Про місяць окупації чернігівської громади, де між вибухами люди ділились останнім молоком з ферми та крупами з заводу, зберігаючи дітям по четвертинці хліба.

«Як у вас затишно — як вдома!», — переступивши поріг кабінету голови громади Ніни Ворох, не стримуємо компліменту. Попри холодну зиму, на підвіконнях квітнуть кімнатні фіалки та герань, радують око доглянуті орхідеї та яскраві сухоцвіти. Усмішка господині зникає, коли вона додає: «Якби ви знали, що в цих приміщеннях творили окупанти…».

Раптова окупація і спроба звикнути

Михайло-Коцюбинське побачило перші російські колони 28 лютого 2022 року. Вони з’явились несподівано — важка техніка йшла вулицями, залишаючи людей у паніці.

«Перші дні були найстрашніші, — згадує Ніна Ворох. — Люди тікали в господарський двір сільради. Не приховую: і я бігла разом із ними. Усі ми — живі люди, усім страшно помирати. Але згодом… звикли. Навчилися їх ігнорувати, навіть коли на нас спрямовували автомати».

Росіяни розділилися на дві категорії. «Серед них були буряти, — розповідає Ніна. — Впізнати їх було легко: низькі, зброю волочили по асфальту, і завжди злі. Але найагресивнішими виявилися ті, хто пройшов Донбас. Вони були вже навчені війною. Такі страшні, що навіть свої їх боялися. Одразу на в’їзді в село вони розстріляли чотирьох молодих хлопців».

Крадіжки в усьому, навіть у дрібницях

Окупанти не просто забрали спокій. З першого дня вони почали грабувати: від побутової техніки до дрібниць. «З кабінету сільради винесли ноутбуки, електрочайники, навіть чашки з гербом громади. І, уявіть, сушку для рук із туалету! А з моєї шафи зникли особисті речі, навіть туфлі на підборах. Піджак розірвали й забруднили мазутом, видно, зброю чистили», — розповідає Ніна Ворох.

Окупанти влаштовували вандалізм: прикрашали стіни фотографіями оголених дівчат, а на грамотах, якими нагороджували працівників громади, писали лайливі слова. «Я їх залишила, хай буде для історії», — додає Ніна.

Хліб для дітей, дорослим — крупи

Грабуючи магазини, росіяни залишили людей без харчів. Запаси швидко вичерпалися, і громада звернулася за допомогою до Ніни Ворох.

«Усі казали: «Візьміть медиків, дітей і йдіть просити в росіян їжі». Але я знала: якщо почнуть стріляти, винною зроблять мене. Тому пішла сама».

На диво, росіяни дозволили безплатно роздавати продукти, але їх ще треба було знайти. Ніна звернулася до місцевого заводу «Добродія», що виробляє крупи. Попри те, що завод був окупований, завдяки місцевій самообороні вдалося зібрати запаси. Ферма забезпечила молоком. Хліб став розкішшю — його пекли тільки для дітей.

«Хліб ми ділили на четвертинки й роздавали через день. Діти їли до останньої крихти. Це були для них справжні ласощі», — ділиться адміністраторка ЦНАПу Тетяна Шпак.

У місцевому ЦНАПі донині пам’ятають ті дні. «Свого часу ми дуже дивувались, чому наші бабусі так добре пам’ятають війну, — каже начальниця відділу ЦНАПу Світлана Притиковська. — Тепер розумію: цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже понад два роки із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків».

Краса, що лікує

На підвіконнях місцевого ЦНАПу теж квітнуть рослини — це терапія для працівників. А очільниця громади Ніна Ворох згадує, як на 8 березня їй подарували зелений пучок цибулі: «Життя триває, попри все».

Матеріал підготували Людмила Приймачук та Тата Гусар в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

8 березня 2022 року — справді трагічний день для жителів села Деснянка, що на Чернігівщині. Тоді російські військові вперше за час окупації села отримали відсіч від ЗСУ. Способом убезпечити себе від обстрілів надалі, вирішили обрати тактику прикриття місцевими мешканцями як «живим щитом». Намагалися знайти людей,  які співпрацювали із ЗСУ, тому жорстоко катували і вбивали цивільних деснянців. У селі по людях стріляв снайпер, вбивав. Хаотично обстрілювали будівлі, а одного разу розвернули дуло танка на будинок місцевої мешканки і влучили прямо в нього, жінка, яка була в укритті поруч загинула. Того дня російські військові розстріляли автомобіль, де їхало троє дорослих людей з дитиною. Страшно навіть уявити, що все це події одного дня, а окупація тривала понад місяць.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

«Живі щити» Деснянки

У перший день повномасштабної війни в невеликому селі Деснянка, що на Чернігівщині, рано-вранці вже було чути вибухи. Село знаходиться приблизно за 60 км від кордону з Республікою Білорусь, звідки, зокрема, почали заходити російські військові 24 лютого 2022 року. Поруч із селом є залізнична дорога та важливі автомобільні шляхи, тому Деснянка стала одним із населених пунктів, що був привабливим у стратегічному плані для російських військ під час просування до Чернігова та в напрямку столиці. 

У село росіяни зайшли наприкінці лютого або на початку березня, свідки називають різні дати. Вони розповіли, що першими рухалися танки, потім колісна техніка, їхали колонами. Спочатку розмістилися на околицях села, на території навчально-наукової дільниці «Деснянка», де раніше навчалися студенти-агрономи університету «Чернігівська політехніка». 8 березня 2022 року відбувся обстріл цієї території українськими військовими, тоді загинув командир російського танкового підрозділу. Після цього росіяни вирішили перемістилися у село і масово розселилися у будинках місцевих мешканців. Так вони майже на місяць стали сусідами жителів Деснянки й фактично використали їх як «живий щит».

Територія навчально-наукової дільниці «Деснянка» після обстрілу. Фото надане свідком.

Жахливі катування та вбивства людей: розкладали зіркою та били кувалдою

Після влучного обстрілу позицій 8 березня, російські військові почали шукати людей, які, на їх думку, могли співпрацювати із ЗСУ. Забрали на допит трьох місцевих чоловіків. Один з них повернувся зі слідами катувань, інші двоє були знайдені згодом мертвими.

Документатори Освітнього дому дізналися, що у господарстві, де катували чоловіків було приблизно 5-6 російських військових. Ув’язнених вони розклали на землі у вигляді зірки один за одним, обшукали, перевірили татуювання. Потім покликали старшого командира, він наказав принести важку кувалду. Російські військовослужбовці запитували російською: «Кому вы нас сдали?».. Якщо чоловіки мовчали або відповідали не те, що очікувалось, їх били кувалдою з голови до пʼят. Бив сам командир. Рухалися лінійно, били з проміжком у 4-5 секунд: питання — удар. Кожен із чоловіків сумарно отримав приблизно 40-50 ударів кувалдою. Тривало побиття декілька годин.

Ввечері чоловіків кинули до підвалу, який розміщувався окремо від будинку, площею приблизно 3×3 м. Коли заводили, вдарили Карпенка Миколу в лице та зламали йому ніс. Чоловікам дали старі речі, відро для туалету та один сухпайок, який чоловіки не змогли відкрити через виснаження та побої. Температура у підвалі була близька 0℃. 

Наступного дня, вранці 9 березня 2022 року, Карпенка Миколу та Захаренка Олександра російські військові забрали з підвалу. Ще одного чоловіка утримували до обіду, потім відпустили. 

Тіла Карпенка Миколи та Захаренка Олександра знайшли випадково 26 травня 2022 року у селі Шестовиця Чернігівської області. Чоловік вийшов на прогулянку з собакою, яка знайшла тіла, зариті у сміття. Зі слів свідка, в обох чоловіків були прострелені ключиці і голови: у Карпенка Миколи — пʼять куль в голові, у Захаренка Олександра – три.

Родина Карпенків на могилі свого сина Миколи. Фото Наталії Найдюк, Суспільне Чернігів

Чоловіку, якому вдалося вижити, зламали ребра, пробили на маківці голову кувалдою, по тілу синці, всюди сліди катувань, особливо, на руках та ногах.

У 2024 році правоохоронним органам вдалося встановити одного з російських військових, який ув’язнив та катував чоловіків. Йому висунуто підозру, в тексті якої зазначено, що це Кубеков Ермек Бібатирович, військовослужбовець 90 танкової бригади РФ.

Вбивство Олександра Радченка 

Вранці 8 березня 2022 року родина Радченків прокинулися від звуку залпу «Градів», які стріляли з с. Деснянка в напрямку м. Чернігів. Четверо чоловіків, зокрема й Радченко Олександр, вийшли покурити на ґанок після сніданку, так само як і в усі інші дні. Пролунав глухий постріл і хтось крикнув: «Сашу вбили, падайте на підлогу». Куля влучила йому прямо в голову.

Свідок вважає, що стріляв російський снайпер, адже постріл прицільний у скроню. Припускає, що куля була розривна. Звук пострілу був один і глухий, вихідного отвору не було. Кров витікала зі скроні, пульс був десь ще хвилину. Потім життя Олександра обірвалося. Він помер на колінах у дружини, вона не сховалася, а відразу поповзла до Олександра… 

Панікуючи, члени родини намагалися зателефонувати в лікарню, хоч було розуміння, що шансу його врятувати немає. Швидка їхати відмовилася, а вивезти з села загиблого чоловіка теж було неможливо, бо навколо велися активні бойові дії. Тіло потрібно було поховати, в сараї на другому поверсі була дерев’яна підлога — її зірвали та зробили труну. Викопали яму прямо в сараї та поховали Олександра Радченка 11 березня 2022 року. 

Розвернули дуло танка на будинок і поцілили прямо в нього

8 березня був обстріл, під час якого жінка з чоловіком ховалися у погребі. Коли вибухи стихли, чоловік пішов до сусідки через дорогу, перевірити як вона. Дім Ткаченко Ольги стояв навпроти ангарів, де російські військові ховали свою техніку. Коли стрілянина затихла, окупанти розвернули дуло танка на її будинок і поцілили прямо в нього. Навіщо російські військові це зробили, досі лишається загадкою. Жінка була в укритті, чоловік в сусідки, в будинку — нікого. Снаряд зруйнував будинок на 80%, осколки полетіли у різні сторони, пробили двері погреба, де була Ткаченко Ольга. Від осколкових поранень вона загинула. 

Російські військові поховати жінку на кладовищі не дозволили. Люди викопали могилу у дворі, з дощечок збили ящик замість домовини, так і поховали. Після деокупації тіло перевезли на цвинтар в село Гущин.

Знищений будинок 8 березня 2022 року в селі Деснянка. Фото надане свідком.

Поранення людей

Вранці 8 березня 2022 року російські військові перевіряли будинки. Один із них побачив жінку, яка у цей час подивилася у вікно і відкрив вогонь з автомата. Кулі поранили їй голову, розвернули шкіру. Чоловік намагався надати дружині медичну допомогу, але рани були великі й 4 рушники швидко просочились кров’ю. Він вистриг волосся й пішов до облаштованого росіянами військового госпіталю, що знаходився неподалік від їх будинку. Лікар погодився допомогти — обробив рану й залишив перекис водню та бинти для перев’язок. Наступного дня знову прийшов, зробив перев’язку. Жінка згодом одужала.

Цього дня під кулі потрапив і 17-річний юнак, котрий із запаленого від влучання снаряда будинку, намагався винести паралізовану бабусю. В город і сам будинок впали міни. Саме тоді згоріли документи, гроші, одяг та багато іншого. Юнак перекрив газ і спустив паралізовану бабусю у погріб. Саме тоді був поранений у праве плече, стегно, ліву гомілку та живіт. Швидка допомога їхати відмовилася, хлопцю намагалися допомогти сусіди, але кров не зупинялася й розпочалася гарячка. Сусідка пішла до російських військових, попросити медика про допомогу. Військовий медик обробив рани та перевірив чи залишилися осколки в тілі. На щастя — ні. 

Усі опитані свідки розповіли, що у с. Деснянка російські військовослужбовці хаотично розстрілювали будинки та відкривали вогонь по цивільному населенню, тому в селі пересуватися вулицями було дуже небезпечно. 

Прострелені кулями вікна в одному з будинків у селі Деснянка. Фото надане свідком.

Розстріл автомобіля

У напрямку села Деснянка їхав автомобіль. Звичайний автомобіль білого кольору, який жодним чином не був маркований як військовий. За кермом цивільний чоловік, разом з ним їхало дві жінки й дитина. Вони не становили загрози військовим РФ, але все одно потрапили під обстріл.

Як пізніше встановили українські правоохоронці, стріляв Колчаков Денис Романович, військовий 74 бригади РФ. Він випустив не менше восьми куль по авто і поранив водія, котрий дивом вижив. 31 травня 2024 року суд у Чернігові заочно засудив його на одинадцять років позбавлення волі.

Фото місця, з якого військовослужбовець ЗС РФ Колчаков Д.Р. стріляв по цивільному автомобілю.

Без строку давності

Від моменту деокупації минуло понад два з половиною роки. Жителі Деснянки досі з жахом згадують ті події, особливо 8-9 березня та деякі інші дати, які назавжди закарбувалися в їх пам’яті. Варто зазначити, що медик лишався вірний «клятві Гіппократа» й не відмовляв у допомозі цивільним місцевим мешканцям. Але не всі російські військові дотримувалися правил та звичаїв ведення війни, передбачених міжнародним правом. Нині вже відомо імена щонайменше двох російських військових, які вчиняли воєнні злочини і одному з них оголошено підозру, іншому — вирок. Поки заочно, але ці злочини не мають строку давності, а це означає, що лишається шанс на справедливість. Нехай з часом, та все ж хоча б частина воєнних злочинців має потрапити до в’язниці.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результатами моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Виконавчий директор Освітнього дому прав людини — Чернігів, Сергій Буров і експерт з міжнародного права Регіонального центру прав людини, Микита Петровець, в ефірі Громадського радіо разом із ведучою Єлизаветою Цареградською говорили про воєнні злочини російських військових, пов’язаних з освітою та про вплив збройної агресії на освіту в Україні.

Випуск доступний на сайті Громадського радіо та на всіх популярних подкаст-платформах 

• Spotify
• SoundCloud
• YouTube Music
• Apple Podcasts

Команда Освітнього дому провела низку моніторингових місій з документування воєнних злочинів у Херсонській, Сумській та Чернігівській областях. Разом із залученими експертами дослідили частину пошкоджених та зруйнованих закладів освіти, висновки описали у звітах.

Нині на Сумщині зруйновано 17 закладів освіти, а також 198 — пошкоджено. На Херсонщині — 70 зруйновано і 302 пошкоджено. Так дані в етері Громадського радіо озвучив виконавчий директор організації «Освітній дім прав людини — Чернігів» Сергій Бурова. Так він прокоментував моніторинги своєї організації, які документують воєнні злочини росіян. Останній моніторинг стосується закладів в Сумській та Херсонській областях, до цього аналізували ситуацію на Чернігівщині.

«Ми документували близько 41 напад на заклад освіти. Але до звіту увійшли 29 закладів. Ми зустрілися там з різними факторами, які можуть свідчити про воєнні злочини. Це не тільки обстріли шкіл, це також і використання людей в школах як живих щитів (Чернігівська область). Це розташування воєнної техніки біля школи, на території освітніх закладів. Іноді ведення вогню, іноді хаотичні обстріли закладів освіти, коли російські війська відходили, ну і розташування самих військових і пограбування шкіл», — перелічив експерт.

Росіяни розміщувались у школах, хоча такої потреби не було

У 15 випадках моніторинг встановив, що російські військові розмістилися з боєприпасами і технікою в українських закладах освіти, які вже не функціонували на той момент. У семи з них ніякої військової необхідності для того, щоб розміщуватися у закладах освіти, в принципі, не було, зазначив юрист організації «Регіональний центр прав людини» Микита Петровець в ефірі Громадського Радіо.

«У двох випадках виявили, що російські військові розміщувалися разом з педагогами в закладах освіти і в такий спосіб фактично використовували як живий щит для того, щоб не бути об’єктом нападу з боку наших Збройних Сил», — додав він.

Також були приклади, коли вже після деокупації населеного пункту один із закладів був забитий доверху боєприпасами.

Половина нападів на територію закладів освіти була цілеспрямованою, зазначив експерт.

«І в 29 випадках ми зафіксували, що попередньо це були Збройні сили Російської Федерації. Ми зважали на напрямки нападів, наслідки атак для відповідних сторін, на якій території знаходився заклад, чи була це окупована, чи не окупована територія. І дійшли висновку, що 21 з цих нападів були цілеспрямовані. Тобто безпосередньо були спрямовані на заклад освіти. А не були супутньою шкодою», — повідомив Микита Петровець.

Як приклад він навів — роменський заклад освіти в Сумській області, куди цілеспрямовано прилетів «шахед». Заклад освіти майже взагалі зруйнований. До того ж загинули педагоги, які після оголошення тривоги намагалися прийти в сховище, але просто не встигли.

Інший приклад — це Білопільська гімназія № 4 у Сумській області, куди цілеспрямовано прилетіла авіабомба КАБ-500. І просто знищила гімназію вщент. Загинув охоронець, а росіяни потім розповідали, що там були офіцери НАТО.

У п’ятьох випадках моніторинг встанови, що російські військові заходили у заклад освіти, починали відкривати вогонь по стінах, влаштовували тир, розпалювали багаття всередині, псували підлогу, псували майно.

Про окуповані школи та «освітні амбіції» РФ

У школах намагалися знищити українську ідентичність, наголосив Сергій Буров.

«Перше, що потрапляло в руки і те, що підлягало знищенню — це звісно підручники з історії, підручники з української мови, літератури. Разом в деяких школах намагалися влаштувати за російською програмою навчальний процес. І в деяких школах це на короткий час вдавалося (на Херсонщині). Ми були вражені, коли побачили величезну кількість новеньких підручників за російською програмою. Починаючи від математики, фізики, закінчуючи історією», — поділився експерт.

Його дуже вразило те, наскільки російська окупаційна влада готова була до приходу на територію України. А також до швидкого облаштування навчального процесу на російський лад.

З текстом звіту українською та англійською мовами можна ознайомитися на нашому сайті.

Джерело інформації: Громадське Радіо.

Проєкт «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді»

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результати моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Цей звіт є продовженням нашої роботи щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних із нападами на заклади освіти. Ми розпочали цю роботу у 2022 році. Тоді ж був опублікований перший звіт – по закладах освіти Чернігівщини. Ми розробили методологію, якою користуємося зараз. У наших планах продовження цієї роботи й в інших областях. Так само як культурні та релігійні заклади, школи та університети знаходяться під особливим захистом в умовах війни. Разом з тим, вони зазнають руйнувань під час бойових дій, заклади освіти використовуються російськими військовими для розміщення військової техніки та особового складу, в деяких школах в якості “живого щита” утримувались цивільні, окупанти намагаються схиляти вчителів до колаборації й організовувати навчання за російською програмою…”.

У цьому Звіті описані випадки розміщення військових на території закладів освіти Херсонщини та Сумщини, обставини їх пошкодження та руйнування, використання як катівень, примушування колективу до відновлення навчання за російською програмою та вилучення майна закладів російськими військовими тощо. 

“Опублікований Звіт містить досить широкий перелік можливих порушень МГП щодо українських закладів освіти Сумщини та Херсонщини. У переважній більшості вони ставали ціллю нападу саме як цивільні об’єкти. Повторюваність їх пошкодження та мапа ураження може свідчити про систематичний та широкомасштабний характер порушень. Цей звіт може стати однією зі сходинок для подальшого вивчення правоохоронними органами та міжнародними інституціями задля притягнення винних осіб до відповідальності. Не менш важливою є увага партнерів та організацій до потреб пошкоджених освітніх закладів задля відновлення їх функціонування та безперервного освітнього процесу українських дітей навіть в умовах війни”, – зазначає співавтор Звіту, експерт з міжнародного права, юрист Регіонального центру прав людини Микита Петровець. 

Звіт спирається на систематизовані дані, отримані в результаті моніторингу нападів на заклади освіти Херсонської та Сумської областей, що були зібрані з відкритих джерел та під час моніторингових місій. 

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Моніторинг відкритих джерел — це завжди перший крок у проведенні будь-якого дослідження з документування воєнних злочинів. Ще важливішим і відповідальнішим процесом є аналітика зібраних матеріалів після польових місій, адже вона передбачає виокремлення ключових деталей щодо руйнування закладів освіти, встановлення послідовності подій, ідентифікації причетних підрозділів тощо. Склавши цей “пазл” інформації можна зробити певні висновки про воєнний злочин”.

За останніми даними, наразі по Сумській області зруйновано 17 закладів освіти і 198 пошкоджено. По Херсонській – 70 зруйновано, 302 пошкоджено. Нам вдалось задокументувати близько 41 нападу на територію закладів освіти, в результаті яких 23 заклади було значно пошкоджено, а 13 так і не змогли відновити свою діяльність через руйнування навчальних корпусів.

“Під час моніторингових місій до Сумської та Херсонської областей ми документували напади на заклади освіти й помітили певні закономірності. Наприклад, що російські військові розміщувалися в приміщеннях закладів освіти, деякі заклади використовували як катівні, в багатьох випадках розміщували свою техніку на території закладу. Закономірно, що після того, як вони залишали школу чи інший заклад освіти, забирали з собою цінні (і не тільки) речі й нищили майже все, до чого торкалися. За свідченнями деяких свідків, в певних випадках російські військові при відході з населеного пункту обстрілювали заклад освіти прицільним вогнем або залишали там міни. Тобто, вони ставили собі за мету зруйнувати приміщення школи, дитсадка чи вишу. Це підштовхує нас на думку, що армія РФ свідомо прагне знищити освіту в Україні”, – підкреслює Яна Собко, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Дому. 

Окрема частина звіту присвячена впливу збройної агресії РФ на освіту в Україні.

Владислава Зновяк, співавторка Звіту, аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва:

“В умовах тривалої війни освітяни стикнулися з новими викликами, такими як зростання робочого навантаження та робота в умовах постійної небезпеки для життя та здоров’я у місцях масових скупчень, куди росіяни можуть завдавати удару.  Нестача технічних засобів, брак можливостей для підвищення кваліфікації освітян та психоемоційне напруження через постійні повітряні тривоги та необхідність евакуації дітей — створює перешкоди для якісної передачі та засвоєння знань. 

Наслідки російської агресії для освітньої інфраструктури постраждалих областей характерні потребою у масштабних ремонтних роботах в умовах постійного ризику ракетних обстрілів, браком матеріально-технічного забезпечення та несприятливими для організації освітнього процесу безпековими умовами. Водночас ефективна реалізація дистанційної, мережевої та екстернатної форм освіти можлива лише за умови високого рівня цифровізації освітнього процесу, що потребує нових організаційних, законодавчих, методичних та інфраструктурних рішень”. 

Освітній дім прав людини – Чернігів й надалі продовжує документувати воєнні злочини, зокрема напади на заклади освіти, щоб домогтися покарання винних та зберегти правду про війну.

Захід відбувся в рамках проєкту «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти і що реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді».

З текстом Звіту українською мовою можна ознайомитися тут.

Контактна особа для медіа: Яна Собко: yana.sobko@ehrh.org

26 грудня 2024 року так званий Севастопольський міський суд, який діє на окупованій території АР Крим та м. Севастополя, засудив громадянку України, українську активістку, мешканку Севастополя Оксану Сенеджук до 15 років позбавлення волі зі штрафом у 200000 рублів та обмеженням свободи на один рік.

Переслідування Оксани Сенеджук органами ФСБ РФ почалося у 2022 році через її відкриту проукраїнську позицію та негативні висловлювання щодо агресії РФ проти України. З того часу її декілька разів викликали на допити, а 14 серпня 2024 року у неї вдома в Севастополі ФСБ провела обшук та затримала активістку. 15 серпня так званий Ленінський районний суд міста Севастополя виніс рішення про взяття затриманої під варту. З того часу вона утримується у СІЗО-1 Сімферополя.

Оксану Сенеджук звинуватили у скоєнні державної зради згідно зі ст. 275 Кримінального кодексу РФ, зокрема в тому, що вона нібито передавала українській розвідці відомості про дислокацію кораблів Чорноморського флоту РФ.

58-річна Оксана Сенеджук — філологиня за освітою, працювала до окупації півострова у Севастопольській міській державній адміністрації. Має відзнаки за свою роботу та активну громадянську позицію до 2014 року. Активно підтримувала Євромайдан і брала участь у ньому.

Ми переконані, що справжньою причиною затримання Оксани Сенеджук є її політичні погляди – вона публічно висловлювала свій осуд агресії РФ проти України. Країна-агресор продовжує практику кримінального переслідування українців та українок, які залишаються проживати на тимчасово окупованій території Кримського півострова, за сфабрикованими звинуваченнями у державній зраді.

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування Оксани Сенеджук у тимчасово окупованому Криму у зв’язку з її громадянською позицією та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити громадянку України Сенеджук Оксану Анатоліївну та всіх ув’язнених за політичними мотивами цивільних осіб, які утримуються в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України або на території Російської Федерації;
• припинити практику переслідування громадян України за висловлення своїх поглядів щодо незгоди зі збройною агресією РФ;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес громадянки України Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани.

Звертаємося до урядів іноземних держав та міжнародних організацій, зокрема до країн-учасниць Конференції з питань гуманітарного виміру Формули миру, яка відбулася 30–31 жовтня 2024 року у Монреалі, та країн–учасниць Міжнародної Кримської платформи:

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб, у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідної умови для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група 

Медійна ініціатива за права людини

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Центр прав людини ZMINA

ГО “КримSOS” 

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Правозахисний центр “Дія”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Кримський процес

ПЛАТФОРМА ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Українська правова консультативна група (ULAG)

Центр громадянської просвіти “Альменда”

“Освітній дім прав людини” — Чернігів

Центр громадянських свобод

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Спільне звернення представників Коаліції “Україна. П’ята ранку” та Ініціативи “Трибунал для Путіна”

5 грудня 2024 року Верховна Рада України ухвалила законопроєкти “Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини” (№ 11538 від 02.09.2024) та “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України у зв’язку із прийняттям Закону України “Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини”” (№ 11539 від 02.09.2024) за основу у першому читанні. 

Ми, представники правозахисних організацій, які тривалий час працюють задля забезпечення відповідальності за міжнародні злочини, вчинені в умовах збройної агресії проти України, вважаємо, що прийняття законопроєктів № 11538 та № 11539 не тільки не сприяє майбутнім розслідуванням, але й ставить під сумнів перспективу існуючих справ. 

Пропонований у законопроєктах підхід регулювати розгляд міжнародних злочинів на національному рівні окремим законом є невиправданим, а самі проєкти не врахували позицію суддів, прокурорів та слідчих, а також громадянського суспільства, і в реальності зведуть нанівець чимало ефективних процесів правосуддя.

Ми закликаємо народних депутатів України не підтримувати ухвалення законопроєктів  № 11538 та № 11539, з таких причин.

1. Проєкти підірвуть розслідування найтяжчих злочинів в Україні. Провадження будуть гальмуватися, в них буде більше помилок та процесуальних порушень. Це означає, що вже перевантажена система правосуддя ставатиме ще більш перевантаженою, особливо з огляду на численні провадження, кількість яких зростає кожен день. 

У разі ухвалення законопроєктів № 11538 та № 11539 слідчим, прокурорам та суддям потрібно буде застосовувати новий окремий закон до фактів, що мали місце після прийняття № 11538 та № 11539, а Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси (КК/КПК) — до тих, що були раніше. Це два взаємовиключних підходи, які треба вчитись використовувати паралельно за відсутності практики застосування таких рішень. До того ж, виникне проблема розслідування триваючих злочинів, де потрібно буде вишукувати момент, до якого розслідування відбувається за КК/КПК, а де — за новим законом. 

Законопроєкти містять плутану термінологію, яка подекуди не узгоджується із міжнародним правом, зокрема Римським статутом. 

Деталізація міжнародних злочинів без ґрунтовного попереднього пропрацювання суті їхніх складів не допомагає краще розуміти суть порушення, а тільки створюють більше простору для вільної інтерпретації в процесі застосування.

Доведеться долати наслідки процесуальних неузгодженостей, які погіршать якість розгляду справ, створять нові ризики на практиці і збільшать вірогідність процесуальних порушень, які потім можуть бути використані стороною захисту для оскарження рішень та поховання справ.

Детальний аналіз законопроєктів тут.

2. Законопроєкти № 11538 та №11539 у разі їхнього ухвалення можуть бути визнані неконституційними. Це означає, що введення законів у дію не буде гарантувати, що вони будуть запроваджені у сталу практику правосуддя. 

Конституція України закріплює принцип верховенства права та визначає, що закони приймаються на основі Конституції України та мають відповідати їй. Його реалізація на практиці вимагає також юридичної визначеності, що зобов’язує до передбачуваності застосування правових норм та недопущення можливостей їх довільного трактування. 

Відповідно до загальних засад Кримінального кодексу України, лише він розуміється під законодавством про кримінальну відповідальність, а будь-які прийняті зміни до нього мають включатись після набрання ними законної сили до цього нормативно-правового акту.

Отже, в Україні не передбачена можливість встановлення кримінальної відповідальності чи її деталізація інакше, ніж через внесення змін до діючого Кримінального кодексу України. Прийняття окремого закону, який паралельно з дією Кримінального кодексу України буде визначати засади відправлення правосуддя щодо окремої категорії злочинів, може призвести до порушення юридичної визначеності на практиці, створити виклик для слідчих, прокурорів та суддів в частині застосування норм законодавства.

Про це зазначає і науково-експертний висновок Апарату ВРУ, який, вочевидь, не було враховано під час розгляду законопроєкту.

Сумніви у конституційності проєкту та відповідності українському законодавству додатково загальмують процес вдосконалення українського законодавства щодо переслідування за міжнародні злочини, вчинені в умовах війни, та переведуть фокус з удосконалення законодавства на боротьбу за виживання самого закону.

Наявні проблеми із законопроєктами неможливо вирішити правками між першим та другим читаннями, оскільки вони стосуються самої їхньої суті. Регламент парламенту не дозволяє настільки докорінне перероблення законопроєктів між першим та другим читанням. До того ж, автори № 11538 та № 11539 не були й раніше відкриті до обговорення, тож навряд можна розраховувати на погодження радикальних змін, ще й у короткий період, що залишився для внесення правок до другого читання. 

Усе це суперечить цілям, які перед собою ставить держава, а також високим очікуванням українського суспільства, більшість якого вважає, що пріоритетом має бути справедливе покарання та вимагають, щоб процеси розпочинались і проводились якнайшвидше. Послаблення національної системи цими законопроєктами збільшить сумніви у її спроможності та демотивуватиме постраждалих звертатися до органів правопорядку по допомогу.

Ми закликаємо народних депутатів України не ухвалювати законопроєкт № 11538 та пов’язаний з ним № 11539 від 02.09.2024 та відновити ґрунтовні обговорення, щоб знайти оптимальний шлях імплементації положень Римського статуту в українське законодавство.

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

В умовах війни, яка випробовує нас на міцність, надзвичайно важливо знайти час для відновлення. Програма психосоціальної реабілітації — це частина Програми Захисту Дому, котра дає можливість людям, які постійно допомагають іншим та працюють з темами війни, відновити власний ресурс. Вона стала особливим шансом для її учасників та учасниць зробити невеличку паузу аби потім з новою силою продовжити свій розвиток та громадську діяльність. Про те як вона працює і яких результатів вдалося отримати учасникам та учасницям — читайте в цьому матеріалі.

“Цього разу зустріч із учасниками та учасницями в рамках програми Психосоціальної реабілітації була для мене особливою. Частково через те, що вона була завершальною в програмі, частково тому, що цього разу ми не зустрічалися в Домі і це була інша локація. Якщо відверто, то останній пункт змусив мене сумувати. За час проведення програми реабілітації вона набула для мене теплого цінного значення, зокрема, саме через проведення її в Ресурсному центрі Дому в Количівці. Іноді можна просто переступити поріг і відчути як змінюється світосприйняття, хоча достеменно нічого ще не відбулося. Так я відчувала себе в Домі і так створювалася наша програма. Однією з важливих цінностей було бути про людей і для людей. Це не навчання, не тренінг, не лекція і не відпочинок — це місце і простір де можна зустріти Людське, досліджувати людську силу і спостерігати за зціленням. Я відчуваю війну як втрату безпеки і тому створити безпечний простір і мати поруч людей, які так само його створюють — кропітка і поважна праця”, — поділилася враженнями супервізорка й психологиня програми Надія Локоть.

Команда Освітнього дому прав людини  — Чернігів провела вже 11 таких програм, до яких долучилося понад сто учасників та учасниць з числа представників/ць ГО, лідерів/ок громад, правозахисників/ць, журналістів/ок та волонтерів/ок з різних куточків України. Переважна більшість програм проходила в Освітньому ресурсному центрі в Количівці і ще декілька в інших локаціях. Остання відбулася в заміському готелі ШишкiNN.

Відпочинок (не)на часі

“Кажуть, мрія в яку ми віримо; бажання, яке щиро горить у нашому серці; потреба, яка іде від усвідомлення нашої місії — мають неймовірний потенціал для втілення і неодмінно здійснюються.

Якоюсь мірою це реалізувалося в мене. Працюючи над поточними справами, я зловила себе на думці, що уже надто втомлена, надто виснажена і навіть зневірена… Я розуміла, що потреба в ретриті йде не від моїх поверхневих бажань, а зсередини. Тому занотувала собі, що як тільки завершу найважливіші на той момент критичні завдання, принаймні спробую подати заявку. 

І магічним чином я отримала можливість стати учасницею ретриту. Обставини склалися так, що це було не зовсім вчасно і робочі плани не вдалося реалізувати повністю, а навпаки — був пік навантаження і дедлайнів. Та і мій стан був такий, що на все була одна відповідь: “нікуди не хочу і нічого не хочу”. Попри все, в останній момент я вирішила, що таки треба — зібрала за кілька годин речі й поїхала. Цей ретрит був ніби відповіддю Всесвіту на мої глибинні потреби і він розуміє як мені це потрібно”, — поділилася своїм шляхом до програми психосоціальної реабілітації Світлана Пилипчук, керівниця ініціативи “Людина народжується з правами”.

Війна створює постійне емоційне та фізичне напруження, яке виснажує ресурси організму. У цей складний час багато людей вважають, що відпочинок — це розкіш, яку вони не можуть собі дозволити. Проте насправді саме відпочинок є необхідним для того, щоб залишатися стійкими, діяти ефективно і підтримувати внутрішню рівновагу.

Постійна небезпека, тривога за себе та близьких, страх перед невизначеним майбутнім — усе це активує хронічний стрес, який виснажує психіку. Відпочинок дозволяє стабілізувати емоційний стан. Навіть короткі періоди релаксації допомагають нашій нервовій системі перейти зі стану “боротьби або втечі” в “режим відновлення”, коли організм може заспокоїтися та зарядитися енергією.

Без відпочинку людина ризикує зіштовхнутися з емоційним вигоранням, депресією чи тривожними розладами. Регулярне перезавантаження допомагає уникнути цих станів. Окрім того, хронічний стрес і втома ослаблюють імунну систему, а відпочинок навпаки сприяє її зміцненню. Тому однозначно, відпочинок — це не розкіш, а життєва необхідність, особливо у складні часи. 

Методика Somatic Experiencing в комбінації природного, людського та професійного середовища

В основі програми психосоціальної реабілітації лежить робота з психологами, які працюють за методикою Somatic Experiencing (SE) — підхід, який спрямований на роботу з тілесними реакціями на травму, допомагаючи людині вивільнити напругу і відновити внутрішню рівновагу. Також SE базується на поступовій роботі з тілесними відчуттями, без примусового “проживання” травми, що робить цей метод безпечним і ефективним.

Програма проходила під пильним наглядом трьох тренерок-психологинь: Надії Локоть, Ольги Ульдюкової та Яни Дунаєвої.

Учасниця Світлана Пилипчук каже: “Комбінація природного, людського та професійного середовища виявилася дуже цінною для кристалізації думок та рішень. Ліс, річка, жовте листя під ногами, надзвичайно красиві берези та сонячна погода —  були хорошою основою для атмосфери. Відкриті люди, щирі та толерантні, створили дружне та “дихаюче” середовище, де кожен та кожна могли бути собою, без будь-якого примусу чи тиску, без надмірного втручання чи нагнітання.

Професійні тренерки програми за допомогою методу Somatic Exspiriencing дали усім присутнім найкраще, що можна для відновлення та самодопомоги — практики відстежування своїх станів/чуттів та методи врегулювання та впливу, щоб покращити ці стани.

Надзвичайно цінно було спілкуватися як в групі разом, так і з тренерками та учасниками й учасницями особисто. Для мене взагалі спілкування — це спосіб терапії, особливо якщо воно ціннісно-орієнтоване та щире. Дуже запам’яталася арт терапія, можливо тому, що тут були фізичні продукти, які ми створювали і могли розглядати та аналізувати ще наступні дні”.

Програма поєднала професіоналізм тренерок, методику Somatic Experiencing і сприятливе природне середовище, що створило умови для психоемоційного відновлення учасників і учасниць. Всі вони відзначали терапевтичну цінність спілкування — як групового, так і індивідуальних консультацій, — що разом із практиками саморегуляції допомогло покращити стан і знайти внутрішній баланс.

Атмосфера, де всі змогли знайти своє маленьке диво

Правозахисниця та учасниця Олена Ливицька (ім’я змінено в цілях безпеки) поділилася своєю історією, яка стала ще одним свідченням того, наскільки важливою є підтримка в складні часи. Втрата дому через війну, постійний стрес і відчуття безнадії здавалися нескінченною чорною смугою в її житті. Але участь у програмі, організованій Освітнім домом прав людини — Чернігів, стала для неї промінцем світла, який допоміг знайти внутрішню гармонію, силу і підтримку.

“Вже дуже довгий час на мене просто сипалось одне за одним щось дуже-дуже недобре. Цьому не було кінця і краю. Я жартувала, що треба ванна з святою водою і шукала рішення, все чекала коли ця мелодія “по чорним клавішам” перейде на білі… Моя домівка і батьківська зруйновані “асвабадітєлями донбаса”! Так, мозок давно розумів, що це неминуче, але серце цього не може прийняти…

У вересні я побачила програму від Освітнього дому прав людини — Чернігів. Я зрозуміла, що це хороша можливість відновитися психологічно. У нас були чудові психологині та релаксаційна програма, ми були в гармонії з собою та природою . Мали змогу ставити питання і отримувати відповіді, мали змогу просто мовчати. Ми малювали, співали, танцювали і читали вірші. Велике дякую Надії Локоть, що привезла для нас свої музичні інструменти і дала повну волю їх використання. Дякую за індивідуальну консультацію, розуміння і підтримку, за проведену чудову програму в цілому, разом з чудовими психологами Ольгою та Яною” поділилася враженнями учасниця Олена Ливицька.

Учасники та учасниці програми неодноразово висловлювали вдячність команді ОДПЛЧ. Цей проєкт став прикладом того як турбота і професіоналізм здатні змінювати життя людей, що працюють з темами війни та постійно допомагають іншим.

Тренерка і психологиня Надія Локоть розповіла чим їй запамʼяталася ця програма: “Напевно це те, що я спостерігала кожного разу і помітила й цього. Це те крихке спостереження, коли спостерігаючи за учасниками та іншими учасницями помічаєш як голоси стають голоснішими, посмішки яскравішими, як люди оживають зустрічаючись із підтримкою, дозволяючи собі проживати свій біль і свої історії. 

Я вважаю що мені неймовірно пощастило в житті, адже я є свідком людської сили. В кожному є те, що допоможе справлятися і справитися і спостерігати за тим, як люди знаходять ці опори неймовірно красиво. Цього разу завершуючи групу я згадувала і всіх учасників та учасниць, які були раніше. Я памʼятаю всіх, памʼятаю кожну історію і я вдячна всім, що вони дозволили мені стати свідком їхньої сили.” 

Менеджер Програми Захисту Геннадій Випинашко також прокоментував захід: “Позитивні зміни, які ми спостерігаємо по завершенню програми, неймовірно надихають. Але для того, щоб ці зміни стали реальністю, необхідно застосовувати комплексний підхід підтримки правозахисників, журналістів та активістів, які знаходяться в ситуації ризику.

Програма постійно вдосконалювалась завдяки кожному проведеному заходу, кожній формі зворотного зв’язку та саморефлексії. Однак найважливіше, що варто підкреслити: Програма психосоціальної реабілітації є лише частиною більш широкої Програми Захисту Дому. Саме наявність термінової підтримки, можливості стажування, а також реалізації мікропроєктів і холістичний підхід демонструють максимальну ефективність нашої роботи. Це все разом забезпечує надійну підтримку представників громадянського суспільства.

Ключовими елементами є покриття базових безпекових потреб, надання менторської підтримки та стипендій, а також запрошення на реабілітаційні заходи. Саме цей комплекс підтримки дозволяє зберегти та продовжити громадську діяльність навіть у найкритичніших умовах, даючи надію та підтримку тим, хто її найбільше потребує.”

Програма психосоціальної реабілітації функціонує в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній дім прав людини — Чернігів у співпраці з Центром прав людини “ZMINA” за фінансової підтримки Європейського Союзу А також експертного супроводу організацій “Libereco” та “Feniks Trauma Support”. Зміст Програми психосоціальної реабілітації є виключною відповідальністю Освітнього Дому прав людини — Чернігів та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Йде третій рік повномасштабного вторгнення і нам часто буває соромно не лише говорити, а й думати про власну втому. Багато хто думає: можна потерпіти ще трошки і обійтися без відпочинку. І ось відпустка відкладається на примарне “коли буде на часі”, потік робочих (не завжди легких та емоційно комфортних) задвдань набирає швидкості і ти несешся в ньому й поступово відчуваєш, що тебе тягне на дно.

Під час війни громадські активісти, волонтери, правозахисники, журналісти вимушено переформатували свою діяльність. Вже майже три роки вони допомагають людям, які постраждали від війни, хоча самі також опинились в складних життєвих ситуаціях. Це виснажує морально й емоційно й спричиняє ризик ретравматизації для всіх сторін. Щоб цього уникнути та мінімізувати наслідки, Освітній дім прав людини – Чернігів почав проводити програми психосоціальної реабілітації з листопада 2022 року. Загалом станом на зараз таких програм вже було 11. Учасниками та учасницями ретритів стали 115 представниць та представників ГО, лідерів/ок громад, правозахисників/ць, журналістів/ок та волонтерів/ок з різних куточків України.

Більшість програм проходять в ресурсному центрі ОДПЛЧ, який знаходиться в с. Количівка під Черніговом. Але за можливості команда обирає й інші локації. Головне — щоб це було місце, віддалене від міського шуму, з мальовничим пейзажем навколо і там можна було створити безпечний та комфортний простір, де учасники/ці почувалися б у безпеці. Так локацією проведення крайнього ретриту став заміський SPA-готель ШишкiNN.

Геннадій Випинашко, менеджер програми Захисту ГС “ОДПЛЧ”:

“Головний акцент нашої програми психосоціальної реабілітації зроблений на формування травмообізнаності громадських діячів та активістів, формування навичок долати вторинну травматизацію, працювати з внутрішніми та зовнішніми ресурсами. Маємо сподівання, що у майбутньому учасники зможуть передати отримані знання про стрес і травму своїм колегам, що призведе до покращення якості послуг і допоможе більш ефективно лобіювати інтереси осіб, що звертаються до них за допомогою“.

З учасниками/цями ретриту працюють психологи. Використовують метод «Somatic Experiencing» Пітера Левіна. Це терапевтичний підхід, спрямований на зцілення наслідків травми та стресу для тіла і нервової системи. Метод включає декілька різних рівнів роботи: тілесні відчуття, емоції та почуття, рухи, образи та пояснення на когнітивному рівні. «Somatic Experiencing» передбачає створення підтримуючого простору, в якому людина може досліджувати свої відчуття та емоції і з підтримкою спеціаліста виходити зі стану гіперактивності або знерухомлення, які пов’язані з травмою і стресом і поступово вертатись до відчуття «потоку життя», відчуття себе в здоровому тонусі, відчуття можливості керувати собою і своїм життям.

Ольга Ульдюкова, практикуюча психологиня, танцювально-рухова терапевтка, одна з тренерок ретриту:

“Наше суспільство вже три роки перебуває у стані дуже важкого стресу і травматичних подій. Волонтери і активісти – прошарок суспільства, що є одним з найбільш активних і вмотивованих, з одного боку. А з іншого – вони не дають собі можливості відпочивати і робити хоча б маленькі перерви для підживлення своїх сил. І тоді ми бачимо в своїй роботі  багато втоми, напруження, порушення сну, хронічних болей, високу ступінь тривоги, депресивні стани та інше. 

Це нормальна реакція нервової системи на ненормальну ситуацію в якій ми опинилися. Тому що травма і стрес це те, що зберігається в нашому тілі.  Але ми точно можемо з цим щось робити, якщо ми знаємо, як працює наша нервова система і шо їй допомагає повернутись до нормальної роботи. 

У практичній частині ретриту ми розповідаємо, як влаштована наша нервова система і як вона реагує на стрес та травматичні події. А під час практичної кожен може спробувати на собі вправи і методики, отримати особисту консультацію і розібратись з тим, що турбує саме його. По закінченні ретриту, котрий триває зазвичай 5-6 днів, ми бачимо як люди починають відновлюватись, повертаються в стан більшого спокою та відчуття себе, повертають сили, впевненість та цікавість”.

Оскільки авторка цього тексту безпосередньо залучалася до ретриту, це дало унікальну можливість побачити зі сторони, як усього за 6 днів змінилися усі без винятку учасники/ці програми. Звісно, з кимось спрацювало глибше й ефективніше, а хтось потребував більше часу для відновленя. Але спостерігати, як незнайомі між собою люди, більшість з яких напочатку очевидно не хотіла знімати з себе броню своєї утоми, а дехто —  навіть визнавати потребу у відпочинку й допомозі, розкриваються, навіть візуально стають вільнішими, розслабленішими, починають посміхатися та комунікувати, — безцінний досвід. Ось лише декілька з історій тих, хто захотів поділитися досвідом після ретриту.

Світлана Чичкан, учасниця ретриту:

“Я їхала на ретрит спустошеною. Хотілося лише сидіти й плакати або просто тупо лежати й дивитися в одну точку Повна апатія, я ніби жила на автоматі, машинально виконуючи поточні задачі: прокинулась, треба вмитися, дитину до школи відправити, сісти за ноутбук… Нічого не хотілося, в тому числі й їхати на цей ретрит. Мене туди ледь не силоміць відправили, й тепер я за це дуже вдячна. 

Стало легше майже від самого початку, і кожен день давав нові плоди. Атмосфера, тиша, аромат соснового лісу, приємне товариство людей, які розуміють твої болі, потужна команда психологів… Всі ці вправи, які на перший погляд видаються дивними, а потім ти просто відчуваєш, що тобі класно, що тобі легше, що тобі в голові ніби просвітлення йде…

Я вийшла звідти зовсім іншою. Коли зателефонувала одній людині у справах одразу після цих шести днів, мені з подивом сказали: “У тебе навіть голос змінився!” Це дуже велике полегшення, чистота всередині, розуміння того, що треба робити, як далі рухатися.”

Вікторія Гламазда, учасниця ретриту, документаторка воєнних злочинів:

“На третій рік великої війни я відчула виражену професійну деформацію. Підсвідомість у снах почала переносити мене в ті події, де були свідки і жертви воєнних злочинів. Я знаю багато жахливих історій про людей, які пережили окупацію чи потрапили до рук російських окупантів. Коли ти це документуєш, воно накопичується в свідомості. Неможливо пропустити через себе стільки негативу, щоб це з часом не далося взнаки. 

До ретриту я декілька разів намагалася спілкуватися з психологами, але вперше потрапила на консультацію, яка дала мені мені розуміння того, що зі мною відбувається, саме там. Психологиня пояснила, що це «травма свідка», адже люди, які працюють з важкими історіями чи навіть просто постійно читають і аналізують їх, співпереживають, емпатують іншим людям. Так відбулося і в мене. Окремо хочу відзначити професійність тренерів, вони справді потужні.

Саме на цій програмі мені вдалося знайти декілька дієвих практик, які я зможу застосовувати. Окрім того, я морально перезавантажилася, трошки відпочила, познайомилася з багатьма чудовими людьми, які захоплюють своєю внутрішньою силою. Надихнулася на те, щоб продовжувати робити свою справу далі, незважаючи на труднощі”.

Такі ретрити, звісно, не панацея, бо не існує чарівного секрету, розгадавши який ми можемо за одну мить позбутися усіх накопичених болей, стерти наш травматичний досвід, перекреслити усе погане, що сталося, і убезпечити себе від того, що ще може статися. Але завдяки ним ми можемо стати стійкішими, дізнатися, як допомогти собі та тим, хто поряд з нами, та дозволити собі хоча б на короткий проміжок часу видихнути й розслабитися. А потім з новими силами робити те, що повинні, для того, щоб Україна вистояла і світ знав правду про те, що відбувається. 

Ольга Мелашенко, Чернігівська Медіа Група

Програма психосоціальної реабілітації функціонує в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній дім прав людини — Чернігів у співпраці з Центром прав людини “ZMINA” за фінансової підтримки Європейського Союзу А також експертного супроводу організацій “Libereco” та “Feniks Trauma Support”. Зміст Програми психосоціальної реабілітації є виключною відповідальністю Освітнього Дому прав людини — Чернігів та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.