28Бер2024
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

Категорія: Новини

Обкладинка
Новини

Батько дев’яти: історія багатодітної сім’ї загиблого на Донбасі воїна з Франківщини

Історія мужності та жертовності багатодітної родини українського героя, яка попри тяжку втрату тримається разом та не здається.

«Мій тато герой» футболки зі щемким написом зараз носять молодші сини багатодітної сім’ї Кондрат. Мешкають вони в невеликому гірському селі Бубнище Івано-Франківської області. Їхню хату легко впізнати серед решти: невелика помаранчева будівля стоїть на високому пагорбі, а на її фасаді майорять одразу два стяги — синьо-жовтий та червоно-чорний.

Їх встановили, коли додому привезли тіло Володимира. Влітку 2023 року батько дев’яти дітей загинув на Донеччині під час бою. Тоді ця звістка на Франківщині сколихнула людей. Було й чимало питань, як так сталося, що багатодітний тато опинився на війні?

Його дружина Марія на це відповідає просто: «Володимир сам вирішив йти й зупинити його вже ніхто не міг».

Щасливий тато

Марія та Володимир знайомі від самого народження. Жили по сусідству, разом ходили до школи. Коли ж чоловік відслужив в армії, повернувся до Бубнища, де й зіграли весілля. Згодом рік за роком народжувалися діти: семеро хлопчиків і двоє дівчат. Найстаршому Андрію вже 23, а наймолодшій Софійці всього два.

Село, де мешкає сім’я, знаходиться віддалено від центру Болехівської громади. Тут роботи як такої немає, хіба в початковій школі чи у ФАПі, де якраз працює Марія медсестрою.

Щоби прогодувати велику сім’ю, Володимир часто їздив на заробітки. Спершу за кордон, а згодом по великих містах України. Будував та робив ремонти. Марія в той час вдома ростила дітей, обробляла город та доглядала худобу.

Попри те, що батько нечасто залишався вдома, старший Андрій із теплом його пригадує: «Він був щедрим і ніколи не жалівся про нестачу грошей. Всяке пережили, але як мав змогу щось купити краще, то не шкодував нам нічого. А коли народилася Софія, то тішився, як мала дитина. Дуже хотів ще одну дівчинку».

Батько, син та дядьки — усі військові

З початком повномасштабної війни в родині військову форму одягли четверо чоловіків. Серед них і 19 річний син Кондратів. Звати його так само як і батька Володя.

Андрій розповідає, що брат характером вдався в тата: «Їх двох вмовляли залишитися вдома, але це було марно. Батько 24 лютого був у Києві на роботі. Коли столицю почали обстрілювати, він одразу хотів йти в ТРО. Ми впросили приїхати додому. Звідси й пішов на службу. За ним скоро рушив і молодший Володя».

Після від’їзду чоловіки ще декілька разів поверталися в коротку відпустку, а далі знову на фронт. Коли тато був вдома, про війну майже нічого не говорив. Сім’я досі так і не знає, який у нього позивний. Навіть шевронів не показував. Але рідні переконані, що пережив достатньо, бо кожного разу застерігав, що може не повернутися із чергової поїздки на схід. Під час останнього візиту до Бубнища дітям встиг ще розповісти де стоять його інструменти, аби вже вони продовжили ремонт у хаті, що він почав. Для старшого Андрія на пам’ять про себе тато залишив кілька комплектів військової форми. Їх тепер син береже.

Рідко, але теж на кілька днів вертався і молодший Володимир. Хатні відразу помітили, як хлопцю непросто дається служба.

«Коли почав розповідати про фронт, його важко було зупинити. Він бачив смерть і трупи, які місяцями не евакуйовували. Одного разу, щоб врятувати пораненого побратима, він сам тягнув його через мінне поле», каже Андрій.

Військовими стали і два дядьки сім’ї Кондрат. Один рідний брат Марії, а другий Володимира. Першого звати Михайло. Він теж бував у гарячих точках російсько-української війни. Там втратив руку. Зараз чоловік проходить реабілітацію.

Життя після втрати

Володимира молодшого після смерті батька з передової направили до Києва. Сім’я чекає, що згодом повернуть його до Бубнища. Зараз вдома головує найстарший Андрій. Хлопець працює одразу на двох роботах: підключає людям інтернет і відеонагляд, а також ремонтує ноутбуки й телефони. Часто затримується допізна, бо виїзди бувають і на Львівщину. Але не жаліється. Каже, робота до душі.

Марія вже з березня наступного року виходить із декрету й повертається на посаду медсестри в сільський ФАП.

«Софійці якраз буде три рочки. Садка в нас немає, тому ще думатиму, як із нею бути. Хлопці от до школи ходять. Менші тут, а більші до сусідньої Поляниці їздять. Там старша школа. Їх возить автобус. Щоб дійти до нього, взимку мусять через усе Бубнище йти аж на кінець села 2 кілометри. Там сідають і їдуть», говорить дружина загиблого Володимира.

Після похоронів жінка не знала, що й робити. У хаті горе за чоловіком, на фронті син, а ще треба ростити шістьох неповнолітніх дітей.

Підтримала Марію керівниця Івано-Франківської обласної організації «Молода Просвіта» Євгенія Бардяк, яка після візиту кинула клич серед українців, аби допомогти сім’ї фінансово. Переважно надсилали гроші, а дехто ще й різні крупи та одяг. За донати сім’я перш за все купила до хати диван, бо не було, де всім спати. Старшим доводилося ходити ночувати до бабусі. Також придбали пральну машину, що дуже розвантажило господиню, бо прання з дітей є кожного дня.

Жінка вдячна й розповідає, що така підтримка на деякий час полегшить їм життя, але покладатися тільки на допомогу з боку не планують. Велика сім’я тримається купи. Часто ходять на цвинтар до Володимира. Йде з ними й маленька Софія. Переступивши головні ворота кладовища, вона вже знає добре дорогу й показує пальчиком, де її тато.


Матеріал підготувала Тетяна Пігурська, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

387022325_299222142864216_5449508493922171086_n
Новини

Statement by Ukraine 5AM Coalition on the inadmissibility of electing the Russian Federation as a member of the UN Human Rights Council

At the meeting on October 10, 2023, the UN General Assembly will consider the election of new members to the UN Human Rights Council. Among the applicants, in particular, the candidacy of the Russian Federation, which has expressed its desire to be elected, will be considered, despite the suspension of its membership in the Council in 2022 after the start of the full-scale invasion of Ukraine and mass atrocities by its military.

Ukraine 5AM Coalition of human rights organizations strongly protests against the consideration of the candidacy of the Russian Federation for electing it as a member of the UN Human Rights Council.

We observe the impulses of the international community to look for points of contact and ways for dialogue, but the ongoing aggression and numerous violations of human rights committed by the Russian Federation and its troops in the territory of Ukraine are incompatible with membership in the UN Human Rights Council, which was stated during suspension of its membership in the UN Human Rights Council on April 7, 2022.

To date, the situation has not only not improved but has significantly worsened. Mass kidnappings, torture, extrajudicial executions, sexual violence as a tool of intimidation – this is just a small list of all human rights violations that the Russian Federation and its troops continue to commit in the territory of Ukraine, as noted by Erik Møse, chair of the UN Independent International Commission of Inquiry on Ukraine, in his report. By the way, despite the attempt of the UN Independent Commission to contact the Russian Federation to obtain information about the human rights situation in Ukraine’s territories occupied by it, Russia consistently ignored the experts’ letters, thus hindering their activities.

A similar situation with human rights is observed in the territory of the Russian Federation. The state does not fight against massive violations of human rights. Moreover, it also indulges in contempt for internationally recognized standards of compliance with human rights at the legislative level. This was confirmed by numerous reports by international governmental and non-governmental organizations. As an example, we can cite the conclusions of UN’s Special Rapporteur for Russia Mariana Katzarova.

In addition, the joint report by UN Watch, the Human Rights Foundation and the Raoul Wallenberg Center for Human Rights testified that the Russian Federation, due to the situation of human rights violations both inside Russia and in the occupied territories of Ukraine, does not meet the requirements for being elected as a member of the UN Human Rights Council.

The Russian Federation does not want to cooperate with the international community in the field of human rights protection at the regional level. For many years in a row, the Russian Federation was ranked first among the Council of Europe member states in terms of the number of both individual and interstate complaints. The Russian Federation was expelled from the Council of Europe and has not taken any steps to restore compliance with the provisions of the European Convention on Human Rights and restore its status in the Council of Europe. Thousands of decisions of the European Court of Human Rights still remain unimplemented by Russia, and Russian legislation directly makes such implementation impossible. It should be recalled that Russia ignored two orders of the UN International Court of Justice on interim measures dated April 19, 2017 and March 16, 2022, as a result of which the number of victims of its international illegal acts significantly increased.

In his report to the UN Security Council on June 5, 2023, the UN Secretary-General included the Russian Federation in the list of states that systematically commit crimes against children during armed conflicts for numerous crimes against children during the aggression against Ukraine.

A clear indication that the Russian Federation has no intention of correcting the situation with massive violations of human rights is that, for the first time in its entire history of participation in the activities of the UN Human Rights Council, it nominated its candidacy without providing voluntary commitments and promises in the field of human rights in support of its candidacy in accordance with the UN General Assembly Resolution 60/251.

This eloquently demonstrates that the Russian Federation is not going to take the path of observing human rights and it considers membership in the UN Human Rights Council exclusively as a platform for disdain for international law and spreading its propaganda narratives. The Russian Federation is already implementing a similar strategy during the presentation of oral arguments in the cases that Ukraine initiated against it in connection with the alleged violations of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide, the Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination, and the Convention for the Suppression of the Financing of Terrorism.

Adding to the cynicism of the situation with Russia’s attempt to get to the UN Human Rights Council are the facts of the brutal and bloody shelling of the civilian population and infrastructure, which the Russian troops committed on the eve of the vote. During October 5-6 alone, more than 50 civilians, including children, were killed as a result of ballistic missile strikes on Kharkiv city and Kharkiv region; dozens more were injured. Also, on October 5, Russian troops shelled a civilian hospital in Beryslav, Kherson region – another attack on Ukrainian healthcare institutions, of which, according to human rights activists, more than 1,000 have been carried out since the beginning of the full-scale invasion and which bear all the signs of war crimes and potentially crimes against humanity.

On April 7, 2022, when the General Assembly suspended the rights of the Russian Federation in the UN Human Rights Council due to massive human rights violations during the aggression against Ukraine, instead of admitting its crimes and ending the violations, it made a demarche in the form of withdrawal from this UN body.

According to UN General Assembly Resolution 60/251 of March 15, 2006, when electing members of the UN Human Rights Council, UN member states should take into account the contribution of candidates to the promotion and protection of human rights and their voluntary commitments and promises on that. Since this decision was made, the situation has not improved. The election of the Russian Federation as a member of the UN Human Rights Council will prove that, contrary to the goals of its activities, provided for in Article 1 of the Charter, the United Nations does not protect human rights but condones their violation. As a result, the UN Human Rights Council membership will be devalued and the very existence of the Council will become meaningless.

Ukraine 5AM Coalition strongly believes that the United Nations can and is obliged to ensure the observance of human rights and respect for them. That is why we call on the states to prevent the election of the Russian Federation as a member of the UN Human Rights Council until the moment when the Russian Federation stops its aggression against Ukraine, the consequence of which is numerous gross violations of human rights in the territory of Ukraine. The Russian Federation, before being admitted to the UN Human Rights Council, must demonstrate respect for human rights, proclaimed in numerous UN instruments, as well as ensure accountability for their gross and cynical violation and neglect. Only zero tolerance for states that systematically violate human rights should be a guarantee of the affirmation of human rights as universal human values and ensure the implementation of the goals and principles of the UN.

We appeal to all human rights organizations of the world to join this statement and prevent the collapse of the human rights protection system within the UN!

387114745_299224499530647_2296435724835440070_n
Новини

Заява Коаліції “Україна. П’ята ранку” щодо неприпустимості обрання Російської Федерації до Ради ООН з прав людини

На засіданні 10 жовтня 2023 року Генеральна Асамблея ООН розглядатиме питання щодо обрання нових членів Ради ООН з прав людини. Серед претендентів, зокрема, буде розглядатись кандидатура Російської Федерації, яка висловила бажання бути обраною, незважаючи на призупинення її членства в Раді у 2022 році після початку повномасштабного вторгнення в Україну та масових звірств її військових.

Коаліція правозахисних організацій “Україна. П’ята ранку” заявляє рішучий протест проти розгляду кандидатури Російської Федерації для обрання до складу Ради ООН з прав людини.

Ми спостерігаємо імпульси міжнародної спільноти шукати точки дотику і шляхи для діалогу, але триваюча агресія та численні порушення прав людини, які вчиняє Російська Федерація та її війська на території України, є несумісним з членством в Раді ООН з прав людини, про що було заявлено під час призупинення її членства в Раді ООН з прав людини 7 квітня 2022 року.

До сьогодні ситуація не лише не виправилась, а й суттєво погіршилась. Масові викрадення людей, тортури, позасудові страти, сексуальне насильство як інструмент залякувань – ось лише невеликий перелік з усіх порушень прав людини, які Російська Федерація та її війська продовжують вчиняти на території України, про що зазначив голова Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування в Україні Ерік Мьосе у своїй доповіді. До слова, попри спроби Незалежної комісії ООН вийти на контакт з РФ задля отримання інформації з приводу ситуації з правами людини на окупованих нею територіях України, Росія послідовно ігнорувала листи експертів, таким чином перешкоджаючи їхній діяльності.

Аналогічна ситуація з правами людини на території Російської Федерації. Держава не лише не бореться з масовими порушеннями прав людини, але й на законодавчому рівні потурає зневазі до міжнародно визнаних стандартів дотримання прав людини. Це було підтверджено численними звітами міжнародних урядових та неурядових організацій. В якості прикладу можна навести висновки Спеціальної доповідачки ООН щодо Росії Маріани Кацарової.

Крім того, спільна доповідь UN Watch, the Human Rights Foundation та the Raoul Wallenberg Center for Human Rights засвідчила, що Російська Федерація, через ситуацію з порушенням прав людини як всередині Росії, так і на окупованих територіях України, не відповідає необхідним вимогам для того, щоб бути обраною членом Ради ООН з прав людини.

Російська Федерація не бажає співпрацювати з міжнародною спільнотою в сфері захисту прав людини на регіональному рівні. Російська Федерація багато років поспіль перебувала на першому місці серед держав-членів Ради Європи за кількістю як індивідуальних, так і міждержавних скарг. Російська Федерація була виключена з Ради Європи і не вжила жодних кроків для відновлення дотримання положень Європейської конвенції з прав людини та відновлення свого статусу в Раді Європи. Тисячі рішень Європейського суду з прав людини досі залишаються не виконаними Росією, а російське законодавство прямо унеможливлює таке виконання. Слід нагадати про те, що Росія проігнорувала два накази Міжнародного суду ООН про тимчасові заходи від 19 квітня 2017 року та 16 березня 2022 року, у результаті чого значно збільшилася кількість жертв її міжнародних протиправних діянь.

За численні злочини проти дітей під час агресії проти України Генеральний Секретар ООН у своїй доповіді на Раді Безпеки ООН від 5 червня 2023 року включив Російську Федерацію в перелік держав, що систематично скоюють злочини проти дітей під час збройних конфліктів.

Наочним свідчення того, що Російська Федерація не має наміру виправляти ситуацію з масовими порушеннями прав людини, є те, що вона вперше за всю свою історію участі в діяльності Ради ООН з прав людини висунула свою кандидатуру без надання добровільних зобов’язань та обіцянок в сфері прав людини в підтримку своєї кандидатури у відповідності до резолюції 60/251 Генеральної Асамблеї ООН.

Це красномовно демонструє, що РФ не збирається стати на шлях дотримання прав людини, а членство в Раді ООН з прав людини розглядається нею виключно як майданчик для розповсюдження зневаги до міжнародного права і поширення своїх пропагандистських наративів. Подібну стратегію РФ уже втілює у ході усних слухань справ, які Україна ініціювала проти неї у зв’язку з ймовірним порушенням Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, Конвенції про ліквідацію расової дискримінації та Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Додають цинізму ситуації із намаганням Росії потрапити до Ради ООН з прав людини факти жорстоких і кровопролитних обстрілів цивільного населення та інфраструктури, які російські війська влаштовують напередодні голосування. Лише протягом 5-6 жовтня внаслідок ударів балістичними ракетами по Харкову та Харківщині загинуло понад 50 цивільних мешканців, серед яких діти; ще десятки отримали поранення. Також 5 жовтня російськими військами була обстріляна цивільна лікарня у Бериславі Херсонської області – чергова атака на українські заклади охорони здоров’я, яких, за підрахунками правозахисників, було здійснено понад 1000 від початку повномасштабного вторгнення і які носять всі ознаки воєнних злочинів та потенційно злочинів проти людяності.

7 квітня 2022 року, коли Генеральна Асамблея призупинила права Російської Федерації в Раді ООН з прав людини через масові порушення прав людини під час агресії проти України, замість того, щоб визнати свої злочини та припинити порушення, вона здійснила демарш у вигляді виходу з цього органу ООН.

Відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 60/251 від 15 березня 2006 р., при виборі членів Ради ООН з прав людини держави-члени ООН “повинні брати до уваги внесок кандитатів у справу сприяння і захисту прав людини та їх добровільні зобов’язання і обіцянки з цього приводу”. З моменту прийняття цього рішення ситуація не виправилась. Обрання Російської Федерації до членів Ради ООН з прав людини стане свідченням того, що всупереч цілям своєї діяльності, передбачених статтею 1 Статуту, Організація Об’єднаних Націй не захищає права людини, а потурає їх порушенню. Як наслідок, членство в Раді ООН з прав людини буде знецінено, а саме існування Ради втратить будь-який сенс.

Коаліція “Україна. П’ята ранку” твердо переконана, що Організація Об’єднаних Націй може та зобов’язана забезпечити дотримання прав людини та повагу до них. Саме тому ми закликаємо держави не допустити обрання Російської Федерації в члени Ради ООН з прав людини до моменту, коли РФ припинить агресію проти України, наслідком якої є численні грубі порушення прав людини на території України. Російська Федерація, перш ніж бути допущеною до Ради ООН з прав людини, має продемонструвати повагу до прав людини, які проголошені в численних інструментах ООН, а також забезпечити відповідальність за їх грубе та цинічне порушення та нехтування. Лише нульова толерантність до держав, які систематично порушують права людини, має бути запорукою утвердження прав людини як загальнолюдських цінностей та забезпечувати реалізацію цілей та принципів ООН.

Звертаємось до всіх правозахисних організацій світу приєднатись до цієї заяви та не допустити паплюження системи захисту прав людини в межах ООН! 

обкладинка
Новини

Пів банки борошна, склянка олії і пів батона хліба. Як село Припутні виживало в окупації

Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.

Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.

До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.

Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.

Чи могли ви виїхати з села?

Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.

Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.

З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.

Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо —  тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів. 

Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?

Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.

Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.

Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?

Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.

Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.

Як поводили себе окупанти?

У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.

А як місцеві жителі?

Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.

Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.

На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.

То ви справжній герой… 

Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.

Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги. 

Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.

І кожен — герой.


Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».

Переклад з білоруської: Дар’я Данова.

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Обкладинка
Новини

Крали ложки і вбивали людей: розповідь пенсіонера про окупантів у Золотинці

«Ми прийшли тебе визволити. Будеш отримувати велику пенсію», — казали Миколі окупанти, коли облаштовувалися в його дачному будинку.

Микола Лугіна живе із сім’єю в Чернігові, але часто навідується до хатини в Золотинці. Це невелике глухе село знаходиться приблизно за 25 кілометрів від обласного центру. Чоловік тримає тут пасіку та обробляє декілька грядок, щоби була своя городина.

До повномасштабної війни любив рибалити, збирати гриби. Зараз уже не ходить ні до лісу, ні до води — довкола села всюди таблички, що застерігають про замінування.

Гради й танки ставили біля людських хатів

3 березня 2022 року до Золотинки колонами зайшли російські військові. Одні поїхали в сусіднє село Ягідне, а інші залишилися тут. Важке озброєння розміщували одразу на людських обійстях, таким чином роблячи місцевих живим щитом.

«Їхали кому у ворота, а кому через паркан. Біля моїх уже теж стояли. Я вибіг і кажу, ти куди заїжджаєш? На подвір’ї тоді була гора з дров. А він одразу завертає за сарай», — пригадує чоловік.

Згодом до пенсіонера прийшло шестеро росіян. Обшукали всі кімнати, горище, підвал та почали вимагати розігріти воду на вечерю.

«Я кажу, у мене газу немає. Балон насправді був, але він закінчувався. Тоді один узяв автомат і пустив чергу по кімнаті. Пробив відро, тумбочки, каструлю, банки помололо в муку. На постріли прийшов їх командир і давай матами до того, що стріляв. Сказав дати швабру й ганчірку, хай прибирає», — розповідає пенсіонер.

Після вечері хату так ніхто й не залишив. Військові облаштували собі тут штаб та нічліг. Чоловіка не виганяли, тому чув і бачив усе, що відбувається.

Під одним дахом із ворогом

Непроханих гостей довелося прийняти майже всім мешканцям села. Спершу росіян слов’янської зовнішності, а потім уже бурятів і тувинців. У Миколи жили тільки перші.

За його словами, нові порядки встановили одразу: «У мене обігрівається тільки одна кімнатка, але той період, поки були військові, жодні двері не зачиняли. Усе навстіж. Вони в броніках постійно. Ходять, у двері не пролазять. Українська артилерія стояла недалеко, тому коли чули «Бах», одразу бігли до погреба».

Було, що звідти вже й картоплю виносили собі на провізію, а також намагалися вкрасти ложки з кухні. Цей випадок чоловік пригадує, жартуючи. Каже, вмовив їх повернути столове приладдя, оповідаючи байки про Конча-Заспу та золоті унітази, що чекають на росіян біля Києва.

У пенсіонера жили контрактники, які не пили алкоголь взагалі. В інших хатах було гірше. Людей навіть у туалет водили під автоматами. Коли напивалися, влаштовували стрільбища.

Двох мешканців Золотинки кудись силоміць вивезли. Згодом люди дізналися, що тримали їх у підвалі в Ягідному, а потім вбили.

Між цими страшними спогадами, пенсіонер пригадує і розмови з росіянами. Запитував, чому прийшли, що тут хочуть. У відповідь чув про визволення та високі пенсії.

«Я йому кажу, дивися, до мене внуки приїздили, гралися, мені була радість. А ти прийшов, мене розорив. Це не визволення, коли ви все знищуєте».

Через декілька днів військові залишили хату Миколи й поїхали геть із села. Нові вже не заселялися, навіть коли приїхала нова колона в Золотинку. Тоді через відсутність світла, чоловік близько місяця жив у невідомості.

Недалеко від його хати стояли гради та урагани. Каже, деколи зі сусідами сиділи наче в кіно: дивилися, як важка техніка випускає снаряди на Чернігів, потім Количівку, згодом дають залп на Іванівку.

«Навіднику, виходь»

Пенсіонер у своїй розповіді згадує друга, що теж мав пасіку в Золотинці. Коли до його хати прийшли військові, чоловіка вигнали геть. Одну ніч переночував у Миколи, але через те, що в будинку тільки одне ліжко, далі шукав прихистку в сусідів.

Віктор Іванович (саме так називає друга пенсіонер) якось пішов чистити свої вулики, щоби підготувати до початку сезону. На наступний день із боку його дому близько до села підійшли українські військові. Там почався бій. Коли все стихло, росіяни звинуватили чоловіка в навідництві.

«Того дня, коли вже сутеніло, бачу, бронетранспортер їде й біля мене зупиняються. На ньому везуть Віктора Івановича. Я запитую, коли він повернеться? Сказали, не скоро. Так і не повернувся. Його теж забрали у Ягідне. Мені розповідали, що був у підвалі поки не почув вигук: «Навіднику, виходь». Як наші зайшли в село, його й ще трьох знайшли прикопаними», — із сумом в очах пригадує пенсіонер.

Розповідь Миколи Лугіна була записана в тій же таки Золотинці, через півтора року після її звільнення. Чоловік продовжує доглядати тут своє господарство. Повернулися і інші мешканці, які спершу виїхали. Село живе майже так само, як і до пережитої тимчасової окупації. Про неї ще нагадують заміновані довкола поля, випалена машина на під’їзді та самі люди, які нічого не забули.


Матеріал підготували Тетяна Пігурська та Катерина Трофименко в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Обкладинка
Новини

«Руські на танку зламали мені вишню та пропонували папіроси «Стюардеса»

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.


Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.

Матеріал підготували в рамках Школи «Правда через історії». Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Російські загарбники у Великій Дорозі (3)
ДокументуванняНовини

Російські загарбники у Великій Дорозі: як ідентифікували підрозділи й окремих військових

Під час моніторингової місії документатори знайшли зошит із записами російських військових та коробку з-під взуття з написом про склад підрозділу окупантів. Завдяки цим знахідкам та інформації з відкритих джерел вдалося ідентифікувати дві російські бригади, які перебували у селі Велика Дорога на Чернігівщині, і кілька прізвищ конкретних військових. 

Коли російські військові прийшли до Великої Дороги, їх було більше, ніж мешканців самого села. Разом із технікою військові розмістилися майже в кожному дворі. За свідченнями місцевих, росіян було близько півтори тисячі, а колони довго рухались селом.

Село Велика Дорога було в окупації від 25 лютого по 31 березня 2022 року. За цей час  через бойові дії загинуло четверо місцевих, пошкоджені 53 будинки та господарські будівлі,  15 будинків — зруйновані повністю. Поруйнована й місцева школа. 

Ховатись від обстрілів мешканцям Великої Дороги не було де: укриттів, окрім приватних погребів і підвалів, у селі немає. Це підтвердила у відповіді на запит Талалаївська сільська рада: 

Документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові фіксують воєнні злочини у містах, селищах і селах Чернігівщини. Побували і в селі Велика Дорога. За понад місяць окупації росіяни вчинили багато дій, які потенційно можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Ймовірно, такі та подібні справи в майбутньому будуть розглядати суди та трибунали.

8 березня російські військові впритул розстріляли із танка будинок, де перебували п’ятеро цивільних. Достеменно не відомо, навіщо окупанти стріляли. Людям вдалося вибратися із палаючого будинку та дістатися до лікарні, однак троє постраждалих від опіків та поранень згодом померли. Ще двоє людей отримали опіки й довго лікувалися. 

Ще одна місцева жінка загинула від потрапляння уламка снаряда в голову 23 березня 2022 року.

Російські військові використовували місцевих як «живий щит»: розташовували техніку у дворах, жили в будинках і погребах селян, часом виселяли для цього господарів. 

Окупанти зайняли Великодорізьку гімназію й використовували її як базу для військових і госпіталь для поранених, про що свідчать, зокрема, крапельниці на стінах. Школа сильно постраждала: у класах побиті вікна та знищені меблі, декілька кабінетів вигоріло. Спортзал росіяни використовували як туалет, і тут же розміщували поранених. Зникла техніка, наприклад, ноутбуки та проєктори. Під стінами школи — окопи та рови. Мародерили не тільки в школі. У місцевих забирали гаджети, побутову техніку та електроінструменти, цінності, кухонне приладдя, одяг тощо. 

У Великодорізькій гімназії документатори знайшли зошит, у якому ручкою написано «200 — Гореликов Стас, Проценко Александр», «300 — Смирнов С.А., Волков Александр», «-2 тигра» («Тигр» — бронеавтомобіль, на якому зазвичай їздять російські офіцери). Є там також деякі інші деталі й прізвища. 

Фото: Освітній дім прав людини в Чернігові

Вдалося ідентифікувати одного із загиблих окупантів. Це єфрейтор Станіслав Горєліков із Самари, котрий значився загиблим («200») у знайденому зошиті. Відеоепізод із його поховання відзняло російське місцеве телебачення «Самара-ГИС». Інше видання написало, що «він був інспектором взводу військової поліції 30 окремої мотострілецької бригади 2 гвардійської загальновійськової армії Центрального військового округу.»

Російський священик, який відспівував померлого, сказав, що «та смерть, яку прийняв Станіслав, є прикладом християнського подвигу». Це ще раз доводить, що російська церква підтримує збройну агресію росії в Україні, а злочинне вторгнення прирівнює до подвигу.

Загиблий окупант Станіслав активно дописував на сторінках у соціальних мережах, тому ми знаємо, що він пишався участю в параді 9 травня, хотів би взяти інтерв’ю у військового злочинця, колишнього командувача повітряно-десантних військ росії Шаманова та зустрітися з міністром оборони Сергієм Шойгу. 

Скріншоти з соціальної мережі ASKfm, профіль Станіслава Горелікова

Командира 30-ї мотострілецької бригади Коледу Ігоря Леонідовича судили за статтею 17.7 російського кодексу про адміністративні правопорушення за те, що він «не приділив уваги фактам виявлення серед військовослужбовців корупційної поведінки та конфліктам інтересів». Він також має борги за аліментами. 

На одній із коробок, знайденій у Великій Дорозі, вказана військова частина-отримувач посилки та адреса. В коробці, судячи з напису, зберігалося взуття для військових. За інформацією з наліпки це склад військової частини 58661-3 з міста Самара, розташованої за адресою: вулиця П’ятигірська, будинок 15, поштовий індекс 443030. Склад є структурним підрозділом 1062-го центру матеріально-технічного забезпечення рф. Це військове з’єднання Збройних сил рф, що об’єднує підрозділи матеріально-технічного забезпечення Сухопутних військ, Військово-Морського Флоту та Повітряно-космічних сил, розташованих на території Центрального військового округу.

Фото: Освітній дім прав людини в Чернігові

Окрім того, в зошиті, знайденому у Великодорізькій гімназії, було зазначено число «385». Припускаємо, що це номер бригади, яка також заходила до села зі сторони Сум. Свідченням перебування у Великій Дорозі 385 артилерійської бригади рф також є напис на стіні одного із місцевих будинків, де хазяйнували росіяни: «МЕК ОРЕН 385 РЕЗЯ». Бригада дислокується у селі Тоцькому Оренбурзької області, тож, імовірно, «ОРЕН» — скорочене «Оренбург».

За інформацією проєкту «Кто воюет в Украине», командиром 385-ї гвардійської артилерійської бригади рф є Помиткін Олександр Вікторович. 

Фото: Світлана Ковальчук, ШосткаNews.City

У Великій Дорозі була вчинена низка порушень міжнародного гуманітарного права. Ми задокументували умисні вбивства, масштабне знищення і привласнення майна, умисне завдання ударів по цивільних об’єктах, посягання на особисту гідність та використання місцевого цивільного населення в якості «живого щита». Російські військові, які окупували Велику Дорогу, поводилися з цивільними українцями досить агресивно і зверхньо.

Ідентифікація військових підрозділів допомагає підтвердити їхню участь у російському вторгненні і знайти кадрових військовослужбовців, зокрема командирів, які виконували злочинні накази вищого воєнно-політичного керівництва. Командири підрозділів збройних сил рф, які безпосередньо беруть участь у незаконному вторгненні в Україну, можуть бути занесені до санкційних списків. Адже саме командир несе відповідальність за дії свого підрозділу, що підриває чи загрожує територіальній цілісності, суверенітету, незалежності України та вчиняє воєнні злочини на окупованих територіях.

Такі знахідки, як у Великій Дорозі, допомагають звузити коло російських військових, що перебували в конкретному селі, та з більшою ймовірністю встановити конкретних людей, які безпосередньо вчиняли воєнні злочини. Саме ж розслідування є ще одним кроком, що наближує притягнення до російських військових до відповідальності за вчинення воєнних злочинів.

 

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення громадянської журналістики в Україні», який впроваджується ГО «Платформа прав людини» за фінансової підтримки United Nations Democracy Fund (UNDEF).

IMG_7375
НовиниПодкасти

Подкаст Lойер’s Secrets: гість Іван Матвєєв

Іван Матвєєв — журналіст з Чернігова, режисер документальних фільмів.

Він перебував на професійній підтримці Програми захисту Дому та за підтримки Дому реалізував власну ідею — створив документальний фільм «Історії сталевих людей».

У ньому розповідається про деякі моменти з історії героїчної оборони Чернігова у лютому-березні 2022 року.  Ця стрічка не просто зберігає пам’ять про війну, а і звертає увагу на воєнні злочини, які системно вчиняють росіяни на території нашої країни.

Поговорили з Іваном про те, як він переживав події 24 лютого на Чернігівщині, про процес роботи над документальним фільмом та чому він взагалі вирішив цим зайнятися, про історії, які не ввійшли в стрічку, а також про життя Івана до війни.


Цей випуск подкасту Lойер’s Secrets вийшов у партнерстві Дому та онлайн-медіа Lойер. 

Фільм «Історії сталевих людей» створили за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та «Освітнього дому прав людини у Чернігові». Іван Матвеєв був підтриманий на програмі професійної підтримки проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Грантовий конкурс 2
ДокументуванняНовини

HRHF оголосив грантовий конкурс для документаторів воєнних злочинів

Фонд домів прав людини оголосив грантовий конкурс, направлений на підтримку правозахисних організацій, які працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні. 

Екстрена підтримка України – це регіональний проєкт, який фінансується Європейським Союзом. Його проводить Human Rights House Foundation як частина консорціуму на чолі з ERIM і партнерами East Europe Foundation, Дому прав людини в Тбілісі, Білоруського дому прав людини імені Бориса Звозського та Black Sea Trust. 

Проєкт спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалого від війни українського громадянського суспільства.

До участі запрошуються українські правозахисні організації, які активно працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні і потребують підтримки їхніх команд. Пріоритет буде надаватися організаціям, які раніше не отримували такої підтримки. 

Максимальна сума заявки становить 5000 євро — мінімуму немає. Заходи мають бути виконані до 31 березня 2024 року.

Заявки, включно з описом і бюджетом, необхідно подати через портал управління грантами HRHF за адресою https://hrhf.smapply.org до 17:00 CEST 28 вересня 2023 року.

Детальну інформацію про конкурс можна знайти тут:
https://hrhf.smapply.org/prog/wellbeing_for_ukrainian_human_rights_organisations/

СП4 квадрат
Новини

15 стипендій на розвиток суспільно-корисних проєктів від Офісу Дій для підтримки українських активістів та ініціатив

До 11 вересня 2023 року активісти, волонтери, громадські діяч та всі, хто зараз наближають перемогу, можуть подати заявку на отримання стипендії від Офісу Дій. Офіс Дій – ініціатива, мета якої підтримати сталий розвиток громадських і волонтерських рухів та активістів в умовах нових викликів, спричинених повномасштабним вторгненням росії у лютому 2022 року. 

Завдяки стипендіальній програмі Офіс Дій підтримує суспільно-корисні громадські та /або медіа проєкти, які допомагають суспільству та країні в подоланні криз, які з’явились через російське вторгнення 24 лютого 2022 року та/або націлені на побудову та зміцнення проукраїнської позиції в світі.

Стипендіальна програма це: фінансова, психологічна, менторська та юридична підтримка, участь в нетворкінгах та внесок в спільноту. 

Стипендію можуть отримати активісти, правозахисники, журналісти, представники громадського сектору та волонтерських ініціатив. 

Важливо: програма поширюється як на учасників, що знаходяться в різних містах України, так і на тих, хто був змушений виїхати за кордон з міркувань безпеки.   

Пріоритетні напрямки проєктів:

  • Проєкти, що сприяють відбудові країни та підвищенню економічного та інтелектуального потенціалу громадян;
  • Інформаційна діяльність та боротьба з дезінформацією;
  • Документування воєнних злочинів рф;
  • Розвиток локальних громадських та/або волонтерських рухів та ініціатив;
  • Освітні проєкти;
  • Проєкти, спрямовані на відновлення психічного стійкості та соціальної активності громадян, в тому числі з числа ВПО.

Розмір стипендії: 500 $ на місяць. 

Тривалість програми: 3 місяці.

Окрім проєктної, програма передбачає також соціальну й освітню складові. Всі учасники зможуть отримати менторську підтримку від експертів для розвитку своїх ініціатив за напрямами: проєктний менеджмент, комунікації та фандрейзинг, а також взяти участь в тренінгах та нетворкінгах задля отримання нових знань і знайомств.

Під час відбору проєктів наша команда буде зважати на такі фактори:

  • Вмотивованість учасників_ниць підсилювати свої проєкти завдяки допомозі менторів та бажання ділитись корисним досвідом з іншими учасниками_цями програми;
  • Суспільна користь та актуальність теми проєкту в контексті криз, які з’явились через російське вторгнення 24 лютого 2022 року;
  • Спроможність досягати запланованих цілей у своїх проєктах.

Стипендії індивідуальні. У випадку, якщо подається декілька людей зі спільного проєкту, після проведених співбесід, стипендія буде надана 1 людині. Переглянути історії стипендіатів та стипендіаток, які стали фіналістами першої і другої когорти, можна в Інстаграмі Офісу Дій за тегом #СтипендіатиОфісуДій або ж на нашому сайті.

Подати заявку: bit.ly/3PcXLcA

Дедлайн – 11 вересня 2023 року, 20:00

Ще однією можливістю в Стипендіальній програмі від Офісу Дій – є можливість отримання безоплатної та конфіденційної психологічної допомоги онлайн. Цю можливість ми надаємо спільно з ініціативою “Небайдуже”. Ініціатива “Небайдуже” – це команда з понад 100 досвідчених українських психологів i психотерапевтів, які знають, як підтримати дорослих i дітей в умовах війни.

Також наші партнери, Юридична клініка для волонтерів від БФ “Спілка мертвих юристів” в рамках програми надають безоплатні юридичні консультації для волонтерів. Юридичні консультації надає команда, яка складається з шістьох студентів-юристів та двох досвідчених юристів, менторки проєкту Марії Угринович та керівниці проєкту Надії Денисюк. Більше про проєкт на сайті.

Маєте запитання? Пишіть нам в соцмережах або на community@actionoffice.org. 

Приходьте на волонтерські нетворкінги, аби поспілкуватись з командою Офісу Дій та випускниками попередніх когорт Стипендіальної програми. За усіма анонсами зручно слідкувати в соцмережах Офісу Дій: Instagram, Facebook, Telegram-канал

 

_____

Одна з можливостей стипендіальної програми – це допомога менторок/ів у розвитку ваших ініціатив. Наші ментори/ки – це експерти/ки з міжнародним досвідом, до яких ви зможете звернутися за порадами щодо підсилення вашої діяльності:

Ірина Тимощенко-Петрова – викладачка бізнес-школи УКУ (*LvBS*) та НаУКМА, співзасновниця бюро стратегічного супроводу Superwise та Громадської спілки “Твій сімейний лікар” з 20+ річним досвідом проєктного менеджменту. 

Світлана Колодій – програмна фахівчиня із залучення приватного сектору та стійкості в USAID/ENGAGE, екс-координаторка української краудфандингової платформи «Спільнокошт» та програм у ГО “Global Office” (GOxChange, Вліпи за себе), експертка з фандрейзингу та проведення краудфандингових кампаній. Допоможе підсилити напрям залучення ресурсів для реалізації проєктів.

Анна Пихтіна – комунікаційниця міжнародних громадських ініціатив та програм USAID (USAID Проєкт Енергетичної безпеки, USAID “Мріємо та діємо”,) та громадських організацій (Garage Gang, Action Office), яка має понад 7 років досвіду комунікацій для змін. Допоможе підсилити комунікаційний напрямок.

Формат співпраці з менторами/ками:

Індивідуальні зустрічі. В кожного учасника/ці буде можливість мати щонайменше 2 індивідуальні зустрічі з ментором/менторкою ~ до 30 хв кожна. Завдяки цим зустрічам ви зможете заглибитися в суть питання саме по вашому проєкту.