задали питання, чому він тікав? Куди він йшов? Він чомусь вирішив сказати, що поспішав до бригадира. У нього запитали, а хто його бригадир? Він каже, а ось. І тракторист привів до нас російських військових.

Росіяни покликали мене та родину Бузінових. Ми вийшли з будинку за межі подвір’я. Вони почали перевіряти документи. Запитували, чому ви із Чернігова приїхали сюди? Ми відповідали, що чули обстріли, тікали в більш безпечне місце. А потім почалися провокативні питання. «А як ви ставитеся до «СВО»? А чи ви чекали нас, чи не чекали? Чи ви раді нас бачити?» Ми намагалися нейтрально відповідати.

Згодом у мами Микити знайшли в телефоні, у якомусь каналі, зберігалася фотографія спаленого СБУ, яке в перші дні згоріло. Тобто росіяни почали до неї мати більше питань.

Той, що в нас перевіряв документи, сказав віднести телефон мамин до начальника безпеки колони, хай він подивиться ще раз. Але в цей момент почався обстріл території села. І ми разом із російськими військовими падаємо на землю.

А далі біжимо в погреб. Російські військові за нами. Всілися, наших було п’ятеро, мама, два брати, дядько і я, і ще військових чоловік 6 було. Тобто 11 — 12 людей у погребі.

Загроза

Перечекавши обстріл у погребі, Катерина разом із родиною Бузінових зіткнулася з новою, ще більш небезпечною, загрозою.

— Спускається начальник безпеки колони, — з ледь помітним хвилюванням продовжує Катерина, — показує Микитин телефон. Запитує — чий? Микита відповідає — мій. «За мною». І забрали ще маму, і брата, виходить, усіх трьох кровних родичів росіяни забрали.

Ми залишилися з дядьком. Російські військові намагалися з нами говорити, про владу, про те, про се. Вони навіть не знали, який курс долара в росії.

Так просиділи хвилин 40. Спустився військовий, молодий хлопець. На мене дивиться — ти дівчина Микити? Кажу, да. «Іді за мною». А в мене собака, маленька, йоркширський тер’єр. І я, як сиділа з ним на руках, так я із собакою і пішла. У мене чогось була думка, що просто вони під погребом з’ясовують якісь обставини. Але мене повели до ветеринарної лікарні.

Найстрашніші хвилини

На території біля ветеринарної клініки росіяни розташували пункт для допитів полонених. Сюди доправили Микиту, Володимира та Олену Бузінових.

— Я чую, у будівлі сидить Микитина мама, — продовжує розповідати Катерина, — вона емоційно кричить: нічого не знаю! Відпустіть, де мої діти?! Потім з’ясувалося: Вову й Микиту ставили до стінки й робили імітацію розстрілу. Після того певний час вона не знала, чи вони взагалі живі?

Вову десь в іншій будівлі тримали, він емоційно стійкіший, тому не чутно було, як він кричав.

Мене відвели на територію біля будинку. Там дерево, на колінах обличчям до нього стояв Микита. Він одягав футболку, кофту, куртку. Росіяни перевіряли синці від прикладу, від броників, татуювання, шукали мабуть «Азов» чи «націоналістичні».

І задавали питання про Микитиного друга. А друг у нього, однокласник, за півроку до повномасштабного вторгнення влаштувався в СБУ слідчим. Я не знала, що мені відповідати? Казати, ні, такого немає? Чи Микита зізнався? Коли начальник безпеки колони запитав адресу однокласника, мені Микита почав підказувати. Тоді я зрозуміла, що він сказав їм правду.

Мене поставили спиною до Микити, а начальник безпеки колони почав кричати, що через мого хлопця в них нібито багато втрачено техніки. «Ваше щастя, що мої бойци не погіблі!».

А потім він ставить дуло автомата до Микитиної голови і кричить, що зараз я вистрілю! «Зараз я твоєму хлопцю в голову особисто випущу пулю! А потім ти підійдеш із ним, попрощаєшся. Але ми зараз тебе відведемо, щоб не заляпало кров’ю». І він перезаряджає автомат.

Мені раніше не задавали це питання, що я в той момент відчувала? Чи я вірила, що це буде? Чи ні? Із часом я зрозуміла: я дійсно вірила, що таке станеться. Але він, слава богу, ні. Він просто покричав для залякування. Микита сам по собі спокійна людина, у нього темперамент флегматика. Мені здається, що росіяни, коли мене приводили, і погрожували автоматом, думали, що він почне емоційно реагувати, і все піде зовсім не так.

Микиту Бузінова посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку. Катерину Огієвську, Володимира та Олену Бузінових відпустили додому. Та вже через 15 хвилин військові знову зібрали близьких людей Микити, щоб оголосити їм «вирок» щодо нього.

— Нас завели у двоповерховий будинок на чотири квартири, — згадує Катерина, — поставили під двері квартири. Російських військових було чоловік 8. Був командир солдатів, старший, і начальник безпеки колони: це дві людини, які з нами говорили. Начальник безпеки колони сказав, що Микита зрадник, йому в кращому випадку 15 років в’язниці світить. Мама в цей момент не витримала, запитала: де, у росії? Нам сказали: ні, він буде відбувати термін в Україні.

Я в цей момент починаю втрачати свідомість. Але дядько якось мене привів до тями, я не встигла повністю знепритомніти.

Слабка надія

Оговтавшись від удару, члени родини зібралися разом та почали думати — що робити, як повернути Микиту Бузінова?

— Дружина дядька з мамою Микитиною вирішили йти в центр села, — розповідає Катерина, — намагатися з’ясувати якісь обставини. Думали запропонувати викуп за Микиту, так теж практикувалося. Але коли вони прийшли, майже нікого не зустріли, тільки селищну голову. І вона сказала, що має приїхати представник російської сторони, обіцяла запитати щодо Микити. І коли прийшли повторно мама з тіткою, селищна голова похлопала маму по плечу і сказала «мужайтеся». Розцінювати це можна було як «чекайте, його відпустять», або розуміти, що його вже могли навіть закатувати чи вбити.

Селищна рада, смт Михайло-Коцюбинське

Дядько Микити намагався дізнатись хоч щось про Микиту, фотографію Микитину показував. Але це не допомогло.

Від’їзд

Минуло три тижні під російською окупацією Михайло-Коцюбинське. За цей час родина Бузінових та Катерина Огієвська не змогли дізнатися нічого нового про місцеперебування Микити.

— 20-го березня заходить дядько Микитин до будинку, — продовжує Катерина, — і каже, що зі сторони села Жукотки йде колона кадирівців. Мама Микитина починає нервувати. Микиту забрали, якщо зайдуть кадирівці, і щось станеться з нею чи зі мною, казала: вона цього не переживе. І ми почали думати, як можна виїхати.

Тато з моїм дядьком виїхали до нас, але ми вирішили, що їм у село точно заїжджати не можна. І ми виїхали, вдалося. Нам допомогла сімейна лікарка, яка по телефону повідомила, що на блокпості немає військових. 21-го березня я вже була в Батурині, у батьків.

Пошуки

Окупанти почали відходити з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року. Цей процес закінчився 2 квітня повним звільненням села від військових та їхньої техніки. Тепер у Катерини та родини Бузінових з’явилася можливість почати пошуки на території села.

Микиту ми ніде не могли знайти — з болем згадує Катерина, — ні серед убитих, ні серед живих. Батьки здавали ДНК, СБУ брало зразки. Нам осінню 22-го прийшла відповідь, що на той момент збігів немає по ексгумованих тілах, які були знайдені на Чернігівщині. Ми трохи видохнули.

Пошуки продовжилися на території росії. Катерина та рідні Микити звернулися до послуг «ФСИН письмо» та «Зонателеком» — сервісів, які дозволяють писати листи або здійснювати дзвінки ув’язненим у російських в’язницях.

— Ми робили запити «ФСИН письмо», «Зонателеком», через знайомих із росії, просили писати ці листи, — уточнює Катерина. — А там система яка: якщо людина є в обліку й перебуває в місцях несвободи, лист проходить цензуру, і може бути вручено адресату.

Так у нас пройшов лист лише в Білгородське СІЗО-3. Ми почали вважати, що Микита там. Ми зробили запит через «Зонателеком» знову на це СІЗО, і нам від руки прислали на одному бланку роздрукованому слово «убыл».

Ми не могли зрозуміти, чи ми наполохали, і Микиту етапували далі, щоб заплутати сліди? Чи в принципі планувалося так відповісти? Потім взагалі почали листи повертатися, тобто ніде його немає. У 2023 році брату Володимиру прийшла відповідь через «Зонателеком», з Білгородського СІЗО-3. Вони просять вибачення, сталася помилка, співробітник помилково відправив відповідь «убыл». Тобто що це не Микита.

На даний момент у нас немає відомостей, де Микита може бути. Він вважається безвісти зниклим. Звільнені з полону його не бачили, Червоний Хрест теж не передає підтвердження. І на всі запити, які б рідні, мама з братом, не робили, теж немає ніякої відповіді.

Нове життя

Із часом Катерина Огієвська змінила сферу діяльності. Досвід життя в окупації та пошуків зниклого Микити, надавав їй можливість кваліфіковано допомагати іншим потерпілим. Катерині навіть на емоційному рівні було легше зрозуміти цивільних, що зіткнулися з війною.

— 4-го березня, коли затримали Микиту, я подзвонила до Вікторії Гламазди, це моя подруга, яка працює в правозахисній організації, — розповідає Катерина. — Я запитала, що мені робити? Куди звертатися? І вона надала номер Ольги Решетилової, голови Медійної ініціативи за права людини. Ми з нею майже рік були на телефоні: під час окупації, Ольга замість нас подавала всі запити стосовно Микити. Також вона мені допомогла при наданні свідчень у генеральну прокуратуру.

Згодом Катерині запропонували працювати в Медійній ініціативі за права людини — наразі Катерина працює документаторкою воєнних злочинів.

Катерина Огієвська під час документування воєнних злочинів рф

Треба було, щоб хтось почав займатися Чернігівською і Сумською областю. Стосовно затриманих російськими військовими цивільних, це мої області, які я повноцінно опрацювала.

Мрія

Пройшовши пекло російської окупації, Катерина Огієвська зуміла знайти своє покликання — зберігати правду про війну та допомагати іншим шукати рідних.

— Я хочу, щоб нарешті ця війна скінчилася, — ділиться мрією Катерина, — рідні могли обійнятися зі своїми рідними. Неважливо, це людина, яка зараз воює на передовій і виборює для нас свободу. Або це людина, яка потрапила в полон, військова чи цивільна. Вони всі мають право на мирне життя, поруч зі своїми рідними.

Матеріал підготував Андрій Перцен в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Коли розпочиналося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місцевим мешканцям здавалося, що невелике й тихе село Деснянка біля озера та лісу буде нецікаве російським військовим. Та сталося інакше, адже воно розташовується поблизу Чернігова, на перетині стратегічно важливих логістичних шляхів. Під час окупації, яка тривала близько місяця, загинули люди, зруйновано будинки, жителі втратили майно, відчули страх та біль, якого ніколи раніше не відчували. 

Російські військові вчиняли в Деснянці воєнні злочини,  тому наша команда неодноразово відвідувала населений пункт, збирала свідчення. Документатори Освітнього дому прав людини — Чернігів поспілкувалися з 21 свідком (зокрема, потерпілим/потерпілою від воєнних злочинів) та з’ясували, що відбувалося під час окупації. Частину тих страшних подій ми розповімо в цьому матеріалі.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

Фото залишків будинку місцевої мешканки, знищеного 7 березня 2022 року збройними силами РФ у с. Деснянка. Фото надане свідком.

Окупація та гуманітарна криза

Місцеві мешканці розповіли, що спочатку до села заїхала розвідка, а потім основна маса військових з технікою. Росіяни почали заходити до будинків. Якщо будинок був зачинений — виламувати двері. Переважна більшість окупантів у Деснянці мали азійську зовнішність. На техніці були розпізнавальні знаки: літери «О», «Z» або «V». Техніки було багато, близько 500 одиниць, при тому, що населення села всього 376 людей. Вона зупинялася під селом, в лісі, була розставлена вулицями та впритул до самих будинків. 

Комендантська година розпочиналася о 18:00. Жителям ходити селом було небезпечно — працював снайпер, тому кулі могли в будь-який момент пролетіти поряд або ж поранити чи вбити. 

Російські військові планували пересуватися у бік с. Кошівка, але міст через річку Білоус був підірваний. Важка техніка загрузла в болотистій місцевості на околиці села, це ускладнювало рух. Окрім вогневих позицій, російські військові облаштували в Деснянці пересувну кухню, госпіталь та штаб управління. 

У Деснянці була досить складна гуманітарна ситуація. В селі не було електропостачання понад місяць. Через пошкодження газогону, внаслідок бойових дій зникла можливість користуватися газом. Мобільні телефони забирали російські військові, а ще й зв’язок та інтернет був поганим. Харчів і хліба у магазині не було, тому деякі мешканці ходили 12 кілометрів пішки до Чернігова, щоб придбати хоча б якусь їжу або використовували ті запаси продуктів, що мали.

Через відсутність медичної допомоги під час окупації відомо про смерть щонайменше однієї людини з інвалідністю.

Раніше ми вже розповідали про події в Деснянці, які відбувалися 8 березня 2022 року. Вони висвітлені в статті «Вагнерівські методи» 90-ї танкової бригади ЗС РФ у Деснянці на Чернігівщині: цивільних розклали на землі у вигляді зірки й били кувалдою. 

У цьому матеріалі ви можете прочитати про інші епізоди окупації населеного пункту.

Загибель чотирьох братів та  їх товариша

У лютому-березні 2022 року в селі Деснянка відбулася справжня трагедія для родин Довбиш та Буцик. За час окупації загинуло четверо братів та їх товариш. Ця моторошна й загадкова історія розпочалася 28 лютого. Близько 11 ранку Ігор Довбиш їхав з Чернігова до Деснянки. Що трапилося того дня достеменно невідомо. Ймовірно, він потрапив під артилерійський обстріл російських військових або підірвався на міні. 

Декілька наших свідків розповіли, що Ігор прямував до Деснянки зі своєю дівчиною через поле, яке було заміноване. Автомобіль підірвалися на міні. Чоловік загинув на місці, а дівчину відкинуло вибуховою хвилею. Травмована, вона змогла добратися до села і розповісти, що трапилося. 

2 березня 2022 року троє двоюрідних братів Ігоря — Володимир, Сергій, Олександр (між собою рідні) та їх товариш Олег Буцик вирішили забрати тіло загиблого. Ймовірно, того дня їх дещо випередили представники ДСНС, побували на місці трагедії та вже до того забрали тіло Ігоря Довбиша в морг. 

Декілька односельців стояли на вулиці та чекали повернення братів і їх товариша. Відстань, куди пішли чоловіки, була до трьох кілометрів. Кажуть, що це пів години туди й пів години назад, але вони довго не поверталися. Ввечері пролунав вибух, а потім автоматні черги.

Згодом Володимира, Сергія, Олександра й Олега знайшли на полі мертвими. Загиблі знаходилися від машини Ігоря Довбиша на відстані десь близько одного кілометра, а ноші, які вони зробили, щоб забрати брата, стояли біля автомобіля. Тіла цих чоловіків забрали лише після деокупації. Їх поховали 5 квітня 2022 року.

Обстріли

Жителі Деснянки розповіли, що російські військові обстрілювали будинки з автоматів та іншої зброї, влучали у вікна, двері, дахи, стіни, пошкоджували меблі й техніку всередині. У селі від куль та осколків снарядів посічений майже кожен будинок. Три — знищено вщент. Найжахливіше, що від таких хаотичних обстрілів страждали люди, отримували поранення.

Окрім того, що російські військові наражали на небезпеку цивільних людей, застосовуючи власну зброю, вони ще й використовували місцеве населення Деснянки в якості “живого щита”. Біля будинків та на городах розміщували бензовози, танки, БМП, КамАЗи тощо. Особовий склад селився в пустих будинках та інших приміщеннях.

«I from is Russia»

Свідки розповіли, що російські військові заходили в будинки, де не жили люди та грабували перш за все їх, але не тільки. Звідти забирали особисті речі власників: їжу, одяг, інструменти, техніку. Іноді брали з собою навіть фотоальбоми, парфуми чи жіночу білизну. Частина свідків зазначали, що їх будинки грабували прямо в них на очах. Їм довелося лише спостерігати як все цінне виносили з житла, адже вдіяти нічого не могли проти озброєних окупантів.

Характерним було те, що часто лишали написи на кшталт «привет из росии», «здесь был…», «I from is Russia» та інші.

Фото шафи-купе з написом на дзеркалі, залишеного російськими військовими в одному з будинків у с. Деснянка (на дзеркалі напис: «I from is Russia» та «Hello my … is Russia EКБ (Єкатеренбург) Nikolay forever … 75… O … rip …» тощо). Фото надане свідком.

Окрім того, російські військові забирали у місцевих мешканців автомобілі, розмальовували їх та їздили по селу, до поки вони не зламаються. Пограбували магазин та потрощили все всередині, розбили морозильні камери й прилавки.

Фото автомобіля викраденого та зламаного російськими військовими (на автомобілі  написи: «O ACAB HESAIM O» та «28 RUS» (ймовірно, позначення бригади РФ, яка дислокується в місті Муром)). Фото надане свідком.

Командири Кірілл та Микола

Російські військові, які окуповували Деснянку були словʼянської та азійської зовнішності. Декілька свідків стверджує, що серед них були й білоруси, які прикривали шеврони білими стрічками. Військові носили різну форму: зелену плямисту, чорну або піщаного відтінку, обов’язково всі мали стрічки.

Свідки кажуть, що російські солдати часто вживали імена Микола та Кірілл, коли йшлося про людей, які приймали рішення. Місцеві мешканці також зверталися з різними запитами, наприклад з питань поховання померлих саме до військового, на ім’я Кірілл. Його описують як високого і кремезного, років 30 років рудоволосого чоловіка, слов’янської зовнішності. Одному зі свідків він сказав, що із Новоросійська. Носив шеврони з прапором РФ, червоні стрічки на нозі й на руці. Ймовірно, мав на той момент звання майора.

Колаборанти

У Деснянці були люди, які співпрацювали із ЗСУ. Але водночас частина жителів Деснянки пішли на колаборацію з російськими військовими. Одна з родин, як стверджує свідок, за самогон та цигарки обмінювала речі сільськогосподарського і побутового вжитку, до того ж ймовірно, вони були викрадені в інших місцевих. В селі траплялися випадки пограбувань не тільки зі сторони російських військових, а й односельців. Ще один чоловік ходив селом у кітелі з орденами та медалями, розповідав, що він за Росію. Інший, зі слів свідків, розпивав алкогольні напої разом із окупантами. 

Свідки думають, що хтось, хто добре знає ліс допоміг російським військовим проїхати лісовими дорогами, адже вони чудово там орієнтувалися. До того ж місцевим жителям дозволяли ходити по селу лише з пов’язками: білими або червоними й тільки поодинці. Білі повинні були носити всі цивільні люди, а червоні носили колаборанти як символ того, що вони прихильно ставляться до окупантів. Один із мешканців носив саме червону пов’язку. Проте, чи передавали інформацію російським військовим колаборанти, можна лише здогадуватися.

Збройні сили РФ постійно обстрілювали місто Чернігів з села Деснянка. Кожну ніч виганяли танки на околицю населеного пункту і робили постріли в напрямку міста. Пізніше на цьому місці після відходу росіян, знайшли велику кількість розірваних і нерозірваних боєприпасів та багато пустих ящиків від них. Свідки розповіли, що місто Чернігів обстрілювали постійно, починаючи з ночі й до ранку було чутно «вихідні хлопки». Протягом двох тижнів щоночі гули літаки. Інколи свідки чули постріли з двох різних сторін села. За лісом працювало кілька самохідних артилерійських установок, допоки частину з них не знищили ЗСУ. З села Деснянка обстрілювали мікрорайон «Масани» у м. Чернігів. Одному з місцевих мешканців російській військовий сказав: «Что у вас за мельница такая? Молотим, молотим и не как не можем развалить!» (ПрАТ «Млибор»). Обстрілювали й інші локації.

 Завершення окупації

31 березня 2022 року російські військові почали виходити із села, а вже 1 квітня повністю покинули його. Напередодні вночі вони запускали ракети різних кольорів. Рано вранці було чути гул техніки. Деснянці бачили з вікна як їхали танки, бронеавтомобілі, гаубиці тощо, однією з вулиць пройшло близько 400 одиниць. Свідки кажуть, що коли російські військові полишали населений пункт, з поля обстріляли місто Чернігів. Потім один з танків розвернувся і поцілив прямо в будинок місцевого мешканця в Деснянці, внаслідок чого знесло стіну другого поверху. Так завершилася окупація. Люди почали приходити один до одного, спілкувалися та співчували горю. 

Нині минуло майже три роки, і село потрошку відновлюється після важких випробувань. Жителі Деснянки відремонтували частину осель, на їх вулицях більше не стоїть військова техніка. Вони вірять, що їхня земля більше ніколи не опиниться під окупацією, а жахіття війни залишилися у минулому, хоч війна досі триває.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Про місяць окупації чернігівської громади, де між вибухами люди ділились останнім молоком з ферми та крупами з заводу, зберігаючи дітям по четвертинці хліба.

«Як у вас затишно — як вдома!», — переступивши поріг кабінету голови громади Ніни Ворох, не стримуємо компліменту. Попри холодну зиму, на підвіконнях квітнуть кімнатні фіалки та герань, радують око доглянуті орхідеї та яскраві сухоцвіти. Усмішка господині зникає, коли вона додає: «Якби ви знали, що в цих приміщеннях творили окупанти…».

Раптова окупація і спроба звикнути

Михайло-Коцюбинське побачило перші російські колони 28 лютого 2022 року. Вони з’явились несподівано — важка техніка йшла вулицями, залишаючи людей у паніці.

«Перші дні були найстрашніші, — згадує Ніна Ворох. — Люди тікали в господарський двір сільради. Не приховую: і я бігла разом із ними. Усі ми — живі люди, усім страшно помирати. Але згодом… звикли. Навчилися їх ігнорувати, навіть коли на нас спрямовували автомати».

Росіяни розділилися на дві категорії. «Серед них були буряти, — розповідає Ніна. — Впізнати їх було легко: низькі, зброю волочили по асфальту, і завжди злі. Але найагресивнішими виявилися ті, хто пройшов Донбас. Вони були вже навчені війною. Такі страшні, що навіть свої їх боялися. Одразу на в’їзді в село вони розстріляли чотирьох молодих хлопців».

Крадіжки в усьому, навіть у дрібницях

Окупанти не просто забрали спокій. З першого дня вони почали грабувати: від побутової техніки до дрібниць. «З кабінету сільради винесли ноутбуки, електрочайники, навіть чашки з гербом громади. І, уявіть, сушку для рук із туалету! А з моєї шафи зникли особисті речі, навіть туфлі на підборах. Піджак розірвали й забруднили мазутом, видно, зброю чистили», — розповідає Ніна Ворох.

Окупанти влаштовували вандалізм: прикрашали стіни фотографіями оголених дівчат, а на грамотах, якими нагороджували працівників громади, писали лайливі слова. «Я їх залишила, хай буде для історії», — додає Ніна.

Хліб для дітей, дорослим — крупи

Грабуючи магазини, росіяни залишили людей без харчів. Запаси швидко вичерпалися, і громада звернулася за допомогою до Ніни Ворох.

«Усі казали: «Візьміть медиків, дітей і йдіть просити в росіян їжі». Але я знала: якщо почнуть стріляти, винною зроблять мене. Тому пішла сама».

На диво, росіяни дозволили безплатно роздавати продукти, але їх ще треба було знайти. Ніна звернулася до місцевого заводу «Добродія», що виробляє крупи. Попри те, що завод був окупований, завдяки місцевій самообороні вдалося зібрати запаси. Ферма забезпечила молоком. Хліб став розкішшю — його пекли тільки для дітей.

«Хліб ми ділили на четвертинки й роздавали через день. Діти їли до останньої крихти. Це були для них справжні ласощі», — ділиться адміністраторка ЦНАПу Тетяна Шпак.

У місцевому ЦНАПі донині пам’ятають ті дні. «Свого часу ми дуже дивувались, чому наші бабусі так добре пам’ятають війну, — каже начальниця відділу ЦНАПу Світлана Притиковська. — Тепер розумію: цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже понад два роки із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків».

Краса, що лікує

На підвіконнях місцевого ЦНАПу теж квітнуть рослини — це терапія для працівників. А очільниця громади Ніна Ворох згадує, як на 8 березня їй подарували зелений пучок цибулі: «Життя триває, попри все».

Матеріал підготували Людмила Приймачук та Тата Гусар в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

8 березня 2022 року — справді трагічний день для жителів села Деснянка, що на Чернігівщині. Тоді російські військові вперше за час окупації села отримали відсіч від ЗСУ. Способом убезпечити себе від обстрілів надалі, вирішили обрати тактику прикриття місцевими мешканцями як «живим щитом». Намагалися знайти людей,  які співпрацювали із ЗСУ, тому жорстоко катували і вбивали цивільних деснянців. У селі по людях стріляв снайпер, вбивав. Хаотично обстрілювали будівлі, а одного разу розвернули дуло танка на будинок місцевої мешканки і влучили прямо в нього, жінка, яка була в укритті поруч загинула. Того дня російські військові розстріляли автомобіль, де їхало троє дорослих людей з дитиною. Страшно навіть уявити, що все це події одного дня, а окупація тривала понад місяць.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

«Живі щити» Деснянки

У перший день повномасштабної війни в невеликому селі Деснянка, що на Чернігівщині, рано-вранці вже було чути вибухи. Село знаходиться приблизно за 60 км від кордону з Республікою Білорусь, звідки, зокрема, почали заходити російські військові 24 лютого 2022 року. Поруч із селом є залізнична дорога та важливі автомобільні шляхи, тому Деснянка стала одним із населених пунктів, що був привабливим у стратегічному плані для російських військ під час просування до Чернігова та в напрямку столиці. 

У село росіяни зайшли наприкінці лютого або на початку березня, свідки називають різні дати. Вони розповіли, що першими рухалися танки, потім колісна техніка, їхали колонами. Спочатку розмістилися на околицях села, на території навчально-наукової дільниці «Деснянка», де раніше навчалися студенти-агрономи університету «Чернігівська політехніка». 8 березня 2022 року відбувся обстріл цієї території українськими військовими, тоді загинув командир російського танкового підрозділу. Після цього росіяни вирішили перемістилися у село і масово розселилися у будинках місцевих мешканців. Так вони майже на місяць стали сусідами жителів Деснянки й фактично використали їх як «живий щит».

Територія навчально-наукової дільниці «Деснянка» після обстрілу. Фото надане свідком.

Жахливі катування та вбивства людей: розкладали зіркою та били кувалдою

Після влучного обстрілу позицій 8 березня, російські військові почали шукати людей, які, на їх думку, могли співпрацювати із ЗСУ. Забрали на допит трьох місцевих чоловіків. Один з них повернувся зі слідами катувань, інші двоє були знайдені згодом мертвими.

Документатори Освітнього дому дізналися, що у господарстві, де катували чоловіків було приблизно 5-6 російських військових. Ув’язнених вони розклали на землі у вигляді зірки один за одним, обшукали, перевірили татуювання. Потім покликали старшого командира, він наказав принести важку кувалду. Російські військовослужбовці запитували російською: «Кому вы нас сдали?».. Якщо чоловіки мовчали або відповідали не те, що очікувалось, їх били кувалдою з голови до пʼят. Бив сам командир. Рухалися лінійно, били з проміжком у 4-5 секунд: питання — удар. Кожен із чоловіків сумарно отримав приблизно 40-50 ударів кувалдою. Тривало побиття декілька годин.

Ввечері чоловіків кинули до підвалу, який розміщувався окремо від будинку, площею приблизно 3×3 м. Коли заводили, вдарили Карпенка Миколу в лице та зламали йому ніс. Чоловікам дали старі речі, відро для туалету та один сухпайок, який чоловіки не змогли відкрити через виснаження та побої. Температура у підвалі була близька 0℃. 

Наступного дня, вранці 9 березня 2022 року, Карпенка Миколу та Захаренка Олександра російські військові забрали з підвалу. Ще одного чоловіка утримували до обіду, потім відпустили. 

Тіла Карпенка Миколи та Захаренка Олександра знайшли випадково 26 травня 2022 року у селі Шестовиця Чернігівської області. Чоловік вийшов на прогулянку з собакою, яка знайшла тіла, зариті у сміття. Зі слів свідка, в обох чоловіків були прострелені ключиці і голови: у Карпенка Миколи — пʼять куль в голові, у Захаренка Олександра – три.

Родина Карпенків на могилі свого сина Миколи. Фото Наталії Найдюк, Суспільне Чернігів

Чоловіку, якому вдалося вижити, зламали ребра, пробили на маківці голову кувалдою, по тілу синці, всюди сліди катувань, особливо, на руках та ногах.

У 2024 році правоохоронним органам вдалося встановити одного з російських військових, який ув’язнив та катував чоловіків. Йому висунуто підозру, в тексті якої зазначено, що це Кубеков Ермек Бібатирович, військовослужбовець 90 танкової бригади РФ.

Вбивство Олександра Радченка 

Вранці 8 березня 2022 року родина Радченків прокинулися від звуку залпу «Градів», які стріляли з с. Деснянка в напрямку м. Чернігів. Четверо чоловіків, зокрема й Радченко Олександр, вийшли покурити на ґанок після сніданку, так само як і в усі інші дні. Пролунав глухий постріл і хтось крикнув: «Сашу вбили, падайте на підлогу». Куля влучила йому прямо в голову.

Свідок вважає, що стріляв російський снайпер, адже постріл прицільний у скроню. Припускає, що куля була розривна. Звук пострілу був один і глухий, вихідного отвору не було. Кров витікала зі скроні, пульс був десь ще хвилину. Потім життя Олександра обірвалося. Він помер на колінах у дружини, вона не сховалася, а відразу поповзла до Олександра… 

Панікуючи, члени родини намагалися зателефонувати в лікарню, хоч було розуміння, що шансу його врятувати немає. Швидка їхати відмовилася, а вивезти з села загиблого чоловіка теж було неможливо, бо навколо велися активні бойові дії. Тіло потрібно було поховати, в сараї на другому поверсі була дерев’яна підлога — її зірвали та зробили труну. Викопали яму прямо в сараї та поховали Олександра Радченка 11 березня 2022 року. 

Розвернули дуло танка на будинок і поцілили прямо в нього

8 березня був обстріл, під час якого жінка з чоловіком ховалися у погребі. Коли вибухи стихли, чоловік пішов до сусідки через дорогу, перевірити як вона. Дім Ткаченко Ольги стояв навпроти ангарів, де російські військові ховали свою техніку. Коли стрілянина затихла, окупанти розвернули дуло танка на її будинок і поцілили прямо в нього. Навіщо російські військові це зробили, досі лишається загадкою. Жінка була в укритті, чоловік в сусідки, в будинку — нікого. Снаряд зруйнував будинок на 80%, осколки полетіли у різні сторони, пробили двері погреба, де була Ткаченко Ольга. Від осколкових поранень вона загинула. 

Російські військові поховати жінку на кладовищі не дозволили. Люди викопали могилу у дворі, з дощечок збили ящик замість домовини, так і поховали. Після деокупації тіло перевезли на цвинтар в село Гущин.

Знищений будинок 8 березня 2022 року в селі Деснянка. Фото надане свідком.

Поранення людей

Вранці 8 березня 2022 року російські військові перевіряли будинки. Один із них побачив жінку, яка у цей час подивилася у вікно і відкрив вогонь з автомата. Кулі поранили їй голову, розвернули шкіру. Чоловік намагався надати дружині медичну допомогу, але рани були великі й 4 рушники швидко просочились кров’ю. Він вистриг волосся й пішов до облаштованого росіянами військового госпіталю, що знаходився неподалік від їх будинку. Лікар погодився допомогти — обробив рану й залишив перекис водню та бинти для перев’язок. Наступного дня знову прийшов, зробив перев’язку. Жінка згодом одужала.

Цього дня під кулі потрапив і 17-річний юнак, котрий із запаленого від влучання снаряда будинку, намагався винести паралізовану бабусю. В город і сам будинок впали міни. Саме тоді згоріли документи, гроші, одяг та багато іншого. Юнак перекрив газ і спустив паралізовану бабусю у погріб. Саме тоді був поранений у праве плече, стегно, ліву гомілку та живіт. Швидка допомога їхати відмовилася, хлопцю намагалися допомогти сусіди, але кров не зупинялася й розпочалася гарячка. Сусідка пішла до російських військових, попросити медика про допомогу. Військовий медик обробив рани та перевірив чи залишилися осколки в тілі. На щастя — ні. 

Усі опитані свідки розповіли, що у с. Деснянка російські військовослужбовці хаотично розстрілювали будинки та відкривали вогонь по цивільному населенню, тому в селі пересуватися вулицями було дуже небезпечно. 

Прострелені кулями вікна в одному з будинків у селі Деснянка. Фото надане свідком.

Розстріл автомобіля

У напрямку села Деснянка їхав автомобіль. Звичайний автомобіль білого кольору, який жодним чином не був маркований як військовий. За кермом цивільний чоловік, разом з ним їхало дві жінки й дитина. Вони не становили загрози військовим РФ, але все одно потрапили під обстріл.

Як пізніше встановили українські правоохоронці, стріляв Колчаков Денис Романович, військовий 74 бригади РФ. Він випустив не менше восьми куль по авто і поранив водія, котрий дивом вижив. 31 травня 2024 року суд у Чернігові заочно засудив його на одинадцять років позбавлення волі.

Фото місця, з якого військовослужбовець ЗС РФ Колчаков Д.Р. стріляв по цивільному автомобілю.

Без строку давності

Від моменту деокупації минуло понад два з половиною роки. Жителі Деснянки досі з жахом згадують ті події, особливо 8-9 березня та деякі інші дати, які назавжди закарбувалися в їх пам’яті. Варто зазначити, що медик лишався вірний «клятві Гіппократа» й не відмовляв у допомозі цивільним місцевим мешканцям. Але не всі російські військові дотримувалися правил та звичаїв ведення війни, передбачених міжнародним правом. Нині вже відомо імена щонайменше двох російських військових, які вчиняли воєнні злочини і одному з них оголошено підозру, іншому — вирок. Поки заочно, але ці злочини не мають строку давності, а це означає, що лишається шанс на справедливість. Нехай з часом, та все ж хоча б частина воєнних злочинців має потрапити до в’язниці.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результатами моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Виконавчий директор Освітнього дому прав людини — Чернігів, Сергій Буров і експерт з міжнародного права Регіонального центру прав людини, Микита Петровець, в ефірі Громадського радіо разом із ведучою Єлизаветою Цареградською говорили про воєнні злочини російських військових, пов’язаних з освітою та про вплив збройної агресії на освіту в Україні.

Випуск доступний на сайті Громадського радіо та на всіх популярних подкаст-платформах 

• Spotify
• SoundCloud
• YouTube Music
• Apple Podcasts

Команда Освітнього дому провела низку моніторингових місій з документування воєнних злочинів у Херсонській, Сумській та Чернігівській областях. Разом із залученими експертами дослідили частину пошкоджених та зруйнованих закладів освіти, висновки описали у звітах.

Нині на Сумщині зруйновано 17 закладів освіти, а також 198 — пошкоджено. На Херсонщині — 70 зруйновано і 302 пошкоджено. Так дані в етері Громадського радіо озвучив виконавчий директор організації «Освітній дім прав людини — Чернігів» Сергій Бурова. Так він прокоментував моніторинги своєї організації, які документують воєнні злочини росіян. Останній моніторинг стосується закладів в Сумській та Херсонській областях, до цього аналізували ситуацію на Чернігівщині.

«Ми документували близько 41 напад на заклад освіти. Але до звіту увійшли 29 закладів. Ми зустрілися там з різними факторами, які можуть свідчити про воєнні злочини. Це не тільки обстріли шкіл, це також і використання людей в школах як живих щитів (Чернігівська область). Це розташування воєнної техніки біля школи, на території освітніх закладів. Іноді ведення вогню, іноді хаотичні обстріли закладів освіти, коли російські війська відходили, ну і розташування самих військових і пограбування шкіл», — перелічив експерт.

Росіяни розміщувались у школах, хоча такої потреби не було

У 15 випадках моніторинг встановив, що російські військові розмістилися з боєприпасами і технікою в українських закладах освіти, які вже не функціонували на той момент. У семи з них ніякої військової необхідності для того, щоб розміщуватися у закладах освіти, в принципі, не було, зазначив юрист організації «Регіональний центр прав людини» Микита Петровець в ефірі Громадського Радіо.

«У двох випадках виявили, що російські військові розміщувалися разом з педагогами в закладах освіти і в такий спосіб фактично використовували як живий щит для того, щоб не бути об’єктом нападу з боку наших Збройних Сил», — додав він.

Також були приклади, коли вже після деокупації населеного пункту один із закладів був забитий доверху боєприпасами.

Половина нападів на територію закладів освіти була цілеспрямованою, зазначив експерт.

«І в 29 випадках ми зафіксували, що попередньо це були Збройні сили Російської Федерації. Ми зважали на напрямки нападів, наслідки атак для відповідних сторін, на якій території знаходився заклад, чи була це окупована, чи не окупована територія. І дійшли висновку, що 21 з цих нападів були цілеспрямовані. Тобто безпосередньо були спрямовані на заклад освіти. А не були супутньою шкодою», — повідомив Микита Петровець.

Як приклад він навів — роменський заклад освіти в Сумській області, куди цілеспрямовано прилетів «шахед». Заклад освіти майже взагалі зруйнований. До того ж загинули педагоги, які після оголошення тривоги намагалися прийти в сховище, але просто не встигли.

Інший приклад — це Білопільська гімназія № 4 у Сумській області, куди цілеспрямовано прилетіла авіабомба КАБ-500. І просто знищила гімназію вщент. Загинув охоронець, а росіяни потім розповідали, що там були офіцери НАТО.

У п’ятьох випадках моніторинг встанови, що російські військові заходили у заклад освіти, починали відкривати вогонь по стінах, влаштовували тир, розпалювали багаття всередині, псували підлогу, псували майно.

Про окуповані школи та «освітні амбіції» РФ

У школах намагалися знищити українську ідентичність, наголосив Сергій Буров.

«Перше, що потрапляло в руки і те, що підлягало знищенню — це звісно підручники з історії, підручники з української мови, літератури. Разом в деяких школах намагалися влаштувати за російською програмою навчальний процес. І в деяких школах це на короткий час вдавалося (на Херсонщині). Ми були вражені, коли побачили величезну кількість новеньких підручників за російською програмою. Починаючи від математики, фізики, закінчуючи історією», — поділився експерт.

Його дуже вразило те, наскільки російська окупаційна влада готова була до приходу на територію України. А також до швидкого облаштування навчального процесу на російський лад.

З текстом звіту українською та англійською мовами можна ознайомитися на нашому сайті.

Джерело інформації: Громадське Радіо.

Проєкт «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді»

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результати моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Цей звіт є продовженням нашої роботи щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних із нападами на заклади освіти. Ми розпочали цю роботу у 2022 році. Тоді ж був опублікований перший звіт – по закладах освіти Чернігівщини. Ми розробили методологію, якою користуємося зараз. У наших планах продовження цієї роботи й в інших областях. Так само як культурні та релігійні заклади, школи та університети знаходяться під особливим захистом в умовах війни. Разом з тим, вони зазнають руйнувань під час бойових дій, заклади освіти використовуються російськими військовими для розміщення військової техніки та особового складу, в деяких школах в якості “живого щита” утримувались цивільні, окупанти намагаються схиляти вчителів до колаборації й організовувати навчання за російською програмою…”.

У цьому Звіті описані випадки розміщення військових на території закладів освіти Херсонщини та Сумщини, обставини їх пошкодження та руйнування, використання як катівень, примушування колективу до відновлення навчання за російською програмою та вилучення майна закладів російськими військовими тощо. 

“Опублікований Звіт містить досить широкий перелік можливих порушень МГП щодо українських закладів освіти Сумщини та Херсонщини. У переважній більшості вони ставали ціллю нападу саме як цивільні об’єкти. Повторюваність їх пошкодження та мапа ураження може свідчити про систематичний та широкомасштабний характер порушень. Цей звіт може стати однією зі сходинок для подальшого вивчення правоохоронними органами та міжнародними інституціями задля притягнення винних осіб до відповідальності. Не менш важливою є увага партнерів та організацій до потреб пошкоджених освітніх закладів задля відновлення їх функціонування та безперервного освітнього процесу українських дітей навіть в умовах війни”, – зазначає співавтор Звіту, експерт з міжнародного права, юрист Регіонального центру прав людини Микита Петровець. 

Звіт спирається на систематизовані дані, отримані в результаті моніторингу нападів на заклади освіти Херсонської та Сумської областей, що були зібрані з відкритих джерел та під час моніторингових місій. 

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Моніторинг відкритих джерел — це завжди перший крок у проведенні будь-якого дослідження з документування воєнних злочинів. Ще важливішим і відповідальнішим процесом є аналітика зібраних матеріалів після польових місій, адже вона передбачає виокремлення ключових деталей щодо руйнування закладів освіти, встановлення послідовності подій, ідентифікації причетних підрозділів тощо. Склавши цей “пазл” інформації можна зробити певні висновки про воєнний злочин”.

За останніми даними, наразі по Сумській області зруйновано 17 закладів освіти і 198 пошкоджено. По Херсонській – 70 зруйновано, 302 пошкоджено. Нам вдалось задокументувати близько 41 нападу на територію закладів освіти, в результаті яких 23 заклади було значно пошкоджено, а 13 так і не змогли відновити свою діяльність через руйнування навчальних корпусів.

“Під час моніторингових місій до Сумської та Херсонської областей ми документували напади на заклади освіти й помітили певні закономірності. Наприклад, що російські військові розміщувалися в приміщеннях закладів освіти, деякі заклади використовували як катівні, в багатьох випадках розміщували свою техніку на території закладу. Закономірно, що після того, як вони залишали школу чи інший заклад освіти, забирали з собою цінні (і не тільки) речі й нищили майже все, до чого торкалися. За свідченнями деяких свідків, в певних випадках російські військові при відході з населеного пункту обстрілювали заклад освіти прицільним вогнем або залишали там міни. Тобто, вони ставили собі за мету зруйнувати приміщення школи, дитсадка чи вишу. Це підштовхує нас на думку, що армія РФ свідомо прагне знищити освіту в Україні”, – підкреслює Яна Собко, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Дому. 

Окрема частина звіту присвячена впливу збройної агресії РФ на освіту в Україні.

Владислава Зновяк, співавторка Звіту, аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва:

“В умовах тривалої війни освітяни стикнулися з новими викликами, такими як зростання робочого навантаження та робота в умовах постійної небезпеки для життя та здоров’я у місцях масових скупчень, куди росіяни можуть завдавати удару.  Нестача технічних засобів, брак можливостей для підвищення кваліфікації освітян та психоемоційне напруження через постійні повітряні тривоги та необхідність евакуації дітей — створює перешкоди для якісної передачі та засвоєння знань. 

Наслідки російської агресії для освітньої інфраструктури постраждалих областей характерні потребою у масштабних ремонтних роботах в умовах постійного ризику ракетних обстрілів, браком матеріально-технічного забезпечення та несприятливими для організації освітнього процесу безпековими умовами. Водночас ефективна реалізація дистанційної, мережевої та екстернатної форм освіти можлива лише за умови високого рівня цифровізації освітнього процесу, що потребує нових організаційних, законодавчих, методичних та інфраструктурних рішень”. 

Освітній дім прав людини – Чернігів й надалі продовжує документувати воєнні злочини, зокрема напади на заклади освіти, щоб домогтися покарання винних та зберегти правду про війну.

Захід відбувся в рамках проєкту «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти і що реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді».

З текстом Звіту українською мовою можна ознайомитися тут.

Контактна особа для медіа: Яна Собко: yana.sobko@ehrh.org

26 грудня 2024 року так званий Севастопольський міський суд, який діє на окупованій території АР Крим та м. Севастополя, засудив громадянку України, українську активістку, мешканку Севастополя Оксану Сенеджук до 15 років позбавлення волі зі штрафом у 200000 рублів та обмеженням свободи на один рік.

Переслідування Оксани Сенеджук органами ФСБ РФ почалося у 2022 році через її відкриту проукраїнську позицію та негативні висловлювання щодо агресії РФ проти України. З того часу її декілька разів викликали на допити, а 14 серпня 2024 року у неї вдома в Севастополі ФСБ провела обшук та затримала активістку. 15 серпня так званий Ленінський районний суд міста Севастополя виніс рішення про взяття затриманої під варту. З того часу вона утримується у СІЗО-1 Сімферополя.

Оксану Сенеджук звинуватили у скоєнні державної зради згідно зі ст. 275 Кримінального кодексу РФ, зокрема в тому, що вона нібито передавала українській розвідці відомості про дислокацію кораблів Чорноморського флоту РФ.

58-річна Оксана Сенеджук — філологиня за освітою, працювала до окупації півострова у Севастопольській міській державній адміністрації. Має відзнаки за свою роботу та активну громадянську позицію до 2014 року. Активно підтримувала Євромайдан і брала участь у ньому.

Ми переконані, що справжньою причиною затримання Оксани Сенеджук є її політичні погляди – вона публічно висловлювала свій осуд агресії РФ проти України. Країна-агресор продовжує практику кримінального переслідування українців та українок, які залишаються проживати на тимчасово окупованій території Кримського півострова, за сфабрикованими звинуваченнями у державній зраді.

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування Оксани Сенеджук у тимчасово окупованому Криму у зв’язку з її громадянською позицією та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити громадянку України Сенеджук Оксану Анатоліївну та всіх ув’язнених за політичними мотивами цивільних осіб, які утримуються в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України або на території Російської Федерації;
• припинити практику переслідування громадян України за висловлення своїх поглядів щодо незгоди зі збройною агресією РФ;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес громадянки України Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани.

Звертаємося до урядів іноземних держав та міжнародних організацій, зокрема до країн-учасниць Конференції з питань гуманітарного виміру Формули миру, яка відбулася 30–31 жовтня 2024 року у Монреалі, та країн–учасниць Міжнародної Кримської платформи:

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб, у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідної умови для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група 

Медійна ініціатива за права людини

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Центр прав людини ZMINA

ГО “КримSOS” 

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Правозахисний центр “Дія”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Кримський процес

ПЛАТФОРМА ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Українська правова консультативна група (ULAG)

Центр громадянської просвіти “Альменда”

“Освітній дім прав людини” — Чернігів

Центр громадянських свобод

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).