Спільне звернення представників Коаліції “Україна. П’ята ранку” та Ініціативи “Трибунал для Путіна”

5 грудня 2024 року Верховна Рада України ухвалила законопроєкти “Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини” (№ 11538 від 02.09.2024) та “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України у зв’язку із прийняттям Закону України “Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини”” (№ 11539 від 02.09.2024) за основу у першому читанні. 

Ми, представники правозахисних організацій, які тривалий час працюють задля забезпечення відповідальності за міжнародні злочини, вчинені в умовах збройної агресії проти України, вважаємо, що прийняття законопроєктів № 11538 та № 11539 не тільки не сприяє майбутнім розслідуванням, але й ставить під сумнів перспективу існуючих справ. 

Пропонований у законопроєктах підхід регулювати розгляд міжнародних злочинів на національному рівні окремим законом є невиправданим, а самі проєкти не врахували позицію суддів, прокурорів та слідчих, а також громадянського суспільства, і в реальності зведуть нанівець чимало ефективних процесів правосуддя.

Ми закликаємо народних депутатів України не підтримувати ухвалення законопроєктів  № 11538 та № 11539, з таких причин.

1. Проєкти підірвуть розслідування найтяжчих злочинів в Україні. Провадження будуть гальмуватися, в них буде більше помилок та процесуальних порушень. Це означає, що вже перевантажена система правосуддя ставатиме ще більш перевантаженою, особливо з огляду на численні провадження, кількість яких зростає кожен день. 

У разі ухвалення законопроєктів № 11538 та № 11539 слідчим, прокурорам та суддям потрібно буде застосовувати новий окремий закон до фактів, що мали місце після прийняття № 11538 та № 11539, а Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси (КК/КПК) — до тих, що були раніше. Це два взаємовиключних підходи, які треба вчитись використовувати паралельно за відсутності практики застосування таких рішень. До того ж, виникне проблема розслідування триваючих злочинів, де потрібно буде вишукувати момент, до якого розслідування відбувається за КК/КПК, а де — за новим законом. 

Законопроєкти містять плутану термінологію, яка подекуди не узгоджується із міжнародним правом, зокрема Римським статутом. 

Деталізація міжнародних злочинів без ґрунтовного попереднього пропрацювання суті їхніх складів не допомагає краще розуміти суть порушення, а тільки створюють більше простору для вільної інтерпретації в процесі застосування.

Доведеться долати наслідки процесуальних неузгодженостей, які погіршать якість розгляду справ, створять нові ризики на практиці і збільшать вірогідність процесуальних порушень, які потім можуть бути використані стороною захисту для оскарження рішень та поховання справ.

Детальний аналіз законопроєктів тут.

2. Законопроєкти № 11538 та №11539 у разі їхнього ухвалення можуть бути визнані неконституційними. Це означає, що введення законів у дію не буде гарантувати, що вони будуть запроваджені у сталу практику правосуддя. 

Конституція України закріплює принцип верховенства права та визначає, що закони приймаються на основі Конституції України та мають відповідати їй. Його реалізація на практиці вимагає також юридичної визначеності, що зобов’язує до передбачуваності застосування правових норм та недопущення можливостей їх довільного трактування. 

Відповідно до загальних засад Кримінального кодексу України, лише він розуміється під законодавством про кримінальну відповідальність, а будь-які прийняті зміни до нього мають включатись після набрання ними законної сили до цього нормативно-правового акту.

Отже, в Україні не передбачена можливість встановлення кримінальної відповідальності чи її деталізація інакше, ніж через внесення змін до діючого Кримінального кодексу України. Прийняття окремого закону, який паралельно з дією Кримінального кодексу України буде визначати засади відправлення правосуддя щодо окремої категорії злочинів, може призвести до порушення юридичної визначеності на практиці, створити виклик для слідчих, прокурорів та суддів в частині застосування норм законодавства.

Про це зазначає і науково-експертний висновок Апарату ВРУ, який, вочевидь, не було враховано під час розгляду законопроєкту.

Сумніви у конституційності проєкту та відповідності українському законодавству додатково загальмують процес вдосконалення українського законодавства щодо переслідування за міжнародні злочини, вчинені в умовах війни, та переведуть фокус з удосконалення законодавства на боротьбу за виживання самого закону.

Наявні проблеми із законопроєктами неможливо вирішити правками між першим та другим читаннями, оскільки вони стосуються самої їхньої суті. Регламент парламенту не дозволяє настільки докорінне перероблення законопроєктів між першим та другим читанням. До того ж, автори № 11538 та № 11539 не були й раніше відкриті до обговорення, тож навряд можна розраховувати на погодження радикальних змін, ще й у короткий період, що залишився для внесення правок до другого читання. 

Усе це суперечить цілям, які перед собою ставить держава, а також високим очікуванням українського суспільства, більшість якого вважає, що пріоритетом має бути справедливе покарання та вимагають, щоб процеси розпочинались і проводились якнайшвидше. Послаблення національної системи цими законопроєктами збільшить сумніви у її спроможності та демотивуватиме постраждалих звертатися до органів правопорядку по допомогу.

Ми закликаємо народних депутатів України не ухвалювати законопроєкт № 11538 та пов’язаний з ним № 11539 від 02.09.2024 та відновити ґрунтовні обговорення, щоб знайти оптимальний шлях імплементації положень Римського статуту в українське законодавство.

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

В умовах війни, яка випробовує нас на міцність, надзвичайно важливо знайти час для відновлення. Програма психосоціальної реабілітації — це частина Програми Захисту Дому, котра дає можливість людям, які постійно допомагають іншим та працюють з темами війни, відновити власний ресурс. Вона стала особливим шансом для її учасників та учасниць зробити невеличку паузу аби потім з новою силою продовжити свій розвиток та громадську діяльність. Про те як вона працює і яких результатів вдалося отримати учасникам та учасницям — читайте в цьому матеріалі.

“Цього разу зустріч із учасниками та учасницями в рамках програми Психосоціальної реабілітації була для мене особливою. Частково через те, що вона була завершальною в програмі, частково тому, що цього разу ми не зустрічалися в Домі і це була інша локація. Якщо відверто, то останній пункт змусив мене сумувати. За час проведення програми реабілітації вона набула для мене теплого цінного значення, зокрема, саме через проведення її в Ресурсному центрі Дому в Количівці. Іноді можна просто переступити поріг і відчути як змінюється світосприйняття, хоча достеменно нічого ще не відбулося. Так я відчувала себе в Домі і так створювалася наша програма. Однією з важливих цінностей було бути про людей і для людей. Це не навчання, не тренінг, не лекція і не відпочинок — це місце і простір де можна зустріти Людське, досліджувати людську силу і спостерігати за зціленням. Я відчуваю війну як втрату безпеки і тому створити безпечний простір і мати поруч людей, які так само його створюють — кропітка і поважна праця”, — поділилася враженнями супервізорка й психологиня програми Надія Локоть.

Команда Освітнього дому прав людини  — Чернігів провела вже 11 таких програм, до яких долучилося понад сто учасників та учасниць з числа представників/ць ГО, лідерів/ок громад, правозахисників/ць, журналістів/ок та волонтерів/ок з різних куточків України. Переважна більшість програм проходила в Освітньому ресурсному центрі в Количівці і ще декілька в інших локаціях. Остання відбулася в заміському готелі ШишкiNN.

Відпочинок (не)на часі

“Кажуть, мрія в яку ми віримо; бажання, яке щиро горить у нашому серці; потреба, яка іде від усвідомлення нашої місії — мають неймовірний потенціал для втілення і неодмінно здійснюються.

Якоюсь мірою це реалізувалося в мене. Працюючи над поточними справами, я зловила себе на думці, що уже надто втомлена, надто виснажена і навіть зневірена… Я розуміла, що потреба в ретриті йде не від моїх поверхневих бажань, а зсередини. Тому занотувала собі, що як тільки завершу найважливіші на той момент критичні завдання, принаймні спробую подати заявку. 

І магічним чином я отримала можливість стати учасницею ретриту. Обставини склалися так, що це було не зовсім вчасно і робочі плани не вдалося реалізувати повністю, а навпаки — був пік навантаження і дедлайнів. Та і мій стан був такий, що на все була одна відповідь: “нікуди не хочу і нічого не хочу”. Попри все, в останній момент я вирішила, що таки треба — зібрала за кілька годин речі й поїхала. Цей ретрит був ніби відповіддю Всесвіту на мої глибинні потреби і він розуміє як мені це потрібно”, — поділилася своїм шляхом до програми психосоціальної реабілітації Світлана Пилипчук, керівниця ініціативи “Людина народжується з правами”.

Війна створює постійне емоційне та фізичне напруження, яке виснажує ресурси організму. У цей складний час багато людей вважають, що відпочинок — це розкіш, яку вони не можуть собі дозволити. Проте насправді саме відпочинок є необхідним для того, щоб залишатися стійкими, діяти ефективно і підтримувати внутрішню рівновагу.

Постійна небезпека, тривога за себе та близьких, страх перед невизначеним майбутнім — усе це активує хронічний стрес, який виснажує психіку. Відпочинок дозволяє стабілізувати емоційний стан. Навіть короткі періоди релаксації допомагають нашій нервовій системі перейти зі стану “боротьби або втечі” в “режим відновлення”, коли організм може заспокоїтися та зарядитися енергією.

Без відпочинку людина ризикує зіштовхнутися з емоційним вигоранням, депресією чи тривожними розладами. Регулярне перезавантаження допомагає уникнути цих станів. Окрім того, хронічний стрес і втома ослаблюють імунну систему, а відпочинок навпаки сприяє її зміцненню. Тому однозначно, відпочинок — це не розкіш, а життєва необхідність, особливо у складні часи. 

Методика Somatic Experiencing в комбінації природного, людського та професійного середовища

В основі програми психосоціальної реабілітації лежить робота з психологами, які працюють за методикою Somatic Experiencing (SE) — підхід, який спрямований на роботу з тілесними реакціями на травму, допомагаючи людині вивільнити напругу і відновити внутрішню рівновагу. Також SE базується на поступовій роботі з тілесними відчуттями, без примусового “проживання” травми, що робить цей метод безпечним і ефективним.

Програма проходила під пильним наглядом трьох тренерок-психологинь: Надії Локоть, Ольги Ульдюкової та Яни Дунаєвої.

Учасниця Світлана Пилипчук каже: “Комбінація природного, людського та професійного середовища виявилася дуже цінною для кристалізації думок та рішень. Ліс, річка, жовте листя під ногами, надзвичайно красиві берези та сонячна погода —  були хорошою основою для атмосфери. Відкриті люди, щирі та толерантні, створили дружне та “дихаюче” середовище, де кожен та кожна могли бути собою, без будь-якого примусу чи тиску, без надмірного втручання чи нагнітання.

Професійні тренерки програми за допомогою методу Somatic Exspiriencing дали усім присутнім найкраще, що можна для відновлення та самодопомоги — практики відстежування своїх станів/чуттів та методи врегулювання та впливу, щоб покращити ці стани.

Надзвичайно цінно було спілкуватися як в групі разом, так і з тренерками та учасниками й учасницями особисто. Для мене взагалі спілкування — це спосіб терапії, особливо якщо воно ціннісно-орієнтоване та щире. Дуже запам’яталася арт терапія, можливо тому, що тут були фізичні продукти, які ми створювали і могли розглядати та аналізувати ще наступні дні”.

Програма поєднала професіоналізм тренерок, методику Somatic Experiencing і сприятливе природне середовище, що створило умови для психоемоційного відновлення учасників і учасниць. Всі вони відзначали терапевтичну цінність спілкування — як групового, так і індивідуальних консультацій, — що разом із практиками саморегуляції допомогло покращити стан і знайти внутрішній баланс.

Атмосфера, де всі змогли знайти своє маленьке диво

Правозахисниця та учасниця Олена Ливицька (ім’я змінено в цілях безпеки) поділилася своєю історією, яка стала ще одним свідченням того, наскільки важливою є підтримка в складні часи. Втрата дому через війну, постійний стрес і відчуття безнадії здавалися нескінченною чорною смугою в її житті. Але участь у програмі, організованій Освітнім домом прав людини — Чернігів, стала для неї промінцем світла, який допоміг знайти внутрішню гармонію, силу і підтримку.

“Вже дуже довгий час на мене просто сипалось одне за одним щось дуже-дуже недобре. Цьому не було кінця і краю. Я жартувала, що треба ванна з святою водою і шукала рішення, все чекала коли ця мелодія “по чорним клавішам” перейде на білі… Моя домівка і батьківська зруйновані “асвабадітєлями донбаса”! Так, мозок давно розумів, що це неминуче, але серце цього не може прийняти…

У вересні я побачила програму від Освітнього дому прав людини — Чернігів. Я зрозуміла, що це хороша можливість відновитися психологічно. У нас були чудові психологині та релаксаційна програма, ми були в гармонії з собою та природою . Мали змогу ставити питання і отримувати відповіді, мали змогу просто мовчати. Ми малювали, співали, танцювали і читали вірші. Велике дякую Надії Локоть, що привезла для нас свої музичні інструменти і дала повну волю їх використання. Дякую за індивідуальну консультацію, розуміння і підтримку, за проведену чудову програму в цілому, разом з чудовими психологами Ольгою та Яною” поділилася враженнями учасниця Олена Ливицька.

Учасники та учасниці програми неодноразово висловлювали вдячність команді ОДПЛЧ. Цей проєкт став прикладом того як турбота і професіоналізм здатні змінювати життя людей, що працюють з темами війни та постійно допомагають іншим.

Тренерка і психологиня Надія Локоть розповіла чим їй запамʼяталася ця програма: “Напевно це те, що я спостерігала кожного разу і помітила й цього. Це те крихке спостереження, коли спостерігаючи за учасниками та іншими учасницями помічаєш як голоси стають голоснішими, посмішки яскравішими, як люди оживають зустрічаючись із підтримкою, дозволяючи собі проживати свій біль і свої історії. 

Я вважаю що мені неймовірно пощастило в житті, адже я є свідком людської сили. В кожному є те, що допоможе справлятися і справитися і спостерігати за тим, як люди знаходять ці опори неймовірно красиво. Цього разу завершуючи групу я згадувала і всіх учасників та учасниць, які були раніше. Я памʼятаю всіх, памʼятаю кожну історію і я вдячна всім, що вони дозволили мені стати свідком їхньої сили.” 

Менеджер Програми Захисту Геннадій Випинашко також прокоментував захід: “Позитивні зміни, які ми спостерігаємо по завершенню програми, неймовірно надихають. Але для того, щоб ці зміни стали реальністю, необхідно застосовувати комплексний підхід підтримки правозахисників, журналістів та активістів, які знаходяться в ситуації ризику.

Програма постійно вдосконалювалась завдяки кожному проведеному заходу, кожній формі зворотного зв’язку та саморефлексії. Однак найважливіше, що варто підкреслити: Програма психосоціальної реабілітації є лише частиною більш широкої Програми Захисту Дому. Саме наявність термінової підтримки, можливості стажування, а також реалізації мікропроєктів і холістичний підхід демонструють максимальну ефективність нашої роботи. Це все разом забезпечує надійну підтримку представників громадянського суспільства.

Ключовими елементами є покриття базових безпекових потреб, надання менторської підтримки та стипендій, а також запрошення на реабілітаційні заходи. Саме цей комплекс підтримки дозволяє зберегти та продовжити громадську діяльність навіть у найкритичніших умовах, даючи надію та підтримку тим, хто її найбільше потребує.”

Програма психосоціальної реабілітації функціонує в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній дім прав людини — Чернігів у співпраці з Центром прав людини “ZMINA” за фінансової підтримки Європейського Союзу А також експертного супроводу організацій “Libereco” та “Feniks Trauma Support”. Зміст Програми психосоціальної реабілітації є виключною відповідальністю Освітнього Дому прав людини — Чернігів та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Йде третій рік повномасштабного вторгнення і нам часто буває соромно не лише говорити, а й думати про власну втому. Багато хто думає: можна потерпіти ще трошки і обійтися без відпочинку. І ось відпустка відкладається на примарне “коли буде на часі”, потік робочих (не завжди легких та емоційно комфортних) задвдань набирає швидкості і ти несешся в ньому й поступово відчуваєш, що тебе тягне на дно.

Під час війни громадські активісти, волонтери, правозахисники, журналісти вимушено переформатували свою діяльність. Вже майже три роки вони допомагають людям, які постраждали від війни, хоча самі також опинились в складних життєвих ситуаціях. Це виснажує морально й емоційно й спричиняє ризик ретравматизації для всіх сторін. Щоб цього уникнути та мінімізувати наслідки, Освітній дім прав людини – Чернігів почав проводити програми психосоціальної реабілітації з листопада 2022 року. Загалом станом на зараз таких програм вже було 11. Учасниками та учасницями ретритів стали 115 представниць та представників ГО, лідерів/ок громад, правозахисників/ць, журналістів/ок та волонтерів/ок з різних куточків України.

Більшість програм проходять в ресурсному центрі ОДПЛЧ, який знаходиться в с. Количівка під Черніговом. Але за можливості команда обирає й інші локації. Головне — щоб це було місце, віддалене від міського шуму, з мальовничим пейзажем навколо і там можна було створити безпечний та комфортний простір, де учасники/ці почувалися б у безпеці. Так локацією проведення крайнього ретриту став заміський SPA-готель ШишкiNN.

Геннадій Випинашко, менеджер програми Захисту ГС “ОДПЛЧ”:

“Головний акцент нашої програми психосоціальної реабілітації зроблений на формування травмообізнаності громадських діячів та активістів, формування навичок долати вторинну травматизацію, працювати з внутрішніми та зовнішніми ресурсами. Маємо сподівання, що у майбутньому учасники зможуть передати отримані знання про стрес і травму своїм колегам, що призведе до покращення якості послуг і допоможе більш ефективно лобіювати інтереси осіб, що звертаються до них за допомогою“.

З учасниками/цями ретриту працюють психологи. Використовують метод «Somatic Experiencing» Пітера Левіна. Це терапевтичний підхід, спрямований на зцілення наслідків травми та стресу для тіла і нервової системи. Метод включає декілька різних рівнів роботи: тілесні відчуття, емоції та почуття, рухи, образи та пояснення на когнітивному рівні. «Somatic Experiencing» передбачає створення підтримуючого простору, в якому людина може досліджувати свої відчуття та емоції і з підтримкою спеціаліста виходити зі стану гіперактивності або знерухомлення, які пов’язані з травмою і стресом і поступово вертатись до відчуття «потоку життя», відчуття себе в здоровому тонусі, відчуття можливості керувати собою і своїм життям.

Ольга Ульдюкова, практикуюча психологиня, танцювально-рухова терапевтка, одна з тренерок ретриту:

“Наше суспільство вже три роки перебуває у стані дуже важкого стресу і травматичних подій. Волонтери і активісти – прошарок суспільства, що є одним з найбільш активних і вмотивованих, з одного боку. А з іншого – вони не дають собі можливості відпочивати і робити хоча б маленькі перерви для підживлення своїх сил. І тоді ми бачимо в своїй роботі  багато втоми, напруження, порушення сну, хронічних болей, високу ступінь тривоги, депресивні стани та інше. 

Це нормальна реакція нервової системи на ненормальну ситуацію в якій ми опинилися. Тому що травма і стрес це те, що зберігається в нашому тілі.  Але ми точно можемо з цим щось робити, якщо ми знаємо, як працює наша нервова система і шо їй допомагає повернутись до нормальної роботи. 

У практичній частині ретриту ми розповідаємо, як влаштована наша нервова система і як вона реагує на стрес та травматичні події. А під час практичної кожен може спробувати на собі вправи і методики, отримати особисту консультацію і розібратись з тим, що турбує саме його. По закінченні ретриту, котрий триває зазвичай 5-6 днів, ми бачимо як люди починають відновлюватись, повертаються в стан більшого спокою та відчуття себе, повертають сили, впевненість та цікавість”.

Оскільки авторка цього тексту безпосередньо залучалася до ретриту, це дало унікальну можливість побачити зі сторони, як усього за 6 днів змінилися усі без винятку учасники/ці програми. Звісно, з кимось спрацювало глибше й ефективніше, а хтось потребував більше часу для відновленя. Але спостерігати, як незнайомі між собою люди, більшість з яких напочатку очевидно не хотіла знімати з себе броню своєї утоми, а дехто —  навіть визнавати потребу у відпочинку й допомозі, розкриваються, навіть візуально стають вільнішими, розслабленішими, починають посміхатися та комунікувати, — безцінний досвід. Ось лише декілька з історій тих, хто захотів поділитися досвідом після ретриту.

Світлана Чичкан, учасниця ретриту:

“Я їхала на ретрит спустошеною. Хотілося лише сидіти й плакати або просто тупо лежати й дивитися в одну точку Повна апатія, я ніби жила на автоматі, машинально виконуючи поточні задачі: прокинулась, треба вмитися, дитину до школи відправити, сісти за ноутбук… Нічого не хотілося, в тому числі й їхати на цей ретрит. Мене туди ледь не силоміць відправили, й тепер я за це дуже вдячна. 

Стало легше майже від самого початку, і кожен день давав нові плоди. Атмосфера, тиша, аромат соснового лісу, приємне товариство людей, які розуміють твої болі, потужна команда психологів… Всі ці вправи, які на перший погляд видаються дивними, а потім ти просто відчуваєш, що тобі класно, що тобі легше, що тобі в голові ніби просвітлення йде…

Я вийшла звідти зовсім іншою. Коли зателефонувала одній людині у справах одразу після цих шести днів, мені з подивом сказали: “У тебе навіть голос змінився!” Це дуже велике полегшення, чистота всередині, розуміння того, що треба робити, як далі рухатися.”

Вікторія Гламазда, учасниця ретриту, документаторка воєнних злочинів:

“На третій рік великої війни я відчула виражену професійну деформацію. Підсвідомість у снах почала переносити мене в ті події, де були свідки і жертви воєнних злочинів. Я знаю багато жахливих історій про людей, які пережили окупацію чи потрапили до рук російських окупантів. Коли ти це документуєш, воно накопичується в свідомості. Неможливо пропустити через себе стільки негативу, щоб це з часом не далося взнаки. 

До ретриту я декілька разів намагалася спілкуватися з психологами, але вперше потрапила на консультацію, яка дала мені мені розуміння того, що зі мною відбувається, саме там. Психологиня пояснила, що це «травма свідка», адже люди, які працюють з важкими історіями чи навіть просто постійно читають і аналізують їх, співпереживають, емпатують іншим людям. Так відбулося і в мене. Окремо хочу відзначити професійність тренерів, вони справді потужні.

Саме на цій програмі мені вдалося знайти декілька дієвих практик, які я зможу застосовувати. Окрім того, я морально перезавантажилася, трошки відпочила, познайомилася з багатьма чудовими людьми, які захоплюють своєю внутрішньою силою. Надихнулася на те, щоб продовжувати робити свою справу далі, незважаючи на труднощі”.

Такі ретрити, звісно, не панацея, бо не існує чарівного секрету, розгадавши який ми можемо за одну мить позбутися усіх накопичених болей, стерти наш травматичний досвід, перекреслити усе погане, що сталося, і убезпечити себе від того, що ще може статися. Але завдяки ним ми можемо стати стійкішими, дізнатися, як допомогти собі та тим, хто поряд з нами, та дозволити собі хоча б на короткий проміжок часу видихнути й розслабитися. А потім з новими силами робити те, що повинні, для того, щоб Україна вистояла і світ знав правду про те, що відбувається. 

Ольга Мелашенко, Чернігівська Медіа Група

Програма психосоціальної реабілітації функціонує в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній дім прав людини — Чернігів у співпраці з Центром прав людини “ZMINA” за фінансової підтримки Європейського Союзу А також експертного супроводу організацій “Libereco” та “Feniks Trauma Support”. Зміст Програми психосоціальної реабілітації є виключною відповідальністю Освітнього Дому прав людини — Чернігів та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Сьогодні, 29 листопада, в Києві Дім прав людини «Крим» та Освітній дім прав людини в Чернігові спільно провели захід «Жінки на захисті прав людини: до 30-річчя міжнародної мережі Домів прав людини та Дня захисту жінок-правозахисниць».

Подія зібрала представників/ць правозахисних організацій, журналістів/ок, активістів/ок для обміну досвідом, аналізу викликів і зміцнення співпраці. 

На заході відбулося відкриття та презентація фотовиставки «Портрети сили» / Portraits of Strength, підготовленої Фондом домів прав людини. Світлини відображають портрети жінок, які своєю діяльністю просували і продовжують просувати права людини, свободу та демократію, борються за них у різних куточках світу. 

Фотовиставку презентували Сергій Буров, директор ГС “Освітній  дім прав людини в Чернігові” та Андрій Зубарєв, директор ГС “Дім прав людини “Крим”.

На одній зі світлин зображено Юлію Кішенко — українську правозахисницю та волонтерку, яка бореться за права людини в умовах війни. Вона є координаторкою освітнього напряму благодійного фонду «Схід SOS», організації, яка є співзасновницею Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Юлія пройшла правозахисний шлях від Євромайдану до координації освітніх проєктів, від допомоги переселенцям до адвокації прав постраждалих від війни, більше про її діяльність у відео. На своєму сайті Фонд домів прав людини також опублікував статтю під назвою “Портрети сили 3-е видання: Юлія Кішенко, Україна”, у якій описано діяльність правозахисниці Юлії Кішенко.

За участі відомих спікерок проходила тематична дискусія «Роль жінок-правозахисниць у сучасних українських реаліях збройної агресії Росії проти України». 

Своїм досвідом ділилися:

•   Валентина Потапова, керівниця напрямку національної адвокації ГО «Центру громадянської просвіти «Альменда»,
•   Юлія Кішенко, координаторка освітніх програм БФ «Схід SOS»,
•   Ольга Скрипник, голова правління ГО «Кримська правозахисна група»,
•   Юлія Красільникова, виконавча директорка БФ «Схід SOS»,
•   Дар’я Свиридова, членкіня першого складу правління ОДПЛЧ,
•   Олександра Романцова, директорка ГО «Центр громадянських свобод» (TBC),
•   Тетяна Печончик, голова правління ГО «Центр прав людини ZMINA»

Модераторка: Вікторія Єрмолаєва – головна редакторка Громадського радіо, експертка з гендерної рівності.

Ще однією важливою подією заходу стала презентація методичного посібника «Розуміючи принципи та стандарти захисту правозахисників: правозахисники під час екстриму». Цей посібник, розроблений експертами Центру громадянської просвіти “Альменда”, став практичним інструментом для захисту правозахисників, які працюють у надзвичайних умовах.

Цей день, 29 листопада, слугує гарною нагодою, аби привернути увагу до жіночого правозахисту, подякувати жінкам, які захищають права людини в нашій країні та за кордоном. Жінки-правозахисниці відіграють ключову роль у захисті прав людини, підтримці постраждалих спільнот та документуванні воєнних злочинів, сприяючи формуванню міжнародної підтримки України. 

Захід проводився у співпраці із Центром прав людини ZMINA за підтримки Європейського Союзу.

Стаття про те, як досвід вимушеного переселення допоміг правозахиснику з Донеччини створити проєкти допомоги для ВПО.

«Колись я думав, що в нас із 2014 року були постійні виклики, зараз розумію — з 2022-го почався справжній, безперервний і непередбачуваний марафон випробувань», — розповідає Ілля Єлін, правозахисник, який після початку повномасштабного вторгнення був змушений покинути рідну Донеччину.

Його історія — це не просто розповідь про релокацію. Це історія про те, як власний досвід внутрішнього переміщення став поштовхом до створення системної допомоги іншим. Як професійні знання та навички довелося переосмислити в нових реаліях. І як із власної травми народжуються проєкти, що повертають людям надію.

До 2022 року

Історія громадського активізму Іллі починається у 2014 році — саме в той час він зрозумів, що через неї можна впливати на суспільні процеси та зміни в країні.

«На Донеччині ми реалізували багато різних проєктів. Працювали з молоддю, захищали права жінок, допомагали внутрішньо переміщеним особам. У 2019-му запустили «Центр стимулювання економічного розвитку Добропільської громади». Займалися питаннями трансформації вугільної галузі, надавали психосоціальну підтримку», — згадує активіст.

Діяли системно: у проєктах із захисту прав жінок поєднували юридичні консультації з тренінгами протидії домашньому насильству, допомогою в працевлаштуванні та психологічною підтримкою. Створили громадський центр, який став хабом для різних соціальних ініціатив.

Новий початок у столиці

24 лютого 2022 року змусило багатьох переосмислити своє життя. «Розумієте, це дуже великий виклик — залишити все, що ти напрацьовував 30–40 років життя, і поїхати на нове місце. Хтось починав із мінуса, хтось із нуля», — ділиться правозахисник.

Релокація до Києва стала не просто зміною місця проживання, а й початком нового етапу в громадській діяльності. Тепер його команда зосередилася на допомозі внутрішньо переміщеним особам — з власного досвіду розуміючи всю глибину їхніх проблем.

«Зараз ми більше орієнтуємося на ВПО, оскільки самі ВПО, розуміємо всю проблематику. У нас різні напрямки — займаємося гуманітарною допомогою, соціальною, правовою, займалися психологічною допомогою».

Системні проблеми потребують системних рішень

У січні 2023 року Ілля із колегами заснував громадську організацію «Центр допомоги Сила Лева», яка зосередилася на підтримці ВПО та ветеранів.

Особлива гордість — проєкт із навчання швейній справі. Невелике виробництво, яке раніше шило спецодяг для шахтарів на Донеччині, перевезли до Києва та переорієнтували на пошиття військової форми. За 2023 рік дві групи — понад 50 внутрішньо переміщених жінок — пройшли навчання та отримали нову професію.

«Це дуже важливий проєкт, адже люди приїжджають у Київ, у Київську область — їм потрібна робота, щоб забезпечувати себе, родину, дітей. Багато жінок живе без чоловіків, або з батьками похилого віку, а їм треба годувати дітей».

Окрім професійного навчання, організація також надає правову, соціальну та гуманітарну допомогу переселенцям. Особливо гострим залишається житлове питання.

«Допомоги практично немає, а орендодавці часто завищують ціни для переселенців. Я не думаю, що ми зможемо перемогти ворога, якщо не будемо підтримувати один одного в суспільстві», — наголошує правозахисник.

У робочій групі при Міністерстві реінтеграції Ілля представляє інтереси переселенців, працюючи над спрощенням процедур отримання житла. 

«Влада часто має загальне уявлення про проблему, але не бачить деталей. Наше завдання — показати реальну картину очима людей, які щодня стикаються з цими викликами», — пояснює він.

У планах масштабувати ініціативи, допомогти більшій кількості ВПО — навчати, працевлаштовувати, сприяти у відкритті власної справи.

Взаємодія з Освітнім домом прав людини — Чернігів

Важливою віхою став 2020 рік, коли Ілля долучився до проєкту «Школа правозахисника» на базі Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Це був масштабний проєкт із трьома навчальними модулями — у Чернігові, Одесі та Києві. Там зібралася чудова команда — правозахисники, громадські діячі, студенти, юристи. Усі замотивовані, націлені на результат» — згадує він.

Під час навчання учасники не лише отримували теоретичні знання, але й одразу застосовували їх у реальних проєктах. Так народилася ініціатива із захисту правозахисників на Донеччині, яку активіст реалізував спільно з Освітнім домом.

Зв’язки збереглися і після початку повномасштабного вторгнення — цього року Освітній дім допоміг із релокацією родини з Донеччини.

«Я написав заявку на Програму підтримки, і вже за кілька днів отримав позитивну відповідь. Протягом тижня надійшла допомога, яка реально допомогла розв’язати побутові питання переселенців. Комунікація була на високому рівні, усе відбувалося оперативно та професійно — за це дуже вдячний» — розповідає правозахисник.

На цьому Ілля зупинятись не планує, хоче й надалі співпрацювати з Домом у різних напрямках — від правозахисної освіти до розвитку соціального підприємництва.

«Особливо важливим є напрямок навчання правозахисній діяльності — і не лише для правозахисників, а і для всього суспільства. Люди мають знати свої права, розуміти, як їх захищати. Це допомагає вирішувати і професійні, і побутові, і соціальні питання» — переконаний активіст.

Погляд у майбутнє

За останні два роки було не до відпочинку. Якщо раніше Ілля любив подорожувати різними країнами, відкривати нові місця, то тепер намагається знаходити сили в спорті та спілкуванні з однодумцями.

«Після перемоги роботи буде ще більше», — впевнений правозахисник. «Процес відновлення — це дуже складний шлях, як у технічному плані, так і в суспільному. Громадському сектору треба нарощувати свій потенціал — інституційний, технічний, експертний. Будуть масштабні виклики, які потребуватимуть об’єднання зусиль у межах усієї країни».

Але саме зараз, під час війни, формуються ті зв’язки та механізми взаємодії, які стануть фундаментом майбутніх змін. І кожен, хто готовий діяти, може стати частиною цих перетворень.

Досвід роботи з ВПО показує — найефективніші рішення народжуються саме через співпрацю, тому вже зараз він закликає колег створювати дієві коаліції: «Наші проблеми ніхто, крім нас, не вирішить. Потрібні не паперові, а реальні обʼєднання, які співпрацюють і допомагають один одному. Тоді й партнери будуть бачити, що люди дійсно працюють, мають результати й досягнення. З такими можна реалізовувати масштабні проєкти».

Історія Іллі доводить: іноді найбільші випробування стають поштовхом до створення чогось нового та важливого. А власний досвід внутрішнього переміщення може трансформуватися в системну допомогу іншим людям, які опинилися в схожій ситуації.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.

Херсонська журналістка Марина Савченко про роботу, життя і виїзд з окупації

Марина – журналістка з Херсонщини, яка вже близько 25 років працює в професії. Певний час вона жила в окупованому місті, і поки могла, розповідала всій Україні та світу, що відбувається в окупації. На неї “полювали” ФСБ, будинок, в якому вона жила — зруйнували, а вибратись з окупації їй вдалось лише з третьої спроби.  

Перед якими труднощами постала Марина під час окупації, чому вважає, що про події в Херсоні мало розповідають, як їй вдалось працювати в окупованому місті, попри те, що російські спецслужби “полювали” на неї та як вона виїхала з окупованого міста – читайте в матеріалі. 

Марина народилася на Лівому березі Херсонщини, який зараз під окупацією. Більшу частину свого життя прожила у Херсоні, де працювала журналісткою. Вона з неймовірним теплом розповідає про свою роботу. 

“До великої війни в моєму житті було все добре. Ну, я і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії. У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягнути в професії. І я навіть вже подумувала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Так вийшло, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами”. 

Про війну і журналістику

Велику війну Марина зустріла в Херсоні. Певний час жила і навіть працювала в окупації. Але з кожним днем перебування в окупованому місті ставало для Марини все небезпечнішим. 

“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я просто вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні”. 

На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала кореспонденткою телеканалу “24 Канал” і журналісткою місцевого видання «Новий день». Наша героїня каже, що цей сайт входив у топ-3 в області, а газета “Новий день” була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці. Також газету люблять і зараз, бо колектив релокувався і друкував газету 2 роки з моменту визволення Херсона для жителів правобережжя Херсонщини та ВПО в різних регіонах.

“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але потім нашого колегу Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон. І тоді вже наш керівник сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки. Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час. Виїхати мені вдалося тільки з третьої спроби”.

Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги 

Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними дорогами, але окупанти завертали колони. Вона каже, що добиралась з Херсона до Вінниці чотири дні і коштувало це дуже дорого.

“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило.

Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся. 

Під час окупації ФСБ-шники в Херсоні за мною полювали. Вони знали, хто я така і намагалися мене виманити з дому. Але річ у тім, що я жила не за пропискою. 

Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш-майор” пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я розуміла, чим це пахне, і довелося просто вийняти “сімку” з телефона”.

Марина розповідає, що намагалась працювати і показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації. 

“Перший місяць я включалася на 24 канал, а згодом уже зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила десь у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна побільше знала про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто мало говорили. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді –  під час окупації, так і зараз – під час обстрілів”. 

Марина каже, що поки не може повернутися до Херсона, адже там постійні обстріли та й нема куди повертатися. Будинок, в якому вона жила, нещодавно зруйнували, 

“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять окупанти, і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає ледь не щодня”. 

Життя в окупації

Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу. 

“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчатка, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи на мене брати. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим це було дуже зворушливо. 

Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але наскільки я була рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що я доживу до цього. 

Моя бабуся, яка пережила війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все така нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. І я, і вона ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться”.

Марина каже, що продуктів в магазинах теж майже не було. Але в неї був знайомий власник магазина, якому вона дзвонила і питала, чи є щось там. Додає, що біля того магазину постійно стояли величезні черги.

“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити.  Херсонці допомагали одне одному вижити.

Пам’ятаю, одна дівчина теж мені принесла якісь консерви та качан пекінської капусти”.

За словами Марини, ще одна велика загроза для неї – це була безпека. 

“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я свого часу протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому мене багато людей знали в обличчя і впізнавали. Через це, коли я виходила в місто, мені доводилось змінювати зачіску та одягати окуляри”.  

Підтримка Дому 

Марина з неймовірним теплом розповідає про те, що її підтримали багато людей та організацій. Згадує і про допомогу Дому: 

“Це була така неочікувана і в той же час дуже потрібна мені допомога. Кошти, які я отримала, не просто допомогли – вони мене виручили. 

Але найголовніша для мене – це саме психологічна допомога. Я з багатьма психологами спілкувалась, зокрема по роботі, але такого фахового я ще не бачила, якщо чесно. Це якийсь найвищий пілотаж. Тому гроші, так, це дуже важливо, але психолог, я вважаю, що це над-над якась допомога.

Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все”. 

Марина розповідає, що продовжує працювати журналісткою, час від часу їздить в Херсон і планує це робити і надалі.

Вона додає, що херсонці – це незламні люди, які тримають Херсон на своїх плечах.

Серед таких людей і наша героїня, яка робить все, аби наблизити перемогу і світ знав правду про цю війну.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5