У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Сьогодні, 29 листопада, в Києві Дім прав людини «Крим» та Освітній дім прав людини в Чернігові спільно провели захід «Жінки на захисті прав людини: до 30-річчя міжнародної мережі Домів прав людини та Дня захисту жінок-правозахисниць».

Подія зібрала представників/ць правозахисних організацій, журналістів/ок, активістів/ок для обміну досвідом, аналізу викликів і зміцнення співпраці. 

На заході відбулося відкриття та презентація фотовиставки «Портрети сили» / Portraits of Strength, підготовленої Фондом домів прав людини. Світлини відображають портрети жінок, які своєю діяльністю просували і продовжують просувати права людини, свободу та демократію, борються за них у різних куточках світу. 

Фотовиставку презентували Сергій Буров, директор ГС “Освітній  дім прав людини в Чернігові” та Андрій Зубарєв, директор ГС “Дім прав людини “Крим”.

На одній зі світлин зображено Юлію Кішенко — українську правозахисницю та волонтерку, яка бореться за права людини в умовах війни. Вона є координаторкою освітнього напряму благодійного фонду «Схід SOS», організації, яка є співзасновницею Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Юлія пройшла правозахисний шлях від Євромайдану до координації освітніх проєктів, від допомоги переселенцям до адвокації прав постраждалих від війни, більше про її діяльність у відео. На своєму сайті Фонд домів прав людини також опублікував статтю під назвою “Портрети сили 3-е видання: Юлія Кішенко, Україна”, у якій описано діяльність правозахисниці Юлії Кішенко.

За участі відомих спікерок проходила тематична дискусія «Роль жінок-правозахисниць у сучасних українських реаліях збройної агресії Росії проти України». 

Своїм досвідом ділилися:

•   Валентина Потапова, керівниця напрямку національної адвокації ГО «Центру громадянської просвіти «Альменда»,
•   Юлія Кішенко, координаторка освітніх програм БФ «Схід SOS»,
•   Ольга Скрипник, голова правління ГО «Кримська правозахисна група»,
•   Юлія Красільникова, виконавча директорка БФ «Схід SOS»,
•   Дар’я Свиридова, членкіня першого складу правління ОДПЛЧ,
•   Олександра Романцова, директорка ГО «Центр громадянських свобод» (TBC),
•   Тетяна Печончик, голова правління ГО «Центр прав людини ZMINA»

Модераторка: Вікторія Єрмолаєва – головна редакторка Громадського радіо, експертка з гендерної рівності.

Ще однією важливою подією заходу стала презентація методичного посібника «Розуміючи принципи та стандарти захисту правозахисників: правозахисники під час екстриму». Цей посібник, розроблений експертами Центру громадянської просвіти “Альменда”, став практичним інструментом для захисту правозахисників, які працюють у надзвичайних умовах.

Цей день, 29 листопада, слугує гарною нагодою, аби привернути увагу до жіночого правозахисту, подякувати жінкам, які захищають права людини в нашій країні та за кордоном. Жінки-правозахисниці відіграють ключову роль у захисті прав людини, підтримці постраждалих спільнот та документуванні воєнних злочинів, сприяючи формуванню міжнародної підтримки України. 

Захід проводився у співпраці із Центром прав людини ZMINA за підтримки Європейського Союзу.

Стаття про те, як досвід вимушеного переселення допоміг правозахиснику з Донеччини створити проєкти допомоги для ВПО.

«Колись я думав, що в нас із 2014 року були постійні виклики, зараз розумію — з 2022-го почався справжній, безперервний і непередбачуваний марафон випробувань», — розповідає Ілля Єлін, правозахисник, який після початку повномасштабного вторгнення був змушений покинути рідну Донеччину.

Його історія — це не просто розповідь про релокацію. Це історія про те, як власний досвід внутрішнього переміщення став поштовхом до створення системної допомоги іншим. Як професійні знання та навички довелося переосмислити в нових реаліях. І як із власної травми народжуються проєкти, що повертають людям надію.

До 2022 року

Історія громадського активізму Іллі починається у 2014 році — саме в той час він зрозумів, що через неї можна впливати на суспільні процеси та зміни в країні.

«На Донеччині ми реалізували багато різних проєктів. Працювали з молоддю, захищали права жінок, допомагали внутрішньо переміщеним особам. У 2019-му запустили «Центр стимулювання економічного розвитку Добропільської громади». Займалися питаннями трансформації вугільної галузі, надавали психосоціальну підтримку», — згадує активіст.

Діяли системно: у проєктах із захисту прав жінок поєднували юридичні консультації з тренінгами протидії домашньому насильству, допомогою в працевлаштуванні та психологічною підтримкою. Створили громадський центр, який став хабом для різних соціальних ініціатив.

Новий початок у столиці

24 лютого 2022 року змусило багатьох переосмислити своє життя. «Розумієте, це дуже великий виклик — залишити все, що ти напрацьовував 30–40 років життя, і поїхати на нове місце. Хтось починав із мінуса, хтось із нуля», — ділиться правозахисник.

Релокація до Києва стала не просто зміною місця проживання, а й початком нового етапу в громадській діяльності. Тепер його команда зосередилася на допомозі внутрішньо переміщеним особам — з власного досвіду розуміючи всю глибину їхніх проблем.

«Зараз ми більше орієнтуємося на ВПО, оскільки самі ВПО, розуміємо всю проблематику. У нас різні напрямки — займаємося гуманітарною допомогою, соціальною, правовою, займалися психологічною допомогою».

Системні проблеми потребують системних рішень

У січні 2023 року Ілля із колегами заснував громадську організацію «Центр допомоги Сила Лева», яка зосередилася на підтримці ВПО та ветеранів.

Особлива гордість — проєкт із навчання швейній справі. Невелике виробництво, яке раніше шило спецодяг для шахтарів на Донеччині, перевезли до Києва та переорієнтували на пошиття військової форми. За 2023 рік дві групи — понад 50 внутрішньо переміщених жінок — пройшли навчання та отримали нову професію.

«Це дуже важливий проєкт, адже люди приїжджають у Київ, у Київську область — їм потрібна робота, щоб забезпечувати себе, родину, дітей. Багато жінок живе без чоловіків, або з батьками похилого віку, а їм треба годувати дітей».

Окрім професійного навчання, організація також надає правову, соціальну та гуманітарну допомогу переселенцям. Особливо гострим залишається житлове питання.

«Допомоги практично немає, а орендодавці часто завищують ціни для переселенців. Я не думаю, що ми зможемо перемогти ворога, якщо не будемо підтримувати один одного в суспільстві», — наголошує правозахисник.

У робочій групі при Міністерстві реінтеграції Ілля представляє інтереси переселенців, працюючи над спрощенням процедур отримання житла. 

«Влада часто має загальне уявлення про проблему, але не бачить деталей. Наше завдання — показати реальну картину очима людей, які щодня стикаються з цими викликами», — пояснює він.

У планах масштабувати ініціативи, допомогти більшій кількості ВПО — навчати, працевлаштовувати, сприяти у відкритті власної справи.

Взаємодія з Освітнім домом прав людини — Чернігів

Важливою віхою став 2020 рік, коли Ілля долучився до проєкту «Школа правозахисника» на базі Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Це був масштабний проєкт із трьома навчальними модулями — у Чернігові, Одесі та Києві. Там зібралася чудова команда — правозахисники, громадські діячі, студенти, юристи. Усі замотивовані, націлені на результат» — згадує він.

Під час навчання учасники не лише отримували теоретичні знання, але й одразу застосовували їх у реальних проєктах. Так народилася ініціатива із захисту правозахисників на Донеччині, яку активіст реалізував спільно з Освітнім домом.

Зв’язки збереглися і після початку повномасштабного вторгнення — цього року Освітній дім допоміг із релокацією родини з Донеччини.

«Я написав заявку на Програму підтримки, і вже за кілька днів отримав позитивну відповідь. Протягом тижня надійшла допомога, яка реально допомогла розв’язати побутові питання переселенців. Комунікація була на високому рівні, усе відбувалося оперативно та професійно — за це дуже вдячний» — розповідає правозахисник.

На цьому Ілля зупинятись не планує, хоче й надалі співпрацювати з Домом у різних напрямках — від правозахисної освіти до розвитку соціального підприємництва.

«Особливо важливим є напрямок навчання правозахисній діяльності — і не лише для правозахисників, а і для всього суспільства. Люди мають знати свої права, розуміти, як їх захищати. Це допомагає вирішувати і професійні, і побутові, і соціальні питання» — переконаний активіст.

Погляд у майбутнє

За останні два роки було не до відпочинку. Якщо раніше Ілля любив подорожувати різними країнами, відкривати нові місця, то тепер намагається знаходити сили в спорті та спілкуванні з однодумцями.

«Після перемоги роботи буде ще більше», — впевнений правозахисник. «Процес відновлення — це дуже складний шлях, як у технічному плані, так і в суспільному. Громадському сектору треба нарощувати свій потенціал — інституційний, технічний, експертний. Будуть масштабні виклики, які потребуватимуть об’єднання зусиль у межах усієї країни».

Але саме зараз, під час війни, формуються ті зв’язки та механізми взаємодії, які стануть фундаментом майбутніх змін. І кожен, хто готовий діяти, може стати частиною цих перетворень.

Досвід роботи з ВПО показує — найефективніші рішення народжуються саме через співпрацю, тому вже зараз він закликає колег створювати дієві коаліції: «Наші проблеми ніхто, крім нас, не вирішить. Потрібні не паперові, а реальні обʼєднання, які співпрацюють і допомагають один одному. Тоді й партнери будуть бачити, що люди дійсно працюють, мають результати й досягнення. З такими можна реалізовувати масштабні проєкти».

Історія Іллі доводить: іноді найбільші випробування стають поштовхом до створення чогось нового та важливого. А власний досвід внутрішнього переміщення може трансформуватися в системну допомогу іншим людям, які опинилися в схожій ситуації.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.

Херсонська журналістка Марина Савченко про роботу, життя і виїзд з окупації

Марина – журналістка з Херсонщини, яка вже близько 25 років працює в професії. Певний час вона жила в окупованому місті, і поки могла, розповідала всій Україні та світу, що відбувається в окупації. На неї “полювали” ФСБ, будинок, в якому вона жила — зруйнували, а вибратись з окупації їй вдалось лише з третьої спроби.  

Перед якими труднощами постала Марина під час окупації, чому вважає, що про події в Херсоні мало розповідають, як їй вдалось працювати в окупованому місті, попри те, що російські спецслужби “полювали” на неї та як вона виїхала з окупованого міста – читайте в матеріалі. 

Марина народилася на Лівому березі Херсонщини, який зараз під окупацією. Більшу частину свого життя прожила у Херсоні, де працювала журналісткою. Вона з неймовірним теплом розповідає про свою роботу. 

“До великої війни в моєму житті було все добре. Ну, я і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії. У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягнути в професії. І я навіть вже подумувала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Так вийшло, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами”. 

Про війну і журналістику

Велику війну Марина зустріла в Херсоні. Певний час жила і навіть працювала в окупації. Але з кожним днем перебування в окупованому місті ставало для Марини все небезпечнішим. 

“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я просто вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні”. 

На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала кореспонденткою телеканалу “24 Канал” і журналісткою місцевого видання «Новий день». Наша героїня каже, що цей сайт входив у топ-3 в області, а газета “Новий день” була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці. Також газету люблять і зараз, бо колектив релокувався і друкував газету 2 роки з моменту визволення Херсона для жителів правобережжя Херсонщини та ВПО в різних регіонах.

“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але потім нашого колегу Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон. І тоді вже наш керівник сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки. Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час. Виїхати мені вдалося тільки з третьої спроби”.

Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги 

Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними дорогами, але окупанти завертали колони. Вона каже, що добиралась з Херсона до Вінниці чотири дні і коштувало це дуже дорого.

“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило.

Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся. 

Під час окупації ФСБ-шники в Херсоні за мною полювали. Вони знали, хто я така і намагалися мене виманити з дому. Але річ у тім, що я жила не за пропискою. 

Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш-майор” пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я розуміла, чим це пахне, і довелося просто вийняти “сімку” з телефона”.

Марина розповідає, що намагалась працювати і показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації. 

“Перший місяць я включалася на 24 канал, а згодом уже зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила десь у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна побільше знала про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто мало говорили. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді –  під час окупації, так і зараз – під час обстрілів”. 

Марина каже, що поки не може повернутися до Херсона, адже там постійні обстріли та й нема куди повертатися. Будинок, в якому вона жила, нещодавно зруйнували, 

“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять окупанти, і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає ледь не щодня”. 

Життя в окупації

Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу. 

“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчатка, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи на мене брати. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим це було дуже зворушливо. 

Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але наскільки я була рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що я доживу до цього. 

Моя бабуся, яка пережила війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все така нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. І я, і вона ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться”.

Марина каже, що продуктів в магазинах теж майже не було. Але в неї був знайомий власник магазина, якому вона дзвонила і питала, чи є щось там. Додає, що біля того магазину постійно стояли величезні черги.

“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити.  Херсонці допомагали одне одному вижити.

Пам’ятаю, одна дівчина теж мені принесла якісь консерви та качан пекінської капусти”.

За словами Марини, ще одна велика загроза для неї – це була безпека. 

“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я свого часу протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому мене багато людей знали в обличчя і впізнавали. Через це, коли я виходила в місто, мені доводилось змінювати зачіску та одягати окуляри”.  

Підтримка Дому 

Марина з неймовірним теплом розповідає про те, що її підтримали багато людей та організацій. Згадує і про допомогу Дому: 

“Це була така неочікувана і в той же час дуже потрібна мені допомога. Кошти, які я отримала, не просто допомогли – вони мене виручили. 

Але найголовніша для мене – це саме психологічна допомога. Я з багатьма психологами спілкувалась, зокрема по роботі, але такого фахового я ще не бачила, якщо чесно. Це якийсь найвищий пілотаж. Тому гроші, так, це дуже важливо, але психолог, я вважаю, що це над-над якась допомога.

Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все”. 

Марина розповідає, що продовжує працювати журналісткою, час від часу їздить в Херсон і планує це робити і надалі.

Вона додає, що херсонці – це незламні люди, які тримають Херсон на своїх плечах.

Серед таких людей і наша героїня, яка робить все, аби наблизити перемогу і світ знав правду про цю війну.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

П’ятеро делегатів Другої міжнародної конференції Crimea Global з Мексики, Бразилії, Судану та Іраку відвідали село Ягідне на Чернігівщині. У березні 2022 року, під час окупації регіону, російські окупаційні війська 27 днів тримали у підвалі Ягіднянської школи 368 місцевих жителів, використовуючи їх як живий щит для штабу, який розташували на першому поверсі того ж навчального закладу. 

Через задуху, відсутність нормального харчування та медичної допомоги там померли 10 цивільних жителів, розповів іноземним гостям житель Ягідного та потерпілий Іван Польгуй: 

“Площа підвалу 197 метрів квадратних, нас було 368 людей. Півметра на людину. Тут були чоловіки, жінки, літні люди та діти, наймолодшому бранцю тоді було півтора місяця. Деякі помирали просто у підвалі, їхні тіла лишались тут, поруч із дітьми, поки росіяни не давали дозволу їх винести”.

Опісля делегати відвідали Чернігівський облмуздрамтеатр, який відновлюють після ракетної атаки у серпні 2023 року, а також мали зустріч із заступником голови Чернігівської ОВА Іваном Ващенко та керівником Чернігівської МВА Дмитром Брижинським. На ній обговорили виклики, що постали перед Чернігівщиною, яка має спільні кордони одразу з двома країнами-агресорками — Республікою Білорусь та Російською Федерацією. 

У другій частині візиту делегати взяли участь у панельній дискусії “Мотивація потерпілих у процесі правосуддя: управління очікуваннями та зцілення від травм” — спеціальному заході Медійної ініціативи за права людини та Освітнього дому з прав людини в Чернігові. 

Захід проходив в ресурсному центрі Освітнього дому в с. Количівка. 

Правозахисники з України, Сирії, Судану та Іраку разом шукали відповіді на питання: “як уникнути завищених очікувань у постраждалих від воєнних злочинів, водночас задовольнивши їхній запит на справедливість”, а також “як зробити процес правосуддя орієнтованим на людину, уникнувши повторної травматизації?”

Модерувала дискусію Ольга Решетилова, голова Медійної ініціативи за права людини. Розмову вона почала з того, що наголосила на ключовій ролі постраждалих у процесах щодо воєнних злочинів, використавши приклад заочного суду над причетними російськими військовими до трагедії в селі Ягідне. Вона розповіла, що якщо на початку судового процесу потерпілі мали великий інтерес до нього, то вже на етапі апеляційного розгляду у залі суду не було нікого.

“Процес правосуддя складний, і за відсутності супроводу спеціалізованих організацій, потерпілі і свідки, не в змозі самостійно розібратися в ньому, просто втрачають мотивацію брати у цьому участь”, — сказала Ольга. 

Сергій Буров, керівник Освітнього дому прав людини в Чернігові, розповів про виклики документування воєнних злочинів, а також поділився досвідом польової роботи та впровадження програм із правозахисної освіти, підкресливши важливість забезпечення психологічної та юридичної підтримки потерпілих. Сергій висловився за підхід у документуванні та правосудді, заснований на правах людини, де постраждалі є партнерами процесу, а не лише джерелом інформації.

“У цьому процесі ми маємо дві цілі: притягти до відповідальності винних та розказати світу правду про ці події. У процесі опитування свідків та постраждалих для нас важливо, щоб люди розуміли ці наші цілі, щоб вони брали активну участь та були зацікавлені у їх досягненні разом із нами“, — сказав Сергій Буров.

Натія Наврузова, виконавча директорка правозахисної організації Yazda з Іраку, описала історію геноцидів проти єзидів – релігійної меншини з древньою вірою, що сягає 6 тисяч років. Через хибне сприйняття віри єзидів, народ неодноразово зазнав утисків, зокрема з боку Османської імперії, пізніше — Аль-Каїди. У 2014 році єзидів на території Іраку атакував ІДІЛ, включаючи масові вбивства, сексуальне рабство та викрадення. Вона підкреслила, що попри зусилля правозахисників та роботу спеціальної Слідчої групи ООН десятки тисяч єзидів все ще живуть у тимчасових таборах, а жінки та діти залишаються у полоні. Натія закликала до співпраці між правозахисниками з різних країн, зокрема у пошуку сталих та дієвих міжнародних механізмів притягнення винних до відповідальності:

“Цей геноцид єзидів досі триває через відсутність механізмів для вирішення причин, що його викликали. Якщо не розв’язати кореневих причин, ризик повторення геноциду зростає”. 

Водночас Фадель Абдулгані, засновник та виконавчий директор Сирійської мережі за права людини, у виступі сконцентрувався на можливостях механізму універсальної юрисдикції у випадках, коли передати справи до МКС неможливо (як це сталося у випадку з Сирією, коли Росія накладала право вето на такі рішення, “захищаючи” режим Асада). Попри те, що добитися покарання для владної верхівки в рамках універсальної юрисдикції практично неможливо, ці процеси допомагають тримати події у Сирії в центрі уваги Радбезу ООН та світу загалом.

“За допомогою універсальної юрисдикції нам вдалося отримати вирок у конкретному кейсі, який визнає, що тортури та насильство становили злочин проти людяності. Цей вирок, можна сказати, поширюється на весь режим Асада, оскільки він характеризувався саме такими методами. Тобто, універсальна юрисдикція не є альтернативою МКС, але має свої переваги”, — резюмував Фадель.

Мохаммед Хассан, виконавчий директор Мережі з прав людини Дарфура (Судан) у своєму виступі підкресли важливість документування як ключового елемента у боротьбі за справедливість для жертв воєнних злочинів у Судані, зокрема геноцидів у Дарфурі. Він поділився особистою історією втрати, пов’язаної із геноцидом, та свого шляху до створення мережі правозахисних організацій. Він закликав до систематизації доказів для міжнародного визнання воєнних злочинів. 

“За ці два дні в Україні я зрозумів важливу річ: надважливо приділяти увагу меморіалізації. Через 10 або 100 років ми маємо знати скільки людей загинуло та за яких обставин, але без документування це зробити неможливо”, — сказав Мохаммед.

Вероніка Плотнікова, керівниця Центру координації підтримки постраждалих і свідків при Офісі Генпрокурора України, розповіла про їхню роботу з підтримки жертв війни. Центр розпочав роботу в січні цього року, а місяць тому відкрив офіси у 9 окупованих та прифронтових регіонах. Вероніка Плотнікова наголосила, що співробітники офісу не займаються документуванням чи допитами, а фокусуються на супроводі та комплексній допомозі постраждалим у процесі правосуддя: від психологічної підтримки до підготовки до допитів.

“Наразі ми бачимо брак комунікації з потерпілими. Їм складно зрозуміти де та яку допомогу вони можуть отримати в процесі правосуддя. Ми маємо вибудовувати державні механізми таким чином, щоб постраждалий бачив «вхідну» та кінцеву точку, до якої він прямує. Ми над цим працюємо”, — зазначила Плотнікова.

Нагадуємо, що конференція Crimea Global проходить за ініціативи Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим/Офісу Кримської платформи, співорганізатори — Медійна ініціатива за права людини, Центр прав людини ZMINA, Український ПЕН, за підтримки Centre for Information Resilience.

Авторка тексту: Анастасія Лоза, МІПЛ
Фото: Анастасія Мантач

Історія про те, як діагноз «ВІЛ-позитивна» став захистом від російських окупантів для вагітної жінки з Луганщини, якій довелося тікати від війни вдруге.

Середина  пекучого липневого дня.  Олена жадібно п’є прохолодну воду за столом ком’юніті-центру громадської організації. Наша зустріч нарешті відбулася після постійних перенесень то на кілька днів, то на кілька годин. 

На обличчі Олени – доброзичлива усмішка, яка робить обличчя жінки привітним.  І тільки великі карі очі, які ніби навмисне заховані за густим та вогняно-рудим волоссям, видають стривоженість.  Олені близько 30 років, 12 з яких вона живе з ВІЛ-позитивним статусом. Народилася на Луганщині, в 2014 році разом з батьками змушена була тікати зі свого рідного містечка в Харківську область.

Життя зі статусом «позитивна»

Про день, коли  вперше дізналася щодо свого ВІЛ-позитивного статусу, Олена вирішила розповісти сама. Історія, за її словами, банальна, як світ. Юність, перше кохання, відсутність будь-яких знань щодо безпечного сексу. Вона абсолютно точно пам’ятає, як занедужала, як у неї боліло та горіло все тіло від високої температури, як карета швидкої допомоги доставила її до інфекційного відділення та лікарі поставили діагноз «Двостороння пневмонія». Далі — лікування та купа аналізів. І вже під час виписки зовсім юну на той час дівчину ошелешили: «У вас ВІЛ, вам необхідно стати на облік та розпочати лікування». 

«Як на мене, я досить швидко опанувала себе та почала жити повноцінним життям, незважаючи на мій статус.  Та якісь вищі сили вирішили випробувати мене на міцність ще не один раз. Доля подарувала мені  чоловіка, який не тільки показав мені, що таке справжнє кохання, але й з гідністю приймав та розділяв мою хворобу.  Здавалося, що тоді я була найщасливішою людиною. Та щастя тривало недовго. Коханий чоловік помер після тяжкої хвороби, так і не дізнавшись, що в мені зародився плід нашої любові,  його продовження. Тільки вагітність надала сенс моєму подальшому життю».

Випробування війною

Ледве Олена відновилася від втрати коханої людини, як почалася війна. Спочатку жінка з батьками не виїжджали — військових дій у місті не було, але його окупували терористи. Через місто постійно їздила військова техніка — армія РФ перетворила цей населений пункт на коридор до лінії фронту, де точилися запеклі бої. 

Два місяці Олена  просто чекала, коли це все закінчиться  й прийде українська армія. Вона твердо  не підтримувала політику окупантів, але відверто про це боялася говорити навіть сусідам. З березня 2022 року вулицями міста  вже ходили озброєні російські військові. Жінка зайвий раз намагалася не виходити за межі свого двору. За речами першої необхідності  та гуманітарною допомогою в довжелезних чергах доводилося стояти літній матері, оскільки родина боялася, що батька можуть змусити співпрацювати з окупантами або ж вбити. 

«Але повністю ізолюватися я не могла — мала хоча б іноді ходити на огляд по вагітності та отримувати ліки від ВІЛ, щоб дати можливість своїй дитині народитися здоровою. І ось в один такий день на 4 місяці вагітності, я вже була готовою до того, що моє життя скінчиться. По дорозі до лікарні мене обступила зграя російських окупантів — їх було четверо. Вони затягнули мене силою до найближчого закутку лікарняного  саду, наставили на мене зброю та наказали роздягатися. 

Земля пішла з під ніг. Мене як жінку взагалі не хвилював той факт,  що зараз зґвалтують, мене як матір охопив тваринний страх, що шкоду може бути завдано моїй майбутній дитині. І тут до мене дійшло!  Єдине спасіння — мій ВІЛ-позитивний статус. Я відразу почала кричати кривдникам, що в мене ВІЛ. Це їх зупинило та ненадовго — почали рвати на мені одяг зі словами, що моя відмовка «не прокотить».

Та, на щастя, зі мною була обмінна карта, інформація з якої змусила ґвалтівників поміняти свої плани. Нелюди  почали обзивати мене спідозною шльондрою та жорстоко бити ногами. Останній удар, який я пам’ятаю, прийшовся мені в живіт. Далі я втратила свідомість».

До тями Олена прийшла вже у відділенні лікарні, під крапельницею. Закривавлену жінку знайшли працівники медичного закладу та надали допомогу. Вона пам’ятає, що до розмови з лікарем  втратила відчуття реальності, адже не розуміла, чи ще б’ється  під її серцем серце її дитини. За 20 хвилин доки вона чекала на розмову, перед очима пройшло все її життя. І лише після того, як   на власні вуха почула серцебиття дитини на УЗД,  Олена змогла видихнути.  Цього дня жінка чітко зрозуміла, що необхідно тікати з окупованого міста будь-якими способами, що наступного разу може не пощастити.  

Олена виїхала   в кінці квітня  2022 року завдяки волонтерам. За її словами  – вона одна з останніх мешканців міста, кому вдалося виїхати безперешкодно з цього населеного пункту. Так символічно сталося, що народжувала Олена як раз в той час, коли місто, в якому залишилися її батьки, українські військові звільняли від російської окупації. «Я туди ніколи більше не поїду, — підкреслює. — До кордону з нелюдами там лічені кілометри».

Нашу розмову перервав плач дворічного  янголятка, який прокинувся в незручному,  вже замалому для нього візочку та вимагав миттєвої уваги матері. Вона, як справжня квочка, миттєво підхопилася та з відчайдушною  турботою почала заспокоювати свою дитину. За словами жінки, тепер все її життя  обертається навколо цього маленького всесвіту.

Матеріал підготувала Юлія Рудник в рамках проведення регіональних тренінгів «Правда через історії».

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті. Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Адвокати, які захищають права людини та виступають на захист політв’язнів у Криму, стають мішенями для репресивної машини окупаційної влади й опиняються в епіцентрі нападів силових структур.   Переслідування правозахисників у тимчасово окупованому Криму не є випадковими. Вони мають чітко виражену систему, спрямовану на те, щоб змусити правозахисників припинити свою діяльність або працювати в межах встановлених окупаційною владою норм.  

7 листопада 2024 року відбувся обшук в будинку юристів Лілі Гемеджи та Рустема Кямілева, про що стало відомо завдяки адвокату Едему Семедляєву. Обшук проводили співробітники центру з протидії екстремізму за ухвалою Київського районного суду міста Сімферополя т.о.т. АР Крим.

Під час слідчих дій представники силових структур вилучили мобільні телефони та низку юридичних документів, зокрема, папку сертифікатів про підвищення кваліфікації, сім листів із Південного окружного військового суду, робочі блокноти та документи, пов’язані з адвокатським статусом.  Одержана у ході обшуку інформація й обладнання загрожують стати початком нової масштабної кампанії переслідувань громадських активістів, адвокатів, релігійних лідерів та представників кримськотатарського народу, які досі не залишили півострів і продовжують робити спроби захистити себе та інших від легалізованого свавілля РФ.

Обшук проводився із суттєвими порушеннями: громадянам не було роз’яснено їхні права, відмовлено у врученні копії протоколу вилученого. Разом з тим, силовики здійснювали фізичний і психологічний тиск та залякування, спрямовані на сина адвоката, погрожуючи забрати його з собою та натякаючи на проблеми, які можуть виникнути в нього з керівництвом університету та військкомату з університетом і військкоматом.

Протягом обшуку силовики застосовували тактику залякування, зокрема, до 21-річної дочки Рустема Кямілева та Лілі Гемеджи. Окрім того, правоохоронці намагалися змусити сина адвокатів пройти до окупаційного військкомату.

Згідно із російським законодавством, яке РФ незаконно застосовує в окупованому Криму, а саме статті 8 федерального закону “Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації”, за наявності статусу адвоката вищезгадані документи можуть бути вилучені виключно за рішенням суду та у випадку, якщо вони не становлять адвокатської таємниці. Однак минулого року за позовом так званої «адвокатської палати Криму» адвокатські ліцензії Лілі Гемеджи та Рустема Кямілева булои анульованоі. 

Рустема Кямілева, після завершення обшуку в його будинку, відвезли до будівлі Кримського центру протидії екстремізму в Сімферополі. На нього склали два адміністративні протоколи за публікації на особистій сторінці у соціальній мережі Facebook від 9 червня 2020 року та від 21 жовтня 2017 року. Київський районний суд міста Сімферополя ухвалив рішення визнати юриста винним у скоєнні адміністративного правопорушення за частиною 1 статті 20.3 КоАП РФ, призначив йому 10 діб арешту і штраф у розмірі 50 тисяч рублів за правопорушення, передбаченіе частиною 1 статті 20.3.3 КоАП РФ. На одній із публікацій зображена державна символіка України, яку Центр протидії екстремізму спробував безпідставно представити як символ організації “Правий сектор”.

Свавільні затримання адвокатів в окупованому Росією Криму, залякування, позбавлення їх права на адвокатську практику відбуваються вже не вперше і грубо порушують “Основні положення про роль адвокатів”, прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам (1990 р.), які гарантують можливість безперешкодного здійснення своїх повноважень захисниками (без залякування, недоречного втручання та покарання за професійну діяльність).

Українські правозахисні організації висловлюють рішучий протест проти чергових репресій, здійснених російськими силовими структурами в окупованому Криму. Переслідування адвокатів у Криму — це не випадковий інцидент, а системне явище, яке стало частиною стратегії репресій Росії щодо політичних активістів, правозахисників та журналістів. За 10 років окупації Криму щонайменше 13 адвокатів на півострові стали жертвами утисків з боку російської окупаційної адміністрації, які відбуваються у формі свавільних обшуків, свавільних затримань, адміністративних арештів й адміністративних штрафів у політично вмотивованих справах, позбавлення адвокатської ліцензії, блокування мобільного зв’язку, погроз кримінального переслідування тощо. Крім того, правозахисники Емір-Усеїн Куку, Сервер Мустафаєв, Різа Ізетов та Ірина Данилович нині відбувають тривалі терміни ув’язнення. Адвокати і правозахисники залишаються останнім оплотом правосуддя та захисту прав людини в окупованому Криму. Тому важливо, щоб міжнародна спільнота продовжувала підтримувати цих людей, які борються за справедливість в умовах беззаконня та свавілля.  

Ми, правозахисні організації, звертаємося до міжнародних організацій та урядів іноземних держав з такими вимогами: 

• Рішуче засудити репресії стосовно юристів Лілі Гемеджи та Рустема Кямілева та інших адвокатів в окупованому Криму і вимагати від російської окупаційної влади припинити їх незаконне переслідування. 

• Запровадити персональні санкції проти осіб, відповідальних за грубі порушення прав людини в окупованому Криму, зокрема, щодо співробітників ЦПЕ, так званих “суддів” і “слідчих”, які займаються політичними переслідуваннями адвокатів в окупованому Криму. 

• Надавати підтримку адвокатам, правозахисникам, активістам та їхнім родинам, які зазнають репресій за свою професійну діяльність. 

• Продовжити здійснювати моніторинг ситуації з правами людини в Криму, документувати порушення прав людини та воєнні злочини, аби сприяти притягненню винних до відповідальності. 

ГО “КримSOS”

Центр прав людини ZMINA

Правозахисний центр “ДІЯ”

Центр громадянських свобод 

Платформа звільнення політв’язнів 

ГО “Кримський процес”

Дім Прав Людини Крим

Об’єднання родичів політв’язнів Кремля

Кримська правозахисна група

УГСПЛ

Освітній дім прав людини – Чернігів

У Чернігівському хабі ОДПЛЧ відбувся кінопоказ документального фільму «Bellingcat: Правда у світі постправди». Цей захід став можливістю для учнів і учениць Чернігівського обласного наукового ліцею, котрі завітали разом зі своєю вчителькою Світланою Кирієнко, покращити знання в темі медіаграмотності та протидії дезінформації, дізнатися про новітні інструменти пошуку правди та перевірки надійності інформаційних джерел.

Чому саме «Bellingcat: Правда у світі постправди» варто подивитися, вивчаючи тему медіаграмотності?

Фільм режисера Ганса Пула розповідає про діяльність незалежної організації Bellingcat, яка відома своєю унікальною методикою громадських розслідувань. Основна “зброя” розслідувачів Bellingcat — дані з відкритих джерел, соціальних мереж, супутникових знімків і цифрових ресурсів. Завдяки цим інструментам вони досліджують події, пов’язані з правами людини, військовими конфліктами та міжнародними кризами. У світі, де новини розповсюджуються миттєво, а інформація нерідко перекручується або подається з навмисними спотвореннями, Bellingcat кидає виклик дезінформації, розкриваючи істину завдяки перевіреним фактам.

Дітям, як і дорослим, надзвичайно важливо використовувати правдиву інформацію, розуміти, аналізувати й перевіряти той інформаційний простір, в якому вони знаходяться. Показ фільма дав можливість зануритися у світ цифрових розслідувань, побачити, як працюють сучасні інструменти для пошуку правди, і зрозуміти, якими шляхами організація впливає на міжнародні події. Глядачі могли побачити процес аналізу цифрових доказів, використання супутникових знімків та перевірки даних у реальному часі. 

Фільм також порушує важливе питання про те, як у сучасному суспільстві маніпуляції інформацією та фейкові новини можуть змінювати суспільну думку і навіть впливати на політичні процеси. Робота Bellingcat показує, що правда, навіть у світі постправди, залишається досяжною, якщо використовувати інструменти фактчекінгу та відкриті джерела з відповідальністю та професіоналізмом.

Обговорюємо та практикуємо

Після перегляду відбулася активна дискусія, яка торкнулася тем постправди, дезінформації та важливості медіаграмотності. Глядачі на практиці спробували розібрати питання перевірки джерел, вміння відрізняти правдиву інформацію від маніпулятивної. Цей обмін думками підкреслив значущість медіаграмотності в сучасному світі, де критичне мислення та аналітичні навички є основою для свідомого ставлення до інформаційного простору.

Захід став важливим етапом у підвищенні обізнаності про методи боротьби з дезінформацією та захисту прав людини, відкрив нові перспективи для розуміння важливості прозорості в суспільстві. Кінопоказ фільму «Bellingcat: Правда у світі постправди» – це не лише перегляд документального фільму, але й цінний освітній досвід, що надав учасникам/цям інструменти для протидії дезінформації та можливість розширити свої знання й потренувати навички медіаграмотності.

______

Фільм входить до закритої колекції Кіноклуби Docudays UA. Показ відбувся у рамках діяльності кіноклубу, що діє на базі ОДПЛЧ “Кіно в Домі”.